МИХАЙЛІВСЬКИЙ ЗОЛОТОВЕРХИЙ МОНАСТИР

Димитрівсько-Михайлівський Золотоверхий монастир. Історія монастиря. Археологічні дослідження 1996 – 1999 рр. показали, що територія монастиря наприкінці X – на початку XI століття була зайнята спочатку курганним язичницьким, а потім християнським могильником.

У середині XI століття могильник змінила монастирська й житлова забудова. Про кількість монастирів у цьому районі та про історію їхніх взаємин ведуться дискусії.

Первісно на місці нинішнього монастиря знаходився Димитрівський Ізяславів монастир, збудований до 1062 року.

У 1108 – 1113 рр. за великого князя Київського Святополка II Ізяславича на території монастиря було збудовано Церкву архістратига Михаїла. Очевидно, нова церква, збудована біля Церкви св. Димитрія та Церкви св. Петра, створених батьком і братом Святополка II, входила до складу Димитрівського монастиря Ізяславичів.

До 1108 року переказ відносить і перенесення до Києва з Константинополя головної святині монастиря, мощей святої великомучениці Варвари.

У літописних відомостях про закладення храму 1108 року, так само як і про поховання в завершеному вже храмі Святополка II Ізяславича 1113 року, не говориться, що при церкві було засновано новий монастир. Про існування Михайлівського Золотоверхого монастиря в давніх київських літописах взагалі немає жодних згадок. На початку XVII століття серед київських учених-церковників була поширена думка про те, що першу церкву в ім’я архангела Михаїла нібито збудував на місці нинішнього Михайлівського Золотоверхого монастиря і при ній заснував монастир ще перший митрополит Київський і всієї Русі Михаїл I (імовірно 988 – імовірно 991 рр.). До існування Михайлівського монастиря, збудованого митрополитом Михаїлом I, ставилися з довірою російський історик, один з основоположників наукової історіографії та археології Києва Максим Федорович Берлінський (помер 1848 року), історик Церкви, митрополит Київський і Галицький Євгеній (у миру – Євфимій Олексійович Болховітінов, помер 1837 року) та деякі інші. Однак ця думка, як відомо, ґрунтується не на давніх джерелах, а на вельми пізніх легендах, які не мають під собою історичного ґрунту.

У 1170-х – 1180-х роках у монастирі, за 30 метрів на північ від Церкви архістратига Михаїла, замість дерев’яних, були збудовані цегляні ворота з надбрамною церквою, які не згадуються в письмових джерелах, але досліджені археологічно в 1998 – 1999 рр.

Розкопки воріт з надбрамною церквою в 1998 – 1999 рр. біля Михайлівського собору. Фото 1999 року. Джерело – https://www.pravenc.ru/text/1684565.html. Фото без змін

Це була невелика споруда з двох паралельних пілонів і проїзду між ними. У західному пілоні знаходилися сходи на другий ярус і приміщення для варти, а до східного була прибудована апсида із престолом усередині. На другому ярусі розміщувалася невелика надбрамна церква, з однією апсидою, орієнтованою перпендикулярно проїзду на південний схід. Зовні церква була вкрита рожевою та білою штукатуркою, прикрашена фресковим розписом і мозаїчним образом. На фресці збереглися давньоруські графіті. Зовнішні розміри споруди: довжина вздовж проїзду – 8,4 метра, ширина – 10,8 метра. Дах був вкритий свинцем. До воріт підходила потужна дерев’яна огорожа. Споруду зруйновано, імовірно, у 2-й половині XIII століття. Її залишки нині перекриті захисним павільйоном. На думку радянського й українського археолога Гліба Юрійовича Івакіна (укр. Гліб Юрійович Івакін, помер 2018 року) «каменные ворота с надвратной церковью могли появиться в этой части города в связи со строительством или функционированием в северо-восточной части Михайловской горы «Нового двора», упомянутого в летописи под 1194 и 1197 гг. Каменные ворота могли служить парадным въездом на территорию княжеского Нового двора со стороны монастыря».

Реконструкція воріт з надбрамною церквою О. Реутова. Джерело – https://www.pravenc.ru/text/1684565.html. Фото без змін

3 травня 1230 року будівля надбрамної церкви постраждала під час землетрусу. У зв’язку з цим у ній були проведені реставраційні роботи й поновлені фрески. У кладці плінфою верхніх частин воріт видно сліди ремонту з пальчастої цегли.

6 квітня 1231 року ігумен монастиря не згадується серед найвидатніших настоятелів київських монастирів, які брали участь на чолі з печерським архімандритом Акіндином II у поставленні на Ростовську кафедру єпископа Кирила I.

