МОНГОЛЬСЬКИЙ І ЛИТОВСЬКИЙ ПЕРІОДИ

В ІСТОРІЇ КИЇВСЬКОГО КНЯЗІВСТВА

2) квітень 1241 – весна 1243 рр. – великий князь Михайло II Всеволодович (XI), страчений 20.09.1246 (67 років) р. Старий Сарай (нині в районі села Селітренного Харабалинського району Астраханської області Російської Федерації), столиця Золотої Орди, монголи затоптали його ногами, за легендою відмовився пройти обряд язичницького поклоніння перед входом у шатро хана Батия (монг. Бат хаан?), таємно похований наближеними, потім його останки перевезли до Чернігова, зарахований до лику святих 1547 року, 1572 року останки князя перевезені до Москви, 1772 року його мощі поміщені у срібну раку в Архангельському соборі Кремля в Москві, 1812 року під час нашестя Наполеона срібна рака була викрадена і згодом замінена бронзовою, князь Чернігівський 1243 – 1246 рр.

У самому Києві Михайло II не жив, а оселився поблизу міста, «во островѣ». Він займався облаштуванням спустошеної Київської митрополії, просуваючи на сан митрополита Київського і всієї Русі Петра Акеровича, на місце зниклого Йосифа. Потім Михайло II поїхав до Чернігова.

1243 року Михайло II відправився до Угорщини на весілля сина Ростислава.

1243 року до Орди до хана Батия був викликаний великий князь Володимирський Ярослав Всеволодович. Він був затверджений за ханським ярликом на Володимирському та, судячи з усього, Київському князюваннях і був визнаний «стареи всем князем в Русском языце». Київське князівство втратило самостійне значення. Фактично київське князювання автоматично передавалося князям Володимирським за ханським ярликом.

(формальний князь, у Києві не сидів)

3) весна 1243 – 30.09.1246 рр. – великий князь Ярослав III Всеволодович, хресне ім’я Феодор (X), отруєний 30.09.1246 (56 років) р. Каракорум у Монголії, де похований невідомо, князь Володимирський (див. Російська Федерація) 1238 – 1246 рр.

Ярослав III не поїхав до Києва, а обрав своєю резиденцією Володимир. Він посадив своїм намісником у Києві боярина Дмитра Ейковича.

1245 і 1247 років італійський францисканець, папський легат і мандрівник Іоанн де Плано Карпіні (італ. Giovanni da Pian del Carpine), який проїжджав через Київ до ставки великого хана Монголії та назад, писав, що колись велике й людне місто було зведено до становища глухого містечка, у якому навряд чи налічувалося 200 будинків, мешканці яких терпіли страшне гноблення.

Узимку 1245 року хан Батий зажадав до себе князя Ярослава. Частину справ було вирішено в Золотій Орді, проте Батий направив Ярослава до столиці Монгольської імперії – Каракорума. Ярослав рушив у далеку дорогу і в серпні 1246 року приїхав до Монголії. Каган Монгольської імперії Гуюк-хан (монг. Гүюг хаан?) підтвердив ярлик Ярослава. Одного дня Ярослав був запрошений до Туракіни-хатун (Дорегене) – матері великого хана. Згідно з розповіддю Джованні де Плано Карпіні, який перебував у цей час у Каракорумі: «ханша, как бы в знак почёта, дала ему есть, и пить из собственной руки; и он вернулся в своё помещение, тотчас же занедужил и умер спустя семь дней, и все тело его удивительным образом посинело. Поэтому все верили, что его там опоили…».

Ярослав III заповів Київ своєму синові Олександру.

(формальний князь, у Києві не сидів)

XLIII. 1246 – 14.11.1263 рр. – титулярний великий князь Олександр Ярославич «Невський» (давньорус. Алеѯандръ Ѩрославичь, укр. Олександр Ярославович Невський), прийняв у схимі ім’я Олексій (XI), народж. 13.05.1221, згідно зі старою історіографічною традицією – 30.05.1220 р. Переславль-Залеський (нині місто, адміністративний центр Переславського району Ярославської області Російської Федерації) – помер 14.11.1263 (42 роки) р. Городець (нині місто, адміністративний центр Городецького району Нижегородської області Російської Федерації) після хвороби на зворотному шляху із Золотої Орди, похований 23 листопада 1263 року в Церкві Різдва Пресвятої Богородиці Богородице-Різдвяного монастиря у Володимирі, мощі були віднайдені 1380 року. 30 серпня 1724 року за наказом російського імператора Петра I мощі поміщені в Благовіщенській церкві Олександро-Невської лаври в Санкт-Петербурзі, 30 серпня 1790 року рака з коливанського срібла з мощами князя перенесена до Троїцького собору Лаври; князь Новгородський (див. Російська Федерація) 1228 – 1229, 1236 – 1240, 1241 – 1252 рр., князь Переяславль-Залеський (див. Російська Федерація) 1246 – 1263 рр., великий князь Володимирський (див. Російська Федерація) 1252 – 1263 рр., князь Новгородський (див. Російська Федерація) 1257 – 1259 рр. (із Володимиро-Суздальської гілки Рюриковичів – Мономаховичів – Володимировичів – Юрійовичів); згідно із загальноприйнятою версією, Олександр отримав прізвисько «Невський» за назвою Невської битви 1240 року та річки Неви; полководець, святий Руської православної церкви, канонізований у лику благовірних 1547 року, Православна церква України не канонізуватиме його як великого князя Київського 

старший син великого князя Ярослава III Всеволодовича

1247 року Олександр поїхав до Орди до хана Батия. Звідти він вирушив до великого хана в Монголію, де отримав ханський ярлик на Київ, Новгород і «всю Русскую землю». Олександр повернувся з Каракорума 1249 року. До Києва Олександр не поїхав, у Києві він ніколи й не був, а сидів у Новгороді, з 1252 року – великий князь Володимирський.

