ЦЕРКВА СВ. ІРИНИ («ДІРОВА МОГИЛА»)
Церква св. Ірини-Орини, Ірининська церква – Ірининський жіночий монастир (укр. Церква св. Ірини, Ірининська церква), кам’яна церква, за якою, згідно з «Повістю минулих літ» (початок XII століття), знаходилася могила князя Київського Діра – «Дірова могила», похованого в 882 році. Храм був присвячений небесній покровительці дружини великого князя Київського Ярослава I «Мудрого» – княгині Інгігерди-Ірини.
Місцезнаходження церкви. Питання місцезнаходження Церкви св. Ірини серед дослідників завжди було й залишається дискусійним.
Давні літописи розташовували Ірининську церкву північніше Церкви св. Георгія Переможця, під стіною Дитинця, до південної стіни церкви примикали кам’яні князівські палати.
У центрі перед Софійським собором – Церква св. Георгія, а праворуч і ліворуч ще дві церкви, про які й не вщухають суперечки. Фрагмент макета Києва X – XIII ст. Реконструкція Д. Мазюкевича, експонується в Софійському соборі. Фото 16 вересня 2020 року. Автор – Angloman
У «Синопсисі Київському» 1674 року сказано: «Созда же [Ярослав] … и церковь и монастырь святыя Ирины недалече от Святыя София». Творець «Синопсису», архімандрит Києво-Печерської лаври Інокентій Ґізель (нім. Innozenz Giesel), міг ґрунтуватися в цьому топографічному визначенні або на усному переказі, або навіть міг знати місцеположення руїн храму.
У 1731 році на розі нинішніх вулиці Стрілецької та Георгіївського провулка (колишній Стрілецький) були виявлені залишки давнього храму.
Першу звістку про ці руїни ми знаходимо в Київському місяцеслові за 1799 рік, складеному архієпископом Чигиринським Іринеєм (у миру – Іван Якимович Фальковський, помер у 1823 році). У переліку давніх київських храмів він повідомляє: «Церква кам’яна в суміжності із Софійською та Георгіївською, вище під числами 6, 7 описаними, створена великим князем київським Ярославом Володимировичем святої Ірини з монастирем того самого найменування, імовірно дівочим, за ім’ям ангела дружини його королеви шведської Індігерди, у хрещенні названої Іриною, 1037 року. Видно, що місце цієї церкви й монастиря через близькість включене до митрополичого дому».
Про руїни, знайдені в 1731 році, згадував і історик Церкви, митрополит Київський і Галицький Євгеній (у миру – Євфимій Олексійович Болховітінов, помер у 1837 році), який також вважав їх залишками Ірининського жіночого монастиря.
Дещо пізніше один з основоположників наукової історіографії та археології Києва Максим Федорович Берлинський (помер у 1848 році), вказуючи на своєму плані місце цих руїн, написав про них таке: «Між церквою Георгіївською та теперішнім архієрейським домом існував Ірининський жіночий монастир, збудований також близько 1039 року великим князем Ярославом I на ім’я дружини його Енґеґерди або Ірини (шведської королеви). Під час спорудження в 1731 році біля Софійського монастиря кам’яної огорожі знайдено простору основу колишньої цегляної будівлі; і з порівняння з літописом слід зробити висновок про існування там Ірининського жіночого монастиря, бо споконвіку було у звичаї, що жіночі монастирі завжди були поряд із чоловічими під їхньою духовною владою та священнодійством». На плані Києва, доданому до книги М.Ф. Берлинського, руїни Церкви св. Ірини показані в західному куті Софійської садиби, біля монастирської стіни, що йде вздовж Георгіївського провулка, тобто там, де в 1909 – 1910 рр. російським археологом-реставратором Дмитром Васильовичем Мілєєвим справді були розкопані руїни великого давнього храму XI століття.
У 1833 році київський археолог-аматор Кіндрат Андрійович Лохвицький на перетині нинішніх вулиць Володимирської (укр. Володимирська вулиця) та Ірининської (укр. Ірининська вулиця), за триста метрів від попередніх руїн, виявив іще один храм XI століття. М.Ф. Берлинський і митрополит Євгеній Болховітінов стали прихильниками думки, що саме ці руїни храму справді є залишками Ірининської церкви, збудованої князем Ярославом. Вони відмовилися від раніше висловленої думки про належність Ірининському монастирю руїн, відкритих у 1731 році в садибі Софійського собору, а раніше нікому не відомий студент Київської духовної академії К. Каневський став виразником погляду, що міцно утвердився серед київських археологів того часу, на відкриті К.А. Лохвицьким руїни як на залишки Ірининського монастиря. Таким чином, російська, а потім і радянська історіографія закріпила саме за цим храмом назву Ірининського.
Розташування церков згідно з радянською історіографією, із сучасними обрисами вулиць і будівель. Джерело – Толочко П.П. Древний Киев. – Киев: Наукова думка, 1983. – С. 75. Фото без змін
Написи на плані розташування церков — українською
| На оригіналі | Українською |
|---|---|
| Сооружение банное | Споруда лазні |
| Стена Митрополичьей усадьбы | Стіна Митрополичої садиби |
| Софийский собор | Софійський собор |
| Церковь Богородицы (?) | Церква Богородиці (?) |
| Ирининская церковь | Ірининська церква |
| Георгиевская церковь | Георгіївська церква |
| Дворец (Ирины?) | Палац (Ірини?) |
Джерело – https://www.google.com/maps/d/embed?mid=1p16HYXV_eZUlKao6SaqTwzhycR8&msa=0&hl=ru&ie=UTF8&t=m&ll=50.4512612977424%2C30.513717032109984&spn=0.005465%2C0.012853&z=18&output=embed. Фото без змін
Д.В. Мілєєв упевнено відносив розкопаний ним храм до 1-ї половини XI століття. Невдовзі після завершення розкопок, у доповіді «О результатах раскопок в усадьбе Киево-Софийского митрополитанского дома», зробленій ним 20 жовтня 1910 року на засіданні Товариства охорони пам’яток старовини в Києві, дослідник схилявся до припущення, що розкопаний ним храм є Церквою св. Георгія «пред враты св. Софии». Надалі Д.В. Мілєєв надзвичайно обережно підходив до питання про те, з яким ім’ям, відомим із літописних джерел, можна пов’язати виявлені руїни. У 1911 році, завершуючи свою доповідь «Вновь открытая церковь XI века в Киеве и положение исследований в связи с новыми застройками города» на IV з’їзді російських зодчих у Санкт-Петербурзі, він скромно зауважив: «Хотілося б думати, що така велика й багато оздоблена церква не могла залишитися не відзначеною літописцем».
