СИМЕОНІВСЬКИЙ МОНАСТИР

Церква св. Симеона («Родича господнього?» Стовпника?, кам’яна) Симеонівського чоловічого монастиря (укр. Церква св. Симеона Симеоновського монастиря). Монастир був присвячений святому Симеону (очевидно, Симеону Стовпнику). Родовий монастир чернігівської князівської династії Ольговичів.

Місцезнаходження монастиря. Симеонівський монастир розташовувався в Копиревому кінці, північно-західному посаді давнього Києва. Монастирський храм був висотною домінантою Копирева кінця і ефектно виглядав з Подолу та навколишніх пагорбів. Імовірно, поруч із монастирем був розташований і князівський двір, перенесений сюди наприкінці XII століття. На цьому припущенні побудований наведений нижче фрагмент діорами Києва.

Симеонівський монастир. Фрагмент діорами «Давній Київ», XII – XIII ст. Автор-виконавець А.В. Казанський, наукові консультанти Ю.С. Асєєв, П.П. Толочко. 1976 рік. Експонується в Національному музеї історії України. Фото 2012 року. Автор – Voyevoda. Ліцензія – Creative Commons Attribution-Share Alike 4.0 International. Фото без змін

Церкви в Копиревому кінці, вигляд з північного сходу. Праворуч однеапсидний храм – це Церква св. Іоанна (1-ша половина XII століття), на «Новому» князівському дворі (праворуч угорі) Церква св. Василія Великого 1197 року, ліворуч – два кам’яні храми 2-ї половини XI століття, один з них належить до Симеонівського монастиря. Фрагмент макета Києва X – XIII ст. Реконструкція Д.П. Мазюкевича, 1967 – 1973 рр. Експонується в Софійському соборі. Фото 16 вересня 2020 року. Автор – Angloman

Симеонівський монастир розташовувався поблизу нинішньої Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури (НАОМА), вулиця Вознесенський узвіз, 20. На території навчального закладу та неподалік від нього були виявлені два кам’яні храми давньоруської доби, датовані 2-ю половиною XI століття.

Два кам’яні храми, датовані 2-ю половиною XI століття: 1-го розташування встановлено приблизно, 2-го – точно. Джерело – https://www.google.com/maps/@50.4577859,30.5071427,231m/data=!3m1!1e3. Фото змінено

Як дістатися: від автобусної та тролейбусної зупинки «Львівська площа» пройти 510 метрів у напрямку НАОМА, або 1 км від станції метро «Золоті ворота». Зараз ця місцевість оголошена заповідною зоною.

Перехрестя Вознесенського узвозу та Киянівського провулка, вигляд з Несторівського провулка. Фото 17 вересня 2020 року. Автор – Angloman

Історія монастиря. Церква св. Симеона й монастир були засновані в 1070-х роках великим князем Київським Святославом II Ярославичем. Про побудову цього храму й монастиря прямих літописних звісток немає.

Уперше монастир згаданий в Іпатіївському літописі під 6655 (1147) роком, як місце поховання скинутого з престолу великого князя Київського Ігоря II Ольговича. З літописного тексту «(це) був монастир батька його і діда Святослава» можна зробити висновок, що обитель заснував дід Ігоря – великий князь Київський Святослав II Ярославич, а на початку XII століття монастирський храм добудував батько – князь Чернігівський Олег Святославич. Судячи з цієї звістки, Святослав Ярославич, очевидно, не хотів відставати від своїх братів Ізяслава та Всеволода, які збудували свої родинні «вотчі» монастирі: Ізяслав на честь свого патрона – Дмитрівський, а Всеволод – Михайлівський Видубицький.

Симеонівський монастир згадується в літописі також під 1150 і 1162 роками.

6 березня 1161 року в Симеонівському монастирі помер від ран, отриманих у битві, великий князь Київський Ізяслав III Давидович.

 

***

Як уже було зазначено, на території літописного Копирева кінця виявлено залишки двох давньоруських храмів, датованих 2-ю половиною XI століття.

ПЕРШИЙ ХРАМ 2-ї половини XI століття (у Киянівському провулку). Наприкінці 1870-х років у садибі міщанки Є. Чеботарьової, розташованій на розі Вознесенського узвозу та Киянівського провулка, при земляних роботах для будівництва будинку на глибині близько 70 см робітники натрапили на купу уламків цегли й тесаних плит білого каменю та шиферу. Там же траплялися трикутні та квадратні плитки, вкриті з одного боку поливою червоного, зеленого, синього та жовтого кольорів. Деякі зі знайдених плиток були вкриті різнокольоровими розводами. У тому ж шарі знаходили людські кістки, можливо, поховання.

