Словник термінів — поховання, архітектура храмів та історія Польщі

Схематичний план тринавового костелу з трансептом. Похідний твір: Nemoi n’aime pas parler tout seul

Схематичний план тринавового костелу з трансептом. Похідний твір: Nemoi n’aime pas parler tout seul. Ліцензії – Creative Commons Attribution-Share Alike 3.0 Unported. Фото без змін.

Легенда плану тринавового костелу — українською

Легенда плану тринавового костелу
На оригіналі	Українською
Нартекс	Нартекс
Наос	Наос
Боковые нефы	Бічні нави
Колокольни	Дзвіниці
Придел	Приділ
Средокрестие	Середохрестя
Трансепт	Трансепт
Апсида	Апсида
Венец капелл	Вінець капел
Хор	Хор
Деамбулаторий	Деамбулаторій
С / З / В / Ю	Пн / Зх / Сх / Пд

Абатство (лат. Abbatia), католицький монастир, що належить до певного чернечого ордену, керований абатом (чоловічий) або абатисою (жіночий), підпорядкований єпископу, іноді безпосередньо римському папі.

Вівтар (лат. altarium), жертовник (від altaria — навершя жертовника, пристосування для спалювання жертви; від altus — високий). На Заході вівтарем називають сам престол, на якому звершується Євхаристійна жертва; частина храму, у якій він розташований, іменується пресбітерієм.

Амбулаторій (лат. ambulatorium — місце для прогулянок), обхід навколо вівтарної апсиди, яка завершує центральну наву, утворений продовженнями бічних нав, що з’єднуються між собою. Докладніше див. Деамбулаторій.

Амвон (від давньогрец. ἄμβων, ἄμβωνος — «виступ, підвищення»), спеціальна споруда в християнському храмі, призначена для читання Святого Письма, співу або виголошення деяких богослужбових текстів, проповідей.

Антепендіум (лат. antependium — «той, що висить попереду»), передня стінка вівтаря, дерев’яна, мармурова або металева, іноді із золота, оздобленого коштовним камінням, емаллю та слоновою кісткою, стінка підвищення жертовника. Згодом у західному християнстві антепендіумом стали називати за римською традицією передню стінку храмового вівтаря, декоровану рельєфом або розписом. Інша назва — фронталь (фр. frontal — лобовий, передній), передня частина менси (лат. mensa — стіл, престол). Із часом антепендіумом стали називати тканину, що вкриває вівтар і звисає на його передню стінку або на всі чотири боки. Таку тканину також декорують вишивкою або розписом. Тканий антепендіум є першим покриттям, на нього кладуть антимінс («замість престолу»).

Апсида (від давньогрец. ἁψίς, ἁψῖδος — склепіння), абсида (лат. absis), понижений виступ будівлі, що прилягає до її основного об’єму, напівкруглий, гранчастий, прямокутний або складніший у плані, перекритий півкуполом (конхою) або зімкненим півсклепінням. Зазвичай цим терміном позначають вівтарні об’єми в храмовій архітектурі. Невеликий понижений виступ гранчастої або напівкруглої форми, що прилягає до основного об’єму будівлі й не має всередині вівтаря, називається апсидіола. У християнських храмах апсида зазвичай являє собою вівтарний виступ, орієнтований на схід. Водночас призначення апсид може бути й іншим, утилітарним або декоративним.

Аркада (від фр. arcade), ряд однакових за формою та розміром арок, що спираються на колони або на прямокутні чи квадратні стовпи — підпори. Арка, приставлена до стіни, яка не має наскрізних прогонів, називається сліпою або несправжньою. Ряд сліпих арок утворює аркатуру.

Архідієцезії (від польськ. Archidiecezja), або архідіоцезія (від грец. Archidioikesis; лат. Archidioecesis; «головна дієцезія (єпархія)»; ісп. archidiócesis), у західному християнстві церковна адміністративно-територіальна одиниця, що має вищий статус. Очолюється архієпископом. Існує в католицькій, англіканській і деяких протестантських церквах. Також — архієпископство (ісп. arcebispado), архієпископська дієцезія. Аналог у східному християнстві — архієпархія.

Аттик (лат. atticus, від давньогрец. ἀττικός — аттичний), декоративна стінка, зведена над карнизом, що вінчає споруду. Точніше — передня площина такої надбудови, яка називається подіумом. Аттики доповнювали рельєфами, скульптурою.

Базиліка (грец. βασιλική — «дім басилевса, царський дім»), тип будівлі прямокутної форми, що складається з непарної кількості (1, 3 або 5) різних за висотою нав. У багатонавовій базиліці нави розділені поздовжніми рядами колон або стовпів із самостійними перекриттями. Центральна нава — зазвичай ширша й вища — освітлюється за допомогою вікон другого ярусу. За відсутності вікон у другому ярусі центральної нави будівля належить до типу псевдобазиліки, що є різновидом зального храму. Базиліками також називають найзначніші римсько-католицькі храми незалежно від їхнього архітектурного вирішення.

Балдахін (від фр. baldaquin, італ. baldacchino, від середньолат. baldacinus — «дорога шовкова тканина з Baldacco: Багдада»), парадний тканинний навіс, нерухомий, переносний або встановлений над повозом. Згодом балдахін стали трактувати як архітектурну споруду з каменю, дерева або металу, що має вигляд навісу на чотирьох стовпах. У західноєвропейському романському, а згодом і в готичному мистецтві під впливом арабського Сходу з’являються кам’яні балдахіни як навершя статуй, розташованих в інтер’єрах кафедральних соборів. Вони осіняють зображені постаті й відтворюють у мініатюрі місто з фортечними стінами та вежами — символ «Граду небесного», або Небесного Єрусалима. В інтер’єрі храмів монументальні балдахіни з каменю, бронзи або дерева зводили над вівтарями, престолами, похованнями, кріслами в хорі. Інша назва — ківорій.