Наполегливо думку про те, що цей храм є Церквою св. Георгія, висловлював історик Церкви Микола Іванович Петров (помер у 1921 році). Георгіївським храмом вважали ці руїни радянський історик Олексій Іванович Некрасов (помер у 1950 році), радянський історик архітектури Микола Іванович Брунов (помер у 1971 році) та інші.
Водночас радянський археолог Михайло Костянтинович Каргер (помер у 1976 році), радянський археолог Павло Олександрович Раппопорт (помер у 1988 році), український археолог Віталій Костянтинович Козюба вважали, що на розі вулиці Стрілецької та Георгіївського (колишнього Стрілецького) провулка знаходилася Церква св. Ірини.
Джерело – https://www.google.com/maps/d/embed?mid=1p16HYXV_eZUlKao6SaqTwzhycR8&msa=0&hl=ru&ie=UTF8&t=m&ll=50.4512612977424%2C30.513717032109984&spn=0.005465%2C0.012853&z=18&output=embed. Фото без змін
Версію про те, що руїни храму, розкопані Д.В. Мілєєвим, належать до Церкви св. Ірини, обґрунтував радянсько-український історик і археолог Леонід Єфремович Махновець (укр. Леонід Єфремович Махновець, помер у 1993 році) у своїй праці «Літопис руський» 1989 року.
Фрагмент схематичної карти «Київ у V – XIII ст.». Джерело – Літопис Руський / Пер. з давньорус. Л.Є. Махновця. – Київ: Наукова думка, 1989. – С. 537. Фото без змін
III. «Місто Ярослава»
1. Софійський собор
2. Золоті ворота з Церквою Благовіщення Богородиці
3. Церква св. Георгія Переможця Георгіївського монастиря
4. Церква св. Ірини Ірининського монастиря з могилою Діра
5. Церква Успіння Богородиці
6. Теремний двір Ольги з теремом, пізніше – двір доместика з будинком
7. Лядські ворота
8. Жидівські ворота
9. Бориславів двір
10. Брячиславів двір із порубом
11. Глібів (Улібів) двір
12. Коснячків двір (?)
13. Васильків двір (?)
14. Путятин двір (?)
15. Ратшин двір (?)
16. Інші двори
Споруди без нумерації, не згадані в Літописі
Перетин Георгіївського провулка та вулиці Стрілецької. Фото 17 вересня 2020 року. Автор – Angloman
В’їзд у двір між будинком на вулиці Стрілецькій 7/6 та огорожею Софійського заповідника. Фото 17 вересня 2020 року. Автор – Angloman
Двір будинку на вулиці Стрілецькій 7/6, тут знаходилася Церква св. Ірини. Фото 17 вересня 2020 року. Автор – Angloman
Двір будинку під час розкопок 1909 – 1910 рр. Фундаментні рови Церкви св. Ірини. Джерело – Літопис Руський / Пер. з давньорус. Л.Є. Махновця. – Київ: Наукова думка, 1989. – С. 91. Фото без змін
У будинку на вулиці Стрілецькій 7/6 із напівпідвальними приміщеннями дуже велика глибина залягання фундаменту. Фото 17 вересня 2020 року. Автор – Angloman
Місцезнаходження Церкви св. Ірини й досі залишається предметом наукової дискусії, оскільки відомі залишки одразу двох невідомих храмів, які датуються часами Ярослава «Мудрого» й можуть бути ототожнені з Ірининською церквою. До того ж обидва храми знаходяться в «Місті Ярослава».
Історія церкви. Згідно з уже згаданим «Синопсисом Київським» 1674 року, Церква св. Ірини була зведена в 1037 році, одночасно з Церквою св. Георгія: «Созда же (Ярослав) … и церковь и монастырь святыя Ирины».
У грудні 1240 року Ірининська церква була зруйнована монгольськими ордами хана Батия (монг. Бат хаан?).
У 1731 році під час спорудження монастирської стіни в західному куті Митрополичої садиби, на розі нинішніх вулиці Стрілецької та Георгіївського провулка, були виявлені залишки до того часу невідомого, не згаданого в літописах давнього храму. Зі східного боку до церкви примикало давньоруське кладовище. У 1730-х роках навколо давнього артефакту був розбитий сад.
У XVIII столітті руїни храму були майже повністю розібрані під час спорудження огорожі Софійського подвір’я.
Першу звістку про залишки цього храму ми знаходимо в Київському місяцеслові за 1799 рік, складеному єпископом Іринеєм Фальковським.
У 1833 році під час розпланування Володимирської вулиці в товщі давнього оборонного валу були знайдені залишки стін і фундаментів іще одного давньоруського храму, і їх одразу ототожнили з Церквою св. Ірини. Це було пов’язано з тим, що початковою метою археолога-аматора Кіндрата Андрійовича Лохвицького було знайти в цих руїнах літописну Дірову могилу «за Святою Ириною».
У 1909 – 1910 рр. під час будівництва великого митрополичого прибуткового будинку в саду Митрополичої садиби, на розі Стрілецької вулиці та Георгіївського провулка, знову натрапили на руїни давнього храму. Земляні роботи на будівництві прибуткового будинку велися під контролем Імператорської археологічної комісії, за безпосереднього наукового нагляду російського археолога-реставратора Дмитра Васильовича Мілєєва. Крім спостережень за ходом земляних робіт у великих котлованах будівництва будинку та службових споруд, Д.В. Мілєєв провів системні розкопки на прилеглій ділянці, де й були повністю відкриті руїни великого храму.
20 жовтня 1910 року, невдовзі після завершення розкопок, їхні результати були викладені Д.В. Мілєєвим у доповіді «О результатах раскопок в усадьбе Киево-Софийского митрополитанского дома», прочитаній у Товаристві охорони пам’яток старовини в Києві. На жаль, звітні матеріали цих розкопок зникли майже повністю. В архіві колишньої Імператорської археологічної комісії зберігається лише кілька коробок депаспортизованих негативів і генеральний план розкопок із нанесенням усіх відкритих пам’яток. План розкопок був опублікований Д.В. Мілєєвим у «Трудах IV съезда русских зодчих в Санкт-Петербурге» у 1911 році.
