СЛОВНИК ТЕРМІНІВ ДО ЦІЄЇ ПРАЦІ

Основні частини православного храму. Автор – Alyonamyself, Юкатан. Ліцензія – Creative Commons Attribution-Share Alike 4.0 International. Фото без змін

Написи на схемі православного храму — українською

Написи на схемі православного храму

На оригіналі	Українською
Иконостас	Іконостас
Жертвенник	Жертовник
Солея	Солея
Катапетасма (завеса)	Катапетасма (завіса)
Амвон	Амвон
Царские врата	Царські врата
Синтрон	Синтрон
Горнее место (с креслом для архиерея)	Горнє місце (з кріслом для архієрея)
Престол	Престол
Подкупольное пространство	Підбанний простір
Основное храмовое пространство	Основний храмовий простір
Алтарная часть	Вівтарна частина
С / З / В / Ю	Пн / Зх / Сх / Пд

Агіографія (від давньогрец. ἅγιος «святий» і γράφω «пишу»), богословська дисципліна, що вивчає житія святих, богословські та історико-церковні аспекти святості.

Акафіст (грец. Ο Ακάθιστος Ύμνος, також несідальний, несідальна пісня, тобто «пісня, яку співають, не сідаючи, стоячи»), жанр православної церковної гімнографії, що являє собою хвалебно-подячний спів, присвячений Господу Богу, Богородиці, ангелу або (найчастіше) тому чи іншому святому.

Акротерій, декоративний виступ на кутах кришки саркофага.

Вівтар (лат. altarium) — жертовник (від altaria — навершя жертовника, пристосування для спалювання жертви; від altus — високий). Спочатку — споруда для здійснення ритуальних жертвопринесень. У православній традиції — головна, зазвичай східна, частина храму, як правило, відокремлена від загального приміщення іконостасом.

Амвон (від давньогрец. ἄμβων, ἄμβωνος — «виступ, підвищення»), спеціальна споруда в християнському храмі, призначена для читання Святого Письма, співу або виголошення деяких богослужбових текстів, проповідей.

Аналойна ікона, особливий тип невеликих ікон, призначених для покладання на аналой (давньогрец. ἀναλογέιον, ἀναλόγιον), підставку для ікон і книг, уживану під час богослужіння.

Ант, анта або анти (лат. antae — «передпокій, передня»), у давньогрецькій архітектурі — виступи поздовжніх (бічних) стін на передньому фасаді храму, що обрамляють вхід і виконують функцію опори антаблемента або карниза трикутного фронтону. Анти зводили у формі стовпів (пілонів) квадратного перерізу, і цим вони відрізнялися за формою від однієї, двох (дистиль), трьох або чотирьох колон, розташованих посередині.

Апсида (від давньогрец. ἁψίς, ἁψῖδος — склепіння), абсида (лат. absis), понижений виступ будівлі, що прилягає до її основного об’єму, напівкруглий, гранчастий, прямокутний або складніший у плані, перекритий півкуполом (конхою) або зімкненим півсклепінням. У християнських храмах апсида зазвичай являє собою вівтарний виступ, орієнтований на схід. Православний храм зазвичай має непарну кількість апсид — три або одну. До XIV століття три апсиди в триапсидних храмах перетворюються з трьох вівтарів на вівтар у середній апсиді, протезис (російський «жертвеник») у північній апсиді та дияконник (або ризницю) для зберігання літургійних облачень і богослужбових книг у південній апсиді.

Аркада (від фр. arcade), ряд однакових за формою та розміром арок, що спираються на колони або на прямокутні чи квадратні стовпи — підпори.

Аркатура (від нім. arkatur, фр. arcature — ряд арок), аркатурний пояс, аркатурний фриз, аркатурно-колончастий пояс — суцільний або розчленований ряд декоративних, або «несправжніх», арок-заглиблень на поверхні стіни, фасаді будівлі чи на стінах внутрішніх приміщень, скомпонованих у вигляді фриза.

Аркбутан (фр. arc-boutant — «підпірна арка»), зовнішня кам’яна піварка, що передає горизонтальне зусилля розпору від склепінь будівлі на опорний стовп, розташований за межами основного об’єму будівлі.

Аркосолій (лат. arcus — дуга і solium — труна, саркофаг, трон), аркоподібна ніша в товщі стіни для встановлення саркофага в ранньохристиянських або середньовічних похованнях. Трапляються в храмах і катакомбах. Зазвичай у таких нішах установлювали кам’яні саркофаги людей знатного походження або раки з мощами святих. Аркосолії часто прикрашали розписом або фресками. Значного поширення храми з аркосоліями набули в середньовізантійську добу. На Русі аркосолії широко застосовували в храмах і монастирських соборах, що мали поховання, протягом усього давньоруського періоду. Аркосолії для мощей святих трапляються навіть у міжвівтарних стінах.

Архівольт (італ. archivolto, лат. arcus volutus — «обрамлювальна дуга»), зовнішнє обрамлення аркового прорізу, що виділяє дугу арки з площини стіни.