Беатифікація (лат. beatificatio < beatus — щасливий, благословенний), обряд зарахування померлого до лику блаженних у католицькій церкві. Беатифікацію слід відрізняти від канонізації, під час якої праведника зараховують до лику святих: беатифікацію розуміють як етап, що передує канонізації.

Бігамія (двоєженство, двошлюбність, двомужжя у випадку жінок), окремий випадок багатоженства, одночасне перебування чоловіка у шлюбі з двома жінками. Термін «двоєженство» передбачає юридичну заборону полігамії; у разі законодавчо дозволеної практики зазвичай уживають терміни «багатоженство» або «багатошлюбність/полігамія».

Булла (від лат. bulla — «печатка», буквально «бульбашка»), основний середньовічний папський документ зі свинцевою (в особливих випадках — золотою) печаткою, після XV століття видавався рідше. Буллою в середні віки називали металеву печатку, згодом капсулу, у яку вкладалася печатка, що скріплювала державний акт; також назва самого акта (імператорського або папського). У пізніші століття буллою стали називати лише важливі укази й урочисті послання пап.

Вінець капел, ряд капел, які оточують апсиду й відокремлені від хору деамбулаторієм. Вінці капел з’явилися в архітектурі романського періоду у зв’язку зі збільшенням кількості культів місцевих святих, мощей та реліквій. Крім того, храми стали присвячувати одночасно кільком святим, що вимагало не одного, а багатьох вівтарів. Найбільш завершеної форми вінець капел набув у готичній архітектурі: малі капели-апсидіони розташовувалися симетрично, за осями, що виходять з єдиного центру в середохресті храму.

Генрикові, Генрихові або Генриціанські артикули (статті), документ про обмеження королівської влади в Речі Посполитій, затверджений сенатом і посольською палатою, який на виборчому сеймі 20 травня 1573 року підписав представник новообраного короля Генріха де Валуа. Генрикові артикули підтверджували всі наступні правителі Польщі, й вони остаточно узаконили систему «шляхетської демократії».

Труна, довгастий ящик, у якому зазвичай ховають у землю мертве тіло людини. Спочатку для поховання людини використовували видовбані з дерева, потім збиті з дощок труни, згодом їх стали фарбувати, лакувати й навіть оббивати тканиною, як будь-які меблі. Також труни можуть бути кам’яні, свинцеві, олов’яні, цинкові й навіть картонні (одноразові).

Гробниця, форма поховання, за якої останки покійного зберігаються всередині споруди, а не під нею, як у випадку надгробка. Цей термін відповідає латинському «sepulcrum», грецькому «крипта», англійському «tomb».

Крипта — одне або кілька підземних склепінчастих приміщень, що слугують для поховання та експонування мощей святих і мучеників.

Склеп — назва гробниці у вигляді окремої будівлі або підземного приміщення, у якому встановлюють труни.

Усипальниця — склеп для поховання членів одного роду, однієї родини або видатного діяча.

Мавзолей — монументальний вид гробниці.

Деамбулаторій (від лат. deambulo з лат. de «за», лат. ambulo «ходити», лат. ambio — обходити, ходити навколо чогось), або в ранній формі амбулаторій, — обхідна галерея навколо вівтарної частини храму, утворена продовженням бічних нав, що змикаються за головним вівтарем; типовий елемент романської та готичної храмової архітектури. Цією галереєю парафіяни, не виходячи з храму, потрапляли до невеликих апсид-капел, які в окремих випадках утворювали у східній частині храму півколо апсидіол, так званий «вінець капел».

«Договірні статті» — Pacta conventa (з латини — «загальні угоди»), різновид виборчої капітуляції в Речі Посполитій, яку з 1573 до 1764 року укладали між шляхтою Королівства Польського й Великого князівства Литовського та новообраним монархом перед його вступом на престол.

Домініканці, Домініканський орден, Орден братів-проповідників (лат. Ordo fratrum praedicatorum, O.P.), католицький чернечий орден. Орден заснував у 1214 році іспанський монах святий Домінік, а затвердив Папа Римський Гонорій III (лат. Honorius PP. III) у 1216 році.

Донатор (від лат. donator «дарувальник»), назва особи, яка виділила кошти на будівництво чи ремонт храму або абатства чи на його оздоблення полотнами, предметами декоративно-ужиткового мистецтва. Слово вживається переважно щодо замовників-католиків і замовників-протестантів. У Православній церкві та Давньосхідних церквах така особа називається ктитором (від грец. κτήτωρ — власник, засновник, творець). У Польській православній церкві — фундатором (від лат. fundamentum — основа). У широкому розумінні донатор — це взагалі жертводавець на храм будь-якої релігії.

Євхаристія (грец. εὐ-χᾰριστία — «подяка, вдячність, почуття вдячності» від εὐ «добро, благо» + χάρις «шанування, честь, повага»), Святе Причастя, Вечеря Господня — в історичних церквах (Православній, Католицькій, Давньосхідних) тлумачиться як таїнство, священнодійство: полягає в особливому освяченні хліба й вина та подальшому їх споживанні. Євхаристія дає християнину змогу «з’єднатися з Богом у Христі».

Поховання, місце, де здійснювалося або здійснюється поховання, а також де поховані чиїсь останки або їхній прах.

Інвеститура (пізньолат. investitura від investio «одягаю, облачаю»), формальний юридичний акт уведення у володіння майном або на посаду та процедура, що супроводжує цей акт.

Інгумація, науковий термін, уживаний в археології для позначення поховання тіла померлого цілком у ґрунт, на противагу кремації або залишенню тіла на поверхні землі чи в повітрі. Поховання буває «випростане» і «скорчене». За першого покійника клали в природному положенні на спині, за скорченого — підгинали йому ноги.