У 1254 – 1255 рр. князь Галицький Данило Романович очистив від монголів Поділля і Середнє Подніпров’я, загрожуючи Києву.

Наприкінці 1250-х років – перепис населення Русі, проведений монголами для збору данини.

Русь 1262 року. Джерело – Толочко П.П. Київська Русь // Енциклопедія історії України. – Київ: Наукова думка, 2007. – Т. 4. – С. 240. Фото без змін

1263 року після смерті Олександра «Невського» хан Золотої Орди Берке (монг. Бэрх хан) передав великокнязівський ярлик його молодшому братові Ярославу. У пізньому Густинському літописі Ярослав IV названий також князем Київським, але зазвичай ця звістка визнається недостовірною.

(формальний князь, у Києві не сидів)

XLIV. 1263 – 16.09.1272 рр. – титулярний великий князь Ярослав IV Ярославич (укр. Ярослав Ярославич), хресне ім’я, швидше за все Афанасій, прийняв у схимі ім’я – Афанасій (XI), народж. 1230 р. – помер 16.09.1272 р. на зворотному шляху із Золотої Орди, де похований невідомо, князь Тверський (див. Російська Федерація) 1247 – 1272 рр., князь Новгородський (див. Російська Федерація) 1255 – 1256 рр., великий князь Володимирський (див. Російська Федерація) 1263 – 1272 рр., князь Новгородський (див. Російська Федерація) 1266 – 1267 рр. (із Володимиро-Суздальської гілки Рюриковичів – Мономаховичів – Володимировичів – Юрійовичів)

третій син великого князя Ярослава III Всеволодовича

1272 року Київська волость була розділена на низку сільських і міських громад, підпорядкованих безпосередньо ординським баскакам.

(формальний князь, у Києві не сидів)

XLV. 1272 – бл. 1301 рр. – великий князь Лев Данилович, хресне ім’я Онуфрій, народж. бл. 1228 р. – помер бл. 1301 р. Львів (нині місто, адміністративний центр Львівської області), згідно з легендою, похований у каплиці при Лавровському монастирі св. Онуфрія (укр. Лаврів, нині село в Самбірському районі Львівської області), князь Перемишльський бл. 1240 – 1269 рр., князь Белзький 1245 – 1269 рр., князь Галицький (зі Львовом) 1264 – бл. 1301 рр., князь Холмський бл. 1269 – бл. 1301 рр., князь Дрогочинський бл. 1269 – бл. 1301 рр., князь Володимир-Волинський після 1292 – 1301 рр., в іноземних джерелах під 1299 року двічі названий «королем Галицьким», хоча на відміну від батька та сина, офіційно ніколи не коронувався. Згідно з «Синопсисом Київським», Лев після смерті батька також титулувався – князем Київським, проте, згідно з дослідженнями радянського й українського археолога Гліба Юрійовича Івакіна (укр. Гліб Юрійович Івакін, помер 2018 року) галицькі князі в зазначений час Києвом не володіли (із Галицько-Волинської гілки Рюриковичів – Мономаховичів – Мстиславичів – Ізяславичів – Романовичів)

другий син великого князя Данила Романовича

Герб Галицько-Волинського князівства. 1119 – 1349 рр. Автор – Аlex Tora = Аlex K in Ukranian = Аlex K in Japanese wikі. Суспільне надбання. Фото без змін

Можливо, деякий час Лев Данилович контролював Київ.

В останній чверті XIII століття золотоординські хани призначали до Києва своїх намісників – багатих місцевих феодалів.

Наприкінці 1299 року в ході боротьби хана Золотої Орди Тохти (монг. Тохта) з беклярбеком Ногаєм (монг. Нохай, Ногай), хан узяв і зруйнував Київ. Тохта вчинив цей акт на покарання Льву Даниловичу, союзнику Ногая. Згідно з літописом, «весь Киевъ разыдеся». Збиток, завданий місту, що ледве відновилося, був настільки великий, що митрополит Київський Максим переніс свою резиденцію з Києва до Брянська (нині місто, адміністративний центр Брянської області Російської Федерації), а потім до Володимира-на-Клязьмі. Згідно з російським істориком Василем Йосиповичем Ключевським (помер 1911 року), «… в 1299 году митрополит Максим, не стерпев насилия татарского, собрался со всем своим клиросом и уехал из Киева во Владимир на Клязьму…». Ще одним наслідком розорення Подніпров’я 1299 року стало переселення з Києва та суміжних земель до Північно-Східної Русі (зокрема, до Московського князівства) місцевої знаті зі значним контингентом служилих людей.

Близько 1300/1301 року хан Токта передав Київ лояльному до хана Володимиру Івановичу, незначному князю з путивльських Ольговичів (Молодша гілка Ольговичів «Святославичі»).

КИЇВСЬКЕ КНЯЗІВСТВО

(укр. Київське князівство)

1301 – 1395, 1443 – 1470 рр.

З початку XIV століття в Києві знову сиділи князі, які правили спільно з ординськими баскаками. Існує версія, що на початку XIV століття після падіння улусу Ногая (найзахідніший улус Золотої Орди) князі Путивльські змогли заволодіти київським престолом і взагалі всією смугою від Києва на заході до Дону (нині річка в Європейській частині Російської Федерації) на сході, оскільки в «Списке русских городов дальних и ближних» (збірники XV – XVII ст.) міста Посем’я названі київськими.