Район перехрестя Вознесенського узвозу та Киянівського провулка. Джерело – https://www.google.com/maps/@50.4571478,30.5070993,116m/data=!3m1!1e3. Фото без змін

Знайдені давні будівельні матеріали були використані для мурування фундаментів будинку, що будувався, шиферні плити були покладені в основу печей. Площа садиби, що підноситься над рівнем Вознесенського узвозу на 1 метр, а над рівнем Киянівського провулка більш як на 2 метри, була вирівняна, а виявлені давні фундаменти, не зруйновані новою спорудою, були знову поховані під шаром землі.

У січні 1887 року в садибі Чеботарьової були розпочаті нові земляні роботи з метою вирівнювання площі садиби з площею Киянівського провулка. У статті «Древнее здание в усадьбе г. Чеботаревской» кореспондент київської газети «Киевлянин» від 21 червня 1887 року повідомляв, що вже на самому початку робіт у частині садиби, прилеглій до провулка, було відкрито «вертикально стоящая в земле массивная стена из больших глыб булыжника и огромных, твёрдых, почти квадратной формы кирпичей. Этот прочный материал был крепко связан цементом, состоящим из извести и толчёного кирпича».

Припинивши подальші роботи, Є. Чеботарьова повідомила про знахідку історика й археолога Володимира Боніфатійовича Антоновича, який оглянув руїни давньої будівлі. У листі від 21 лютого 1887 року, адресованому історику візантійського та давньоруського мистецтва Нікодиму Павловичу Кондакову, він повідомляв про відкриття в садибі Є. Чеботарьової таке: «В одной из трущоб Киева (на углу спусков Вознесенского и Кияновского на Кудрявце) домовладелица Чеботаревская, планируя своё место, наткнулась на фундамент какого-то здания – я осмотрел эту находку и думаю, что она представляет значительный интерес: фундамент в сажень (2,1 метра) вышиной сложен из валунов, соединенных характерным, совершенно отвердевшим цементом из извести с примесью толчёного кирпича и щебня; во всей усадьбе г. Чеботаревской находят, по словам хозяйки … квадратные кирпичи и шиферные плиты и их обломки».

Є. Чеботарьова виявила готовність надати Імператорській археологічній комісії право провести розкопки у її садибі, за умови, щоб розкопки велися коштом комісії, і щоб вийнята при цьому земля була вивезена з її садиби в найближчий яр, щоб камінь, якщо стіну буде розібрано, залишився її власністю і щоб за всі золоті та срібні речі, які можуть бути знайдені, комісія сплатила їй їхню вартість.

Археологічна комісія відношенням від 4 березня 1887 року запропонувала В.Б. Антоновичу взяти на себе розкопки в садибі Є. Чеботарьової. В.Б. Антонович, виявивши спочатку згоду на цю пропозицію, мав намір розпочати роботу 13 квітня, але трохи пізніше відмовився від участі в цих розкопках, посилаючись на необхідність виїзду з Києва.

28 квітня того ж року комісія повідомила Є. Чеботарьову про неможливість негайно розпочати розкопки з огляду на від’їзд В.Б. Антоновича з Києва та від’їзд за кордон М.П. Кондакова. Комісія просила Є. Чеботарьову зачекати з розкопками до приїзду до Києва голови комісії, археолога графа Олексія Олександровича Бобринського, приїзд якого передбачався в червні того ж року.

4 червня 1887 року граф О.О. Бобринський листом зі Смели (нині в Черкаському районі Черкаської області) повідомив Є. Чеботарьову про те, що у зв’язку з від’їздом до Севастополя він також не зможе зайнятися розкопками й пообіцяв після повернення з поїздки вирішити питання про подальші роботи в її садибі.

Є. Чеботарьова вирішила діяти самостійно. Уклавши угоду з київським купцем В. Розмитальським, вона дозволила останньому провести «розкопки» за свій рахунок, за умови розділу всього знайденого навпіл. Напередодні цих «розкопок» кореспондент «Киевлянина» від 15 серпня 1887 року в замітці «Раскопки в Кияновском переулке» писав: «Верить не хочется, что в университетском городе, имеющем археологическое и историческое общества, серьёзные археологические раскопки будут производиться какой-то компанией, ничего общего с археологией не имеющей».

17 серпня 1887 року В. Розмитальський у товаристві Ф. Свіридовського й Торчинського приступив до роботи. В. Розмитальський запевняв, що в нього є описи закопаних у тій місцевості скарбів, які він зберігає в «таємниці». Ця компанія проводила «розкопки» не вперше. У вересні 1878 року вони ж розрили «з дозволу начальства» і значною мірою занапастили руїни храму на Вознесенському узвозі. У жовтні 1878 року цей храм був розкопаний істориком церковної архітектури Петром Олександровичем Лашкарьовим, який вважав його – Церквою св. Симеона. 1947 року цей самий храм був досліджений Київською археологічною експедицією АН СРСР і АН УРСР під керівництвом радянського археолога Михайла Костянтиновича Каргера.