Інтердикт (лат. interdictum — заборона), у римсько-католицькій церкві тимчасова заборона всіх церковних дій і треб (наприклад, миропомазання, сповіді, вінчання, євхаристії), яку накладає папа або єпископ. Часто інтердикт накладався на населення цілої країни чи міста, значно рідше — на окремих осіб. Інтердикт щодо певної особи зазвичай називають відлученням від церкви (екскомунікою).

Капела (від лат. capella, зменшувальне від cappa), тип католицької будівлі, храм, що входить до складу певної установи, житла або є частиною більшого храму. Російською мовою часто перекладається словом «часовня», що неточно, оскільки капела, на відміну від часовні, має вівтар, тобто призначена для звершення богослужіння. У зв’язку з цим під час опису таких капел католицьких храмів поряд із термінами «капела» та «часовня» деякі автори воліють використовувати ближчий аналог — «приділ». Для позначення капел Польщі та Західної Білорусі вживається також термін «каплиця». Капели поділяються на кілька типів:

– домовий храм у замках і палацах для приватних богослужінь;

– молитовна кімната в палацах та інших приватних володіннях, призначена для їхніх господарів;

– окреме приміщення в інтер’єрі великих храмів, що має власну посвяту певному святому, церковному святу, шанованій іконі тощо.

Уперше слово «капела» вживається в 679 році щодо паризької молитовні меровінзьких королів, у якій зберігалася священна реліквія католиків — плащ (cappa) св. Мартина Турського.

Капітель (від лат. capitellum, італ. capitello — голівка), вінцева частина колони або пілястри. Верхня частина капітелі виступає за межі колони, забезпечуючи пластичний (зоровий) і конструктивний перехід до горизонтально розташованого антаблемента (системи горизонтального перекриття).

Каплиця (польськ. kaplica, із середньолат. capella), католицька молитовня або капличка. В архітектурі Східної Європи — невелика католицька капличка, усипальниця. Каплиця — це будівля для громадської молитви, що відрізняється від храму невеликим розміром і відсутністю вівтаря. Богослужіння в каплицях включають часи добового богослужбового кола, у них також звершують треби. Проте, на відміну від храму, каплиці не розраховані на звершення літургії й тому не мають вівтаря. Назва каплиця (зменшувальне — капличка, діалектне — кампличка, компличка; через польськ. kaplica, kapliczka; від лат. capella) характерна для південно- й західноруських земель (Україна, Білорусь, Ростовська та Брянська області) і використовується в римсько-католицьких та лютеранських храмах.

Серед різних видів виділяють каплиці:

– парафіяльні — які тимчасово використовує парафія замість храму або які збудовано при храмі;

– обітні — зведені за обітницею;

– пам’ятні — що виконують роль пам’ятника для увічнення певної події;

– цвинтарні — зведені для молитви на кладовищах.

Картуш (фр. cartouche «орнаментальне обрамлення у вигляді сувою зі згорнутими кутами» від італ. cartoccio «паперовий згорток, кульок, мішечок для порохового заряду», що походить від італ. carta — «папір»), в архітектурі та декоративному мистецтві — художній мотив у вигляді обрамленого завитками щита або «напіврозгорнутого, часто з надірваними чи надрізаними краями рулону паперу, сувою», на якому може міститися герб, емблема або напис. Картуші розміщували над парадними входами до будівель і віконними прорізами, у тимпанах (внутрішньому полі) фронтонів, в інтер’єрах будівель, на монументах, на надгробних плитах і документах. Подібні зображення в овальному або круглому обрамленні називаються медальйонами. На гравюрах і географічних картах картуші зазвичай містять супровідний текст.

Катедра, або кафедра (від грец. καθέδρα — крісло, трон, лат. cathedra), у християнстві почесне крісло в храмі, призначене для єпископа. У багатьох європейських мовах звідси походить слово, що означає «собор» (англ. cathedral, нім. Kathedrale, ісп. catedral та інші).

Кенотаф (давньогрец. κενοτάφιον, від κενός — порожній і τάφος — могила), також ценотаф, — надгробний пам’ятник у місці, яке не містить останків покійного, своєрідна символічна могила. Кенотаф може бути встановлений із таких причин:

– якщо тіло загиблого було втрачено або знищено;

– якщо місце загибелі невідоме;

– якщо доправлення тіла потребує великих зусиль;

– якщо тіло було кремовано, а попіл розвіяно;

– кенотаф може бути встановлений на батьківщині померлого, якщо його поховано в іншій країні;

– кенотаф може бути встановлений на місці колишнього поховання, звідки останки перевезено в інше місце.

Кенотафи слугують для увічнення пам’яті про померлого й виконання поминальних ритуалів та являють собою споруди різних типів і ступеня складності (курган, надгробок, гробниця, склеп, пам’ятник, бюст, стела, обеліск, меморіал, барельєф, меморіальна плита тощо). Крім того, в європейській традиції кенотафом часто називають пам’ятну споруду, розташовану не над могилою з останками покійного, а на місці його загибелі (навіть якщо могила існує).

Кесон (фр. caisson — ящик, від італ. cassetta — скринька), заглиблення квадратної, прямокутної чи іншої форми на поверхні склепіння, купола, плафона (пласкої стелі) або на внутрішній поверхні арки — інтрадосі.

Кладовище, територія, спеціально призначена для поховання померлих або їхнього праху після кремації. Поховання в землі — давній і найпоширеніший спосіб поховання. Християнський обряд приписує розміщувати труну в могилі так, щоб тіло лежало горизонтально: голова померлої людини має бути на захід, а ноги — на схід, оскільки Христос мав прийти під час Другого пришестя зі сходу. Над могильним горбком установлюють хрест, він має бути над ногами померлого. У католиків і протестантів хрест ставлять над головою померлого, щоб, за віруванням, після Воскресіння він поцілував хрест. За православним обрядом самогубців не можна ховати на кладовищі, тому їх ховали за огорожею.

Ковчег, ящик, короб, скриня, вмістилище для реліквій.

