ЦЕРКВА СВ. ПЕТРА
Церква св. (апостола) Петра Монастиря св. Димитрія (укр. Церква св. Петра). На території монастиря також була соборна Церква св. Димитрія Солунського (укр. Церква Дмитрія Солунського).
Місцеперебування церков. На території нинішнього Михайлівського Золотоверхого монастиря виявлено залишки одразу двох давніх храмів.
«Місто Ізяслава-Святополка» (Дмитрівський монастир) із північно-східного боку. Стрілками вказано два давньоруські храми, які нас цікавлять. Третій — Михайлівська Золотоверха церква. Фрагмент макета Києва X – XIII ст. Реконструкція Д. Мазюкевича, експонується в Софійському соборі. Фото 16 вересня 2020 року. Автор – Angloman
Перший, на південному сході від Михайлівської Золотоверхої церкви, нині у дворі будинку на Трьохсвятительській вулиці (колишня вулиця Героїв Революції), 4 і 4-а.
Перший храм. Фрагмент макета Києва X – XIII ст. Реконструкція Д. Мазюкевича, експонується в Софійському соборі. Фото 16 вересня 2020 року. Автор – Angloman
Трьохсвятительська вулиця, 4 і 4-а. Джерело – https://www.google.com/maps/@50.4551701,30.5236934,200m/data=!3m1!1e3. Фото змінено
Будинок № 4-в на Трьохсвятительській вулиці. Фото 19 вересня 2020 року. Автор – Angloman
Будинок № 4 на Трьохсвятительській вулиці. Фото 19 вересня 2020 року. Автор – Angloman
Вид на будинок № 4 на Трьохсвятительській вулиці, у дворі якого й була церква. Ідеальне місце для соборного храму. Фото 19 вересня 2020 року. Автор – Angloman
Другий храм було виявлено на північному сході від Михайлівської Золотоверхої церкви, десь біля сучасної верхньої станції фунікулера.
На передньому плані другий храм, за ним Михайлівська церква. Фрагмент макета Києва X – XIII ст. Реконструкція Д. Мазюкевича, експонується в Софійському соборі. Фото 16 вересня 2020 року. Автор – Angloman
1 — верхня станція фунікулера. Джерело – https://www.google.com/maps/@50.4565063,30.5229505,200m/data=!3m1!1e3. Фото змінено
Верхня станція фунікулера. Фото 19 вересня 2020 року. Автор – Angloman
Північно-східна частина монастирського скверу. Імовірне місце розташування церкви. Фото 19 вересня 2020 року. Автор – Angloman
… або тут, на місці будівлі Міністерства закордонних справ України. Фото 19 вересня 2020 року. Автор – Angloman
Зазвичай ці два храми ототожнюють із Церквою св. Димитрія та Церквою св. Петра, але невідомо, яка з них де.
Історія церков. Близько 1062 року великий князь Київський Ізяслав I Ярославич (хресне ім’я Димитрій) заснував кам’яну Церкву св. Димитрія та Дмитрівський монастир. Радянський історик архітектури Юрій Сергійович Асєєв (помер у 2005 році) висловив припущення, що первісна монастирська Церква св. Димитрія була дерев’яною. Про це виразно свідчить термін «поставив»; щодо кам’яних споруд зазвичай використовували дієслово «створив».
Між 1085 – 1087 рр. у тому самому монастирі старший син Ізяслава I, Ярополк (хресне ім’я Петро), будує кам’яну Церкву св. Петра, у якій, згідно з літописами, і був похований 5 грудня 1087 року. Слова «юже бе сам начал здати» з літопису про поховання князя означають, що в грудні 1087 року будівництво храму ще не було завершено. Дату закладення храму можна з’ясувати лише приблизно. Заведено вважати, що храм було закладено до 1085 року. Наприкінці 1087 року храм, хоча й не завершений, усе ж був настільки «надбудований», що міг прийняти гробницю з останками Ярополка. На цій підставі для реальнішого визначення часу будівництва закладення храму заведено відносити до часу перед утечею Ярополка до Польщі, тобто до 1085 року. Про завершення будівництва літописних звісток немає.