У грудні 1240 року монастир був пограбований монгольськими ордами хана Батия (Бату, монг. Бат хаан?). Розорення обителі сталося в самому кінці оборони Києва. Мешканці міста, які ховалися на її території, встигли закопати в монастирі багаті скарби. Деякий час загарбники жили в надбрамній церкві, яку потім спалили, через що вона згодом зруйнувалася.

У середині XIII – 1-й половині XIV ст. монастирська братія на території обителі, імовірно, не проживала. Багато споруд, зокрема келії та ремісничі майстерні (ювелірне, склодувне та керамічне виробництво), були знищені під час пожежі 1240 року і не відновлювалися. На відміну від території Києво-Печерського та Видубицького монастирів, на території цієї обителі археологи рідко виявляють предмети середини XIII – початку XVI ст.    

Михайлівський Золотоверхий монастир як такий стає відомим лише в литовський період. Уперше ми зустрічаємо таку назву цього монастиря наприкінці XIV століття, як свідчить про це підпис «святаго Михаила Золотоверхаго игумена Стефана Переломило» під дарчою грамотою від 21 листопада 1398 року. Вочевидь, до цього періоду відноситься ремонт Церкви св. Михайла та будівництво поруч із нею житлових і господарських споруд, які археологи датують XIV – XVI ст. Знайдені тут ординські та західноєвропейські монети належать до XV – XVIII ст.  

Історія монастиря в правління великих князів Литовських Свидригайла (лит. Švitrigaila, 1430 – 1432 рр.) і Сигізмунда Кейстутовича (лит. Žygimantas Kęstutaitis, 1432 – 1440 рр.), а також князів Київських Олельковичів маловідома.

Після XIV століття Михайлівський Золотоверхий монастир розширився майже на всю територію колишнього «Міста Ізяслава-Святополка». Відтоді і сама гора стала називатися Михайлівською.

У вересні 1482 року під час нападу на Київ кримського хана Менґлі I Ґерая (крим. I Meñli Geray) Михайлівському монастирю було завдано суттєвої шкоди.

Наприкінці XV століття Михайлівський монастир став розглядатися як типове великокнязівське держання, яке за службу з дозволу Ягеллонів (польськ. Jagiellonowie), а також за їхнім або своїм розсудом київський воєвода міг віддати будь-якій особі. Принаймні на початку 1490-х років великий князь Казимир Ягеллончик (польськ. Kazimierz IV Jagiellończyk) вважав, що монастир «естъ наше поданье».

Наприкінці XV століття, до 1496 року, ігуменом монастиря був Іоанн Смолянин.

У грамоті від 27 липня 1496 року великого князя Литовського Олександра (лит. Aleksandras, польськ. Aleksander Jagiellończyk), виданій на ім’я київського воєводи князя Димитрія Івановича Друцького-Путятича (лит. Princas Dimitrijus Ivanovičius Drutskis-Putyatichas), монастир при Церкві св. Михаїла передано в довічне володіння Григорію Поповичу. Великі князі Литовські надали Михайлівському монастирю грамоти на вільний вибір ігуменів та незалежність від воєвод і митрополитів.

Наприкінці 1490-х років – на початку XVI століття ігуменом монастиря був Ілія. 

У 1-й чверті XVI століття общежитний Михайлівський Золотоверхий монастир користувався прихильністю великого князя Литовського і короля Польщі Сигізмунда I «Старого» (лит. Žygimantas Senasis, польськ. Zygmunt I Stary). Грамотою 1523 року Сигізмунда I київському воєводі Андрію Немировичу (лит. Andrejus Nemirovi), Золотоверху Михайлівську церкву в Києві було пожалувано ігумену Макарію з тим, щоб він відновив спорожнілий Михайлівський монастир і влаштував у ньому громаду. Церква св. Михаїла називається в грамоті «запустелой от вынятья киевского». Сигізмунд I «дал богомолью свою, храм святого Михаила на общину, на веки веком».