Залишки храму в садибі Митрополичого дому. Генеральний план розкопок 1909 – 1910 рр. Джерело – Труды IV съезда русских зодчих в Санкт-Петербурге. – Санкт-Петербург, 1911. – С. 117. Фото без змін
Результати розкопок у саду Митрополичої садиби були вельми стисло охарактеризовані в доповіді Д.В. Мілєєва «Вновь открытая церковь XI в. в Киеве и положение исследований в связи с новыми застройками города», прочитаній у 1911 році на IV з’їзді російських зодчих у Санкт-Петербурзі, і багатослівно, але суперечливо й плутано – у численних повідомленнях київської та столичної преси, зведених у кілька заміток, надрукованих в Археологічній хроніці «Известий Императорской археологической комиссии».
Згідно з доповіддю Д.В. Мілєєва на IV з’їзді російських зодчих, площа котлованів у значній їхній частині під верхнім шаром чорнозему була покрита суцільним потужним шаром давнього будівельного щебеню, що складався з вапна й цегли домонгольської епохи. Це давало змогу припускати наявність поблизу якоїсь великої давньої споруди. Справді, безпосередньо біля малого котловану були виявлені дві апсиди давнього храму. Площа, на якій можна було шукати основну частину споруди, була піддана систематичним розкопкам протягом 1909 – 1910 рр. Під розвалом будівельного щебеню були відкриті залишки великого п’ятинавного триапсидного храму.
Ретельно вивчаючи стратиграфію культурних шарів, Д.В. Мілєєв намагався з’ясувати характер і послідовність стадій руйнування храму. Церква, що існувала протягом трьох століть, з XI до XIII ст., після цього занепала, але руйнування її було поступовим і тривало довгий час. Давня підлога й розташовані під її рівнем поховання XI – XIII ст. поступово покривалися завалом зруйнованих стін і склепінь храму. Цей шар, що складався з будівельного щебеню та фрагментів давнього фрескового розпису й мозаїк, у багатьох місцях виявився не потривоженим у подальший час. Лише значно пізніше руїни храму були остаточно зруйновані задля видобування будівельних матеріалів – цегли й головним чином бутового каменю з фундаментів. Саме тоді всі фундаменти церкви були розбиті й вийняті до самої основи. Рови від фундаментів були водночас засипані уламками розчину, цегляним щебенем, фрагментами фрескового розпису, полив’яних плиток підлоги тощо.
Якщо процес первісного руйнування церкви був, на думку Д.В. Мілєєва, поступовим і тривалим, то, навпаки, остаточне руйнування відбулося одночасно. Дослідник відносив це остаточне руйнування до XVII століття. Імовірніше, воно відбулося дещо пізніше, а саме після 1731 року, коли руїни храму були випадково виявлені й майже повністю розібрані під час спорудження огорожі Софійського подвір’я у XVIII столітті. Надзвичайно істотною особливістю цього останнього руйнування було те, що шар, який наріс на підлозі храму за тривалий період його руйнування, під час розграбування фундаментів залишився майже не потривоженим, оскільки був, очевидно, непридатним як будівельний матеріал. Завдяки цьому в багатьох місцях під завалами щебеню збереглися не лише давні підлоги, а й залишилися нерозграбованими давні поховання в церкві та біля неї.
Розчищення засипаних щебенем ровів дозволило з’ясувати основні контури стрічкових фундаментів церкви.
Фундаментні рови Церкви св. Ірини із залишками дерев’яних субструкцій (лежнів). Розкопки 1909 – 1910 рр. Джерело – Літопис Руський / Пер. з давньорус. Л.Є. Махновця. – Київ: Наукова думка, 1989. – С. 91. Фото без змін
Лише в кількох місцях збереглися, як видно на плані, невеликі шматки бутової кладки фундаменту, а частково й кілька рядів цегляної кладки нижньої частини стін споруди. До збережених частин кладки храму належать фундамент круглого стовпа північно-західної вежі та два незначні відрізки південної стіни церкви.
Фундаментні рови із залишками кам’яних кладок і дерев’яних субструкцій у південній частині храму. Вигляд із заходу. Розкопки 1909 – 1910 рр. Джерело – https://www.myslenedrevo.com.ua/ru/Sci/Kyiv/1958Karger/Vol2/Mid11C/MetropolitanYardRuins.html. Фото без змін
Усі інші частини церкви збереглися лише у вигляді фундаментних ровів із залишками дерев’яних субструкцій (лежнів) на їхньому дні.
Фундаментні рови із залишками дерев’яних субструкцій. Розкопки 1909 – 1910 рр. Джерело – https://www.myslenedrevo.com.ua/ru/Sci/Kyiv/1958Karger/Vol2/Mid11C/MetropolitanYardRuins.html. Фото без змін
У доповіді Д.В. Мілєєва про ці субструкції не сказано жодного слова, не показані вони й на плані, який являє собою переважно реконструкцію стін і стовпів храму. Але на фотографіях, зроблених після зачищення дна фундаментних ровів, виразно видно впорядковані ряди невеликих за діаметром круглих ямок, що утворилися від згнилих дерев’яних кілків (паль), між якими спочатку лежали дерев’яні лежні, залиті розчином. Цей тип субструкцій добре відомий у низці київських споруд Х – XI ст. У ровах храму, що нас цікавить, можна простежити від трьох, у східному рові, до чотирьох рядів кілків. Невідомо, чи були під час розкопок виявлені, крім того, й залишки поздовжніх лежнів. У повідомленнях київської преси йшлося про «сліди цікавих підготовчих робіт під час закладення фундаментів: на лесі під усією будівлею закладені ряди балок, між якими забивалися кілочки. Поверх балок клалося вапняне ложе, а потім на дерев’яній основі зводився фундамент».
Згідно з українським істориком мистецтва Костянтином Віталійовичем Широцьким (помер у 1919 році): «нині план цього храму нанесений на поверхню землі, для чого по лініях фундаментів прокладені доріжки з каменю».
У 1961 році М.К. Каргер у 2-му томі «Памятники киевского зодчества X – XIII вв.» своєї праці «Древний Киев. Очерки по истории материальной культуры древнерусского города» підсумував загальну інформацію про храм.
У 2013 році спільна експедиція Національного заповідника «Софія Київська» та Інституту археології НАН України провела розвідувальні археологічні дослідження на території садиби Софійського собору. Слід зазначити, що в межі нинішньої території Національного заповідника «Софія Київська» потрапляє лише південна половина досліджуваного храму.