У 1128 році в Дмитрівському монастирі сталася якась загадкова за своїм внутрішнім змістом подія. Згідно з Лаврентіївським літописом під 6636 (1128) роком: «В се же лето преяша церковь Дмитрия Печеряне и нарекоша ю Петра с грехом великим и неправо», тобто печерські монахи захопили Церкву св. Димитрія й «неправедно» перейменували її на Церкву св. Петра. Ця звістка через свою неясність викликала різні тлумачення. Передусім різні думки викликало питання про розташування храму, про який ідеться.
Російський історик Василь Микитович Татищев (помер у 1750 році) пропонував таке прочитання літописного тексту: «У Печерському монастирі монахи, перенісши церкву св. Димитрія, назвали її з великим гріхом і неправдою св. Петра». У примітці до цього тексту В.М. Татищев пояснює: «Цю церкву святого Петра, гадаю, назвали лише задля догоджання Мстиславу Великому, бо йому під час хрещення дано ім’я Петра, а батько його був Феодор, в ім’я якого він церкву святого Феодора збудував, а батько його за свого життя монастир Феодорів створив». Церкву св. Петра В.М. Татищев відносив до Печерського монастиря й до того ж вважав, що її було перенесено, хоча літописний вислів «преяша» не дає для цього жодних підстав. Міркування ж щодо Мстислава-Петра взагалі є наслідком непорозуміння.
Єпископ Макарій у 1868 році, відносячи літописну звістку до Дмитрівського монастиря, сам факт привласнення розумів як утрату самостійності або навіть як ліквідацію монастиря. Історик Церкви Євген Євсигнійович Голубинський (помер у 1912 році), навпаки, вважав, що йдеться про якусь іншу церкву, а не про Церкву св. Петра в Дмитрівському монастирі.
Нову спробу пояснення загадкової події в житті Дмитрівського монастиря зробив історик Петро Гаврилович Лебединцев (помер у 1896 році). Підставу для захоплення Дмитрівського монастиря печерянами він убачав в особливих відносинах із Печерським монастирем дочки будівничого Церкви св. Петра — князя Ярополка Ізяславича — Анастасії. Віддавши Печерському монастирю батьківські волості та п’ять сіл із челяддю свого чоловіка (князь Гліб Всеславич Мінський, помер у 1119 році), 700 гривень срібла та 100 гривень золота й усе своє особисте майно, княгиня Анастасія (померла в 1158 році), на думку П.Г. Лебединцева, «могла разом із цим передати Печерському монастирю й своє право на Дмитрівський монастир, заснований її дідом, у якому була закладена її батьком Ярополком Ізяславичем Церква св. Петра з гробницею цього князя».
П.Г. Лебединцев при цьому підкреслював, що захоплення печерянами Церкви св. Димитрія й перейменування її на Церкву св. Петра відбулися того самого року, коли помер останній онук великого князя Ізяслава I Ярославича, син великого князя Святополка II Ізяславича і племінник Ярополка Ізяславича, Ізяслав Святополчич (помер 23 грудня 1127 року), який єдиний міг зупинити протизаконне розпоряджання храмом свого діда. Проте навіть якщо прийняти викладені припущення П.Г. Лебединцева як історичний факт, усе ж залишається неясним, навіщо печерянам знадобилося перейменовувати Церкву св. Димитрія на Церкву св. Петра, особливо якщо врахувати, що справа відбувається в монастирі, де, як сказано вище, уже була одна Церква св. Петра. За словами П.Г. Лебединцева, «сам факт цього перейменування вже передбачає, що закладена Ярополком Церква св. Петра або залишалася після смерті цього князя незавершеною, або зруйнувалася через неміцність споруди». У першому випадку належало добудовувати незавершену церкву, у другому — будувати знову, але найпростішим виходом, на думку П.Г. Лебединцева, був третій: замість завершувати розпочату церкву чи споруджувати нову, пам’ять батька благодійниці монастиря можна було увічнити, перейменувавши в ім’я Петра наявну в монастирі Церкву св. Димитрія, особливо пам’ятаючи про те, що ця церква носила ім’я свого будівничого — князя, який не лише погрожував колись «розкопати» печеру Антонія Печерського, хотів «перейняти» для свого монастиря славу Печерського монастиря, а й змусив самого Антонія на певний час шукати притулку на Болдиних горах під Черніговом.