У XVI столітті Михайлівський монастир регулярно трапляється в документах і став одним з найбагатших київських монастирів, поряд із Києво-Печерським і Пустинно-Миколаївським монастирями. Серед давніх володінь монастиря, що належали йому ще до 1525 року, на річці Прип’яті були «звечные» церковні люди: Карповичі «дани дают 9 ведр меду», «Антоновичи дают 2 ведре меду», «з Масановича земле две ведре меду» та ін. Обителі належало давнє «езовище» на річці Прип’яті й озеро «у Голубеевичох». Поблизу обителі її братія здавна володіла полем «возле Борщовки», млином на річці Либіді («млын… звечный»), а на річці Дніпрі, «против Роздоров, на правой стороне», їй належав «звечный» Михайлівський острів «с озеры». Сигізмунд I, сприяючи зміцненню майнового становища обителі, зробив у монастир кілька земельних вкладів, зокрема «пашню за пробитым валом, по обею сторон дороги», «у Чорторыи озеро и с сеножатью», у Товстому лісі «селище Селивоновское, и с землею бортною и с пашнею, и со всими входы, што с старины прислухало к тому селищу; а дани с той земли идет две кади меду и ведро меду». Крім цих володінь монастирська влада за свої кошти купила під Києвом кілька великих земельних наділів. Уже в цей час деякі монастирські селяни як повинність на користь обителі мали робити пліт, «монастырь городити, и кельи ставити» 

Велику увагу обителі приділяв і київський воєвода в 1559 – 1608 рр. князь Костянтин (Василь) Костянтинович Острозький, і низка інших православних магнатів та шляхтичів. Серед них слід відзначити представників таких видатних родин західноруських земель, як князі: Белевські, Вишневецькі, Гольшанські, Друцькі-Путятичі, Дубровицькі, Корецькі, Мосальські, Одинцевичі, Олельковичі-Слуцькі, Полубинські, Пронські, Сангушки й Сокольські. Впливовим вкладником обителі був і близький родич православних магнатів Ходкевичів, відомий організатор козацької служби в Південному Подніпров’ї канівський і черкаський староста пан Євстафій Іванович Дашкевич (помер 1535 року), а також Федора Андріївна Сангушко, дружина пана Богуша Михайла Боговитиновича (померла 1530 року). Серед видатних родин шляхтичів слід виділити: Кмітів, Скумінів, Тишкевичів і Хребтовичів, а також Плюсківих і Ходикіних.

У 1601 – 1618 рр. ігуменом монастиря був Іоасаф (Мировський). 

1612 року король Речі Посполитої Сигізмунд III (польськ. Zygmunt III Waza) віддав Михайлівський монастир Руській уніатській церкві (лат. Ecclesia Ruthena unita, польськ. Ruski Kościół Unicki, укр. Руська Унійна Церква). Королівську привілей на монастир отримав Антоній Грекович (укр. Антоній Грекович, ігумен у 1612 – 1618 рр.), але фактично заволодіти ні монастирем, ні навіть, вочевидь, монастирськими маєтками греко-католикам (уніатам) не вдалося. 1618 року Антоній Грекович був схоплений козаками й утоплений, за одними даними, 15-го, за іншими – 23 лютого, в ополонці на Дніпрі навпроти Видубицького монастиря.

На початку XVII століття Михайлівський Золотоверхий монастир володів у Києві майже всією південною частиною Старого міста, Палацовою частиною вздовж Хрещатика та так званою Введенською нивою. На околиці міста, за Пробитим валом, знаходився маєток Кудрявці з монастирськими ріллями. Поруч із містом, на Оріновській землі та на Дівич-горі, обитель володіла близько 75 десятинами землі та млином. Монастирю належали багаті на рибальство й сінокіс острови на Дніпрі – Церковний, Обрубний та озера з р. Половицею, лісові володіння Селивонщина, Золоктаївська земля в Товстому лісі, Лисківщина, маєтки Глевацьке (Глеваха), Вітянське (Вета, нині Віта-Поштова) і Юрівка, Борщагівка.

1620 року, завдяки козакам, ігумен михайлівський Іов (укр. Йов, у миру – Іван Матвійович Борецький, ігумен з 1619 року) був висвячений на митрополита Київського, Галицького і всієї Русі. Новий митрополит залишився жити в Михайлівському монастирі, який на якийсь час набув значення митрополичої резиденції. З ініціативи й за кошти митрополита Іова розпочалося зведення дзвіниці, яку будував «каменщик Петро Нимец, обиватель киевский».

1631 року після смерті митрополита Іова, за активної підтримки козацтва, на митрополичу кафедру був обраний Ісаія (у миру – Копинський). 29 жовтня 1631 року духовенство, що зібралося в Михайлівському монастирі, затвердило його митрополитом Київським, Галицьким і всієї Русі, а монастир став його резиденцією. Після поставлення 1632 року на Київську кафедру митрополита Петра Могили (рум. Petru Movilă), митрополит Ісаія відмовився залишити монастир. Прихильники новопоставленого митрополита силою вигнали митрополита Ісаію з обителі.