Архімандрит (пізньодавньогрец. ἀρχιμανδρίτης, від ἀρχι — «головний, старший» + μάνδρα «у значенні монастир»), у православних церквах — найвищий сан ченців-священників, настоятель найважливіших чоловічих монастирів. Монастир, яким керує архімандрит, називається «архімандрією».

Архітрав (італ. architrave, від грец. άρχι — головний і лат. trabs — балка), горизонтальна панель, що спирається на ряд опор; зазвичай це балкове перекриття, яке підтримує верхню частину будівлі.

Аттик (лат. atticus, від давньогрец. ἀττικός — аттичний), декоративна стінка, зведена над карнизом, що вінчає споруду.

Базиліка (грец. βασιλική — «дім басилевса, царський дім»), тип будівлі прямокутної форми, що складається з непарної кількості (1, 3 або 5) різних за висотою нав. У багатонавовій базиліці нави розділені поздовжніми рядами колон або стовпів із самостійними перекриттями. Центральна нава — зазвичай ширша й вища — освітлюється за допомогою вікон другого ярусу.

Балдахін (від фр. baldaquin, італ. baldacchino, від середньолат. baldacinus — «дорога шовкова тканина з Baldacco: Багдада»), парадний тканинний навіс, нерухомий, переносний або встановлений над повозом. Згодом балдахін стали трактувати як архітектурну споруду з каменю, дерева або металу, що має вигляд навісу на чотирьох стовпах.

Баптистерій (лат. baptisterium, від давньогрец. βαπτίζω — «занурювати», хрестильня), прибудова до церкви або окрема будівля, призначена для здійснення хрещення. Спеціальне приміщення було необхідне, оскільки неофітів (новонавернених) допускали до церкви лише після хрещення.

Било (дзвонило, сторожова дошка або плита), дерев’яна чи металева дошка (брус), по якій ударяли молотком (палицею), дерев’яним калаталом (клепалом). У давнину це був побутовий і сигнальний музичний інструмент, згодом ним користувалися переважно замість церковного дзвона.

Божниця — каплиця, її ставили там, де немає храмів, або над могилами померлих. Від оздоблення іконами вона й отримала назву божниці. Божницею також називається каплиця, поставлена над вівтарем зруйнованого храму або в іншому особливо шанованому місці, наприклад над джерелом.

Брускова цегла, прямокутна цегла, у якої довжина кожної грані вдвічі більша за ширину.

Буллотирій, спеціальні щипці для опечатування документів металевими печатками. До наших днів збереглися чотири візантійські буллотирії.

Варяги (давньорус. і церк.-слов. варѧгъ, варѧги, варѧгы, давньосканд. váringr, væringr, давньоісл. væringjar, середньогрец. βάραγγοι, араб. warank, середньолат. varangi), збірна назва скандинавських народів у Давній Русі, вихідці зі Скандинавії на Русі в IX – XII ст., скандинавські наймані воїни (варанги) у Візантії наприкінці X – на початку XIII ст.

Вериги (старослов. верига — «ланцюг»), виріб, різного виду залізні ланцюги, смуги, кільця, які християнські аскети носили на голому тілі для упокорення плоті; залізний капелюх, залізні підошви, мідна ікона на грудях із ланцюгами від неї, іноді протягнутими крізь тіло або шкіру, тощо.

Віче (від старослов. Вѣтъ — «рада»), народні збори в давній і середньовічній Русі та в усіх народів слов’янського походження для обговорення спільних справ і безпосереднього розв’язання нагальних питань суспільного, політичного й культурного життя; одна з історичних форм прямої демократії на території слов’янських держав.

Види давньоруського мурування стін: X – XI ст. — мурування «opus mixtum», чергування дикого каменю з рядами цегли-плінфи, утопленими в муруванні й прикритими розчином із гладко затертою поверхнею; 2-га половина XI – початок XII ст. — «мурування з утопленим рядом», без дикого каменю на фасадах; середина XII – початок XIII ст. — рівношарове цегляне мурування («opus isodus»).

Вікаріатство, у деяких випадках також вікарна єпархія, у православних церквах — церковна адміністративна територіальна одиниця, що входить до складу єпархії, на чолі з вікарієм — єпископом, який не є правлячим архієреєм (ієрархом), але перебуває в його юрисдикції. За своїм канонічним статусом вікарії близькі до хорєпископів.

Віма (інакше бема; давньогрец. βῆμα — трибуна, сходинка, підвищення), або ієратіон. У християнському храмі віма — та чи інша його частина, піднята над рівнем підлоги.

Волосяниця (також веретище), церковнослов’янське, довга груба сорочка з волосся або козячої вовни. Її носили аскети на голому тілі для умертвіння плоті.

Волхви (давньорус. вълхвъ «чудодій, чарівник, ворожбит»), у давньоруській традиції служителі дохристиянських язичницьких культів (язичницькі жерці), звіздарі, чаклуни й провісники, які здійснювали богослужіння та жертвопринесення і яким приписували вміння заклинати стихії й передбачати майбутнє.

Гіматій (гіматіон) (давньогрец. ἱμάτιον, тканина, накидка), у давніх греків верхній одяг у вигляді прямокутного шматка тканини; його зазвичай надягали поверх хітона.