У статті «Компания кладоискателей» у «Киевлянине» від 19 серпня 1887 року була опублікована легендарна розповідь, якою керувалися шукачі скарбів у своїх пошуках: «несметный клад» закопаний під давньою будівлею в садибі Чеботарьової, за одним варіантом, якоюсь особою, що жила в епоху татарської навали, за іншим – Мазепою. Шукачі скарбів запевняли, що вони мають «древний документ», який засвідчує, що на місці садиби Чеботарьової стояла колись каплиця, в якій і був закопаний скарб. У «документі» вказано сім «прикмет», за якими можна знайти скарб. Дві з них, за словами шукачів скарбів, уже знайдені, залишається знайти ще п’ять, а потім і сам скарб.

 Завдяки досить докладному опису «розкопок», проведених 17-19 серпня 1887 року в садибі Чеботарьової, опублікованому невідомим, але досить кваліфікованим кореспондентом «Киевлянина», є можливість певною мірою уявити загальний характер руїн давнього храму, виявленого в Киянівському провулку. Роботи проводилися десятьма робітниками-землекопами під наглядом трьох згаданих шукачів скарбів і самої Чеботарьової. Уже в перші два дні шукачі скарбів встигли виявити частину фундаменту будівлі на протязі близько 13 метрів. «Одна из массивных стен, – сообщал корреспондент, – тянется от северо-востока на юго-запад; стена эта заканчивается кирпичным столбом, который сохранился, всего на высоту около пол аршина (35 см) над уровнем пола. На северо-восточной стороне столба сохранился слой штукатурки со следами красной краски. Уровень пола здания прекрасно может быть определён, так как часть самою пола сохранилась в своём естественном положении».

Підлога, судячи з опису, складалася з квадратної форми цегляних плиток, 13,5 × 13,5 см, вкритих різнокольоровою поливою. Шукачі скарбів величезним буром пробивали свої шурфи, руйнуючи плитковий настил підлоги в надії знайти в підпіллі приховані скарби, проте нічого, окрім людських скелетів, окремих кісток і черепків, під підлогою виявити не вдавалося. Навколо стін церкви рилися глибокі рови, що сягали самої підошви фундаментів.

У «Киевлянине» від 20 серпня 1887 року в замітці «Поиски клада» вказувалося, що біля внутрішнього боку стіни, яка тягнеться з північного сходу на південний захід, була виявлена «деревянная сгнившая гробница, установленная ниже уровня церковного пола. В гробнице лежал хорошо сохранившийся скелет».

На третій день «розкопок», за словами кореспондента «Киевлянина», можна було виразно визначити вже три хрестоподібні стовпи храму. Стовпи були складені з тонкої цегли. Відстань від північного стовпа до східного близько 2 метрів, південний стовп стоїть дуже близько до північного, на відстані близько 1 метра. За словами кореспондента, північний і східний стовпи «ниже уровня пола связываются каменной стеной (то есть ленточным фундаментом)». Судячи з опису, стрічкові фундаменти, які зв’язували південний і північний стовпи, виявлено не було, хоча проміжок між стовпами був розритий до самої основи стовпів.

Згідно із заміткою «Раскопки в усадьбе г. Чеботаревской» у «Киевлянине» від 21 серпня 1887 року, 20 серпня «розкопки» в садибі Є. Чеботарьової припинилися внаслідок якихось «непорозумінь», що виникли між шукачами скарбів. У тій самій газеті від 25 серпня 1887 року в замітці «Поиски клада» вміщена інформація, що вранці 21 серпня місце «розкопок» уже охороняв городовий, а невдовзі шукачі скарбів змушені були закопати вириті ними ями.

Проте Є. Чеботарьова не залишила думки про «розкопки» на своєму дворі, тим більше що деякі знахідки, вочевидь, що залишилися невідомими для кореспондентів газет, усе ж потрапили їй до рук.

28 грудня 1887 року Є. Чеботарьова знову звернулася до Археологічної комісії з пропозицією провести розкопки на запропонованих нею раніше умовах. У листі вона повідомляла: «При производстве земляных работ около моего дома в моей усадьбе в прошлое лето открыты новые следы остатков древнего фундамента, а также найдено много мелких древних вещей».

26 лютого 1888 року Археологічна комісія отримала новий лист від Є. Чеботарьової (що стала Кривицькою), яким вона нагадувала про те, що ні обіцяного листом (О.О. Бобринського) побачення, ні повідомлення про подальші наміри комісії вона не мала, а тому й просить повідомити її, чи повинна вона й нині очікувати робіт із розкопок від Археологічної комісії, і якщо повинна, то коли саме ці роботи будуть розпочаті, або ж комісія відмовилася від наміру провести розкопки в її садибі. При цьому вона підкреслювала невідкладність рішення комісії з огляду на передбачуване нею на майбутнє літо будівництво будинку на місці розкопок, для чого садиба має бути заздалегідь зрита.