Колегіата (нім. Kollegiatstift, Chorherrenstift, фр. collégiale, англ. collegiate church, італ. collegiata), у католиків церковна громада, у якій живуть і якою керують секулярні каноніки. Таку громаду не слід плутати з громадою чернечого ордену, а спільне житло каноніків — з абатством.

Дзвіниця — вежа, на якій установлено один або більше дзвонів, зазвичай є частиною храму. Квадратна в основі дзвіниця, що стоїть окремо від основної будівлі храму, у західноєвропейській архітектурі часто називається італійським словом «кампаніла». У романській архітектурі мати дзвіницю при храмі вважалося ознакою сили й влади. Якщо раніше дзвіниці зводили окремо, то з часом її стали споруджувати в єдності з будівлею храму, над його головним входом. Пізніше з’явилися дві вежі: обабіч притвору або на кінцях бічних нав, що прилягають до трансепта. Іноді вежу розташовували над перетином поздовжнього корпусу з трансептом, а іноді в усіх цих місцях одночасно. Під час переходу до готики змінюється загальний вигляд дзвіниць, а їхня кількість зменшується. Тепер дзвіниця залишається одна — посередині головного фасаду, або дві — симетрично обабіч головного, західного фасаду.

Контрфорс (фр. contre force — «протидійна сила»), вертикальна конструкція, що являє собою виступну частину стіни, вертикальне ребро або окрему підпору, пов’язану зі стіною аркбутаном. Призначена для підсилення несучої стіни шляхом сприйняття горизонтального зусилля розпору від склепінь. Зовнішня поверхня контрфорса може бути вертикальною, ступінчастою або суцільно похилою, зі збільшенням перерізу до основи.

Королева (лат. regina), титул використовувався за життя чоловіка, а після його смерті — у формі regina vidua (королева-вдова); dux — чоловіча форма князівського титулу, також використовувалася польськими королевами, зокрема невісткою Бони Сфорца — Катажиною Габсбурзькою, а також Цецилією Ренатою Габсбурзькою й Людовікою Марією Гонзагою, або в скороченій формі — dux (a) trix.

Костел (польськ. kościół, білор. касцёл, чеськ. kostel, сілез. кośćůł, словац. kostol, укр. костьол, від лат. castellum — «укріплення»), слово в польській, українській, білоруській, чеській, словацькій та сілезькій мовах, що позначає католицький храм. У польській мові — також для позначення в ширшому значенні християнської церкви як організації (у російському розумінні — Церква). При цьому в польській, словацькій, українській та білоруській мовах слово «костел» не вживається щодо православних і греко-католицьких храмів. У польській мові в поєднанні з відповідним прикметником може позначати церковні організації інших конфесій.

Крипта (від давньогрец. κρυπτή «критий підземний хід; схованка»), у середньовічній західноєвропейській архітектурі одне або кілька підземних склепінчастих приміщень, розташованих під вівтарною та хоровою частинами храму, які слугують для поховання й виставлення для вшанування мощей святих і мучеників. Інша назва крипти — «нижній» храм. Як синонім слова крипта може використовуватися латинський термін sepulcrum (могила, гробниця). Первісну форму крипти було успадковано від гробниць апостолів у римських базиліках часів правління імператора Костянтина I «Великого». Починаючи з VII століття, у криптах напівкруглої форми, що повторює форму апсиди, зберігалися мощі святих і мучеників, на честь яких було освячено храм. У X – XI ст. форма крипти зазнала змін: вона стала видовженою, розташовуючись уже не лише під апсидою, а й під навами та трансептами храму, що призвело до фактичного перетворення крипти на другий підземний храм.

Крухта (польськ. kruchta), храмовий ґанок являє собою приміщення біля головного входу до костелу. Ця споруда певною мірою захищає від негоди. Деякі входи мають зовнішні двері, інші — прості ворота, а в деяких випадках зовнішній вихід ніяк не закривався.

Ксьондз (польськ. ksiądz — «священник», білор. ксёндз, укр. ксьондз), польський, а також білоруський і український католицький священнослужитель.

Летнер (нім. lettner, від letter — літера, писання), у романських і готичних соборах середньовічної Німеччини — поперечна перегорода, що відокремлює західну частину головної нави від хору — східної частини, прилеглої до вівтаря. Із трибуни летнера читали біблійні тексти. Звідси назва.

Літургія (грец. Θεία Λειτουργία — «Божа служба»), найголовніше християнське богослужіння в історичних церквах, під час якого звершується таїнство Євхаристії.

Люнет, люнета (фр. la lunette — зменшувальне від «місяць»), в архітектурі частина стіни у вигляді сегмента, поле, обмежене архівольтом арки, а внизу — горизонтальним карнизом або сандриком (невеликим профільованим карнизом, горизонтальною «поличкою» над обрамленням віконного або дверного прорізу). Люнет нагадує півмісяць — демілюн (фр. demilune), звідси й назва.

Мала базиліка (лат. basilica minor), статус у католицизмі для особливих храмів (базилік), насамперед історично значущих і паломницьких. Статус надає Папа Римський або Конгрегація богослужіння та дисципліни таїнств Римської курії, якій папа делегує відповідні повноваження.

Медальйон (через нім. medaillon або фр. médaillon, від італ. medaglione, збільшувальне від medaglia — медаль), пам’ятний знак в архітектурі, зокрема на надгробних пам’ятниках із зображенням померлого. Він може бути в орнаментальній композиції, мати ліпний або різьблений рельєф, в овальному чи круглому обрамленні.

Мінералізація, процес розкладання трупа на окремі хімічні елементи та прості хімічні сполуки. Для класичних типів поховань (у дерев’яній труні, у ґрунтовій могилі) період мінералізації становить, залежно від ґрунтово-кліматичних умов регіону, від 10 до 30 років. Під час спалювання трупа при кремації (температура кремації +1100-1200 °C) період мінералізації становить близько 2 годин. Після закінчення процесу мінералізації в природних умовах від трупа залишається лише скелет, який розпадається на окремі кістки й у такому вигляді може існувати в ґрунті, залежно від ґрунтово-кліматичних умов (кислотності ґрунту), сотні й тисячі років. Кладовищний період (строк повної мінералізації трупів) установлюється не менш як у 20 років після закриття кладовища для поховання.