Голосники, керамічні глечики або горщики, вмуровані у верхні частини храму для полегшення конструкцій будівлі й поліпшення акустики.

Горнє місце (грец. ἡ ἄνω καθέδρα — верхня (горня) кафедра), частина православного храму, розташована біля центральної частини східної стіни вівтаря прямо навпроти престолу. Горнє місце має давнє походження. У катакомбних криптах і капелах на цьому місці влаштовували кафедру (сидіння) для єпископа.

Графіті (невідмінюване, множина, у контексті історичних написів однина — графіто; від італ. graffito, множ. graffiti), написи або малюнки, видряпані, написані чи намальовані фарбою на стінах та інших поверхнях.

Граф’я, заглиблений контурний малюнок, видряпаний по левкасу або тиньку, — для майбутнього монументального розпису, мальованої імітації цегляного мурування або кам’яних блоків; розмітка мозаїчного мощення підлоги.

Труна, довгастий ящик, у якому зазвичай ховають у землю мертве тіло людини. Спочатку для поховання людини використовували видовбані з дерева, потім збиті з дощок труни, згодом їх стали фарбувати, лакувати й навіть оббивати тканиною, як будь-які меблі. Також труни можуть бути кам’яні, свинцеві, олов’яні, цинкові й навіть картонні (одноразові).

Гробниця, форма поховання, за якої останки покійного зберігаються всередині споруди, а не під нею, як у випадку надгробка. Цей термін відповідає латинському «sepulcrum», грецькому «крипта», англійському «tomb».

Крипта — одне або кілька підземних склепінчастих приміщень, що слугують для поховання та експонування мощей святих і мучеників.

Склеп — назва гробниці у вигляді окремої будівлі або підземного приміщення, у якому встановлюють труни.

Усипальниця — склеп для поховання членів одного роду, однієї родини або видатного діяча.

Мавзолей — монументальний вид гробниці.

Гульбище, відкрита тераса над галереями.

Далматика (від римської провінції Далмація), деталь літургійного облачення католицького клірика. Верхня вишита риза. Головне літургійне облачення католицьких дияконів.

Деісус (грец. δέησις — прохання, моління), або Деісис, ікона чи група ікон, що має в центрі зображення Христа (найчастіше в іконографії Пантократора), а праворуч і ліворуч від Нього відповідно — Богоматері та Іоанна Хрестителя, представлених у традиційному жесті молитовного заступництва (трифігурний деісус).

Дияконник (мала ризниця), у православному храмі — приміщення в південній частині вівтаря, у якому зберігають церковні книги, богослужбові облачення та начиння. Настінний живопис у дияконнику зазвичай присвячений богородичній тематиці.

Будинок причту, причтовий будинок, парафіяльний будинок, церковний будинок, житлова будівля в комплексі парафіяльного храму, призначена переважно для постійного проживання причту (священнослужителів і церковнослужителів) храму зі своїми родинами.

Духовна консисторія, орган єпархіального управління в Російській православній церкві в синодальний період, що перебував у віданні правлячого архієрея й діяв під його керівництвом як дорадча та виконавча установа.

Євхаристія (грец. εὐ-χᾰριστία — «подяка, вдячність, почуття вдячності» від εὐ «добро, благо» + χάρις «шанування, честь, повага»), Святе Причастя, Вечеря Господня — в історичних церквах (Православній, Католицькій, Давньосхідних) тлумачиться як таїнство, священнодійство: полягає в особливому освяченні хліба й вина та подальшому їх споживанні. Євхаристія дає християнину змогу «з’єднатися з Богом у Христі».

Еклісіарх (грец. ἐκκλησιάρχης — буквально «церковний начальник» від грец. ἐκκλησία — «церква» + грец. ἀρχή, ἀρχῆς — начальствування, командування; управління, влада), також еклезіарх, еклізіарх, екклесіарх — церковнослужитель, який наглядає за церковною будівлею та порядком богослужіння.

Єндова, конструктивний елемент покрівлі, внутрішній кут, що утворюється в місці стикування двох схилів або стіни будівлі, прилеглої до покрівельного покриття. Є одним із ключових вузлів у влаштуванні всієї покрівельної системи.

Єпархія, церковний адміністративний округ на чолі з архієреєм (єпископом).

Єпископ (грец. ἐπίσκοπος — «той, хто наглядає», «наглядач», «спостерігач», лат. episcopus), у Християнській церкві назва священнослужителя третього (найвищого) ступеня священства, також архієрей (грец. ἀρχιερεύς від давньогрец. ἀρχι- — «головний, старший» + ἱερεύς — «священник», «жрець»). Термін має біблійне походження.

Жертовник, стіл у вівтарі православного храму, на якому звершується проскомидія — готується жертва для звершення Євхаристії: хліб і вино. У давнину жертовник був поза вівтарем і являв собою окреме приміщення, куди християни клали принесені дари (хліб і вино), з яких потім священник обирав найкращі для звершення Євхаристії. У візантійських і давньоруських храмах для жертовника відводили окреме приміщення в північній частині вівтаря, яке також називалося жертовником. Найчастіше воно мало форму апсиди.

Забутовка, заповнення проміжку між внутрішньою та зовнішньою оболонками стіни каменем, щебенем, битою цеглою тощо.