Схема місць досліджень 2013 року. Креслення авторів: Г.Ю. Івакін, В.К. Козюба, Т.А. Бобровський. Джерело – https://www.academia.edu/34256081/%D0%98%D0%B2%D0%B0%D0%BA%D0%B8%D0%BD_%D0%93_%D0%AE_%D0%9A%D0%BE%D0%B7%D1%8E%D0%B1%D0%B0_%D0%92_%D0%9A_%D0%91%D0%BE%D0%B1%D1%80%D0%BE%D0%B2%D1%81%D0%BA%D0%B8%D0%B9_%D0%A2_%D0%90_%D0%A0%D0%B0%D0%B7%D0%B2%D0%B5%D0%B4%D0%BA%D0%B8_%D1%85%D1%80%D0%B0%D0%BC%D0%B0_%D0%A5%D0%86_%D0%B2_%D0%B2_%D0%9C%D0%B8%D1%82%D1%80%D0%BE%D0%BF%D0%BE%D0%BB%D0%B8%D1%87%D1%8C%D0%B5%D0%BC_%D1%81%D0%B0%D0%B4%D1%83_%D0%BD%D0%B0_%D1%82%D0%B5%D1%80%D1%80%D0%B8%D1%82%D0%BE%D1%80%D0%B8%D0%B8_%D1%83%D1%81%D0%B0%D0%B4%D1%8C%D0%B1%D1%8B_%D0%A1%D0%BE%D1%84%D0%B8%D0%B9%D1%81%D0%BA%D0%BE%D0%B3%D0%BE_%D1%81%D0%BE%D0%B1%D0%BE%D1%80%D0%B0_%D0%B2_%D0%9A%D0%B8%D0%B5%D0%B2%D0%B5_Gleb_Ivakin_Vitaly_Koziuba_Timur_Bobrovsky_%D0%A2he_survey_of_an_11th_century_church_in_the_%D0%9Cetropolitan_garden_on_the_territory_of_the_Kiev_Sophia_estate?email_work_card=title. Фото без змін
Шурф №1 (площа 8,4 м²) був закладений для точної локалізації залишків церкви, імовірно Церкви св. Ірини, на передбачуваному місці стику фундаментів південної стіни храму та його притвору (прибудови). У шурфі була зафіксована ділянка фундаментного рову південної стіни церкви завдовжки 3 метри, повністю було розчищено 2 метри. Ширина рову – 1,6 метра, глибина – 2,5 метра від нинішньої поверхні та 1,4 метра від рівня материка. Північна стінка фундаментного рову була вертикальною, південна мала певний нахил назовні. На дослідженій ділянці жодних слідів розчину на стінках і дні рову не збереглося. Водночас на дні рову були простежені сліди від п’яти рядів кілків (паль) субструкцій.
Фундаментний рів південної стіни храму в Шурфі № 1. Фото авторів: Г.Ю. Івакін, В.К. Козюба, Т.А. Бобровський. Джерело – https://www.academia.edu/34256081/%D0%98%D0%B2%D0%B0%D0%BA%D0%B8%D0%BD_%D0%93_%D0%AE_%D0%9A%D0%BE%D0%B7%D1%8E%D0%B1%D0%B0_%D0%92_%D0%9A_%D0%91%D0%BE%D0%B1%D1%80%D0%BE%D0%B2%D1%81%D0%BA%D0%B8%D0%B9_%D0%A2_%D0%90_%D0%A0%D0%B0%D0%B7%D0%B2%D0%B5%D0%B4%D0%BA%D0%B8_%D1%85%D1%80%D0%B0%D0%BC%D0%B0_%D0%A5%D0%86_%D0%B2_%D0%B2_%D0%9C%D0%B8%D1%82%D1%80%D0%BE%D0%BF%D0%BE%D0%BB%D0%B8%D1%87%D1%8C%D0%B5%D0%BC_%D1%81%D0%B0%D0%B4%D1%83_%D0%BD%D0%B0_%D1%82%D0%B5%D1%80%D1%80%D0%B8%D1%82%D0%BE%D1%80%D0%B8%D0%B8_%D1%83%D1%81%D0%B0%D0%B4%D1%8C%D0%B1%D1%8B_%D0%A1%D0%BE%D1%84%D0%B8%D0%B9%D1%81%D0%BA%D0%BE%D0%B3%D0%BE_%D1%81%D0%BE%D0%B1%D0%BE%D1%80%D0%B0_%D0%B2_%D0%9A%D0%B8%D0%B5%D0%B2%D0%B5_Gleb_Ivakin_Vitaly_Koziuba_Timur_Bobrovsky_%D0%A2he_survey_of_an_11th_century_church_in_the_%D0%9Cetropolitan_garden_on_the_territory_of_the_Kiev_Sophia_estate?email_work_card=title. Фото без змін
Також у борті шурфу був зафіксований вихід рову поперечної – другої зі сходу – стрічки фундаменту до південної стіни. Глибина фундаментного рову цієї поперечної стрічки ідентична глибині фундаменту південної стіни храму.
Шурфом зафіксоване місце стику фундаментів південної стіни храму та східної стіни його південного притвору. Стіна притвору простежена на відстань 1,1 метра. Ширина вивченого відрізка фундаменту південного притвору становить 1,1-1,2 метра, збережена висота – 0,3 метра. У борті шурфу фіксувалося підвищення висоти збереженого фундаменту на 0,4 метра.
Фундамент східної стіни південного приділу храму та цегляна гробниця в Шурфі № 1. Фото авторів: Г.Ю. Івакін, В.К. Козюба, Т.А. Бобровський. Джерело – https://www.academia.edu/34256081/%D0%98%D0%B2%D0%B0%D0%BA%D0%B8%D0%BD_%D0%93_%D0%AE_%D0%9A%D0%BE%D0%B7%D1%8E%D0%B1%D0%B0_%D0%92_%D0%9A_%D0%91%D0%BE%D0%B1%D1%80%D0%BE%D0%B2%D1%81%D0%BA%D0%B8%D0%B9_%D0%A2_%D0%90_%D0%A0%D0%B0%D0%B7%D0%B2%D0%B5%D0%B4%D0%BA%D0%B8_%D1%85%D1%80%D0%B0%D0%BC%D0%B0_%D0%A5%D0%86_%D0%B2_%D0%B2_%D0%9C%D0%B8%D1%82%D1%80%D0%BE%D0%BF%D0%BE%D0%BB%D0%B8%D1%87%D1%8C%D0%B5%D0%BC_%D1%81%D0%B0%D0%B4%D1%83_%D0%BD%D0%B0_%D1%82%D0%B5%D1%80%D1%80%D0%B8%D1%82%D0%BE%D1%80%D0%B8%D0%B8_%D1%83%D1%81%D0%B0%D0%B4%D1%8C%D0%B1%D1%8B_%D0%A1%D0%BE%D1%84%D0%B8%D0%B9%D1%81%D0%BA%D0%BE%D0%B3%D0%BE_%D1%81%D0%BE%D0%B1%D0%BE%D1%80%D0%B0_%D0%B2_%D0%9A%D0%B8%D0%B5%D0%B2%D0%B5_Gleb_Ivakin_Vitaly_Koziuba_Timur_Bobrovsky_%D0%A2he_survey_of_an_11th_century_church_in_the_%D0%9Cetropolitan_garden_on_the_territory_of_the_Kiev_Sophia_estate?email_work_card=title. Фото без змін
У кладці притвору були використані червоний кварцит і валунний камінь великих розмірів, про що свідчить заглиблений відбиток округлого каменю діаметром понад 0,5 метра в цем’янковому розчині фундаменту. У нижній частині описуваного фундаменту – на стику з південною стіною храму та з його східного боку – були використані фрагменти двох пірофілітових (шиферних) плит.