Запропоноване П.Г. Лебединцевим тлумачення літописного тексту аж ніяк не можна визнати безперечним. Викликає сумнів передусім та обставина, що літописний текст говорить про «перейняття» Церкви св. Димитрія, не згадуючи ані факту існування Дмитрівського монастиря, ані того, що в монастирі все ж були дві церкви, навіть якщо одна з них не була добудована.
Найсерйозніше заперечення, що значною мірою підриває пояснення П.Г. Лебединцева, висунув Д. Слюсарев. Істотним підкріпленням своєї дещо штучної гіпотези П.Г. Лебединцев вважав той факт, що після 1128 року, коли сталося перейменування Церкви св. Димитрія на Церкву св. Петра, ані про Дмитрівський монастир, ані про Церкву св. Димитрія в київських літописах більше не згадується. Насправді, проте, Дмитрівський монастир у Києві, судячи з деяких звісток, продовжував існувати під своєю старою назвою незалежно від Києво-Печерського монастиря й після події 1128 року. Так, відомо, що печерський архімандрит Полікарп II (укр. Полікарп II, 1232 – близько 1238 рр.) був ігуменом Дмитрівського монастиря, але коли саме — невідомо.
Зважаючи на те, що Дмитрівський монастир не міг би зберегти свою назву, якби його соборну церкву було перейменовано на Церкву св. Петра, можна погодитися з думкою Д. Слюсарева, що літописна звістка 1128 року стосується не Ізяславової, а якоїсь іншої невідомої нам київської церкви Димитрія. Можливо, не позбавлене ймовірності припущення Д. Слюсарева, що руїни, які зберігалися ще в XVII столітті неподалік Києво-Печерського монастиря та які митрополит Київський, Галицький і всієї Русі Сильвестр (у миру — Стефан Адамович Косов, також Коссов) помилково ототожнював із руїнами Дмитрівського монастиря, насправді були залишками невідомої нам церкви Димитрія, яку й захопили печеряни в 1128 році.
Думки про перейменування Церкви св. Димитрія на Церкву св. Петра дотримувався й радянський український історик та археолог Леонід Єфремович Махновець (укр. Леонід Єфремович Махновець, помер у 1993 році).
Фрагмент схематичної карти «Київ у V – XIII ст.». Джерело – Літопис Руський / Пер. з давньорус. Л.Є. Махновця. – Київ: Наукова думка, 1989. – С. 537. Фото без змін
IV. «Місто Ізяслава-Святополка»
1. Церква Димитрія Солунського (згодом — апостола Петра) Михайлівського монастиря
2. Михайлівський Золотоверхий собор Михайлівського монастиря
Споруди без нумерації, не згадані в Літописі
У «Краткой записке о Михайловском Златоверхом монастыре», складеній, за словами українського історика Михайла Олександровича Максимовича (помер у 1873 році), для російської імператриці Катерини II в 1785 році, згадується кам’яна основа якоїсь великої давньої церкви, що була на північний схід від Михайлівської церкви. Ці руїни, названі в Записці залишками Феодорівського монастиря, за словами М.О. Максимовича, «справді існують там, в архієрейському саду».