Закомара (від давньоруського комара — склепіння), у руській архітектурі напівкругле або кілеподібне завершення зовнішньої ділянки стіни, розділеної лізенами на прясла, що відтворює своїми обрисами прилегле до неї внутрішнє циліндричне (коробове, хрестове) склепіння.

Затворник, монах, який здійснював подвиги свого спасіння на самоті — у затворі, переховується не в далеких пустелях, а зачиняється від усіх серед монастиря, на околиці міста тощо. Метою затворництва є «ісихія», або «священне безмов’я».

Поховання, місце, де здійснювалося або здійснюється поховання, а також де поховані чиїсь останки або їхній прах.

Зондаж, дослідження архітектурних форм будівлі розкриттям мурування або ділянка розкритого мурування.

Ігумен (грец. ἡγούμενος — буквально «той, хто йде попереду, веде», жін.: ігуменя, церк. ігуменія), духовний сан у православній церкві, настоятель (керівник, начальник) православного монастиря.

Ієрей (грец. Ἱερεύς — жрець), у Православній церкві — рукопокладений священник.

Ієромонах (грец. Ἱερομόναχος), у православ’ї монах, який має сан священника. Сан ієромонаха відповідає сану ієрея в білому духовенстві.

Іконостас (середньогрец. εἰκονοστάσιον), вівтарна перегорода, більш або менш суцільна, від північної до південної стіни храму, що складається з одного чи кількох рядів упорядковано розміщених ікон і відокремлює у візантійському обряді вівтар від решти храмового приміщення.

Інгумація, науковий термін, уживаний в археології для позначення поховання тіла померлого цілком у ґрунт, на противагу кремації або залишенню тіла на поверхні землі чи в повітрі. Поховання буває «випростане» і «скорчене». За першого покійника клали в природному положенні на спині, за скорченого — підгинали йому ноги.

Інок (інокиня) (від давньорус., церк.-слов. инокъ, инокыни. Калька грец. μοναχός, μοναχή, утворена від inъ «один»), буквально — «той, хто живе на самоті» — давньоруська назва монаха, інакше ченця. У сучасних православних чоловічих монастирях іноком називають не монаха у власному розумінні, а рясофорного (грец. «той, хто носить рясу») монаха — до постригу його в «малу схиму», пов’язану з остаточним прийняттям чернечих обітниць і нареченням нового імені. Інок — ніби «новоначальний монах».

Каган (хакан, хаган, середньомонг. ᠬᠠᠭᠠᠨ, Qaɣan; сучас. монг. хаан, кит. трад. 可汗, піньїнь Kèhán), найвищий титул суверена в середньовічній кочовій ієрархії, хан ханів, у монгольську добу злився зі спорідненою формою каан («великий хан»).

Канелюра (фр. cannelure — жолобок, від лат. canna — очерет, паличка, прут, також ложок), вертикальний жолобок на фусті (стовбурі) пілястри або колони.

Канонарх (грец. κανονάρχος від грец. κᾰνών — «канон» + ἄρχω — «починати, керувати»), церковнослужитель, який перед співом виголошує глас і рядки з молитвослів’я, що їх услід за виголошенням співає хор.

Капела (від лат. capella, зменшувальне від cappa), тип католицької будівлі, храм, що входить до складу певної установи, житла або є частиною більшого храму. Російською мовою часто перекладається словом «часовня», що неточно, оскільки капела, на відміну від каплиці, має вівтар, тобто призначена для звершення богослужіння. У зв’язку з цим під час опису таких капел католицьких храмів поряд із термінами «капела» та «часовня» деякі автори воліють використовувати ближчий аналог — «приділ». Для позначення капел Польщі та Західної Білорусі вживається також термін «каплиця». Капели поділяються на кілька типів:

— домовий храм у замках і палацах для приватних богослужінь;

— молитовна кімната в палацах та інших приватних володіннях, призначена для їхніх господарів;

— окреме приміщення в інтер’єрі великих храмів, що має власну посвяту певному святому, церковному святу, шанованій іконі тощо.

Капітель (від лат. capitellum, італ. capitello — голівка), вінцева частина колони або пілястри, розташована між стовпом опори й горизонтальним перекриттям.

Капище, у широкому розумінні книжний застарілий термін, що означає язичницький храм; у вузькому — слов’янське язичницьке святилище, культове місце, де встановлювали ідолів богів.

Каплиця (польськ. kaplica, із середньолат. capella), католицька молитовня або капличка. В архітектурі Східної Європи — невелика католицька капличка, усипальниця. Каплиця — це будівля для громадської молитви, що відрізняється від храму невеликим розміром і відсутністю вівтаря. Богослужіння в каплицях включають часи добового богослужбового кола, у них також звершують треби. Проте, на відміну від храму, каплиці не розраховані на звершення літургії й тому не мають вівтаря. Назва каплиця (зменшувальне — капличка, діалектне — кампличка, компличка; через польськ. kaplica, kapliczka; від лат. capella) характерна для південно- й західноруських земель (Україна, Білорусь, Ростовська та Брянська області) і використовується в римсько-католицьких та лютеранських храмах.