Підошва фундаменту притвору знаходиться на глибині 1,2 метра від нинішньої поверхні, тобто низ цього фундаменту розташований на 1,3 метра вище фундаменту південної стіни самого храму, що підтверджує одноярусність південного притвору.
За планом храму Д.В. Мілєєва було відомо, що в північно-східному куті південного притвору була знайдена гробниця з цегли-плінфи з похованням усередині. Частина цієї гробниці була виявлена в шурфі й досліджена. Поховальна споруда була складена з плінфи жовтого кольору із зеленуватим відтінком розміром 28 × 21-21,5 × 4-5 см на глиняному розчині. Південна стінка гробниці мала товщину 0,3 метра й збереглася на висоту до 0,4 метра (5-6 рядів плінфи), східна (торцева) – товщина кладки та сама, 0,3 метра, а разом із глиняною заливкою між стінкою гробниці та фундаментом східної стіни південного притвору – 0,37 метра. Частина південної стінки гробниці виявилася знищеною траншеєю завширшки 0,6 метра, на дні якої, трохи вище дна гробниці, лежала залізна водопровідна труба XX століття діаметром 4 см. Більша частина північної стінки гробниці, що примикала до південної стіни храму, обвалилася під час засипання розкопу Д.В. Мілєєва, про що свідчить завал цілих плінф і глини, виявлений на дні фундаментного рову південної стіни храму.
Внутрішня ширина камери гробниці становила 0,5 метра. Дно гробниці розташовувалося на глибині 1,25-1,3 метра від нинішньої поверхні й було складене з плінфи розміром 29-30 × 22-22,5 × 4-5 см, при цьому північна частина дна була викладена з цілої плінфи, покладеної впоперек, а південна – з половинок і цілої плінфи, покладених уздовж.
У шурфі були зафіксовані сліди ще однієї гробниці, також позначеної на плані Д.В. Мілєєва. Вона знаходилася всередині храму біля його південної стіни, практично навпроти вищеописаної. У стінці шурфу на глибині 1,6 метра був зафіксований ряд плінф темно-коричневого кольору розміром 23 × 12 × 4-5 см, що слугував дном цієї гробниці. Рівень дна цієї гробниці був на 0,3 метра нижче дна гробниці в південному притворі.
Оскільки шурф 2013 року був виконаний цілком у межах розкопу 1909 – 1910 рр., у ньому не було зафіксовано ділянок непотривоженої стратиграфії, а всі знахідки розташовувалися в шарі засипки розкопу Д.В. Мілєєва. Більшість знахідок належить, вочевидь, до самого давнього храму. Серед них – фрагменти фресок, один із них зі слідами напису-графіто, штукатурки, голосників, квадратних і трикутних полив’яних плиток, кілька шматків смальти від мозаїки підлоги.
Зібрано багато фрагментів плінфи, що належить до XII століття, переважно розміром 28-29 × 20-22 × 4-5,5 см. Є також плінфа XI століття – розміром 33 × ? × 3,5-4 см. На деяких зразках плінфи зустрінуті сліди дощу та відбитки лап тварин – собаки й поросяти(?). Також знайдені зразки брускової цегли з канелюрами розмірами ? × 10 × 5,5-6 см і ? ×12 × 8 см. Численні фрагменти цем’янкового розчину із шурфу візуально – за кольором, щільністю та складом – поділяються на три види.
Крім того, у засипці розкопу 1909 – 1910 рр. знайдені нечисленні фрагменти давньоруської кераміки, виробів із металу, зокрема залізний наконечник стріли, багато уламків розрізнених людських кісток. Окремі знахідки – кераміка, фрагменти кахлів і скла – належать до пізньосередньовічного часу.
Шурф № 3 (площа 12 м²) був закладений на схід від апсид храму, за 13 метрів від Шурфу № 1, на місці проходження передбачуваної монастирської огорожі давнього храму. У південній частині шурфу був зафіксований заглиблений об’єкт, який можна інтерпретувати як сліди дерев’яної огорожі. Лінія огорожі була перерізана шурфом практично перпендикулярно.