Могила, місце поховання мертвого тіла або поховальної урни з прахом померлого після кремації. Зазвичай могилами називають поховання в землі. Проте в деяких випадках могилами можуть називати поховання в саркофагах, поховальних спорудах (піраміди, мавзолеї, склепи) тощо. Окремим типом могили можна вважати каїрн (кельт. cairn) — могилу з каміння (переважно в кельтських народів). Загалом могила — це місце поховання. Зазвичай могили розташовуються у визначених місцях — на кладовищах, у храмах тощо. Проте трапляються й окремі могили, зазвичай визначних діячів минулого. Численні безладні поховання (зазвичай загиблих у боях) іноді називають стихійними могилами.

Зазвичай над могилою ставлять надгробок — хрест, природний камінь, скульптуру, архітектурну споруду. З давнини відомі піраміди, кургани, інші споруди. Вигляд могили часто залежить від місцевих традицій, релігії, інших соціальних чинників. Часто на могилах садять дерева, вирощують декоративні квіти тощо.

Найчастіше могили індивідуалізовані — інформація про померлого (ім’я та прізвище, дати народження й смерті тощо) міститься на надгробку та/або в певних документах. Могили невстановлених осіб заведено називати безіменними.

Масові неіндивідуалізовані поховання тіл (зазвичай унаслідок воєнних битв, репресій, епідемій тощо) називаються братськими могилами (або, рідше, спільними могилами). Проте на братських могилах можуть бути й зазначені імена похованих.

Могилу слід відрізняти від кенотафа — «порожньої могили», пам’ятника на місці, що не містить останків покійного, але нерідко виконаного у формі надгробка (часто встановлюється на місці загибелі людини або тоді, коли тіло неможливо знайти).

Згідно з прийнятими стандартами, довжина могили має становити 2 метри, ширина — 1 метр (дитячі могили можуть бути меншими), глибина — не менш як 1,5 метра до кришки труни й не більш як 2,2 метра. У будь-якому разі від дна могили до рівня залягання місцевих ґрунтових вод має бути не менш як 0,5 метра.

Мощі (давньогрец. λείψανα, лат. reliquiae), останки людей, зарахованих після смерті до лику святих. Мощі святих є об’єктом ушанування в історичних церквах. Учення про їхнє обов’язкове вшанування було підтверджено в 787 році на Другому Нікейському (Сьомому Вселенському) соборі. Згідно з цим ученням, мощі є носіями благодаті, мають зберігатися та вшановуватися з морально-повчальною й літургійною метою.

Надгробок (грец. tymbos — тумба), могильна плита, надгробний пам’ятник, надгробний камінь — основна частина готичних або ренесансних гробниць у вигляді кам’яної (згодом також бронзової) скрині, прикрашеної рельєфами. На горизонтальній панелі містилася скульптура, що зображувала покійного, — ефігія. Термін надгробок також використовується для позначення кам’яної плити, вміщеної в підлогу храму, з написом, прикрашеної пласким рельєфом, присвяченої померлому.

Надгробки (або пам’ятники), якими можуть бути хрест, камінь, скульптура або архітектурна споруда, встановлюють на могилі для увічнення пам’яті померлого. Зазвичай їх виготовляють із природного каменю твердих порід (мармур, вапняк, граніт, габро, лабрадорит, пісковик тощо). Часто трапляються вироби з мармурової (гранітної) крихти. Рідше встановлюють пам’ятник із нержавкої сталі, іноді — просто дерев’яні хрести.

На надгробку зазвичай пишуть ім’я покійного, дати народження й смерті, часто — епітафію. Нерідко розміщують зображення покійного — медальйон, надруковану фотографію або вибите безпосередньо на камені. Нині практикується комп’ютерне гравіювання портретів і малюнків. Вигляд надгробка залежить від багатьох чинників: заповіту померлого, релігійних і суспільних традицій, матеріального становища родини тощо.

Найпоширеніші види надгробків — стела, плита й хрест. Але залежно від деяких чинників, зокрема матеріального становища тощо, надгробком також може слугувати статуя (особливо її верхня частина — бюст) або каплиця.

Хрест ставлять на християнських могилах. Вигляд хреста залежить від гілки християнства, якої дотримувався покійний. Хрест поширений у Східній Європі (у західних країнах тіло ховають під стелою), а також використовується під час спільних та екстрених поховань; останнім часом його часто ставлять як тимчасовий надгробок. Хрест виготовляють переважно з дерева (хоча трапляються й надгробні пам’ятники у вигляді кам’яних хрестів).

Стела — найпоширеніший у світі тип надгробків. Установлюється на могилах усіх віросповідань, що передбачають поховання в землі. Стели можуть бути будь-якого розміру, кольору й дизайну — від пласкої плити до кубічного цоколя, від чотирикутної до округлої. Також популярні стели у вигляді «горбушки», поліровані з переднього боку й колоті з іншого. На зворотній поверхні та торцях «горбушок» допустима наявність сколів, слідів від шурфів, слідів свердління тощо. Розміри стел зазвичай «плаваючі». У католицьких країнах та в Ізраїлі стели зазвичай роблять білого кольору, а в православних і протестантських — чорного. Мусульмани віддають перевагу стелам білого або піщаного кольору.

Обеліск — висока стела, що загострюється догори, і встановлюється переважно на братських (спільних) могилах. Обеліски поширені й численні.

Плита — також поширений вид надгробка. Від стели відрізняється тим, що лежить на могилі, а не стоїть на ній. Плити більше поширені в католицьких і протестантських країнах, хоча є винятки.

Трапляються надгробки-саркофаги, жертовники.