Серед різних видів виділяють каплиці:

– парафіяльні — які тимчасово використовує парафія замість храму або які збудовано при храмі;

– обітні — зведені за обітницею;

– пам’ятні — що виконують роль пам’ятника для увічнення певної події;

– цвинтарні — зведені для молитви на кладовищах.

Картуш (фр. cartouche «орнаментальне обрамлення у вигляді сувою зі згорнутими кутами» від італ. cartoccio «паперовий згорток, кульок, мішечок для порохового заряду», що походить від італ. carta — «папір»), в архітектурі та декоративному мистецтві — художній мотив у вигляді обрамленого завитками щита або «напіврозгорнутого, часто з надірваними чи надрізаними краями рулону паперу, сувою», на якому може міститися герб, емблема або напис.

Катапетасма (грец. καταπέτασμα — «завіса»), церковна завіса — завіса за іконостасом, що розділяє Царські врата й престол.

Кафедра (лат. cathedra, грец. καθέδρα — крісло, трон), у християнстві почесне крісло в храмі, призначене для єпископа. У переносному значенні — символ єпископської влади. У російській мові від слова «кафедра» походить назва центрального собору єпархії — «кафедральный»; у багатьох європейських мовах від нього походить саме слово «собор» (англ. cathedral, нім. Kathedrale, ісп. catedral та ін.).

Кафолікон, або католікон (грец. καθολικόν — головний, спільний храм), головний (соборний) храм монастиря або монастирського комплексу. Часто в монастирях є кілька малих храмів, що доповнюють кафолікон. Кафолікон зазвичай присвячується святому покровителю монастиря.

Квадр (італ. quadro — чотирикутник), великий, правильно обтесаний і підготовлений для мурування кам’яний блок у формі прямокутного паралелепіпеда або призми.

Квадрифолій (лат. quadrifolium — чотирилисник), мотив декоративного обрамлення у вигляді поєднання квадрата й квітки з чотирма симетричними пелюстками.

Келія, або келлія (із середньогрец. κελλίον, множ. -ία, κέλλα, від лат. cella — «кімната, комірчина»; давньорус. келиɪа), житло монаха, зазвичай окрема кімната в монастирі або деінде.

Кенотаф (давньогрец. κενοτάφιον, від κενός — порожній і τάφος — могила), також ценотаф, — надгробний пам’ятник у місці, яке не містить останків покійного, своєрідна символічна могила. Кенотаф може бути встановлений із таких причин:

– якщо тіло загиблого було втрачено або знищено;

– якщо місце загибелі невідоме;

– якщо доправлення тіла потребує великих зусиль;

– якщо тіло було кремовано, а попіл розвіяно;

– кенотаф може бути встановлений на батьківщині померлого, якщо його поховано в іншій країні;

– кенотаф може бути встановлений на місці колишнього поховання, звідки останки перевезено в інше місце.

Кенотафи слугують для увічнення пам’яті про померлого й виконання поминальних ритуалів та являють собою споруди різних типів і ступеня складності (курган, надгробок, гробниця, склеп, пам’ятник, бюст, стела, обеліск, меморіал, барельєф, меморіальна плита тощо). Крім того, в європейській традиції кенотафом часто називають пам’ятну споруду, розташовану не над могилою з останками покійного, а на місці його загибелі (навіть якщо могила існує).

Ківорій (грец. κιβώριον), або балдахін, його влаштовували над ковчегами з мощами святих, шанованими іконами, святими джерелами, тронами й молитовними місцями правителів, архієреїв, настоятелів монастирів та ктиторів (багатих вкладників і благодійників).

Кімітирій (грец. κοιμητήριον), особливе приміщення при церкві, у якому є, по-перше, велика яма (посередині) або велика скриня для зсипання кісток бідних людей, по-друге — шафи з шухлядами або полицями для кісток заможних людей, які бажають зберігати їх окремо; на черепах роблять написи, кому вони належали й коли їхні власники померли.

Кіот (ківот, кіоть, від грец. κῑβωτός — «ящик, ковчег»), божниця, особлива оздоблена шафка (часто зі стулками) або засклена полиця для ікон. Прообразом кіота вважають Ковчег Завіту (Ківот Завіту) єрусалимського Храму.

Кладовище, територія, спеціально призначена для поховання померлих або їхнього праху після кремації. Поховання в землі — давній і найпоширеніший спосіб поховання. Християнський обряд приписує розміщувати труну в могилі так, щоб тіло лежало горизонтально: голова померлої людини має бути на захід, а ноги — на схід, оскільки Христос мав прийти під час Другого пришестя зі сходу. Над могильним горбком установлюють хрест, він має бути над ногами померлого. У католиків і протестантів хрест ставлять над головою померлого, щоб, за віруванням, після Воскресіння він поцілував хрест. За православним обрядом самогубців не можна ховати на кладовищі, тому їх ховали за огорожею.

Клейовий живопис, живописна техніка, у якій рослинний або тваринний клей використовується як основна сполучна речовина фарб.