29 лютого 1888 року Археологічна комісія повідомила Чеботарьову про те, що «в ближайшем будущем комиссия не имеет возможности командировать кого-либо от себя для наблюдения за производимыми в усадьбе раскопками» і тому, не бажаючи обмежувати домовласницю в подальшому їх проведенні, звернулася до Чеботарьової з проханням «при находке каких-либо древностей представлять их на рассмотрение профессору В.Б. Антоновичу». Цією бюрократичною відпискою Археологічна комісія, яка не виявила ані найменшого інтересу до чудово збережених, судячи з наведених описів, руїн одного з найдавніших храмів Києва, санкціонувала остаточне руйнування цінної пам’ятки київського зодчества.

25 травня 1888 року комісія отримала лист від І.Г. Кривицького, який повідомляв про те, що він, маючи повну довіреність на управління майном Чеботарьової-Кривицької, знайшов між її документами листування комісії, з якого видно, що комісія не має можливості відрядити когось для нагляду за проведенням розкопок у садибі колишньої Чеботарьової, у зв’язку з чим він – Кривицький – мав особисті переговори з В.Б. Антоновичем, який виявив згоду взяти на себе працю розпочати розкопки, якщо з боку комісії буде на це дозвіл. І.Г. Кривицький просив повідомити його про рішення комісії. На цьому листування про розкопки в садибі Чеботарьової-Кривицької уривається, і подальша доля залишків церкви, знайдених у цій садибі, залишається нез’ясованою.

З цим давньокиївським храмом, можливо, пов’язані поховання, розкопані 1985 року в Киянівському провулку, 10.

Киянівський провулок, 6/10, Храм Феодосія Чернігівського, збудований 2011 року. Фото 17 вересня 2020 року. Автор – Angloman

Нині територія на розі Вознесенського узвозу та Киянівського провулка щільно забудована житловими будинками й господарськими спорудами. Можливість будь-яких археологічних досліджень на невеликій площі двору майже виключена.

Видно перехрестя Вознесенського узвозу та Киянівського провулка. Фото 17 вересня 2020 року. Автор – Angloman

Перехрестя Вознесенського узвозу та Киянівського провулка. Будинки по кутах перехрестя: Вознесенський узвіз, 14 і Киянівський провулок, 2 – дореволюційні. Фото 17 вересня 2020 року. Автор – Angloman

Опис церкви. Судячи з наведених вище уривчастих даних, розкопані руїни давньої споруди являли собою руїни одного з найдавніших храмів Києва. Про дату цієї пам’ятки можна судити на підставі опису техніки мурування стін, що складалися «из больших глыб булыжника и огромных, почти квадратной формы кирпичей на растворе извести с примесью толчёного кирпича». Мурування з чергування рядів цегли та каменю («opus mixtum») дає змогу датувати руїни храму в Киянівському провулку не пізніше кінця XI століття. Наявність у будівлі стрічкових фундаментів підтверджує ранню дату побудови храму. Про це ж свідчать розміри цегли, використаної в муруванні стін, і широке застосування шиферних плит, розміри й особливо невелика товщина керамічних поливних плиток підлоги.

Недостатність опису відкритих частин будівлі не дає змоги навіть приблизно відтворити його план. Три хрестоподібні стовпи, відкриті «розкопками» в середній частині будівлі, названі в описі «північним», «східним» і «південним», не дають змоги вирішити питання про те, чи була будівля 4-стовпною, чи 6-стовпною. Відстань між «північним» і «південним» стовпами близько 1 метра не лише не може бути шириною центральної нави храму, що взагалі неправдоподібно. Відстань, близько 2 метрів, між «північним» і «східним» стовпами, пов’язаними стрічковим фундаментом, тобто такими, що перебувають на одній осі, може бути шириною проходу з центральної апсиди в північну.

Згідно з наявними описами, храм був розписаний фресками, підлоги його були щедро декоровані майоліковими плитками.

ДРУГИЙ ХРАМ 2-ї половини XI століття (на території Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури). За раніших звісток храм розташовувався на північний захід від пізнішої дерев’яної Вознесенської церкви.

Праворуч від вулиці Вознесенський узвіз невеликий пагорб, де й стояла давня кам’яна церква, нижче видно корпус Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури. Фото 17 вересня 2020 року. Автор – Angloman

Місце розташування церкви. Джерело – https://www.google.com/maps/@50.4582126,30.5068082,116m/data=!3m1!1e3. Фото змінено

На території Національної академії розташований невеликий пагорб, точніше, земляний горб, який одразу привертає увагу. Він розташований на південь від головного корпусу академії.