За митрополита Петра Могили резиденцію митрополита було перенесено до Софійського собору. Одночасно Михайлівський Золотоверхий монастир увійшов до складу Софійської слободи Верхнього Києва, управління якою здійснювалося безпосередньо митрополитом Петром Могилою та його наступниками. Відтоді настоятелями Золотоверхого монастиря кілька разів ставали ігумени інших київських обителей, найчастіше Києво-Братського Богоявленського монастиря.

17 грудня 1643 року король Владислав IV (польськ. Władysław IV Waza) затвердив Філофея Кизаревича (укр. Філофей Казаревич, помер 1645 року) ігуменом монастиря й закріпив за обителлю всі її володіння. За нового ігумена за кошти Київської митрополії та завдяки грошовій «милості» царя Московського Михайла Федоровича в обителі було проведено низку реставраційних і будівельних робіт.

У 1646 – 1650 рр. ігуменом монастиря був Йосиф (у миру – Кононович-Горбацький, помер 1651 року), сподвижник митрополита Петра Могили, один із душоприкажчиків його заповіту.

У середині XVII століття з описів укріплень Михайлівського монастиря, складених мандрівником і архідияконом Павлом Алеппським (араб. بولس ابن مكاريوس الزعيم الحلبي, помер 1669 року‎), видно, що стіни обителі являли собою земляні вали з дерев’яною стіною, що йшла поверх них. З зовнішнього боку валу проходив глибокий рів. І хоча Павло Алеппський повідомляє, що стіни були споруджені за царя Московського Олексія Михайловича (1645 – 1676 рр.), думається, що за нього були лише відновлені давньоруські укріплення. Монастирські стіни на Михайлівській горі за часів П. Алеппського замикалися в районі Михайлівського Золотоверхого храму, де знаходилися й єдині в’їзні ворота.

1653 року під час поїздки до Москви на прощу, до монастиря приїжджав патріарх Антіохійський Макарій III. За благословенням митрополита Київського, Галицького і всієї Русі Сильвестра (у миру – Степан Адамович Косов, також Коссов) у Золотоверхому монастирі він отримав частинку мощей великомучениці Варвари.

1654 року братія Золотоверхого монастиря визнала владу московського царя Олексія Михайловича. Монастир втратив більшу частину своїх маєтків, що лежали в областях, які залишилися за Річчю Посполитою. Водночас гетьмани й козацька старшина Війська Запорозького щедро наділили монастир володіннями на Лівобережній Україні. Багато земель монастирем було придбано шляхом купівлі. Попри протидію митрополита Сильвестра московські воєводи збудували новий острог на території Верхнього Києва. Усередині укріплень опинилася частина території Золотоверхого монастиря.

1654 року близький до митрополита ігумен Феодосій (Василевич) у своєму чолобитті просив царя Олексія Михайловича про підтвердження обителі її колишніх пожалувань. Але того ж року настоятель втік до Великого князівства Литовського, де під опікою магнатів Радзивіллів став архімандритом у слуцькому Троїцькому монастирі.

1655 року замість Феодосія настоятелем монастиря став історик і відомий церковний письменник Феодосій Сафонович (укр. Теодосій Сафонович, 1655 – 1672 рр.). У конфліктах, що виникали час від часу, ігумен Феодосій, як і низка інших настоятелів, виступав зазвичай разом із києво-печерським архімандритом Іннокентієм (Гізелем). Однак у позиції ігумена Феодосія були й свої особливості. Лояльний щодо московської влади, що пізніше знайшло відображення в написаній ним «Хроніці», проте, він не їздив до Москви і не направляв туди посольств.

Влітку 1665 року до Золотоверхого монастиря поряд з іншими київськими обителями була послана царська «милостиня».

Наприкінці 1660-х – 1672 рр. за відсутності місцеблюстителя Київської митрополії Лазаря (у миру – Лука Васильович Баранович), який перебував у Новгороді-Сіверському, ігумен Феодосій відав від його імені церковними справами в Києві. 1672 року разом з архімандритом печерським Іннокентієм він просив царя Олексія Михайловича про захист Києва від військової загрози з боку турецьких військ.

У 1673 – 1677 рр. ігуменом монастиря був церковний письменник Варлаам (Ясинський).

У 2-й половині XVII – на початку XVIII ст. великі земельні придбання економічно зміцнили становище обителі. Гетьмани Війська Запорозького не лише підтверджували колишні володіння, а й дарували монастирю нові землі. Так, гетьман Іван Ілліч Скоропадський (укр. Іван Скоропадський, 1708 – 1722 рр.) передав монастирю села Боденьки й Крехаїв на річці Десні. Тут же монастир придбав млин, двір з пекарнею та «винницею». На пожертви монастир купив млин у Переяславі, 11 дворів з полями, озерами, 2 млинами в м. Острі.