Клірос (грец. κλῆρος — наділ, частина, виділене місце), у православній церкві місце, де під час богослужіння перебувають півчі та читці. Кліроси й ті, хто на них співає, являють собою хори ангелів, що оспівують славу Божу. Майже в кожному православному храмі є два кліроси — правий і лівий: або на підвищеній передвівтарній частині храму обабіч солеї, або в храмовій частині церкви по кутах. Клірос зазвичай відокремлений від решти парафіян. Півчі на кліросі перебувають або на невеликому підвищенні над підлогою, або за невеликими декоративними огорожами з дерева, мармуру, кованого металу. У центрі кліросу є аналой для одного або кількох півчих (читців). У деяких храмах півчі співають на балконі (хорах), улаштованому навпроти вівтаря.

Клірошанин, похідне від «клірос», означає представника нижчого духовенства, причетника, який співає або читає на кліросі (півчого, читця). В іншому значенні — член особливого органу церковного управління.

Коад’ютор, єпископ-коад’ютор (лат. Coadjutor, новолат., від co — разом, із, і juvo — допомагаю), католицький титулярний єпископ, тобто той, хто має сан єпископа, але не є ординарієм єпархії. Призначається Святим Престолом до певної єпархії для здійснення єпископських функцій поряд із єпархіальним єпископом із правом успадкування єпископської кафедри.

Дзвіниця — вежа, на якій установлено один або більше дзвонів. У православ’ї дзвіниця зазвичай стоїть окремо від основної будівлі храму. У романській архітектурі мати дзвіницю при храмі вважалося ознакою сили й влади.

Контрфорс (фр. contre force — «протидійна сила»), вертикальна конструкція, що являє собою виступну частину стіни, вертикальне ребро або окрему підпору, пов’язану зі стіною аркбутаном. Призначена для підсилення несучої стіни шляхом сприйняття горизонтального зусилля розпору від склепінь. Зовнішня поверхня контрфорса може бути вертикальною, ступінчастою або суцільно похилою, зі збільшенням перерізу до основи.

Конунг (прагерм. kuningaz, давньосканд. ᚲᛟᚾᚢᛜᚱ, konungr, давньоангл. ᚳᚣᚾᛁᛝ, cyning), давньогерманський термін для позначення верховного правителя. У добу зрілого Середньовіччя цей термін відповідає поняттю король.

Конха (від грец. κόγχη — мушля), елемент храмової архітектури, що набув особливого поширення у Візантії та являє собою перекриття у формі півкупола над напівциліндричними частинами будівель, як-от апсида або ніша.

Корзно (також корзень), мантія князів і знаті Русі, яку накидали на каптан і застібали на правому плечі застібкою з петлями (фібула), плащ із хутряною облямівкою.

Кістниця, або осуарій (лат. ossuarium від os «кістка», род. відмінок ossis), ящик, урна, колодязь, місце або будівля для зберігання скелетованих останків.

Кремація (від лат. cremare «спалити, спалювати»), процес спалювання тіл. Зазвичай здійснюється як обряд перед похованням. У давніх спільнотах для цього використовували поховальне багаття.

Хрестильня, або хрещальня, те саме, що баптистерій (лат. baptisterium, від давньогрец. βαπτίζω — «хрестити», хрестильня, хрещальня), прибудова до церкви, окрема будівля або приміщення в церкві, обладнане купіллю й призначене для звершення в ньому таїнства Хрещення.

Хрестове склепіння, склепіння, створене перетином під прямим кутом двох рівних циліндричних або коробових склепінь.

Крипта (від давньогрец. κρυπτή «критий підземний хід; схованка»), у середньовічній західноєвропейській архітектурі одне або кілька підземних склепінчастих приміщень, розташованих під вівтарною та хоровою частинами храму, які слугують для поховання й виставлення для вшанування мощей святих і мучеників. Інша назва крипти — «нижній» храм. Первісну форму крипти було успадковано від гробниць апостолів у римських базиліках часів правління імператора Костянтина I «Великого». Починаючи з VII століття, у криптах напівкруглої форми, що повторює форму апсиди, зберігалися мощі святих і мучеників, на честь яких було освячено храм. У X – XI ст. форма крипти зазнала змін: вона стала видовженою, розташовуючись уже не лише під апсидою, а й під навами та трансептами храму, що призвело до фактичного перетворення крипти на другий підземний храм. Щоб закрити вхід до крипти, його найчастіше перекривали рухомими кам’яними плитами, укладеними врівень із підлогою храму. За потреби їх підіймали за допомогою лома, що входив до «інвентарю» крипти. До плит могли також кріпитися бронзові захвати тощо.

Ктитор (від грец. κτήτωρ — власник; засновник, творець, від давньогрец. κτίζω — будую, створюю або від давньогрец. κτίομαι — набуваю), особа, яка виділила кошти на будівництво чи ремонт православного храму або монастиря чи на його оздоблення іконами, фресками, предметами декоративно-ужиткового мистецтва. Застаріле російське — здатель. У Католицькій церкві така особа називається донатором.

Лабарум (лат. Labarum), державний прапор (хрестовий прапор, царський прапор), священна хоругва імператорського Риму, військовий штандарт особливого виду з часів християнства.

Лавра (грец. Λαύρα — міська вулиця, багатолюдний монастир), назва деяких найбільших чоловічих православних монастирів, що мають особливе історичне й духовне значення.