Головний корпус Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури. Фото 17 вересня 2020 року. Автор – Angloman

Пагорб обмежений з північного боку штучно пониженим майданчиком перед будівлею академії, з південного – також значно пониженим майданчиком двору будинку № 18 по Вознесенському узвозу, із заходу – вулицею Вознесенський узвіз і зі сходу – проїздом перед будівлею майстерень академії. Усі чотири боки пагорба створені штучним зрізом землі, через що він має майже прямокутну форму і підноситься на 1,5 – 2,5 метра над прилеглими ділянками. У північно-східній частині, до будівель академії, поверхня пагорба дещо опускається, утворюючи незначно понижену терасу.

Пагорб, з боку головного корпусу Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури. Фото 17 вересня 2020 року. Автор – Angloman

Охоронна табличка на пагорбі. Фото 17 вересня 2020 року. Автор – Angloman

Археологічні розкопки на пагорбі у дворі Київського художнього інституту (нині Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури) по вулиці Спуск Смирнова-Ластівкіна, 20 (нині вулиця Вознесенський узвіз) були проведені 1947 року під керівництвом радянського історика архітектури, археолога Михайла Костянтиновича Каргера.

Руїни храму в садибі Київського художнього інституту. Генеральний план ділянки. Розкопки 1947 року. Джерело – https://www.myslenedrevo.com.ua/ru/Sci/Kyiv/1958Karger/Vol2/2Half11-Early12C/ArtInstRuins.html. Фото без змін

Розкопки були проведені в південній половині пагорба. У північно-східній частині, до будівлі інституту, де поверхня пагорба дещо опускається, утворюючи незначно понижену терасу, яка була суцільно зайнята городами і з цієї причини розкопкам піддана не була. Весь пагорб був укритий рідко розташованими старими деревами, які потрібно було зберегти, що змушувало археологічну експедицію відмовлятися від розкопок окремих, на щастя порівняно незначних частин досліджуваного об’єкта.

Місце археологічних розкопок 1947 року. Фото 17 вересня 2020 року. Автор – Angloman

Незважаючи на те, що площа всієї ділянки була задернована, на поверхні та, особливо в зрізах крутих схилів пагорба траплялися в незначній кількості уламки давньої цегли, шматки вапняного розчину з домішкою товченої цегли, уламки шиферних плит та інші будівельні залишки від споруди домонгольського періоду.

Згідно із записами М.К. Каргера: «Уже в первые дни раскопок стало очевидно, что на всей площади южной половины бугра непосредственно под дёрном лежит слой земли, насыщенной различными строительными остатками: обломками плоского кирпича, шифера, известкового раствора с примесью цемянки. На глубине около 0,2 метра в восточной, а особенно в юго-восточной части раскопа слой этот состоял почти исключительно из строительных остатков, имея от обилия известкового раствора с цемянкой розоватый оттенок». Серед будівельних залишків у значній кількості траплялися фрагменти фресок.

Будівельні залишки траплялися й у північно-західному розкопі, закладеному біля самого зрізу пагорба над тротуаром Вознесенського узвозу, але в значно меншій кількості. У цьому розкопі будівельні залишки лежали лише до рівня давнього горизонту, нижче якого були виявлені густо розташовані ґрунтові могили давнього християнського цвинтаря, з дуже бідним похоронним інвентарем. Усі поховані були зорієнтовані головою на захід і лежали в дерев’яних, погано збережених трунах. Нерідко поховання перерізали одне інше, що свідчить про тривалість існування цвинтаря. За інвентарем заслуговує на увагу дитяче поховання з добре збереженим намистом з білих кришталевих і кольорових скляних намистин та олов’яним хрестиком. У дещо меншій кількості поховання аналогічного типу, перекриті зверху завалом будівельних залишків давньої, домонгольського часу, споруди, були виявлені й на південно-західній ділянці розкопок.

Найцікавіші результати дали розкопки, що широко розгорнулися в південно-східній частині пагорба, які згодом зімкнулися з південно-західною ділянкою. На всій площі цієї основної ділянки розкопок лежав потужний шар завалу будівельних залишків, що сягав тут 1,5 – 2 метрів. Завал будівельного щебеню місцями лежав і глибше давнього горизонту.

Розкопані прямовисні стінки фундаментних ровів, бутове мурування яких виявилося майже повністю вибраним, викопані в щільному лесі, чудово збереглися майже на всю глибину, особливо в нижній частині. Рови були заповнені засипкою, що складалася переважно з будівельного щебеню, шматків цегли, уламків вапняного розчину з цемянкою, фрагментів фресок і т. ін. Траплялися також, але в значно меншій кількості шматки бутового каменю із залишками розчину.