У XVII столітті по сусідству з чоловічим Михайлівським Золотоверхим монастирем знаходився й Михайлівський Золотоверхий жіночий монастир, який 1712 року було перенесено на київський Поділ.

У 1677 – 1682 рр. ігуменом монастиря був Мелетій (у миру – Михайло Дзик).

У 1684 – 1697 рр. ігуменом монастиря був Сильвестр Головчич, імовірно, був похований на території монастиря.  

Наприкінці XVII століття у власності обителі знаходилося близько 70 дворів у Глевасі, 2 двори на хуторі Вета, 25 дворів у Соколівці, Данилівці та Драновці, 6 дворів у Юрівці, 5 дворів у Борщагівці, 18 дворів у Жорнівці, 16 дворів у Заріччі; в околицях Києва – села Данилівка, Крюківщина, Заріччя, Княжичі, Блиставиця, млин на р. Красній.

У 1697 – 1713(?) рр. ігуменом монастиря був Захарій (Корнилович).

До початку XVIII століття всі споруди монастиря, крім собору, залишалися дерев’яними. На плані Києва полковника Івана Ушакова 1695 року в західній частині монастирської території зображені дерев’яні 2-ярусна дзвіниця, келії та огорожа. На початку XVIII століття навколо обителі споруджено кам’яну огорожу.

1707 року в монастирській огорожі збудовано Економічні ворота. Вони являли собою піднесену напівциркульну арку з двома колонами по боках, останні були пов’язані поясом, що закінчувався витягнутими наївними волютами й фронтоном, багато прикрашеним зображенням квітів.

Економічні ворота. Джерело – https://www.myslenedrevo.com.ua/ru/Sci/Kyiv/1923Lukomsky/Churches/StMichaelCathedral.html. Фото без змін

1711 року ігуменом монастиря став Іоанікій Сенютович (укр. Іоаникій Сенютович, 1711 – 1715 рр.), 1715 року він став архімандритом Києво-Печерської лаври.

У 1713 – 1715 рр. у монастирі збудовано, почасти за кошти монастиря, почасти на пожертви, кам’яну трапезну з Церквою в ім’я ап. Іоанна Богослова. Колись на цьому місці стояла дерев’яна церква, збудована 1613 року.

1715 року, за іншими джерелами 1716 року, ігуменом монастиря призначено Варлаама (у миру – Василь Леницький, укр. Варлаам, у миру – Василь Леницький, 1715 – 1719 рр., помер 1741 року, як архієпископ Псковський і Нарвський).

У 1716 – 1719 рр. у монастирі збудовано кам’яну триярусну дзвіницю. Усього дзвонів 14, з них один давній, відлитий 1644 року.

Монастирська дзвіниця. Джерело – https://www.myslenedrevo.com.ua/ru/Sci/Kyiv/1923Lukomsky/Churches/StMichaelCathedral.html. Фото без змін

У 1733 – 1739 рр. архімандритом монастиря був Амвросій (Дубневич).

У 1739 – 1740 рр. архімандритом монастиря був Тимофій (Щербацький). Потім архімандритом монастиря був Сильвестр IV (Думницький).

1777 року архімандритом монастиря був Варлаам (у миру – Власій Миславський). Вдруге він очолював монастир у 1786 – 1791 рр. Похований Варлаам Миславський у Михайлівському Золотоверхому соборі.

На початку 1780-х років збудовано кам’яні братні келії. 

1785 року митрополит Київський і Галицький Самуїл (у миру – Симеон Григорович Миславський) при дерев’яних келіях влаштував Церкву в ім’я свт. Миколая Чудотворця, 1832 року її перебудовано.

1800 року Михайлівський Золотоверхий монастир було виділено для перебування єпископів Чигиринських, вікаріїв Київської єпархії.

У 1800 – 1804 рр. під спільним дахом об’єднано так зване Варварське відділення, просфорню і настоятельську кухню.

У 1820-х роках у монастирі зведено економічний і регентський корпуси, келарську палату.

У 1830-х роках збудовано просфорню, а також перебудовано монастирську огорожу, яка, як і трапезний храм, розписана фресками.