Розріз заглиблення монастирської огорожі XI-XIII століття в Шурфі № 3. Фото авторів: Г.Ю. Івакін, В.К. Козюба, Т.А. Бобровський. Джерело – https://www.academia.edu/34256081/%D0%98%D0%B2%D0%B0%D0%BA%D0%B8%D0%BD_%D0%93_%D0%AE_%D0%9A%D0%BE%D0%B7%D1%8E%D0%B1%D0%B0_%D0%92_%D0%9A_%D0%91%D0%BE%D0%B1%D1%80%D0%BE%D0%B2%D1%81%D0%BA%D0%B8%D0%B9_%D0%A2_%D0%90_%D0%A0%D0%B0%D0%B7%D0%B2%D0%B5%D0%B4%D0%BA%D0%B8_%D1%85%D1%80%D0%B0%D0%BC%D0%B0_%D0%A5%D0%86_%D0%B2_%D0%B2_%D0%9C%D0%B8%D1%82%D1%80%D0%BE%D0%BF%D0%BE%D0%BB%D0%B8%D1%87%D1%8C%D0%B5%D0%BC_%D1%81%D0%B0%D0%B4%D1%83_%D0%BD%D0%B0_%D1%82%D0%B5%D1%80%D1%80%D0%B8%D1%82%D0%BE%D1%80%D0%B8%D0%B8_%D1%83%D1%81%D0%B0%D0%B4%D1%8C%D0%B1%D1%8B_%D0%A1%D0%BE%D1%84%D0%B8%D0%B9%D1%81%D0%BA%D0%BE%D0%B3%D0%BE_%D1%81%D0%BE%D0%B1%D0%BE%D1%80%D0%B0_%D0%B2_%D0%9A%D0%B8%D0%B5%D0%B2%D0%B5_Gleb_Ivakin_Vitaly_Koziuba_Timur_Bobrovsky_%D0%A2he_survey_of_an_11th_century_church_in_the_%D0%9Cetropolitan_garden_on_the_territory_of_the_Kiev_Sophia_estate?email_work_card=title. Фото без змін
Об’єкт являв собою виїмку-рівчак завширшки у верхній частині 0,9 метра, на рівні дна – 0,6-0,7 метра. Простежена в стратиграфії загальна глибина рівчака від давньої поверхні становила близько 1,15 метра, від сучасної – 2,3 метра. Під час зачищення нижньої частини заповнення об’єкта були зафіксовані дві паралельні, більш гумусовані на тлі заповнення рівчака, смуги. Одна з них, що проходила вздовж внутрішнього краю рівчака, мала ширину 0,2 метра, інша, яка знаходилася за 0,1 метра від першої, мала ширину 0,3-0,35 метра. На дні рівчака зафіксована лише одна стовпова яма. Слід зазначити, що материкове дно рівчака в його центральній частині та вздовж північного борту, під ширшою гумусованою смугою, було дещо глибшим за рівень дна вздовж південного борту.
Профіль дна Шурфу № 3. Креслення – О.В. Манігди. Джерело – https://www.academia.edu/34256081/%D0%98%D0%B2%D0%B0%D0%BA%D0%B8%D0%BD_%D0%93_%D0%AE_%D0%9A%D0%BE%D0%B7%D1%8E%D0%B1%D0%B0_%D0%92_%D0%9A_%D0%91%D0%BE%D0%B1%D1%80%D0%BE%D0%B2%D1%81%D0%BA%D0%B8%D0%B9_%D0%A2_%D0%90_%D0%A0%D0%B0%D0%B7%D0%B2%D0%B5%D0%B4%D0%BA%D0%B8_%D1%85%D1%80%D0%B0%D0%BC%D0%B0_%D0%A5%D0%86_%D0%B2_%D0%B2_%D0%9C%D0%B8%D1%82%D1%80%D0%BE%D0%BF%D0%BE%D0%BB%D0%B8%D1%87%D1%8C%D0%B5%D0%BC_%D1%81%D0%B0%D0%B4%D1%83_%D0%BD%D0%B0_%D1%82%D0%B5%D1%80%D1%80%D0%B8%D1%82%D0%BE%D1%80%D0%B8%D0%B8_%D1%83%D1%81%D0%B0%D0%B4%D1%8C%D0%B1%D1%8B_%D0%A1%D0%BE%D1%84%D0%B8%D0%B9%D1%81%D0%BA%D0%BE%D0%B3%D0%BE_%D1%81%D0%BE%D0%B1%D0%BE%D1%80%D0%B0_%D0%B2_%D0%9A%D0%B8%D0%B5%D0%B2%D0%B5_Gleb_Ivakin_Vitaly_Koziuba_Timur_Bobrovsky_%D0%A2he_survey_of_an_11th_century_church_in_the_%D0%9Cetropolitan_garden_on_the_territory_of_the_Kiev_Sophia_estate?email_work_card=title. Фото без змін
Рівчак був заповнений мішаним ґрунтом із великою кількістю давньоруського будівельного сміття – фрагментів плінфи XI-XII ст., шматків цем’янкового розчину, невеликих каменів і сколів пірофіліту. У ньому також знайдені поодинокі фрагменти фресок і полив’яних плиток, кубик смальти світло-зеленого кольору. Плінфа XII століття – міцна, червоного й червоно-коричневого кольору, без включень у тісті, з бортиком-напливом на торці, завтовшки 3,5-4 см. Крім цього, у заповненні огорожі виявлені фрагменти кераміки XI-XII ст., фрагменти амфор, кістки тварин, кілька уламків середньовічного скла.
Виходячи з характеру заповнення рівчака, можна припустити, що дерев’яна огорожа монастирської садиби протягом свого існування кілька разів оновлювалася, зокрема й у XII столітті.
Із зовнішнього, північного, боку вздовж огорожі проходила вулиця, яка вела із західної частини «Міста Ярослава» до софійської митрополичої садиби. Імовірно, через інтенсивний рух дорогою відбулося заглиблення її поверхні в материк – дно вулиці знаходилося на 0,3 метра нижче рівня давньої поверхні. Тому заглиблена частина дороги замивалася дощами, про що свідчить шар світло-сірого супіску завтовшки 0,1 метра, який перекривав поверхню дороги. У межі шурфу потрапила лише частина проїзду вулиці завширшки 2,5 метра.
Не виключено, що в якийсь період свого функціонування вулиця мала дерев’яне покриття, про що свідчить поздовжнє заглиблення із супіщаним заповненням, завширшки 0,2 метра й завглибшки 0,05 метра, простежене в довжину на 1,5 метра та таке, що виходило за межі шурфу. Це заглиблення могло утворитися на місці зотлілої лаги дерев’яного настилу.
Заглиблений край дороги зафіксований за 0,8 метра від краю рівчака огорожі, тобто він знаходився приблизно за 1,1-1,2 метра від самої огорожі, утворюючи своєрідний тротуар уздовж проїзної частини давньої вулиці.
Зафіксовані в цьому шурфі елементи планувальної структури – вулиця, огорожа садиби поблизу храму XI століття – розташовані на схід від аналогічних, виявлених розкопками Д.В. Мілєєва 1909 – 1910 рр., на одній осі з ними.
Попри велику кількість пізніших перекопів, зафіксованих Шурфом № 3, деякі з яких сягають рівня материка, у його південній частині вдалося простежити особливості формування культурного шару, безпосередньо пов’язаного з будівництвом і функціонуванням храму XI століття.
Зокрема, було встановлено, що ця ділянка садиби давньоруського монастиря, до лінії його огорожі включно, була знівельована на початку будівництва церкви. Шар нівелювання – світло-коричневий мішаний материковий суглинок завтовшки 0,4-0,6 метра – містив окремі включення будівельного сміття, шматки плінфи й цем’янкового розчину та був перерізаний описаним вище рівчаком огорожі храму.