Ретельне вивчення складної стратиграфії ділянки дало змогу дослідникам встановити, що нижче давнього горизонту в щільному материковому лесі добре простежуються чотири паралельні рови від фундаментів. Згідно зі звітом експедиції: «Рвы расположены по оси северо-запад – юго-восток, причём промежутки между двумя крайними парами рвов равны между собой, а промежуток между внутренней парой рвов почти вдвое шире. Эти четыре продольные фундаментных рва пересекались четырьмя поперечными, причём два промежутка между тремя северо-западными рвами были почти равны между собой, а промежуток между парой юго-восточных рвов был несколько шире. В юго-восточной части продольные фундаментные рвы соединялись друг с другом: средняя пара – полуциркульным рвом, боковые – рвом в четверть окружности. Фундаментные рвы имели ширину около 1,5 метра при глубине от уровня древней дневной поверхности 0,6 – 0,7 метра».

Розрізи фундаментних ровів. Розкопки 1947 року. Джерело – https://www.myslenedrevo.com.ua/ru/Sci/Kyiv/1958Karger/Vol2/2Half11-Early12C/ArtInstRuins.html. Фото без змін

На дні всіх розкритих розкопками фундаментних ровів були встановлені залишки, а подеколи лише сліди дерев’яних субструкцій, на яких спочивало бутове мурування фундаментів. Субструкції ці складалися з дерев’яних лежнів, покладених уздовж усіх фундаментних ровів.

План субструкцій фундаментів. Розкопки 1947 року. Нерозкриті частини фундаментних ровів показані пунктирними лініями. Джерело – https://www.myslenedrevo.com.ua/ru/Sci/Kyiv/1958Karger/Vol2/2Half11-Early12C/ArtInstRuins.html. Фото без змін

Дослідження дерев’яних субструкцій, у більшій частині давно вже згнилих, було пов’язане зі значними труднощами. Лише в рідкісних випадках дерев’яні лежні являли собою добре видимі коричневі смуги із залишками зотлілого дерева. Добре простежувався розріз лежнів у нижній частині збережених кам’яних муровань фундаменту. В основному ж розташування лежнів простежувалося за трасами пухкішого ґрунту на місці згнилого дерева.

Згідно зі звітом експедиції: «В результате выемки более рыхлого заполнения на дне рвов расчищались прямые каналы, расположенные в продольных рвах обычно по три, а в поперечных рвах – по два. Были, однако, и исключения: продольный ров на оси северных столбов от фундамента западной стены до восточного поперечного фундамента имел не три, а два ряда лежней. Два ряда лежней были уложены и в южной части фундамента западной стены, тогда как в северной части того же фундамента лежали три ряда лежней».

Фундаментні рови зі слідами дерев’яних субструкцій. Розкопки 1947 року. Джерело – https://www.myslenedrevo.com.ua/ru/Sci/Kyiv/1958Karger/Vol2/2Half11-Early12C/ArtInstRuins.html. Фото без змін

Фундаментні рови зі слідами дерев’яних субструкцій. Розкопки 1947 року. Джерело – https://www.myslenedrevo.com.ua/ru/Sci/Kyiv/1958Karger/Vol2/2Half11-Early12C/ArtInstRuins.html. Фото без змін

Фундаментні рови із залишками кам’яного мурування та дерев’яних субструкцій. Розкопки 1947 року. Джерело – https://www.myslenedrevo.com.ua/ru/Sci/Kyiv/1958Karger/Vol2/2Half11-Early12C/ArtInstRuins.html. Фото без змін

У місцях перетину лежнів поздовжніх фундаментів з лежнями поперечних фундаментів були виявлені в кількох випадках чудово збережені залізні костилі, що скріплювали колись лежні в хрестовинах. Костилі зберегли своє вертикальне положення, хоча лежні, в які вони були забиті, давно згнили.

Сліди дерев’яних субструкцій зі збереженими залізними костилями на дні фундаментних ровів. Розкопки 1947 року. Джерело – https://www.myslenedrevo.com.ua/ru/Sci/Kyiv/1958Karger/Vol2/2Half11-Early12C/ArtInstRuins.html. Фото без змін

Необхідно зазначити, що на дні ровів у двох місцях збереглося бутове мурування фундаменту будівлі. Воно складається з величезних валунів, скріплених вапняним розчином з домішкою цемянки. Розчин був відмінної якості.

Фундаментні рови із залишками бутового мурування та дерев’яних субструкцій. Розкопки 1947 року. Джерело – https://www.myslenedrevo.com.ua/ru/Sci/Kyiv/1958Karger/Vol2/2Half11-Early12C/ArtInstRuins.html. Фото без змін

Серед залишків будівельних матеріалів дуже численними були уламки червоноглиняних, товстостінних посудин амфорного типу, відмінної керамічної якості, з прилиплими шматками вапняного розчину з домішкою цемянки. На думку М.К Каргера: «Не может быть сомнения в том, что сосуды эти использовались в здании в качестве строительного материала в кладке купола или сводов. Характер блоков кладки, в которых были встречены отдельные обломки амфор, подтверждал эту мысль». Крім того, були знайдені, але в меншій кількості, уламки будівельної кераміки іншого широко поширеного типу – білоглиняних голосників.