У 1852 – 1856 рр., за іншими відомостями – у 1849 – 1852 рр., з ініціативи єпископа Чигиринського Аполлінарія (Вігіляньського) були збудовані: західний півтораповерховий келійний корпус (Михайлівське відділення) і кам’яний (замість дерев’яного) настоятельський корпус із Церквою в ім’я свт. Миколая Чудотворця, освячена 7 жовтня 1856 року.

У 1857 – 1858 рр. з ініціативи єпископа Чигиринського Аполлінарія (Вігіляньського) на місці дерев’яної звели 2-поверховий кам’яний готель для прочан.

Михайлівському Золотоверхому монастирю в околицях Києва належав скит у Феофанії (історична місцевість на території Голосіївського району міста Києва), заснований 1861 року.

У 1865 – 1877 рр. з ініціативи єпископа Чигиринського Порфирія (Успенського), який очолював монастир, було збудовано дерев’яну на кам’яному фундаменті будівлю монастирської лікарні. 

У 1883 – 1884 рр. до 2-поверхового кам’яного готелю було прибудовано 3-поверховий корпус.

1887 року на території Михайлівського Золотоверхого монастиря знайдено саркофаг неясної форми (24). У ході розкопок на території монастиря було знайдено (коли невідомо) складену гробницю з шиферу (25).

Михайлівський Золотоверхий монастир. Фото 1888 року. Джерело – Кіевъ теперь и прежде. Составилъ Инспектор классовъ Кіевскаго Института благородныхъ дѣвицъ М.М. Захарченко. Издалъ Содержатель парового Лито-Типографическаго заведения С. В. Кульженко. – Кіевъ, 1888. Суспільне надбання. Фото без змін

Вигляд на монастир у 1890 – 1905 рр. Джерело – Reproduction by Photoglob AG, Zürich, Switzerland or Detroit Publishing Company, Detroit, Michigan. Ліцензія – «Photographs in this collection were published before 1923 and are therefore in the public domain». Фото без змін

1894 року збудовано келії співаків.

1897 року збудовано готель для прочан.

У 1898 – 1899 рр. на місці північного Варварського відділення було споруджено 2-поверховий цегляний корпус.

На початок XX століття в обителі знаходилися також дерев’яна квасоварня, економічний двір із будинком для економа, його помічника й монастирських робітників, зі стайнею, коморами, повітками, льодовнями. З ініціативи єпископа Чигиринського Ієроніма (Екземплярського) при монастирі відкрилися безкоштовна школа церковного співу для підготовки псаломщиків і вчителів співу та щоденна читальня.

Фото монастиря початку XX століття. Суспільне надбання. Фото без змін

У 1902 – 1903 рр. збудовано будівлю готелю для прочан.

У 1907 – 1908 рр. споруджено 4-поверховий монастирський готель, який за розмірами вважався другим у місті після лаврського.

Літографія «Золотоверхий в ім’я архістратига Михаїла чоловічий монастир». Початок ХХ століття. Джерело – https://www.pravenc.ru/text/1684565.html. Фото без змін

Автор – Gudshon and Gubchevsky, 1911 рік. Суспільне надбання. Фото без змін

Поштова листівка 1913 року. Джерело – https://www.myslenedrevo.com.ua/ru/Sci/History/Kupola/Vol01/MichaelGoldenDomeMonastery.html. Фото без змін

Макет Михайлівського монастиря, автор – Ольжич Мушинський. Експонується в Музеї історії Михайлівського Золотоверхого монастиря. Ліцензія – Creative Commons Із зазначенням автора – Розповсюдження на тих самих умовах 4.0 Міжнародна. Фото без змін

До жовтня 1917 року Михайлівський Золотоверхий монастир був другим за відвідуваністю храмом Києва після Києво-Печерської лаври.

У січні 1918 року храми Золотоверхого монастиря постраждали під час обстрілу Києва більшовицькою армією під командуванням М.О. Муравйова.

Михайлівський монастир. Фото 1918-1919 рр. Автор – невідомий німецький солдат під час або після Першої світової війни (1914 – 1918 рр.). Джерело – http://stores.ebay.com/Heidi31-7-70. Суспільне надбання. Фото без змін

1919 року в спорудах монастиря розташовувалася Українська рада народного господарства (Укрсовнархоз).

У травні 1921 року вікарій Київської єпархії, єпископ Звенигородський Олексій (Готовцев) був призначений настоятелем Михайлівської обителі, приміщення якої майже повністю займали радянські установи.

1922 року радянська влада скасувала Михайлівський монастир, його майно передано державі.

З 1922 року в келіях почали розміщувати студентські гуртожитки, трапезну використовували як студентську їдальню.