XLVI. 1301 – 1-ша чверть XIV століття – князь Володимир-Іван Іванович, народж. невід. – помер до 1321? р. (згідно з літописами із Чернігівсько-Сіверської гілки Рюриковичів – Святославичів – Ольговичів – Путивльська гілка), васал Золотої Орди, історичність під сумнівом. Записаний у Сіверському синодику (Спасо-Преображенський Новгород-Сіверський монастир). Український історик Михайло Сергійович Грушевський (помер 1934 року) відносив його правління до 1-ї чверті XIV століття

син Івана Івановича (Іоанн, князь Путивльський (укр. Іоанн Путивльський)) кінець XIII століття, онук Михайла Всеволодовича, князя Чернігівського і Київського, за іншою версією – син Івана Романовича, князя Путивльського і правнук Ігоря Святославича, князя Новгород-Сіверського)

Князівський знак Чернігівських Ольговичів. Автор – Krutyvuss. Ліцензія – Creative Commons Із зазначенням автора – Розповсюдження на тих самих умовах 4.0 Міжнародна. Фото без змін

Близько 1320-1321 рр. великий князь Литовський Гедимін (лит. Gediminas) зайняв Київ.

З 1321 року в Києві намісником було поставлено напівлегендарного Міндовга Гольшанського або Ольшанського (лит. Alšėniškiai) з литовського князівського роду герба «Гіпоцентавр» («Китоврас»). Проте литовці в Києві довго не втрималися.

Після Володимира-Івана київський престол успадкував Станіслав Іванович.

XLVII. 1-ша чверть XIV століття – 1324 р. – князь Станіслав Іванович, народж. 1278 р. – помер лютий 1339 р. (із Чернігівсько-Сіверської гілки Рюриковичів – Святославичів – Ольговичів – Путивльська гілка), васал Золотої Орди, у сучасній історичній науці питання про його історичність є дискусійним. Про нього розповідається в білорусько-литовських літописах XVI – XVII ст. розлогої редакції: Літописі Археологічного товариства, Літописі Рачинського, Ольшевському літописі, Румянцевському літописі, Євреїновському літописі (білор. Еўраінаўскі летапіс), «Хроніці Биховця». Український історик-медієвіст Леонтій Вікторович Войтович (укр. Леонтій Вікторович Войтович, помер 2023 року) ототожнював Станіслава зі згаданим у Київському синодику князем Терентієм, що належав до Путивльської династії Рюриковичів, вважаючи – Терентій його хресне ім’я. Князь Терентій імовірно, був братом Володимира-Івана Івановича

Князівський знак Чернігівських Ольговичів. Автор – Krutyvuss. Ліцензія – Creative Commons Із зазначенням автора – Розповсюдження на тих самих умовах 4.0 Міжнародна. Фото без змін

Наприкінці весни 1324 року Гедимін знову рушив на Русь. Зайнявши Овруч і Житомир, він зіткнувся зі Станіславом та його союзниками: князем Переяславським Олегом, князем Луцьким Левом II Юрійовичем?, князем Чернігівським і князем Брянським Романом. Руські були розгромлені в битві на річці Ірпінь (нині в Київській області), згідно з літописом «в шести милях от Киева над рекой Пирной или Ирпенью». Станіслав утік до Рязанської землі, а Гедимін зайняв Київ. У російській історіографії XIX століття, починаючи з російського історика Миколи Михайловича Карамзіна (помер 1826 року), відомості білорусько-литовських літописів про захоплення Києва Гедиміном традиційно ставилися під сумнів, а постать київського князя Станіслава визнавалася вигаданою. 

1324 року намісником у Києві було поставлено князя Ольгімунда-Михайла (Альгімунт, Ольгімонт, лит. Algimantas Alšėniškis, помер після 1331 року, син Міндовга) з Гольшан, достовірно відомого лише з по батькові його сина Івана Гольшанського. Деякі відомості про Ольгімунда присутні лише в деяких пізніх літописах, де Ольгімунд названий намісником великого князя Литовського Гедиміна в Києві. 

Київські землі з Києвом Гедимін віддав своєму братові(?) Феодору. Поруч із князем перебував золотоординський баскак, оскільки Гедимін брав до уваги сюзеренітет Золотої Орди над цими землями.

Династії Гедиміновичів (лит. Gediminovičius, укр. Гедиміновичі) з 1324 року.

«Колюмни» – знак Великого князівства Литовського, найчастіше розглядуваний як герб Гедиміновичів. Автор – Arz / Begoon. Суспільне надбання. Фото без змін

XLVIII. 1324(1331) – 1362 рр. – князь Федір (Гліб) Іванович (укр. Федір Іванович, лит. Teodoras arba Fiodoras), народж. невід. – помер після 1362 р., отримав київський стіл за допомогою ординців, васал Золотої Орди, відомості про цього князя досить фрагментарні

син Пукувера Будивида? (лит. Butvydas), великого князя Литовського. Згідно з литовським істориком Єжи Станіславом Охманським (лит. Jerzy Stanisław Ohmansky, помер 1996 року), одним із синів Пукувера був київський князь Федір

У 1330 – 1458 рр. – одночасне існування двох митрополитів Київських, як правило, обидва не мали постійного місця перебування в Києві. Так митрополит, підконтрольний князю Московському, мав резиденцію в Москві й носив титул митрополита Київського і всієї Русі, а митрополит, підконтрольний великому князю Литовському, мав титул митрополита Київського і всієї Русі (Київського і Литовського) і найчастіше перебував у Новгородку (лит. Naugardukas, нині місто білор. Навагрудак, адміністративний центр Новогрудського району Гродненської області Білорусі).