Серед будівельних залишків траплялися численні уламки цегли-плінфи. Як пише у своїх працях М.К. Каргер: «Размер их и керамические качества позволяли сближать их не с кирпичом XII века, а с более ранним, распространенным в киевском зодчестве 2-й половины XI века». Проте ці спостереження не дозволяли дослідникам усе ж із упевненістю ставити питання про дату пам’ятки, тим більше що за характером плану розкопаний храм скоріше можна було віднести до XII століття.

Вирішальним для датування пам’ятки виявилося виявлення трьох блоків мурування зруйнованих стін храму. На південь від руїн, за кілька метрів від південно-західного кута, на рівні давнього горизонту було виявлено досить значний блок мурування впалої південної стіни храму. Стіна лежала зовнішньою поверхнею вниз і збереглася далеко не на всю товщину. Від удару об землю мурування розпалося на частини, плінфа й камені вже не становили єдиного блоку, але оскільки вони лежали на своєму місці, вивчення структури мурування не становило особливих труднощів. Мурування складалося з чергування горизонтальних рядів дикого, досить грубо обтесаного каменю та рядів плоскої плінфи на розчині вапна з домішкою цемянки.

У середній частині блоку цегла-плінфа лежала не суцільними горизонтальними рядами, а частково вертикально, частково горизонтально, утворюючи характерний для відомих періодів київського зодчества малюнок меандру.

Фрагмент мурування впалої південної стіни. План. Розкопки 1947 року. Джерело – https://www.myslenedrevo.com.ua/ru/Sci/Kyiv/1958Karger/Vol2/2Half11-Early12C/ArtInstRuins.html. Фото без змін

Про те, що цю цегляну орнаментальну викладку треба розуміти саме як залишок меандру, свідчив другий, незначний за розмірами, але краще збережений блок, знайдений на північний захід від руїн храму. На зовнішній облицювальній частині мурування чітко видно частину меандру.

Фрагмент мурування стіни, знайдений на північний захід від руїн храму. Розкопки 1947 року. Джерело – https://www.myslenedrevo.com.ua/ru/Sci/Kyiv/1958Karger/Vol2/2Half11-Early12C/ArtInstRuins.html. Фото без змін

Дуже суттєві доповнення для розуміння техніки мурування дав третій блок, знайдений неподалік від першого, біля південно-західного кута залишків храму. Він являв собою кілька рядів цегляного мурування, де між рядами, що лежать у площині фасаду, лежать ряди, заглиблені в мурування, прикриті розчином із гладко затертою, мармуровидною поверхнею.

Фрагмент мурування стіни, знайдений біля південно-західного кута руїн храму. Розкопки 1947 року. Джерело – https://www.myslenedrevo.com.ua/ru/Sci/Kyiv/1958Karger/Vol2/2Half11-Early12C/ArtInstRuins.html. Фото без змін

У звіті експедиції сказано: «В верхней части блока чередуются один ряд кирпича, выпущенный наружу, и один ряд, утопленный в кладке: в нижней части в растворе утоплено несколько рядов кирпичной кладки. На гладко затёртой поверхности раствора, прикрывающего эти горизонтальные ряды кирпичной кладки, по сырому грунту прорисованы в виде графьи ряды вертикально поставленных кирпичей, как бы чередующихся с камнем».

Місце археологічних розкопок 1947 року. Фото 17 вересня 2020 року. Автор – Angloman

Опис церкви. Під час археологічної експедиції 1947 року, незважаючи на те, що наявність дерев ускладнила розкопки всієї площі повністю і окремі частини фундаментних ровів залишилися через це нерозкритими, план фундаментів будівлі вдалося зрозуміти повністю.

План фундаментів. Розкопки 1947 року. Нерозкриті частини фундаментних ровів показані пунктирними лініями. Джерело – https://www.myslenedrevo.com.ua/ru/Sci/Kyiv/1958Karger/Vol2/2Half11-Early12C/ArtInstRuins.html. Фото без змін

Судячи зі збережених ровів стрічкового фундаменту церкви, вона являла собою невеликий, 11,8 × 20,3 метра, 3-навний, 6-стовпний храм із трьома апсидами. Підбанний квадрат храму дещо зсунутий на схід. Ретельне дослідження південно-західного та північно-західного кутів будівлі не залишало сумнівів у тому, що храм не мав вежі для підйому на хори. До того ж фундамент західної стіни за шириною дещо перевищує фундамент північної та південної стін, що може свідчити про існування сходів у товщі західної стіни храму.