У квітні 1922 року єпископа Олексія було заарештовано. 21 – 23 травня Київський ревтрибунал засудив єпископа Олексія, намісника архімандрита Тихона, ризничого архімандрита Іннокентія до 5 років примусових робіт, замінених домашнім арештом. У ніч на 4 квітня 1923 року єпископа Олексія знову заарештовано й вислано до Москви.

14 травня 1922 року розпочалося вилучення церковних цінностей з обителі. Доля багатьох святинь Михайлівського монастиря, зокрема раки великомучениці Варвари та срібних врат іконостаса, невідома. Монастирське книжкове зібрання опинилося у Всенародній бібліотеці України при ВУАН (нині Національна бібліотека України ім. В.І. Вернадського). Деякий час Михайлівський собор займала громада «Деятельно-Христовой Церкви», яку очолював єпископ Петро Тарнавський, який звершував у Михайлівському соборі хіротонії.

1930 року храм передано громаді Української автокефальної православної церкви (УАПЦ).

У січні 1934 року було ухвалено рішення про перенесення столиці Радянської України з Харкова до Києва. Потрібен був новий «урядовий радянський центр», і для цього було вирішено знести Михайлівський монастир, Софійський собор і Трисвятительську церкву. Згодом Софійський собор вирішено було залишити, а на місці Михайлівського монастиря й Трисвятительської церкви збудувати два палаци: Ради народних комісарів і Центрального комітету Комуністичної партії (більшовиків) України, а між ними поставити величезний пам’ятник Леніну. Такі плани схвилювали частину громадян, і насамперед інтелігенцію. Радянський український історик, мистецтвознавець, археолог Микола Омелянович Макаренко рішуче виступив проти цих проєктів. У своєму зверненні до Й.В. Сталіна він вказував на безглуздість подібних рішень.

У лютому 1934 року постановою Політбюро ЦК КП(б)У було ухвалено рішення про знесення споруд Михайлівського Золотоверхого монастиря.

У 1935 – 1937 рр. Михайлівський Золотоверхий собор, дзвіницю монастиря та частину інших споруд було знищено. Єдиною збереженою будівлею монастиря залишилася Трапезна церква Іоанна Богослова, ще 1922 року перетворена на студентську їдальню. Від дзвіниці залишилася частина південної стіни першого ярусу.

Момент розбирання дзвіниці Михайлівського монастиря, який 1936 року сфотографував американець Julien Bryan. Джерело – https://kyivpastfuture.com.ua/ru/myhajlovskyj-zlatoverhyj-monastyr-ystoryya/. Фото без змін

Момент розбирання дзвіниці Михайлівського монастиря, який 1936 року сфотографував американець Julien Bryan. Джерело – https://kyivpastfuture.com.ua/ru/myhajlovskyj-zlatoverhyj-monastyr-ystoryya/. Фото без змін

1938 року Київська археологічна експедиція Інституту історії матеріальної культури АН СРСР проводила розкопки на колишній монастирській території. У ході їх було виявлено залишки іконописної майстерні.

1941 року Михайлівський Золотоверхий монастир у період німецької окупації Києва було відроджено. Під началом намісника архімандрита Еразма (Довбенко) в обителі проживало 18 насельників.

З кінця грудня 1941 року в Церкві Іоанна Богослова звершував архієрейські богослужіння єпископ Пантелеймон (Рудик), який тимчасово управляв Київською єпархією.

Після звільнення Києва від фашистських загарбників, 1945 року в обителі передбачалося відкриття пастирсько-богословських курсів.

8 лютого 1947 року приміщення монастирської трапезної було надано Київській ДС.

1949 року Михайлівський монастир було закрито, келійний корпус передано організації «Заготзерно», в трапезній Церкви Іоанна Богослова розмістився спортзал.

1963 року будівля Церкви Іоанна Богослова отримала статус архітектурної пам’ятки УРСР.

1965 року територія давнього «Міста Ізяслава-Святополка» стала заповідною археологічною зоною державного значення.

У 1973 – 1982 рр. проведено наукову реставрацію Трапезної церкви Іоанна Богослова. Автори проєкту – архітектор-реставратор Валентина Петрівна Шевченко, інтер’єри й меблі – архітектор Ірма Йосипівна Каракіс. Церкву було відреставровано у формах, близьких до первісних.

Трапезна церква Іоанна Богослова та Пам’ятник апостолу Андрію. Фото 15 червня 2018 року. Автор – Angloman

1990 року Трапезну церкву Іоанна Богослова передано церковній організації.