Уперше руїни якихось давніх будівель було виявлено на території Михайлівської гори наприкінці XVIII століття. У 1785 році під час спорудження нових монастирських стін, як повідомляв про це в донесенні Синоду митрополит Київський і Галицький Самуїл (у миру — Симеон Григорович Миславський), було відкрито руїни давніх споруд.
На самому початку XIX століття російський історик, один з основоположників наукової історіографії та археології Києва Максим Федорович Берлинський писав про них таке: «Під час будівництва кам’яної огорожі навколо Михайлівського монастиря відкрито на південний схід від нього на підвищеному місці кам’яну основу (з якої й цеглу використовували на будівництво тієї огорожі) більш ніж однієї церкви». В іншому місці М.Ф. Берлинський додатково повідомляв, що «простору кам’яну основу більш ніж однієї церкви» було знайдено «біля самої монастирської огорожі». Відкриті в 1785 році руїни, за словами М.Ф. Берлинського, «і тепер (тобто в 1820-х роках) видно».
У 1811 році якісь розкопки в Михайлівському монастирі проводила місцева аматорка археології Турчанінова, але результати її «пошуків» залишилися невідомими.
У 1837 році на території монастиря розкопки власним коштом проводив відставний гвардійський поручик Олександр Семенович Анненков. Місце його розкопок, судячи з «Отчёта о действиях Временного комитета изыскания древностей в Киеве в 1837 году», надрукованого у квітневій книжці «Журнала Министерства народного просвещения» за 1838 рік, було розташоване «нижче Михайлівського монастиря, над Хрещатицьким яром». Скупчення уламків цегли й будівельного сміття в цьому районі Михайлівської гори викликали в О.С. Анненкова намір знайти тут залишки фундаментів Дмитрівського монастиря. Проте проведені тут розкопки не мали успіху. Згідно зі Звітом: «Анненков, хоча й провів пошуки, проте не знайшов жодних слідів фундаментів». Сам О.С. Анненков пояснював свою невдачу тим, що залишки давніх руїн були «знищені під час попередніх пошуків пані Турчанінової, під час яких усе це місце глибоко порито ровами». Проте перша невдача не розчарувала О.С. Анненкова, і наступного року він продовжив свої пошуки.
У 1838 році пошуки О.С. Анненкова увінчалися відкриттям руїн давнього храму. Він дослідив залишки церкви на північний схід від Михайлівського собору. В «Отчете о действиях Временного комитета изыскания древностей в Киеве в 1838 году», надрукованому в книжці «Журнал Министерства народного просвещения» за 1839 рік, повідомлялося: «Пан Анненков, продовжуючи розпочаті ще в 1837 році пошуки старожитностей на гаданому місці колишнього давнього монастиря святого великомученика Димитрія, що міститься на схилі гори нижче огорожі Михайлівського монастиря, зі східного боку, помітив сліди сміття й щебеню, які йшли під цю огорожу. Міркуючи, що на схилах у давнину могли бути лише келії та сад Дмитрівського монастиря, а сама церква святого великомученика Димитрія мала стояти на самому верху гори, на підвищеному рівному місці, що нині ввійшло до нової огорожі Михайлівського монастиря, він із дозволу преосвященного Інокентія розкопав землю на гаданому місці давньої церкви й справді знайшов залишки її фундаменту, що складався частково з каміння, частково з цегли квадратної форми, із заливкою таким самим вапном, яке видно в інших будівлях».