До 1350-х років влада Великого князівства Литовського на Київські землі ослабла. Серед найімовірніших причин було зміцнення ханської влади над Київським князівством і переорієнтація частини місцевого боярства на Велике князівство Московське. Посиленню промосковського феодального угруповання значною мірою сприяло, окрім постійних і жвавих торговельних відносин з князівствами на північному сході, те, що Київ був пов’язаний з Москвою єдністю церковної влади.

1362 року, між 24 вересня і 25 грудня, литовсько-західноруське військо великого князя Литовського Ольгерда Гедиміновича (лит. Algirdas) розбило на берегах річки Синя Вода (річка Синюха, лівий доплив річки Південний Буг) на Поділлі, поблизу фортеці Торговиця (нині село в Голованівському районі Кіровоградської області) трьох золотоординських нойонів (правителів). Унаслідок перемоги південноруські землі остаточно увійшли до складу Великого князівства Литовського. Ольгерд узяв під повний контроль Київське князівство, Переяславське князівство і Чернігівське князівство, тобто більшу частину сучасної України: вся ліва половина басейну Дністра, від гирла річки Серет до Чорного моря, весь басейн Південного Бугу, дніпровські лимани і простір угору по Дніпру до впадіння річки Росі.

Ольгерд змістив князя Федора, що княжив у Києві, поплічника Орди, і віддав Київське удільне князівство в управління своєму синові Володимиру.

Династія Гедиміновичів-Олельковичів-Слуцьких (Олельки) (лит. Gediminovičius-Olelkovičius-Sluckis, укр. Гедиміновичі-Олельковичі-Слуцькі) герба «Погоня» (лит. Waykimas), 1362 – 1395, 1443 – 1470 рр. Князівський рід, представники якого в XV – XVI ст. займали привілейоване становище у Великому князівстві Литовському.

Герб «Погоня». Являє собою зображення озброєного вершника верхи на білому коні в русі на червоному тлі. У правій руці вершник тримає горизонтально піднятий меч, у лівій — червоний щит із золотим шестикінцевим хрестом. З лівого боку у вершника піхви меча, з-під сідла звисає триконечна попона. Джерело – «Гербовник Польщі від середньовіччя до XX століття». Тадеуш Гайл (пол. Tadeusz Gajl), Гданськ 2007 рік. Автор – Avalokitesvara. Ліцензія – Creative Commons Attribution-Share Alike 3.0. Фото без змін

XLIX. 1362 – 1395 рр. – князь Володимир Ольгердович (лит. Vladimiras Algirdaitis, укр. Володимир Ольгердович), народж. бл. 1331 р. – помер після жовтня 1398 (близько 70 років) р. або пізніше, похований у Києво-Печерському монастирі під Києвом (нині в Києві), князь Вітебський (див. Білорусь) до 1367 року, князь Копильський (див. Білорусь) 1395 – 1398 рр., князь Слуцький (див. Білорусь) 1395 – 1398 рр.

один зі старших синів Ольгерда Гедиміновича, великого князя Литовського

• дружина Анна

діти:

1. 1. Олександр (зменшувально Олелько), народж. невід. (старша дитина)
   2. Анастасія Володимирівна (лит. Anastasija Vladimirovna), народж. невід. – померла 1396 р., чоловік Василь Михайлович, князь Кашинський і Кснятинський (див. Російська Федерація), помер 1426 р., син Михайла Олександровича, князя Тверського (див. Російська Федерація)
   3. Іван Володимирович Більський (лит. Ivanas Vladimirovičius Belskis, укр. Іван Володимирович Бельський), хресне ім’я Ілля, народж. 1380 р. – помер після 1446 р. (2-й син), князь Більський (див. Російська Федерація) 1420 – 1435, 1440 – після 1446 рр., князь Новгородський (див. Російська Федерація) 1444 – 1445 рр. (із Більської гілки Олельковичів-Гедиміновичів), родоначальник князівського роду Більських
   4. Андрій Володимирович (лит. Andriejus Vladimirovičius, укр. Андрій Володимирович), народж. бл. 1390 р. – помер після 1457 (близько 67 років) р. (молодший син), похований у Києво-Печерському монастирі під Києвом (нині в Києві), член великокнязівської ради, князь Логодський (див. Білорусь) 1455 – 1457 рр.

Монета князя Київського Володимира Ольгердовича. Рік карбування: 1363 – 1394 рр. На переважній більшості з знайдених близько 1200 монет є зображення «князівського знака», що нагадує давньоруський знак Рюриковичів (тризуб) і атрибутується як схематичне зображення церкви. Джерело – http://history.org.ua/JournALL/sid/15/22.pdf. Автор – Хромова Ірина Костянтинівна. 2007 року. Ліцензія – Creative Commons CC0 1.0 Universal Public Domain Dedication. Фото без змін

Князь Володимир проводив досить незалежну політику, карбував власну монету. Місто Київ відроджувалося від ординського розорення. У нечисленних документах, що збереглися з тих часів, Володимир Ольгердович іменує себе «По Божьей милости князь Киевский». Резиденцією князя був Київський замок, збудований у 2-й половині XIV століття на горі Киселівці, згодом названій за ним Замковою.