План-реконструкція храму. М.К. Каргер, розкопки 1947 року. Джерело – https://www.myslenedrevo.com.ua/ru/Sci/Kyiv/1958Karger/Vol2/2Half11-Early12C/ArtInstRuins.html. Фото без змін

Техніка мурування та характер декоративного оброблення поверхні фасаду храму завдяки знахідці 1947 року трьох описаних вище блоків не викликає жодних сумнівів. Мурування стін належить до того типу, який широко відомий у пам’ятках київського зодчества XI століття – «змішаного мурування» («opus mixtum»). Для цієї техніки характерне не лише чергування рядів каменю та плінфи, а й застосування вищеописаного прийому чергування рядів плінфи, що лежать у площині фасаду, з рядами, заглибленими в мурування.

Фасади церкви членувалися лізенами (лопатками), які частково вдалося простежити навіть за фундаментними ровами. Північний і південний фасади членувалися лізенами на чотири нерівні частини, західний фасад мав тричастинне членування.

Реконструкція Ю.С. Асєєва. Малюнок Л.І. Андрієвського, В.О. Буйновського. Джерело – Толочко П.П. Древний Киев. – Киев: Наукова думка, 1983. – С. 87. Фото без змін

Згідно з висновками Михайла Костянтиновича Каргера: «Приведённые данные позволяют уточнить дату храма, в пределах 2-й половины XI века. Нельзя не заметить, что и в отношении техники кладки фундаментов и особенно устройства деревянных субструкций развалины этого храма, несомненно, могут быть сближены именно с памятниками вышеуказанного периода. Железные костыли, скреплявшие деревянные лежни в местах их пересечения, в отличие от более древних построек, где применялись деревянные колки (колья), известны в развалинах Церкви Спаса на Берестове (конец XI – начало XII вв.), в развалинах Церкви Бориса и Глеба в Вышгороде, заложенного в конце XI века, и в развалинах 6-столпного храма Зарубского монастыря, раскопанного Киевской экспедицией в 1948 – 1949 гг.».

Храм має незвичну орієнтацію на схід сонця, яка вказує на те, що закладення відбулося або 18 січня, або 11 листопада, плюс – мінус кілька днів, тобто в несприятливу для будівництва пору. Майже всі давньоруські храми закладалися влітку. Причиною цього, швидше за все, було бажання закласти храм у якесь певне свято.

Під час розкопок залишків храму знайдено значну кількість фрагментів фрескового розпису. Серед них деякі заслуговують на особливу увагу. Фрагменти фресок із зображенням облич вражають яскраво вираженими рисами реалізму й живописності.

Фрагменти фрескового розпису. Розкопки 1947 року. Джерело – https://www.myslenedrevo.com.ua/ru/Sci/Kyiv/1958Karger/Vol2/2Half11-Early12C/ArtInstRuins.html. Фото без змін

У своїх нотатках М.К. Каргер зазначив: «Этим фрескам совершенно чужда сухая графичность и плоскостная, условная характеристика персонажей, присущая русской монументальной живописи XII века. Им совершенно чужд абстрактный аскетический ригоризм, захвативший русское искусство в XII – XIII вв. Всё это подтверждает датировку храма, выдвинутую на основе анализа строительной техники здания».

***

Питання про те, з якою з цих двох церков можна пов’язати відомий за письмовими джерелами храм Симеонівського монастиря, залишається поки що відкритим, і навіть із певною впевненістю сказати неможливо. Існує безліч гіпотез, одна з них, що у дворі Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури – це храм – жіночого Лазаревого монастиря.

Пов’язати церкву у дворі Національної академії з Церквою св. Іоанна в Копиревому кінці суперечить занадто пізнє датування останньої. В Іпатіївському літописі під 6629 (1121) роком сказано: «Того же лета заложи церкви святаго Ивана в Копыреве конци». У цю пору в Києві вже панувала техніка рівношарового цегляного мурування. 

Радянський історик Леонід Охремович Махновець (укр. Леонід Єфремович Махновець, помер 1993 року) пов’язував залишки церкви в Киянівському провулку з Церквою св. Симеона.

Фрагмент «Київ у V – XIII ст.». Джерело – Літопис Руський / Пер. з давньорус. Л.Є. Махновця. – Київ: Наукова думка, 1989. – С. 537. Фото без змін

V. Копирів кінець

1. Церква св. Василія Великого на «Новому» дворі

2. Церква св. Симеона Симеонівського монастиря

3. Церква св. Іоанна (Предтечі?)

4. Подільські ворота

5. Двори

Споруди без нумерації, не згадані в Літописі

Згідно з літописами «в монастири святому Семиону в Копыревом конци» був похований:

Ігор II Ольгович, великий князь Київський, убитий 19.09.1147 р., 1150 року перепохований у Церкві св. Спаса в Чернігові.