Статую встановлюють на могилах відомих людей, військових, багатіїв. Найпоширеніша форма статуї — бюст (голова з грудьми, іноді вся верхня половина тіла). Статуї виготовляють із бронзи, базальту або мармуру.

Наос (від грец. ναός — будиночок, житло божества), центральна частина давньогрецького храму. У храмах романського періоду Західної Європи за традицією продовжували використовувати грецьке слово «наос», але в XII – XIII ст. поступово переходили до старофранцузького nef (нава). Згодом склалося нерозбірливе ставлення до відмінностей семантики й символіки античного наоса та християнської нави. Звідси прикра плутанина в популярних довідкових виданнях. Нині у спеціальній літературі з теорії архітектурної композиції заведено чітко розмежовувати поняття наоса й нави, спираючись на критерії історичної топографії.

Нартекс (від грец. νάρθηξ — скринька, шкатулка), відомий із IV – VI ст., розташований із західного боку храму й зсередини повністю відкритий в основний об’єм будівлі.

Нава, або неф, корабель (фр. nef, від лат. navis — корабель), видовжене приміщення, частина інтер’єру (зазвичай у будівлях типу базиліки), обмежена з одного або обох поздовжніх боків рядом колон чи стовпів, які відокремлюють її від сусідніх нав. У середні віки нави романських і готичних соборів стали перекривати кам’яними склепіннями. Середню наву зазвичай робили вищою, але існували храми з навами однакового розміру. Їхні інтер’єри називаються зальними; такі будівлі не є базиліками в точному розумінні слова, але також складаються з ряду нав.

Крім поздовжніх, нави бувають поперечними — так звані трансепти. У ранньохристиянських базиліках трансепт завершував будівлю з боку вівтаря. Згодом у базиліках трансепт перемістився ближче до середини будівлі, утворивши з центральною навою хрест. Середохрестя таких храмів може вінчатися вежею або куполом.

Останки, те, що залишилося, збереглося від померлої людини.

Пам’ятний надгробок (меморіальний надгробок), зазвичай із довговічного каменю (мармур, граніт), без поховання. Він увічнює пам’ять про людину й установлюється всередині приміщень. На пам’ятному надгробку зазвичай є ефігія (скульптурне зображення покійного) та пояснювальний напис.

Пам’ятна плита (меморіальна дошка), зазвичай із довговічного каменю (мармур, граніт) або металевого сплаву (бронза, чавун), що увічнює пам’ять про людину, встановлювалася на будівлях, усередині приміщень. На меморіальній дошці зазвичай зображували профіль, бюст, барельєф або горельєф людини та пояснювальний напис.

Пантеон (давньогрец. πάνθειον, від давньогрец. πάντες — усі й θεός — Бог), так званий «Храм усіх богів»; некрополь, загальна назва місця поховання відомих людей.

Пароксизм (від давньогрец. παροξυσμός «подразнення, озлоблення; заохочення»), посилення якогось хворобливого нападу (гарячка, біль, задишка) до найвищого ступеня; іноді цим словом позначають також напади хвороби, що періодично повторюються, наприклад болотяної гарячки, подагри.

Патена (лат. patena, «блюдо»), у католицькій церкві латинського обряду одна з літургійних посудин. Являє собою блюдо із зображенням сцен із Нового Завіту.

Перепоховання, переміщення останків померлого в інше місце й до іншої могили.

Пілястра (також пілястр, італ. pilastro від лат. pilae — «колона», «стовп»), плаский вертикальний виступ прямокутного перерізу, що зазвичай має (на відміну від лопатки або лізени — вертикального плаского й вузького виступу стіни) базу та капітель; тим самим пілястра подібна до колони, але відрізняється від круглої колони або півколони прямокутним перерізом.

Плебанія (польськ. plebania, білор. плябанія), двір ксьондза (священника) католицької, реформатської або унійної церкви в Польщі та Білорусі в XVI – XX століттях. Зазвичай розташовувалася біля храму, включала житловий будинок і господарські споруди. Плебанії використовували й як своєрідні громадські центри.

Поховання може здійснюватися шляхом віддання тіла (останків) землі (поховання в могилу, склеп) або вогню (кремація); у давнину існував і обряд повітряного поховання, який полягав у підвішуванні тіла померлого в повітрі. Нині також практикують ресомацію — розчинення тіла в гідроксиді калію. Поховання (інгумація) в землі здійснюється шляхом викопування могили (траншеї), розміщення в ній тіла померлого цілком і засипання його ґрунтом.

Поліхромія (давньогрец. πολύς — численний і χρῶμα — колір), багатоколірне розфарбування або багатобарвність матеріалу в архітектурі, скульптурі, декоративному мистецтві. Досягається застосуванням різноколірних матеріалів, патинуванням, позолотою або використанням барвників. Була присутня майже в усі епохи та в усіх галузях культури. Протилежним поняттям є монохромія.

Похорон, сукупність обрядів і дій, що являють собою певний спосіб поводження з тілом померлої людини.

Пребенда (середньолат. praebenda, prebenda), у католиків і протестантів особливий вид бенефіцію, право на дохід із церковної посади. Духовні особи отримували пребенди у вигляді земельних володінь, будинків для проживання кліру, грошової платні тощо. Пребенди були особливо поширені в XII – XVI ст.

Пресбітерій (пресвітерій, пресвітерія; лат. presbyterium — «місце для обраних», від давньогрец. πρεσβυτέριον — «зібрання старійшин»), у західноєвропейській (насамперед католицькій) храмовій архітектурі простір між навою та вівтарем (аналогом якого у східних церквах є «престол») у східній частині храму. Назва має той зміст, що до пресбітерію можуть заходити лише пресвітери (тобто священники).

Приділ, або капела, прибудова до храму, спеціально виділена частина основної будівлі (зазвичай із південного та/або північного боку) для розміщення додаткового вівтаря для богослужінь. Ці додаткові приміщення можуть мати різні форми й по-різному розподілятися в просторі храму, ускладнюючи його структуру.