Після вступу його молодшого брата Ягайла-Владислава II (лит. Jogaila Olgerdovičius, пол. Władysław II Jagiełło) на польський престол, Володимир підписав 1386, 1388 і 1389 років три документи про свою вірність королю, королеві Ядвізі Анжуйській (пол. Jadwiga Andegaweńska) та короні – лат. regi, reginae et regno Poloniae. 

1390 року військо Володимира Ольгердовича брало участь у захопленні королем Польщі Владиславом II столиці володінь їхнього двоюрідного брата Вітовта (лит. Vytautas) – Гродна (білор. Гродна, нині місто, адміністративний центр Гродненської області Білорусі).

Навесні та восени 1393 року – вторгнення на Київські землі великого князя Литовського Вітовта. Вітовт рушив до Дніпра, взяв Житомир і Овруч, а князь Полоцький Скиргайло Ольгердович (лит. Skirgaila) у жовтні-листопаді 1393 року захопив Черкаси і Звенигород. Незабаром, проте, було укладено мир.

1395 року Вітовт і Скиргайло підійшли до самого Києва. Володимир Ольгердович не чинив опору. Він був змушений поступитися Київським князівством на виконання Острівської угоди 1392 року, за результатами Громадянської війни між великим князем Литовським Скиргайлом Ольгердовичем васалом короля Владислава II Ягайла і Вітовтом. Згідно з цією угодою великим князем Литовським і васалом короля ставав Вітовт, а Скиргайло Ольгердович як компенсацію отримував Київське князівство.

Замість Києва Володимиру було дано Копиль (білор. Капыль, нині місто адміністративний центр Копильського району Мінської області Білорусі) зі смугою землі від верхів’їв Німану по річці Случ до річки Прип’ять (Слуцьке князівство, Слуцьк (білор. Слуцк, Слуцак), нині місто, адміністративний центр Слуцького району Мінської області Білорусі), як васалу Вітовта.

Київське князівство було ліквідовано, замість князя, Вітовт призначив до Києва намісника великого князя Литовського.

1395 – 11.01.1397 рр. – намісник Скиргайло Ольгердович (лит. Skirgaila, укр. Скиргайло Ольгердович), православне хресне ім’я Іван, католицьке – Казимир, народж. бл. 1354 р. Вільна (нині місто Вільнюс (лит. Vilnius) столиця Литви) – помер 11.01.1397 (близько 42 років) р. Київ, можливо отруєний, похований в Успенському соборі Києво-Печерського монастиря під Києвом (нині в Києві), князь Полоцький (див. Білорусь) 1377 – 1381 рр., князь Трокський (див. Литва) 1382 – 1392 рр, намісник у Великому князівстві Литовському 1386 – 1392 рр., князь Полоцький (див. Білорусь) 1387 – 1397 рр.

син Ольгерда Гедиміновича, великого князя Литовського

1397 року, за деякими даними, Скиргайло був отруєний на бенкеті намісником митрополита Кипріана, ченцем «з Афонської гори» Фомою (Ізуфовим) у Вишгороді, за іншими даними на митрополичому дворі біля Святої Софії в Києві.

Тримачем Київської землі великий князь Литовський Вітовт призначив свого соратника князя Івана Ольгімонтовича Гольшанського герба «Гіпоцентавр, Китоврас». Радянський і український історик Олена Володимирівна Русіна вважає, що київські правителі з роду Гольшанських, були повноправними удільними князями, а не намісниками.

Герб «Гіпоцентавр, Китоврас» (лит. Hipocentauras). Джерело – «Гербовник Польщі від середньовіччя до XX століття». Тадеуш Гайл (пол. Tadeusz Gajl), Гданськ 2007 рік. Автор – Bastianow. Ліцензія – Creative Commons Attribution-Share Alike 3.0. Фото без змін

1397 – після 1401 рр. – намісник Іван Ольгімундович Гольшанський (лит. Jonas Algimantaitis Alšėniškis, укр. Іван Ольгимонтович Гольшанський) герба «Гіпоцентавр, Китоврас», хресне ім’я Петро, народж. невід. – помер після 12.02.1401 р., литовський магнат, перший достовірно відомий князь Гольшанський (див. Білорусь) до 1379 – 1382, 1384 – 1396 рр.

син князя Ольгімунда з Гольшан

Іван Гольшанський, будучи католиком, заснував київську дієцезію латинського обряду.

Наприкінці XIV – на початку XV ст. Київ являє собою політичний центр, де ведуть переговори великий князь Литовський Вітовт, король Польщі та верховний князь Литовський Владислав II Ягайло, великий князь Московський Василь Дмитрович, митрополити Кипріан, Фотій, Григорій (Цамблак), хан Золотої Орди Тохтамиш. 

У період 1397 – 1399 рр. літописи говорять про князя Київського Івана Борисовича, проте невідомо, чи був він одним з удільних князів Київської землі, чи правив у Києві за відсутності Івана Гольшанського.

Київ став основною базою армії Вітовта, яка розпочала наступ на Золоту Орду, але була розбита 12 серпня 1399 року на річці Ворскла. Війська хана Золотої Орди Тимура Кутлука (старотат. تیمور قتلغ خان‎) облягали Київ, але не взяли його. Отримавши від киян і Печерського монастиря величезний викуп, ординці віддалилися.

1 січня 1401 і 5 лютого 1401 року Іван Гольшанський підписався на грамотах про підтвердження польсько-литовської (Віленсько-Радомської) унії. Після цього згадок про нього більше немає.