Тимчасовий комітет, отримавши донесення О.С. Анненкова, доручив деяким зі своїх членів оглянути зроблене відкриття й «зіставити з місцевістю» поданий О.С. Анненковим план розкопаної будівлі. Члени комітету, виконуючи покладене на них доручення, у своєму донесенні повідомили, що «відкриті Анненковим сліди давньої будівлі слід визнати залишками фундаментів церкви, збудованої в найдавніші часи». Про це, на думку комісії, свідчив «залишок чотирикутного стовпа, одного з тих, які зазвичай слугують основою або підпорами церковних куполів, що зберігся більше за всі інші частини й утримав із боків трохи тиньку з частиною фігур, якими стовп було розписано аль фреско». Про давність відкритої будівлі свідчили, на думку комісії, «квадратна форма цегли, подібна до цегли церкви св. Ірини та інших давніх пам’яток того часу, а також однаковий із ними цемент, що скріплює і цеглу, і бутовий камінь».
Зіставляючи відкриті руїни з тим, що яр, який починається в цьому місці й іде вниз по горі, зберіг у переказі назву Дмитрівського яру, або лукомиті, комісія схилялася до визнання розкопаних руїн залишками церкви Дмитрівського монастиря.
Виявлені розкопками залишки стовпа зі збереженим на ньому фресковим фігурним розписом свідчать про виняткову збереженість відкритого в 1838 році храму. Проте комісія, навпаки, підкреслювала крайній ступінь руйнування пам’ятки. У висновку Комісії говорилося: «Загалом відкриті сліди цієї пам’ятки лише частково являють собою залишки фундаменту в незруйнованому вигляді, як його було влаштовано від самого початку, але в незрівнянно більших масах відкривають погляду саме сміття, на яке перетворилася давня будівля, зруйнована й майже стерта часом, а можливо, і людськими руками».
Особливий інтерес викликає зауваження комісії, що у відкритих розкопками руїнах було «помічено, так само як під час розкриття Феодорівського монастиря, невеликий залишок стіни з цегли нової форми, прилеглий до стін найдавнішої будівлі з північного боку, який досить добре вцілів і приводить до висновку, що й тут до найдавніших будівель у пізніший час було приєднано деякі прибудови, власне церковні або інші монастирські, чого тепер немає жодної можливості розрізнити».
Після завершення розкопок руїни давнього храму було знову закопано.
На жаль, у цій розлогій інформації про розкопки 1838 року немає точних указівок на місце розташування описаних руїн. Можна лише зрозуміти, що розкопані руїни були «на самому верху гори, на підвищеному рівному місці, що нині ввійшло до нової огорожі Михайлівського монастиря».
Дещо уточнити розташування руїн дозволяє лист М.О. Максимовича до російського історика Михайла Петровича Погодіна (помер у 1875 році) від 16 липня 1869 року. Згадуючи події київського життя 1838 року, М.О. Максимович писав: «Духовний антолог наш (Інокентій) дбав тоді про оздоблення свого архієрейського саду в Михайлівському монастирі. У тому саду тоді знову відкривали руїну давньої церкви. Через її близькість до Боричевого узвозу та до південних (Михайлівських) воріт первісного Києва я пов’язав із нею слова з Ігоревої пісні про приїзд визволеного з половецького полону новгород-сіверського князя до Києва, до Святослава Всеволодовича: “Игорь едет по Боричеву к святой Богородице Пирогощей”. І ми вирішили тоді, що та руїна — найімовірніше, залишок давньої церкви Пирогощі, поставленої князем Мстиславом Володимировичем». Топографічні вказівки М.О. Максимовича дозволяють визначити місце руїн на схід або навіть на північний схід від Михайлівського храму, десь поблизу нинішньої будівлі верхньої станції фунікулера.
Російський історик Лаврентій Іванович Похилевич (помер у 1893 році) визначав розташування руїн храму, які він вважав залишками церкви Феодорівського монастиря, «на схід від великої церкви, біля огорожі». За словами автора, на місці руїн «вмуровано в стіну зображення мученика Тирона на коні, виконане рельєфом на камені не надто вправним художником. Це кам’яне зображення знайдено в землі біля фундаментів тієї самої церкви».