Лапідарій (від лат. lapis — камінь), виставка зразків давньої писемності, виконаної на кам’яних плитах, зокрема й на надгробках.

Лежень, колода, брус у горизонтальному, лежачому положенні в різних спорудах, пристроях (Тлумачний словник Д.Н. Ушакова). Призначення — розподіляти тиск на ґрунт у тих випадках, коли через властивості ґрунту палі забити неможливо.

Лізена (лізерна), або лопатка, вертикальний плаский і вузький виступ стіни, що не має бази й капітелі, на відміну від пілястри. Зазвичай має форму, що слабко виступає з площини стіни на всю її висоту. Та частина площини стіни, яка розташована між сусідніми лізенами, називається пряслом.

Локул, локула (лат. loculus — місцинка, труна, ящик), елемент давньоримської архітектури у вигляді невеликої стінної ніші. Первісним її призначенням було розміщення скриньок і ящиків, потім аж до II століття до нашої ери їх облаштовували в стінах колумбаріїв і камерних гробниць для зберігання поховальних урн із прахом померлих, які могли розташовуватися в кілька ярусів. Згодом, із поширенням християнської релігії та зміною обрядових ритуалів, локули стали розміщувати у верхній частині стін, а їхню нижню частину відводили під аркосолії.

Лор (грец. λωρος — пояс, стрічка), в іконописі деталь убрання архангелів — широка довга смуга тканини, прикрашена перлами й коштовним камінням; запозичена з убрання візантійських імператорів.

Люнет, люнета (фр. la lunette — зменшувальне від «місяць»), в архітектурі частина стіни у вигляді сегмента, поле, обмежене архівольтом арки, а внизу — горизонтальним карнизом або сандриком. Нагадує півмісяць — демілюн (фр. demilune), звідси назва.

Мафорій, плащ, що вкриває голову та плечі.

Меандр, геометричний орнамент у вигляді ламаної лінії; слово походить від назви звивистої річки Меандр у Малій Азії.

Медальйон (через нім. medaillon або фр. médaillon, від італ. medaglione, збільшувальне від medaglia — медаль), пам’ятний знак в архітектурі, зокрема на надгробних пам’ятниках із зображенням померлого. Він може бути в орнаментальній композиції, мати ліпний або різьблений рельєф, в овальному чи круглому обрамленні.

Мінералізація, процес розкладання трупа на окремі хімічні елементи та прості хімічні сполуки. Для класичних типів поховань (у дерев’яній труні, у ґрунтовій могилі) період мінералізації становить, залежно від ґрунтово-кліматичних умов регіону, від 10 до 30 років. Під час спалювання трупа при кремації (температура кремації +1100-1200 °C) період мінералізації становить близько 2 годин. Після закінчення процесу мінералізації в природних умовах від трупа залишається лише скелет, який розпадається на окремі кістки й у такому вигляді може існувати в ґрунті, залежно від ґрунтово-кліматичних умов (кислотності ґрунту), сотні й тисячі років. Кладовищний період (строк повної мінералізації трупів) установлюється не менш як у 20 років після закриття кладовища для поховання.

Миро (від давньогрец. μύρον — «миро, помазання»), у християнстві — спеціально приготовлена й освячена ароматична олія, яку використовують у таїнстві миропомазання тіла людини.

Могила, місце поховання мертвого тіла або поховальної урни з прахом померлого після кремації. Зазвичай могилами називають поховання в землі. Проте в деяких випадках могилами можуть називати поховання в саркофагах, поховальних спорудах (піраміди, мавзолеї, склепи) тощо. Окремим типом могили можна вважати каїрн (кельт. cairn) — могилу з каміння (переважно в кельтських народів). Загалом могила — це місце поховання. Зазвичай могили розташовуються у визначених місцях — на кладовищах, у храмах тощо. Проте трапляються й окремі могили, зазвичай визначних діячів минулого. Численні безладні поховання (зазвичай загиблих у боях) іноді називають стихійними могилами.

Зазвичай над могилою ставлять надгробок — хрест, природний камінь, скульптуру, архітектурну споруду. З давнини відомі піраміди, кургани, інші споруди. Вигляд могили часто залежить від місцевих традицій, релігії, інших соціальних чинників. Часто на могилах садять дерева, вирощують декоративні квіти тощо.

Найчастіше могили індивідуалізовані — інформація про померлого (ім’я та прізвище, дати народження й смерті тощо) міститься на надгробку та/або в певних документах. Могили невстановлених осіб заведено називати безіменними.

Масові неіндивідуалізовані поховання тіл (зазвичай унаслідок воєнних битв, репресій, епідемій тощо) називаються братськими могилами (або, рідше, спільними могилами). Проте на братських могилах можуть бути й зазначені імена похованих.

Могилу слід відрізняти від кенотафа — «порожньої могили», пам’ятника на місці, що не містить останків покійного, але нерідко виконаного у формі надгробка; часто встановлюється на місці загибелі людини або тоді, коли тіло неможливо знайти.