У культурному шарі давньоруського часу вище шару нівелювання на 0,3-0,35 метра був зафіксований прошарок завтовшки 3-8 см, насичений будівельною крихтою. Він також не виходив за лінію монастирської огорожі. Можна припустити зв’язок цього прошарку з можливими добудовами, перебудовами або ремонтами розглядуваного храму у XII – XIII ст.
Восени 2013 року в західній частині колишнього митрополичого саду, вздовж огорожі Софійського заповідника, були проведені спостереження за прокладанням невеликої, завширшки й завглибшки 0,6 метра, траншеї теплотраси, яка перетинала територію храму XI століття практично по його центру й далі, повертаючи, проходила вздовж огорожі митрополичого саду XVIII століття паралельно західному фасаду давнього храму, за 4-5 метрів від нього. На цьому південно-західному відрізку траншеї були виявлені сліди 9 поховань на глибині 0,6-0,9 метра від сучасної поверхні. У деяких із них були сліди зотлілих дощаних трун. Орієнтація поховань: південний захід – північний схід, тобто відповідно до поздовжньої осі храму. У заповненні могильних ям не виявлено будівельного сміття, що свідчить про те, що поховання були здійснені ще в домонгольський час, до початку руйнування храму.
Знахідка цих поховань важлива тим, що вона прояснює межу розкопу Д.В. Мілєєва. На плані розкопок 1909 – 1910 рр. вона не позначена на захід від храму, і до нинішніх розвідок було незрозуміло, чи продовжувався розкоп до самої цегляної огорожі XVIII століття.
За 2 метри від західного кута території Софійського заповідника в траншеї виявлені залишки печі, основа якої була складена з плінфи завтовшки 3, 4, 4,5 і 6 см та брускової цегли розміром ? × 11 × 6-6,5 см. Піч мала діаметр 1,4 метра, а її під (днище), виявлений на глибині 0,65 метра від нинішньої поверхні, – не менше 1 метра. Піч була частково зрізана фундаментом огорожі XVIII століття.
Піч мала три рівні поду завтовшки 5-7 см кожен. Під час облаштування середнього з них були використані фрагменти кераміки, шматочки розчину та фресок. Виходячи з форми одного з вінчиків гончарної посудини, виготовлення цього поду відбулося не раніше 1-ї половини XIII століття. З огляду на те, що піч розташовувалася в якомусь заглибленому об’єкті навпроти другого з півдня прясла західної стіни храму, лише за кілька метрів від його центрального входу, можна припустити, що цей об’єкт виник невдовзі після 1240 року – часу спустошення Києва монголами й припинення функціонування церкви.
Материк на цій ділянці території зафіксований на глибині лише 0,5-0,6 метра від нинішньої поверхні, із чого випливає, що майданчик, на якому в XI столітті був збудований храм, мав характер пологого схилу з падінням висоти приблизно на 1 метр на відстані 35 метрів.
Під час досліджень 2013 року були виявлені численні поховання давньоруського часу всередині й навколо храму XI століття, що, імовірно, свідчить про функціонування в цій частині Києва великого монастиря. Територія останнього з півночі була обмежена вулицею, ділянки якої були зафіксовані цією експедицією та розкопками 1909 – 1910 рр. на сусідній ділянці. З огляду на стратиграфію й виявлені будівельні матеріали можна припустити, що досліджуваний храм добудовувався або перебудовувався у XII столітті. Знахідка об’єкта з піччю біля західного входу до церкви, яку більшість дослідників пов’язує з Церквою св. Ірини, вказує на припинення функціонування храму й монастиря після 1240 року. (Ивакин Глеб Юрьевич, Козюба Виталий Константинович, Бобровский Тимур Анатольевич. Разведки храма XI века в Митрополичьем саду на территории усадьбы Софийского собора в Киеве // Труды Государственного Эрмитажа: Т. 86: Монументальное зодчество Древней Руси и Восточной Европы эпохи Средневековья. – Санкт-Петербург: Государственный Эрмитаж, 2017. – С. 74-84.).
Опис церкви. Храм на перетині вулиці Стрілецької та Георгіївського провулка, відкритий розкопками 1909 – 1910 рр., являв собою споруду значних розмірів, яку сам Дмитро Васильович Мілєєв називав 3-навною, із притворами з півдня та півночі. Водночас на реконструкції плану церкви дванадцять хрещатих стовпів поділяють внутрішній простір храму на п’ять нав.
Залишки храму в садибі Митрополичого дому. Генеральний план розкопок 1909 – 1910 рр. Джерело – Труды IV съезда русских зодчих в Санкт-Петербурге. – Санкт-Петербург, 1911. – С. 117. Фото без змін
У працях радянського історика архітектури Михайла Костянтиновича Каргера (помер у 1976 році) було зазначено, що: «за збереженими in situ (на своєму місці) частинами кладки будівлі не можна остаточно вирішити, чи був храм тринавним, із притворами, що примикали до південної та північної стін, чи ж він був п’ятинавним, причому бічні нави його не мали апсид, як це було, наприклад, у новгородському й полоцькому соборах Софії, які за безсумнівної п’ятинавності основної частини будівлі мали лише три апсиди».
Виходячи з порівняльного аналізу пропорцій будівлі, М.К. Каргер дійшов висновку: «що храм, розкопаний на Софійській садибі, так само як і храм, розкопаний на Володимирській вулиці, а якщо вірити спостереженням, зробленим під час земляних робіт на місці Георгіївської церкви, то й давній храм Георгія були п’ятинавними спорудами, бічні нави яких слугували, вочевидь, притворами й не мали апсид зі східного боку».
У північно-західному куті церкви знаходилася сходова вежа, квадратна в плані. Попри те, що фундаменти стін вежі утворюють квадрат, вежа, на думку Д.В. Мілєєва, всередині мала круглу форму.
Західний фасад Церкви на вулиці Стрілецькій. Реконструкція Д.В. Мілєєва. Джерело – https://kievlyanin2015.livejournal.com/107638.html. Фото без змін
Згідно з представленим Д.В. Мілєєвим планом церкви до середнього членування її південної стіни примикає якась давня прибудова-притвор, фундаменти якої, судячи з характеру штрихування на плані, збереглися, але були розкопані лише в незначній їхній частині. При цьому були відкриті два поховання, одне з яких, сильно зруйноване, вочевидь, у ґрунтовій могилі, друге ж – у цегляній гробниці. Ця нерозкопана прибудова, що слугувала усипальницею, імовірно, збереглася краще, ніж сама церква.