З усього сказаного вище можна зробити висновок, що в 1838 році О.С. Анненков розкопав руїни, згадані в Короткій записці про Михайлівський монастир, складеній у 1785 році для імператриці Катерини II. Розкопані О.С. Анненковим руїни храму аж ніяк не можна ототожнювати з руїнами, виявленими на південний схід від Михайлівського собору під час спорудження монастирської огорожі в 1785 році.
У примітці до «Отчета о действиях Временного комитета изыскания древностей в Киеве в 1838 году» була вказівка, що після завершення розкопок О.С. Анненков подав комітету «креслення відкритих залишків давньої церковної будівлі», причому, як повідомляє автор примітки, «пан архітектор Щурупов, який склав це креслення, зробив спробу накреслити ймовірний план давньої церкви, що була на цьому місці». Очевидно, ця реконструкція первісного плану розкопаного храму викликала вельми скептичне ставлення комітету, судячи зі слів того самого автора примітки, який стверджував, що «одного погляду на креслення досить, щоб побачити: деякі частини фундаменту ніяк не можуть уміститися в обриси відновлення, яке загалом навряд чи може бути здійснене з переконливою ймовірністю через надто значне стирання цієї пам’ятки давнини».
У 1950-х роках серед старих справ Архіву Імператорської академії мистецтв було виявлено рапорт російського архітектора Михайла Арефійовича Щурупова (помер у 1901 році), відрядженого Академією мистецтв до Києва в 1838 році «для зняття планів і розрізів тамтешніх церков і для змальовування найцікавіших пам’яток старовинного живопису та мозаїки в церквах». У цьому рапорті від 6 серпня 1838 року на ім’я президента академії А.Н. Оленіна М.А. Щурупов повідомляв: «У Золотоверхому Михайлівському монастирі Анінковим(!) відкрито хрещатий стовп і трохи давнього сміття з уламками цегли та Карпатської плити (очевидно, шиферної плити), але оскільки під час копання ровів вони відхилилися від прямої лінії напрямку стін, то й продовжували роботи між ними, не знаходячи більше нічого, задовольнилися лише одним стовпом і кількома шарами давнього сміття; але мене запросив Інокентій, єпископ Чигиринський, знову оглянути, і, як відомо з історії, що це місце церкви Димитрія Солунського, то, прокопавши нові рови по слідах стін сміття, відкрив план усієї церкви, який я відразу зняв начорно».
План розкопаної церкви та замальовки деяких інших київських пам’яток М.А. Щурупов підніс імператору Миколі I, а той подарував їх Новоросійському й Бессарабському генерал-губернаторові графу Олександру Григоровичу Строганову (помер у 1891 році), президентові Одеського товариства історії та старожитностей. Тривалі пошуки цього альбому в різних місцях поки не увінчалися успіхом. Наприкінці 1950-х років план розкопаної в 1838 році церкви виявив радянський історик архітектури Юрій Сергійович Асєєв (помер у 2005 році) в Одеському краєзнавчому музеї. Згідно із зауваженням радянського археолога Михайла Костянтиновича Каргера (помер у 1976 році): «Судячи з цього досить неточного плану, будівля являла собою великий тринавовий шестистовпний храм із якимись прибудовами (вежами?) біля північно-західного та південно-західного кутів».
Собор київського Дмитрівського монастиря. 1060-ті(?) – 1080-ті рр. План. Джерело – https://studfile.net/preview/6306717/. Фото без змін
У 1936 році у дворі будинку № 4-а на вулиці Жертв Революції (нині Трьохсвятительська вулиця) будівельники натрапили на залишки храму, очевидно, того самого, руїни якого було відкрито в 1785 році під час спорудження монастирської огорожі на південний схід від Михайлівського собору.