1401 – 1410 рр. – намісник Андрій Іванович Гольшанський (лит. Andrius Jonaitis Alšėniškis, укр. Андрій Іванович Гольшанський) герба «Гіпоцентавр, Китоврас», народж. бл. 1374 р. – помер 1439 р., литовський магнат, князь Вязинський (див. Білорусь)

наймолодший син намісника Івана Ольгімундовича Гольшанського

Великий князь Литовський Вітовт призначив намісником до Києва старшого сина князя Володимира Ольгердовича, Олександра (Олелька).

1410 – 1422 рр. – намісник Олександр (зменшувально Олелько) Володимирович (лит. Aleksandras Olelka, укр. Олександр (Олелько) Володимирович), народж. невід. – помер 1455 р., похований у Києво-Печерському монастирі під Києвом (нині в Києві), князь Копильський (див. Білорусь) бл. 1398/1399 – 1443 рр., князь Слуцький (див. Білорусь) бл. 1398/1399 – 1443 рр.

син князя Володимира Ольгердовича

У червні 1416 року війська під командуванням беклярбека Золотої Орди Едигея облягли Київ, місто взято, пограбовано, церкви спалено. Київським замком заволодіти йому не вдалося. Ординці віддалилися, відвівши кілька тисяч жителів як ясир.

1422 року до Києва по Дніпру зі Смоленська прибув великий князь Литовський Вітовт.

1422 року Олександр Володимирович позбувся посади намісника.

1422 року у званні намісника Київського згадується князь Михайло Іванович Гольшанський. 

1422 – 2-га половина 1433 рр. – намісник Михайло Іванович Гольшанський (лит. Mykolas Jonaitis Alšėniškis, укр. Михайло Іванович Гольшанський) герба «Гіпоцентавр, Китоврас», народж. бл. 1372 р. – втоплений у 2-й половині 1433 р. у Західній Двіні поблизу Вітебська (білор. Віцебск, нині місто, адміністративний центр Вітебської області Білорусі) за наказом Свидригайла Ольгердовича

четвертий син намісника Івана Ольгімундовича Гольшанського

Після смерті Вітовта 1430 року Київ став головною базою «руської партії» великого князя Литовського Свидригайла Ольгердовича. Кияни активно брали участь у боротьбі з литовським центром. 

Михайло Іванович, разом зі своїм братом Семеном Івановичем Гольшанським на прізвисько Лютий, був активним учасником міжусобної боротьби між Свидригайлом Ольгердовичем (лит. Švitrigaila) і Сигізмундом Кейстутовичем (лит. Žygimantas Kęstutaitis) за литовський великокнязівський престол (1432 – 1438 рр.). Спочатку Михайло Гольшанський воював на боці Свидригайла і в червні 1433 року розгромив військо великого князя Литовського Сигізмунда Кейстутовича в битві під Молодечном (білор. Маладзечна, нині місто, адміністративний центр Молодечненського району Мінської області Білорусі). Незабаром князі Семен і Михайло Гольшанські перейшли на бік Сигізмунда.

У 2-й половині 1433 року князь Михайло Іванович Гольшанський був схоплений у Борисові (білор. Барысаў, нині місто, адміністративний центр Борисівського району Мінської області Білорусі) Свидригайлом, який наказав втопити його в Західній Двіні поблизу Вітебська.

1433 року Свидригайло Ольгердович призначив своїм намісником у Києві Михайла Семеновича Друцького-Болобана.

1433 – 30.08.1435 рр. – намісник Михайло Семенович Друцький-Болобан (лит. Mykolas Semonaitis Druckis-Bolobanas, укр. Михайло Семенович Друцький-Болобан), народж. невід. – загинув 01.09.1435 р. у битві при Вількомирі (нині місто Укмерге (лит. Ukmergė), адміністративний центр Укмергського району Вільнюського повіту Литви), староста Кременецький 1430 – 1432 рр.

Михайло Семенович був активним учасником боротьби між Свидригайлом Ольгердовичем і Сигізмундом Кейстутовичем за литовський великокнязівський престол. Був прибічником Свидригайла.

1434 року великий князь Литовський Сигізмунд Кейстутович вирішив захопити Київ і відправив до міста намісником відданого йому князя Слуцького Олександра (Олелька) Володимировича. Олександр користувався великою популярністю серед руськомовних жителів Києва. Проте Свидригайло Ольгердович зміг випередити Сигізмунда і відправив до Києва свого воєводу Івана Монгирдовича, який зайняв місто і не впустив туди князя Олександра.

1 вересня 1435 року намісник Михайло Семенович загинув у битві під Вількомиром, б’ючись на боці Свидригайла, який зазнав поразки.

1435 – 1443 рр. – намісник Свидригайло Ольгердович (лит. Švitrigaila, укр. Свидригайло Ольгердович), у лютому 1386 року прийняв католицтво і отримав християнське ім’я Болеслав (лит. Boleslovas), народж. бл. 1373 р. – помер 10.02.1452 р. Луцьк, похований у Кафедральному соборі св. Станіслава і св. Владислава у Вільнюсі в Литві, князь Вітебський (див. Білорусь) 1393 року, князь Подільський і Жидачівський 1400 – 1402 рр., князь Новгород-Сіверський і Чернігівський 1404 – 1408, 1420 – 1430 рр., великий князь Литовський 1430 – 1432 рр., великий князь Руський 1430 – 1438 рр., князь Волинський 1434 – 1452 рр.

наймолодший син Ольгерда Гедиміновича, великий князь Литовський

1436 року київський воєвода Юрша розбив поблизу Києва литовські війська.