Релікварій (лат. reliquarium, від лат. reliquiae — останки, прах, спадщина), вмістилище для зберігання цінних реліквій, які мають сакральне значення. Ушанування реліквій особливо розвинене в християнстві. Релікварієм може бути наперсний хрест, що містить частки святих мощей.

Риза, верхнє облачення священника під час богослужіння. У православ’ї називається також фелон, у католицизмі — казула.

Сакристія (лат. sacristia, від sacrum — священне начиння), або ризниця у православних, — у католиків назва приміщення в особливій частині храму збоку або перед вівтарем, у якому зберігаються культові речі (священні посудини й богослужбові облачення священнослужителів, богослужбові книги тощо), відбуваються облачення священнослужителів і деякі інші обряди; тут-таки міститься й храмова бібліотека, якщо для неї немає іншого місця. Відомі сакристії й у вигляді окремих будівель.

Саркофаг (давньогрец. σαρκοφάγος), різновид традиційної труни, що використовувався для поховання знаті й зазвичай залишався на поверхні землі в спеціально відведених приміщеннях або на кладовищах. Спочатку слово вживалося для позначення гробниць із троадського вапняку, нібито здатного швидко вбирати в себе людські останки. Слово саркофаг є частиною давньогрецького іменного словосполучення λίθος σαρκοφάγος (lithos sarcophagos, буквально «камінь, що поїдає плоть») і складається з грецьких коренів σάρξ (sarx «плоть, м’ясо», пор. саркома, сарказм) та φαγεῖν (phagein «поїдати»). Саркофаг являє собою керамічну або кам’яну скриню, прикрашену різьбленням або ліпленням. Починаючи з пізнього середньовіччя саркофаги стали виготовляти з олова, міді або латуні; деякі з них є справжніми шедеврами ливарного мистецтва.

Родинна усипальниця являє собою спільний склеп або гробницю для поховання членів одного роду, однієї родини чи покоління. У давнину усипальницями називали також братські (спільні) могили.

Сигнатурка (польськ. sygnaturka; від лат. signo — «указую, позначаю»), мала храмова вежа (переважно католицьких храмів), на якій зазвичай міститься найменший із дзвонів, що також називається сигнатуркою. Сигнатурка переважно розташована на перетині трансепта з навою (у великих храмах) або над пресбітерієм (у менших храмах). Сигнатурка в архітектурі з’являється за часів середньовіччя. Усередині сигнатурки зазвичай уміщено засадничі документи святині для майбутніх поколінь.

Скалка, невеликий пагорб біля Вавеля в Кракові, де був страчений св. єпископ Краківський Станіслав зі Щепанова (польськ. Stanisław ze Szczepanowa). Там розташоване Абатство св. архістратига Михаїла, що водночас є й місцем ушанування св. Станіслава. Коли біля мощей св. Станіслава в Костелі на Вавелі відбувалася коронація польських королів, то напередодні коронації королі мали пішки йти на Скалку. Це означало спокутне паломництво, яке було символом покори світської влади перед Церквою.

Склеп, будівля з внутрішнім приміщенням для труни на кладовищі або розташована окремо, також саме таке приміщення. Спільний склеп для поховання членів однієї родини (родинний склеп) або одного роду (родовий склеп) називається усипальницею. Походить від польського sklep — «склепіння, підвал, крамниця». У російській мові побутове значення слова «склеп» традиційно дуже широке. Його часом уживають у значенні поховальної камери або приміщення загалом: як на поверхні (кладовище, некрополь, окреме розташування), так і в підземеллі (під церквою, замком тощо). При цьому за точнішим в останньому випадку словом «крипта» закріпилася виразна церковна належність (саме при храмі й для поховання священників). Терміни «родинний склеп», «родовий склеп» та «усипальниця» часто використовують в однакових контекстах, і вони мають радше стилістичну відмінність.

Сама ідея окремих приміщень для поховань надзвичайно давня, проте склеп у його сучасному вигляді та значенні належить уже до Нового часу. Спочатку виниклі для членів багатих аристократичних родин Європи, кам’яні склепи, що замикалися, слугували захистом від цвинтарних злодіїв, оскільки померлих нерідко ховали в багатому вбранні, з коштовностями, в обладунках і зі зброєю. Ідею одразу підтримали кладовищні служби, адже склепи водночас розв’язували проблему просідання землі над могилами з часом.

Середохрестя, у храмовій архітектурі місце перетину головної нави та трансепта, що утворюють у плані хрест. За традиційної орієнтації храму через середохрестя можна потрапити до західної нави, до південного й північного трансептів та до розташованого у східній частині храму хору. Середохрестя часто вінчається вежею, тибуріумом (вежею, зазвичай у формі октагона (восьмигранника)) або куполом, причому вежі характерні для романських і готичних храмів, а куполи — для соборів епохи Відродження.

Трансепт (від пізньолат. transeptum із лат. trans «за» та лат. septum «огорожа»), поперечна нава в базилікальних і хрестоподібних у плані храмах, що перетинає основну (поздовжню) наву під прямим кутом. Закінчення трансепта утворюють апсиди, які виступають за межі основної частини будівлі. Трансепти виникли в ранньохристиянських храмах, коли з ускладненням обрядів постала потреба у збільшенні простору перед вівтарем і апсидою. Використання однієї або двох поперечних нав перетворило план храмів на латинський хрест. Трансепт перетинає центральну або поздовжні нави, утворюючи середохрестя — простір, над яким система підпружних арок утримує купол, шпиль або вежу.

Трапезна, застар. трапеза (грец. τράπεζα — стіл; лат. refectorium), приміщення (будівля) у храмовій установі, призначене для спільного споживання їжі (трапези). Щодо католицьких абатств може також використовуватися термін рефекторій.