1991 року Церкву Іоанна Богослова передано Українській автокефальній православній церкві і вона стає її кафедральним собором. З червня 1992 року храм належить Українській православній церкві Київського патріархату.

З відкриттям 1992 року в стінах Михайлівського монастиря Київської духовної академії та семінарії Трапезна церква Іоанна Богослова стає академічним храмом Київської православної богословської академії та семінарії.

Одним з ініціаторів відновлення Михайлівського Золотоверхого монастиря був український радянський письменник Олесь Терентійович Гончар (укр. Олесь Терентійович Гончар, помер 1995 року). 17 травня 2011 року на будівлі Михайлівського собору відкрито присвячену йому меморіальну дошку.

1996 року президентом України Леонідом Даниловичем Кучмою видано указ про відновлення монастирських споруд Золотоверхого монастиря. 

У 1997 – 1998 рр. Михайлівський собор, дзвіниця та Економічні ворота з частиною стін відновлюються корпорацією «Укрреставрація» у формах українського бароко. Реконструйовано Михайлівську площу та келійний корпус.

Влітку 1997 року на Економічних воротах відкрито меморіальну дошку з бюстом М.О. Макаренка, єдиному вченому, який 1934 року відмовився підписати акт на знищення Михайлівського собору.

Економічні ворота монастиря. Фото 16 травня 2016 року. Автор – Сарапулов. Ліцензія – Creative Commons Із зазначенням автора – Розповсюдження на тих самих умовах 4.0 Міжнародна. Фото без змін

Будівництво дзвіниці. Фото лютий 1998 року. Суспільне надбання. Фото без змін

1998 року відновлено дзвіницю із включенням до неї збереженої частини. Будівлю відтворено в первісному вигляді в стилі українського бароко, її висота 48,28 метра. На першому ярусі дзвіниці відкрито музей історії монастиря.

1998 року український художник Любомир Іванович Дмитренко у монастирі завершив розпис – «Покрова Пресвятої Богородиці» та ікону – «Христос-учитель».

30 травня 1999 року Михайлівський Золотоверхий собор офіційно відкрито.

Фото 2004 року. Автор – Dmytro from Chicago, United States of America a.k.a User:DDima. Ліцензія – Creative Commons Attribution-Share Alike 2.0 Generic. Фото без змін

Дзвіниця. Фото 11 липня 2008 року. Автор – Maksym Kozlenko. Ліцензія – Creative Commons Attribution-Share Alike 4.0 International. Фото без змін

Під час силового розгону Євромайдану в ніч на 30 листопада 2013 року частина мітингувальників, що втікала від підрозділу міліції «Беркут», знайшла притулок на території Михайлівського Золотоверхого монастиря. Під час зіткнень з «Беркутом» у Михайлівському соборі двічі, 30 листопада 2013 року і 19 лютого 2014 року, переховувалися мітингувальники й розгортали тимчасовий штаб. Семінаристи з Київської православної богословської академії допомагали мітингувальникам: ходили на нічні чергування, приносили медикаменти, робили чай, носили гарячу воду. У Церкві Іоанна Богослова було облаштовано імпровізований госпіталь. У Михайлівському соборі спали люди і стояли медичні препарати, крапельниці.

У ніч на 11 грудня 2013 року дзвони Михайлівського Золотоверхого монастиря вперше за вісім століть били в набат, востаннє подібне відбувалося 1240 року, за часів монгольської навали. Завдяки дзвону дзвонів у центрі столиці зібралося безліч киян, і спроба зачистити Євромайдан бійцями спецпідрозділу «Беркут» та військовослужбовцями Внутрішніх військ МВС виявилася невдалою.

26 січня 2014 року в Михайлівському соборі відбулася панахида за загиблим активістом Євромайдану Михайлом Михайловичем Жизневським (білор. Міхаіл Міхайлавіч Жызьнеўскі).

У серпні 2015 року на стінах Михайлівського монастиря з’явилася Стіна пам’яті загиблих захисників України.

15 грудня 2018 року, після Об’єднавчого собору українських православних церков, Михайлівський Золотоверхий монастир перейшов у підпорядкування Православної церкви України. Наступного дня митрополит Київський і всієї України Епіфаній (укр. Митрополит Епіфаній, у миру – Сергій Петрович Думенко (укр. Думенко Сергій Петрович)) звершив першу літургію як предстоятель Православної церкви України.

2020 року в монастирі повністю відреставрували дзвіницю та замінили дзвони.

Дзвіниця. Фото 19 вересня 2020 року. Автор – Angloman

Воєнний час. Січень 2023 року. Джерело – https://www.unian.net/. Фото без змін