Дослідження 2013 року встановили, що південна прибудова являє собою одноярусний притвор, тобто додатковий об’єм перед південним входом до церкви, і водночас була усипальницею. У притворі була виявлена гробниця з цегли-плінфи. Також були зафіксовані сліди ще однієї гробниці, яка знаходилася всередині храму біля його південної стіни, практично навпроти попередньої.
На плані також показано, що з півночі до північної апсиди церкви примикає якась апсида(?). Кладку згаданої апсиди видно й на фотографії.
Вигляд зі сходу на апсиду(?), що примикає з півночі до північної апсиди. Розкопки 1909 – 1910 рр. Джерело – https://www.academia.edu/34256081/%D0%98%D0%B2%D0%B0%D0%BA%D0%B8%D0%BD_%D0%93_%D0%AE_%D0%9A%D0%BE%D0%B7%D1%8E%D0%B1%D0%B0_%D0%92_%D0%9A_%D0%91%D0%BE%D0%B1%D1%80%D0%BE%D0%B2%D1%81%D0%BA%D0%B8%D0%B9_%D0%A2_%D0%90_%D0%A0%D0%B0%D0%B7%D0%B2%D0%B5%D0%B4%D0%BA%D0%B8_%D1%85%D1%80%D0%B0%D0%BC%D0%B0_%D0%A5%D0%86_%D0%B2_%D0%B2_%D0%9C%D0%B8%D1%82%D1%80%D0%BE%D0%BF%D0%BE%D0%BB%D0%B8%D1%87%D1%8C%D0%B5%D0%BC_%D1%81%D0%B0%D0%B4%D1%83_%D0%BD%D0%B0_%D1%82%D0%B5%D1%80%D1%80%D0%B8%D1%82%D0%BE%D1%80%D0%B8%D0%B8_%D1%83%D1%81%D0%B0%D0%B4%D1%8C%D0%B1%D1%8B_%D0%A1%D0%BE%D1%84%D0%B8%D0%B9%D1%81%D0%BA%D0%BE%D0%B3%D0%BE_%D1%81%D0%BE%D0%B1%D0%BE%D1%80%D0%B0_%D0%B2_%D0%9A%D0%B8%D0%B5%D0%B2%D0%B5_Gleb_Ivakin_Vitaly_Koziuba_Timur_Bobrovsky_%D0%A2he_survey_of_an_11th_century_church_in_the_%D0%9Cetropolitan_garden_on_the_territory_of_the_Kiev_Sophia_estate?email_work_card=title. Фото без змін
Відсутність будь-якої документації, яка пояснює цю особливість плану, не дозволяє зрозуміти призначення цієї апсиди, що має до того ж незвичайну форму – чверть кола.
Церква св. Ірини. Вигляд із південного заходу. Макет Києва X – XIII ст. Реконструкція Д. Мазюкевича, експонується в Софійському соборі. Фото 16 вересня 2020 року. Автор – Angloman
Збережені частини стін складені, зі слів Д.В. Мілєєва, з тонкої давньої цегли-плінфи на розчині вапна з товченою плінфою. Незначна висота збереженої кладки стін, що складалася лише з кількох рядів цегли, не дозволила, вочевидь, встановити систему кладки з чергуванням рядів плінфи й природного каменю – «змішана кладка» («opus mixtum»). У розсипах давнього щебеню була виявлена плінфа у формі зубців, лекальна плінфа для викладання півколон і багато фрагментів голосників.
Розкопки 1909 – 1910 рр. також дали змогу з’ясувати характер внутрішнього оздоблення церкви. У руїнах храму була виявлена величезна кількість фрагментів фрескового розпису. У щебені, що заповнював апсиди, знайдено багато мозаїчної смальти. Д.В. Мілєєв не вважав можливим вирішити, чи були нею прикрашені стіни храму, чи ж підлога, зазначаючи при цьому, що «точно такою самою смальтовою інкрустацією прикрашені у вівтарі Софійського собору й підлога, і стіни». Як зазначалося вище, давня підлога церкви на багатьох ділянках збереглася. Вона була викладена з тонких полив’яних плиток різної величини, форми й кольору, що утворювали, вочевидь, складний килимовий набір. Велика кількість плиток підлоги була виявлена й у розвалі храму.
Під час досліджень була ретельно простежена техніка викладання підлог: безпосередньо на ґрунті робилася підсипка з битої плінфи, поверх неї – вапняна заливка, в останню й укладалися полив’яні плитки. У притворах техніка викладання підлоги дещо відрізнялася. Під підлогу робилася глиняна підмазка, на якій викладалися плитки. Д.В. Мілєєв висловлював припущення, що це робилося через те, що під підлогою притворів розміщувалися могили. Щоб легше було знімати плитки підлоги й укладати їх потім знову, у цих частинах церкви вапняну заливку замінили глиняною.
У руїнах церкви й біля неї були виявлені предмети церковного начиння та різноманітний інвентар, на жаль, не охарактеризований дослідником.
Під давньою підлогою церкви були виявлені численні поховання, що належать до домонгольської епохи. Поховання знаходилися як у ґрунтових могилах, так і в цегляних гробницях. Розташовані вони переважно в південному й північному притворах храму. Два поховання були відкриті в західній частині храму, очевидно, обабіч головного входу. Д.В. Мілєєв звертав увагу на важливий для історії храму факт: у деяких місцях церкви були відкриті вторинні поховання. Так, наприклад, під час спорудження гробниці, яку за формою цегли-плінфи можна було віднести до кінця XII – початку XIII ст., була порушена давніша могила.
Найбагатші поховання виявилися в південно-західному куті храму. Тут було відкрито два поховання. Одне з них, із північного боку, – у ґрунтовій могилі в дерев’яній труні. На грудях похованого були знайдені прикраси, що складалися з ажурних золочених бляшок, нашитих на шовкову тканину. На його черепі під надбрівними дугами лежала стрічка, виткана золотими нитками (парча?). Впритул до південної стіни того самого приміщення примикала гробниця з плитчастої цегли, складеної на глині, її дно було викладене квадратними полив’яними плитками.
У масі щебеню, що заповнював рови від фундаментів, був знайдений шматок мармуру, який Д.В. Мілєєв вважав імовірним кутом саркофага. Очевидно, і цей найдавніший та найбагатший тип київських поховань був також представлений у цьому храмі.
Згідно з літописами за церквою був похований:
Дір, князь Київський, убитий 882 р.