1439 року митрополит Київський і всієї Русі Ісидор прийняв унію на соборі у Флоренції.

1443 року місцеві феодали домоглися відновлення Київського удільного князівства. Князем став син князя Володимира, Олександр, звільнений із в’язниці 1440 року, куди 1433 року був посаджений великим князем Литовським Сигізмундом Кейстутовичем. Від Олександра (зменшувально Олелько), пішли Олельковичі, які називалися також Слуцькими, за головним містом їхньої лінії Слуцьком на річці Случ (білор. Слуцк, Слуцак, нині місто, адміністративний центр Слуцького району Мінської області Білорусі).

 

L. 1443 – 1455 рр. – князь Олександр (зменшувально Олелько, Олесь, Олик) Володимирович (лит. Aleksandras Olelka, укр. Олександр (Олелько) Володимирович), перед смертю прийняв чернецтво під ім’ям Олексій, народж. невід. – помер 1455 р. Київ, похований у Києво-Печерському монастирі під Києвом (нині в Києві), князь Слуцький (див. Білорусь) бл. 1398/1399 – 1443 рр., князь Копильський (див. Білорусь) бл. 1398/1399 – 1443 рр., його нащадки називалися Олельками або Олельковичами 

старший син князя Володимира Ольгердовича

• дружина Анастасія Василівна Московська (укр. Анастасія Василівна), народж. 1397 або 1398 р. Москва – померла 1470 р., шлюб 22 серпня 1417 року (6 дітей: 2 сини і 4 дочки), дочка Василя I Дмитровича, великого князя Московського

діти:

1. 1. Семен, народж. бл. 1420 р. Слуцьк (старший син)
   2. Феодора Олельківна (лит. Feodosija Olelkaitė, укр. Феодора Олельківна), народж. невід. – померла після 1480 р., чоловік князь Семеон Юрійович Гольшанський, а згідно з Л.В. Войтовичем – Семен Іванович, князь Пінський
   3. Юліана Олельківна, чоловік Юрій Федорович, князь Пронський
   4. Михайло Олелькович (лит. Mykolas Olelkaitis, укр. Михайло Олелькович), народж. 1425 р. – страчений 30.08.1481 за іншими даними листопад 1482 р. Вільно (нині Вільнюс (лит. Vilnius) столиця Литви) (молодший син), західноруський князь, православний, князь Копильський (див. Білорусь) 1443 – 1481 рр., князь Слуцький (див. Білорусь) 1455 – 1481 рр., князь Новгородський (див. Російська Федерація) 1470 – 1471 рр. (із Слуцької гілки Олельковичів-Гедиміновичів
   5. Варвара Олельківна (пол. Barbara Olelkowna), народж. бл. 1428 р. – померла між 25.07.1488 і 1492 р., похована у парафіяльному Костелі св. Трійці в Нове-Място-над-Соною біля Плонська (пол. Nowe Miasto nad Soną koło Płońska, місто в Плоньському повіті Мазовецького воєводства Польщі). 2014 року настоятель парафії св. Анни – ксьондз Войцех Бжозовський (пол. Wojciech Brzozowski) розкрив надгробок. Останки Варвари спочивають під приділом св. Анни. Вона була регентшею при синах з 1458 року, чоловік Болеслав IV, князь Варшавський-Мазовецький (див. Польща), помер 10.09.1454 р.
   6. Євдокія Олельківна (лит. Eudokija Olelkaitė, укр. Євдокія Олельківна, рум. Evdochia Olelkovici), народж. невід. – померла 25.11.1467 р. Сучава, столиця Молдавського князівства (рум. Suceava, нині місто, адміністративний центр жудеця Сучава в Румунії); невідомо, чи померла вона після пологів чи від хвороби, її могила була виявлена під час розкопок у Церкві Мірауцілор, чоловік Стефан III «Великий», господар Молдови (див. Румунія), помер 02.07.1504 р., шлюб 5 липня 1463 року в Сучаві в Молдавському князівстві

Князь Олелько прагнув зміцнити політичну автономію Київського князівства. Він вів практично безперервні війни з монголами і татарами, захищаючи від них Південну Русь. Його резиденцією був Київський замок на горі Киселівці (Замковій).

У середині XV століття під контролем Києва опинилися значні простори: межі Київської землі сягали низов’їв Дніпра, а сама територія Київщини складалася з Овруцького, Житомирського, Мозирського, Чорнобильського, Путивльського, Любецького, Остерського і Черкаського повітів.

На схилі літ князь Олелько постригся в ченці та закінчив своє життя в Києво-Печерському монастирі.

За рішенням великого князя Литовського Казимира Ягеллончика (лит. Kazimieras Jogailaitis), старший син Олександра, Семен став наступником батька на київському князівському престолі. Він уклав з великим князем Казимиром договір, за яким отримав Київ у довічне володіння і як намісника великого князя. Спадкоємці Семена були позбавлені права претендувати на Київ.