У 1940 році залишки цього самого храму знову було виявлено розкопками, проведеними Київською експедицією Інституту археології АН УРСР у дворі студентських гуртожитків (будівлі № 4, 4-а, 4-б і 4-в являють собою комплекс Михайлівського монастирського готелю для паломників). За словами М.К. Каргера: «На жаль, ці розкопки з методичного боку залишали бажати кращого. Вузькою метровою траншеєю (близько 15 метрів завдовжки) було в кількох місцях перерізано погано збережені залишки кам’яних фундаментів і ровів великого храму, план якого розкопки анітрохи не з’ясували. Архітектурні й технічні особливості будівлі дослідники також не зрозуміли. Для уточнення датування храму не було встановлено жодних нових даних».
У 1980 році залишки храму у дворі будинку № 4-а на вулиці Героїв Революції (нині Трьохсвятительська вулиця) було знову досліджено.
Щодо атрибуції виявлених на території Михайлівського монастиря залишків у різний час висловлювалися вельми різні, але однаково мало обґрунтовані припущення. О.С. Анненков вважав розкопані ним руїни залишками Церкви св. Димитрія, М.О. Максимович ототожнював їх із Церквою Богородиці Пирогощі, Л.І. Похилевич, як і автор Короткої записки 1785 року, — із церквою Феодорівського монастиря. П.Г. Лебединцев вважав, що на території Михайлівського монастиря є давні фундаменти двох церков — Церкви св. Димитрія та Церкви св. Петра. Їхнє розташування він визначав образно: «Якщо стати обличчям на південь, то фундаменти цих двох церков будуть ліворуч від колишнього Дмитрівського узвозу». Ці фундаменти, на думку П.Г. Лебединцева, відомі ще з 1785 року, тобто з часу виявлення їх під час спорудження монастирської стіни. Він стверджував, що під будівлею нинішнього монастирського готелю «видніються фундаменти третьої церкви», які автор схилявся визнати залишками Церкви Іоанна в Копиревому кінці.
На схематичному плані-реконструкції давнього Києва, опублікованому українським істориком Миколою Васильовичем Закревським (помер у 1871 році), на південний схід від Михайлівського собору показано Церкву св. Димитрія, а на схід від собору — Новгородську божницю.
Російський церковний історик Микола Іванович Петров (помер у 1921 році), а слідом за ним і автори путівників Києвом, руїни, відкриті О.С. Анненковим, зазвичай ототожнюють із Церквою св. Петра, а руїни у дворі студентського гуртожитку — із Церквою св. Димитрія.
У радянській історіографії церкви розміщували так, як показано на нижньому малюнку.
«Місто Ізяслава-Святополка». Джерело – История Украинской ССР. – Киев: Наукова думка, 1981. – Т.1. – С. 450. Фото без змін
22. Михайлівська церква
23. Церква св. Димитрія
24. Церква св. Петра
Нині українська археологія не має даних, які дозволили б уточнити характер і дату обох храмів, виявлених на Михайлівській горі. Неодноразові повторні пошуки руїн, відкритих у 1838 році О.С. Анненковим на північний схід від Михайлівського собору, не увінчалися успіхом. У наступні після розкопок роки цю територію було забудовано, і, можливо, руїни храму, відкриті в 1838 році, нині містяться під новими спорудами.
Опис залишків храму на південний схід від Михайлівського Золотоверхого монастиря у дворі будинку № 4-а на Трьохсвятительській вулиці. Церква була 6-стовпним 3-апсидним храмом завдовжки близько 28 метрів і завширшки 19,5 метра. З північного заходу та південного заходу до церкви прилягали прибудови — хрестильня й сходова вежа. Із двох боків були галереї.
Храм на південний схід від Михайлівської церкви. Фрагмент макета Києва X – XIII ст. Реконструкція Д. Мазюкевича, експонується в Софійському соборі. Фото 16 вересня 2020 року. Автор – Angloman
Собор київського Дмитрівського монастиря. 1060-ті(?) – 1080-ті рр. План. Джерело – https://studfile.net/preview/6306717/. Фото без змін
Храм було прикрашено фресковим розписом і мозаїкою.