Треби, священнодійства й молитвослів’я, які священник звершує на потребу (церк.-слов. «требованию») окремих осіб. До них належать таїнства (хрещення, сповідь, причащання вдома, єлеопомазання, вінчання), храмові обряди (відспівування, поховання, освячення квартири, будинку, криниці, садової ділянки, машини тощо) та інші молитовні чини й послідування приватного характеру.

Тумський костел, так зазвичай називали в Польщі кафедральний костел.

Фреска (від італ. fresco — свіжий), аффреско (італ. affresco), живопис по вологому тиньку, одна з технік настінного розпису, протилежність «альсекко» (розпису по сухому). Під час висихання вапно, що міститься в тиньку, утворює тонку прозору кальцитну плівку, яка робить фреску довговічною. Нині терміном «фреска» можуть називати будь-який настінний живопис незалежно від його техніки (альсекко, темпера, живопис олійними, акриловими фарбами тощо). Для позначення безпосередньо техніки фрески іноді використовують назву «буон фреска» або «чиста фреска». Уперше цей термін з’явився в 1437 році в трактаті італійського художника Ченніно Ченніні (італ. Cennino Cennini).

Францисканці (лат. Ordo Fratrum Minorum; «мінорити», «менші брати»), католицький жебручий чернечий орден. Заснований св. Франциском Ассізьким поблизу Сполето (італ. Spoleto, нині місто провінції Перуджа, Італія) у 1208 році з метою проповіді серед народу апостольської бідності, аскетизму, любові до ближнього.

Фронтон (фр. fronton, від лат. frons, frontis — лоб, передня частина стіни), завершення (зазвичай трикутне, рідше — півциркульне) фасаду будівлі, портика, колонади, обмежене двома схилами даху з боків і карнизом біля основи.

Хор (давньогрец. χορός — «натовп»), спочатку в Давній Греції — єднання танцюристів, спільні танець і спів, зазвичай на честь Діоніса. Згодом — майданчик для таких танців. У ранньохристиянських храмах — простір перед головним престолом, зазвичай праворуч від вівтаря, де розміщувався хор півчих. Їх називали схоліями (лат. scholacantorum — місце для півчих). Пізніше закріпилася грецька назва — хор. В італійських храмах XII – XIV ст. схолії, або хор, стали розміщувати посередині нави (залежно від орієнтації апсиди в західній або східній частині). Таке розташування набуло розвитку у великих західноєвропейських соборах, де хор зазвичай займає більшу частину нави — від середохрестя до вівтаря. Він відгороджений від парафіян огорожею, ґратами або високими спинками крісел священнослужителів. Прохід до малих вівтарів — апсидіол — здійснюється обхідною галереєю — деамбулаторієм. Згодом відбулося поєднання хору з пресбітерієм, тому з часом хором стали називати всю східну частину храму, відокремлену від західної летнером.

Ексгумація (пізньолат. ex — із, лат. humus — земля, ґрунт), вилучення трупа з місця його поховання. Проводиться для огляду й дослідження причини смерті (зокрема й повторних), установлення особи покійного, відкриття нових фактів і доказів у кримінальній справі, рідше — для його перепоховання. Раніше ексгумації з метою вивчення тіла або з інших причин майже не проводилися: це вважалося оскверненням тіла й могили, а також мародерством і наругою над тілом покійного та його духом. Ба більше, багато людей того часу вірили, що коли покійника потривожити (розкопати), то можуть статися великі неприємності, аж до того, що покійник може ожити. Лише грабіжники могил іноді розкопували їх задля легкої наживи. Тільки в XIX столітті почалося активне вивчення трупів, для чого тіло нерідко вилучали з могили попри найсуворіші заборони. Активна ж ексгумація тіл із метою вивчення причин смерті й установлення особи почалася із середини XX століття.

Елекційний сейм (Виборчий сейм, польськ. Sejm elekcyjny), Сейм Речі Посполитої, який скликали для виборів короля Польщі та великого князя Литовського. Був частиною процедури обрання монарха в добу виборної монархії з 1573 до 1795 рр. У період Речі Посполитої було проведено 10 виборів, унаслідок чого обрано 11 королів. Етапи обрання монарха в Речі Посполитій у добу виборної монархії:

1. Конвокаційний сейм — на цьому етапі призначали місце й дату виборів короля, визначали вимоги до кандидатів на престол.

2. Елекційний сейм — на цьому етапі відбувалися вибори нового монарха шляхом його прямого обрання всією шляхтою, яка прибула на Елекційний сейм. Елекційний сейм збирався на полі між Варшавою та селом Воля (польськ. Wola, нині район (дільниця) Варшави в західній частині міста). Місце, де збирався Елекційний сейм, оточували ровом і валом; тут могли перебувати лише земські посли й сенатори, причому для останніх будували окремий намет (шопу). Решта шляхти розміщувалася навколо.

3. Коронаційний сейм — на цьому етапі новий король підтверджував умови, на яких відбулося його обрання (Pacta conventa та Генрикові артикули).

Емпори, емпорій (нім. empore — підвищення), підняті на колонах або аркадах трибуни чи галереї в інтер’єрах середньовічних західноєвропейських і візантійських храмів. Точніше емпорами слід називати галереї західноєвропейських храмів, оскільки для східних церков існують свої назви: матроней, катехумени.

Епітафія (грец. ἐπιτάφιος «надгробний», від грец. ἐπι — на, над і грец. τάφος — могила, Осса, лат. Ossa), вислів (часто віршований), складений із нагоди чиєїсь смерті й використаний як надгробний напис.

Ефігія (від лат. effigies), або скульптурний надгробок, — скульптурне зображення померлого, виконане з каменю, дерева або металу на горизонтальній панелі надгробка. Померлого зображували на повний зріст у вигляді барельєфа чи статуї, у лежачому, колінопреклонному або стоячому положенні. Скульптурні надгробки також можуть мати форму бюста. Дуже часто постаті зображені зі схрещеними руками або з’єднаними в молитві долонями.