LI. 1455 – 03.12.1470 рр. – князь Семен або Симеон Олександрович (Олелькович), (лит. Simonas Olelkaitis, укр. Семен Олелькович), народж. бл. 1420 р. Слуцьк – помер 03.12.1470 (близько 50 років) р. Київ, охрещений 1420 року в Слуцьку, похований в Успенському соборі Києво-Печерського монастиря під Києвом (нині в Києві), князь Слуцький (див. Білорусь) 1443 – 1455 рр., титулувався «с ласки Божей великий князь киевский»

старший син князя Олександра (Олелька) Володимировича

• дружина Марія Гаштольд (лит. Marija Goštautaitė, укр. Марія Гаштольд), народж. невід. – померла 1501 р. Пінськ (білор. Пінск, нині місто, адміністративний центр Пінського району Брестської області Білорусі), шлюб (4 дітей: 2 сини і 2 дочки), дочка Яна Гаштольда герба «Абданк», воєводи Трокського і Віленського

діти:

1. 1. Костянтин Семенович Олелькович (укр. Костянтин Олелькович)
   2. Василь Семенович Олелькович (лит. Vasilijus, укр. Василь Олелькович), народж. невід. – помер 04.06.1495 р. Пінськ (білор. Пінск, нині місто, адміністративний центр Пінського району Брестської області Білорусі), похований в Успенській церкві Києво-Печерського монастиря під Києвом (нині в Києві), князь Пінський (див. Білорусь) 1471 – 1495 рр. (із Пінської гілки Олельковичів-Гедиміновичів)
   3. Софія Семенівна Олельківна (лит. Sofija, укр. Софія Семенівна Олельківна), народж. невід. – померла 07.02.1483 р. Твер (нині місто, адміністративній центр Тверської області Російської Федерації), чоловік Михайло III Борисович з династії Рюриковичів – Юрійовичів, великий князь Тверський (див. Російська Федерація), помер 1505 р., шлюб 1471 року
   4. Олександра Семенівна Слуцька (лит. Aleksandra, укр. Олександра Семенівна Олельківна), хресне ім’я Олена, народж. невід. – померла 1518 р., чоловік Федір Іванович Боровський з династії Рюриковичів, удільний князь Пінський і Клецький (див. Білорусь), помер 1520/1521 р., похований в Успенській церкві Києво-Печерського монастиря під Києвом (нині в Києві), шлюб 1498 року  

Резиденцією князя Семена був Київський замок на горі Киселівці (Замковій).

1455 року за участю Семена і киян була остаточно розгромлена орда Сайїд-Ахмада I (тат. Səyetəxmət) хана Великої орди. Частина території орди, лівобережжя Дніпра і Ворскли та майже все її гирло, відійшла до Київського князівства.

1456 року противники зближення з Польщею знову намагалися посадити на литовський великокнязівський престол князя Семена. Казимир IV Ягеллончик залагодив цей конфлікт, надавши Семену «в государство» Східне Поділля (Брацлавщину).

1458 року закінчився період одночасного існування двох митрополитів Київських. Поділ Митрополії Київської і всієї Русі на Київську і Московську. Митрополити західної Русі, що мали кафедру у Вільні, стали називатися Київськими, Галицькими і всієї Русі, а з 1461 року московські митрополити, що мали кафедру в Москві – Московськими і всієї Русі. Номінальним центром Київської митрополії стає Київ, хоча митрополити продовжують перебувати в Новгородку (Новогрудку), на колишньому місці перебування митрополита Київського і Литовського. Митрополити носять титул митрополит Київський, Галицький і всієї Русі, першим митрополитом із таким титулом стає Григорій II Болгарин.

1460 року Семен, шукаючи підтримки в Москві, визнав великого князя Московського опікуном Митрополії Київської, Галицької і всієї Русі.

Київ продовжував бути важливим центром внутрішньої та міжнародної торгівлі. Через місто транзитом ішло багато товарів зі Сходу, Європи, з Великого князівства Московського.

1461 року опозиція зажадала від великого князя Литовського Казимира, який правив із Польщі, призначення Семена намісником усього Великого князівства Литовського. Проте прихильники незалежності змушені були відступити, не наважившись на збройний виступ.

За часів правління Семена Олельковича остаточно формуються територіальні межі Київського князівства.

Межі Київського удільного князівства на 1470 рік. Джерело – https://edera.gitbook.io/ed-era-book-history/mizh_russyu_ta_richchyu/kazimir_iv_yagailovich_vidnovlennya_i_likvidacia_knyazivstv. 7 серпня 2020 року. Автор – ED ERA. Ліцензія – Creative Commons Із зазначенням автора – Розповсюдження на тих самих умовах 4.0 Міжнародна. Фото без змін

1470 року князь Семен раптово помер. Кияни просили великого князя Литовського Казимира поставити князем у Києві Семенового брата – Михайла. Литовці своєю чергою просили Казимира, щоб він змінив статус Київського князівства на литовську провінцію з намісником Мартином Гаштольдом.

1471 року Київське удільне князівство було ліквідовано й перетворено на звичайну литовську провінцію – Київське воєводство. Вдова і діти князя Семена 21 квітня 1471 року як компенсацію отримали Пінське князівство.

1471 року київським воєводою було призначено литовського магната Мартина Гаштольда герба «Абданк» (лит. Martynas Goštautas), брата дружини князя Семена, Марії. Киян це обурило, оскільки Мартин Гаштольд був звичайним паном, не королівського чи князівського походження, і католиком. Двічі кияни не прийняли приїзду Гаштольда, зрештою Мартину довелося повертатися до Києва з військом.

1481 року «змова князів» з метою вбивства або усунення від престолу великого князя Литовського Казимира Ягеллончика і зведення на великокнязівський престол Михайла Олельковича. Переворот був передчасно розкритий завдяки доносу київських бояр Ходкевичів. Князь Михайло Олелькович Слуцький і князь Іван Юрійович Гольшанський були страчені 30 серпня 1481 року (за іншою версією – у листопаді 1482 року) у Вільно (нині Вільнюс (лит. Vilnius) столиця Литва), князь Федір Іванович Бельський утік до Москви.