Винятковий інтерес становлять три монументальні різьблені плити з овруцького шиферу з тематичними рельєфами, що є видатними пам’ятками давньоруської пластики.
Шиферний барельєф зі святим воїном-вершником, XI століття. Експонується в Музеї історії Михайлівського Золотоверхого монастиря(?). Джерело – https://st-sophia.com.ua/fotoekspeditsii/mihaylovsky-sobor.html. Фото без змін
Їх часто називають «михайлівськими». Знайдені вони на Михайлівській горі, поза Михайлівським собором; очевидно, вони являють собою залишки огорожі (парапети) хорів Церкви св. Димитрія. На плитах зображені вершники — «святі воїни», які покровительствували київським князям: Георгій Побідоносець і Феодор Стратилат на одній, Нестор Солунський і Димитрій Солунський на іншій. Рельєфи виконані з великою майстерністю. Зображення вершників водночас декоративні й динамічні, що підкреслюють їхні плащі, які майорять.
Згідно з українським істориком мистецтва Костянтином Віталійовичем Широцьким (помер у 1919 році), на зовнішній південній стіні Михайлівського собору неподалік вівтаря були прикріплені дві чудові шиферні плити з рельєфними зображеннями святих вершників.
Зовнішня південна стіна Михайлівського собору неподалік вівтаря, початок XX століття. Джерело – https://st-sophia.com.ua/fotoekspeditsii/mihaylovsky-sobor.html. Фото без змін
Нині одна плита експонується в Софійському соборі в Києві, інша — у Державній Третьяковській галереї в Москві. 23 липня 1938 року з фондів Київського державного музею українського мистецтва (нині Національний художній музей України) 4 художні твори XII століття з Михайлівського собору, зокрема й один із шиферних барельєфів «Два вершники», було відправлено до Москви на виставку, присвячену 750-річчю «Слова о полку Ігоревім», організовану Державною Третьяковською галереєю.
Акт від 23 липня 1938 року про передачу музейних предметів на виставку. Сайт – Софійський музей. Фото без змін
Після завершення виставки музейні предмети до Києва не повернули. Їх узяв на облік постійного зберігання московський музей. Таким чином, зняті зі стін собору твори мистецтва розподілялися між музеями Ленінграда (Ермітаж і Російський музей), Москви (Третьяковська галерея) та Києва (Софійський собор).
10 вересня 1938 року до Заповідника «Софійський музей» було передано шиферний барельєф, що залишився. Експозицію в Київському державному музеї українського мистецтва було закрито. Сьогодні цей унікальний художній твір можна побачити на 2-му поверсі Софійського собору в південній виставковій залі.
На першому рельєфі, що зберігається в Софійському соборі, представлені два воїни-змієборці — один кучерявий юнак, інший чоловік із бородою; обидва перебувають у сильному русі, на що вказують їхні плащі, які майорять.
Святі Георгій Побідоносець і Феодор Стратилат. Шиферний барельєф, XII століття. Експонується в Софійському соборі в Києві. Фото 16 вересня 2020 року. Автор – Angloman
На іншій плиті, що міститься в Третьяковській галереї, вершників заведено вважати двічі повтореним зображенням святого Димитрія — патрона князя Ізяслава. Підставою для такого тлумачення слугує те, що спочатку плити було знайдено у фундаментах Дмитрівського храму. Друга плита дещо надбита й була відреставрована.
Нестор Солунський і Димитрій Солунський. Шиферний барельєф, близько 1062 року. Експонується в Державній Третьяковській галереї в Москві. Фото 2014 року. Автор – user:shakko. Ліцензія – Creative Commons Attribution-Share Alike 3.0 Unported. Фото без змін
Згідно з літописами в Церкві св. Петра був похований:
Ярополк Ізяславич, князь Туровський, князь Володимиро-Волинський, син великого князя Київського Ізяслава I Ярославича, убитий 22.11.1087 р.