Згідно з прийнятими стандартами, довжина могили має становити 2 метри, ширина — 1 метр (дитячі могили можуть бути меншими), глибина — не менш як 1,5 метра до кришки труни й не більш як 2,2 метра. У будь-якому разі від дна могили до рівня залягання місцевих ґрунтових вод має бути не менш як 0,5 метра.

Мозаїка (фр. mosaïque, італ. mosaico від лат. (opus) musivum — (твір), присвячений музам), техніка створення зображень і декорування певної поверхні шляхом прикріплення до спільної основи шматочків матеріалів, що різняться кольором, фактурою, текстурою. Різновид інкрустації. Так само називаються засновані на цій техніці різновиди образотворчого, декоративного, декоративно-ужиткового та монументально-декоративного мистецтва різних історичних періодів і жанрів. Мозаїку як різновид інкрустації слід відрізняти від близької техніки інтарсії.

Монастир (грец. μοναστήριον від грец. μόνος «один, самотній»), релігійна громада монахів або монахинь, що має єдиний устав, а також єдиний комплекс належних їй богослужбових, житлових і господарських будівель.

Монах (грец. μοναχός — одиночний, одиничний), жін. монахиня, зазвичай член релігійної громади, який відповідно до обітниці (клятви) веде аскетичне життя або в межах чернечої громади (братії), або на самоті, у відлюдництві. Монахи живуть у монастирях (обителях), пустинях, лаврах. Особлива, дуже складна форма чернецтва — монахи в миру, коли монах живе серед мирян, зовні ніяк не вирізняючись із суспільства, водночас дотримуючись усіх вимог і обітниць ченця.

Мощовик, загальна назва вмістилищ для зберігання часток мощей.

Мощі (давньогрец. λείψανα, лат. reliquiae), останки людей, зарахованих після смерті до лику святих. Мощі святих є об’єктом ушанування в Історичних церквах. У церковнослов’янській мові слово «мощи» вживається щодо останків будь-яких померлих людей. Щодо ж останків святих зазвичай говорили «святые мощи» або «честные мощи».

Надгробок (грец. tymbos — тумба), могильна плита, надгробний пам’ятник, надгробний камінь — основна частина готичних або ренесансних гробниць у вигляді кам’яної (згодом також бронзової) скрині, прикрашеної рельєфами. На горизонтальній панелі містилася скульптура, що зображувала покійного, — ефігія. Термін надгробок також використовується для позначення кам’яної плити, вміщеної в підлогу храму, з написом, прикрашеної пласким рельєфом, присвяченої померлому.

Надгробки (або пам’ятники), якими можуть бути хрест, камінь, скульптура або архітектурна споруда, встановлюють на могилі для увічнення пам’яті померлого. Зазвичай їх виготовляють із природного каменю твердих порід (мармур, вапняк, граніт, габро, лабрадорит, пісковик тощо). Часто трапляються вироби з мармурової (гранітної) крихти. Рідше встановлюють пам’ятник із нержавкої сталі, іноді — просто дерев’яні хрести.

На надгробку зазвичай пишуть ім’я покійного, дати народження й смерті, часто — епітафію. Нерідко розміщують зображення покійного — медальйон, надруковану фотографію або вибите безпосередньо на камені. Нині практикується комп’ютерне гравіювання портретів і малюнків. Вигляд надгробка залежить від багатьох чинників: заповіту померлого, релігійних і суспільних традицій, матеріального становища родини тощо.

Найпоширеніші види надгробків — стела, плита й хрест. Але залежно від деяких чинників, зокрема матеріального становища тощо, надгробком також може слугувати статуя (особливо її верхня частина — бюст) або каплиця.

Хрест ставлять на християнських могилах. Вигляд хреста залежить від гілки християнства, якої дотримувався покійний. Хрест поширений у Східній Європі (у західних країнах тіло ховають під стелою), а також використовується під час спільних та екстрених поховань; останнім часом його часто ставлять як тимчасовий надгробок. Хрест виготовляють переважно з дерева (хоча трапляються й надгробні пам’ятники у вигляді кам’яних хрестів).

Стела — найпоширеніший у світі тип надгробків. Установлюється на могилах усіх віросповідань, що передбачають поховання в землі. Стели можуть бути будь-якого розміру, кольору й дизайну — від пласкої плити до кубічного цоколя, від чотирикутної до округлої. Також популярні стели у вигляді «горбушки», поліровані з переднього боку й колоті з іншого. На зворотній поверхні та торцях «горбушок» допустима наявність сколів, слідів від шурфів, слідів свердління тощо. Розміри стел зазвичай «плаваючі». У католицьких країнах та в Ізраїлі стели зазвичай роблять білого кольору, а в православних і протестантських — чорного. Мусульмани віддають перевагу стелам білого або піщаного кольору.

Обеліск — висока стела, що загострюється догори, і встановлюється переважно на братських (спільних) могилах. Обеліски поширені й численні.

Плита — також поширений вид надгробка. Від стели відрізняється тим, що лежить на могилі, а не стоїть на ній. Плити більше поширені в католицьких і протестантських країнах, хоча є винятки.

Трапляються надгробки-саркофаги, жертовники.

Статую встановлюють на могилах відомих людей, військових, багатіїв. Найпоширеніша форма статуї — бюст (голова з грудьми, іноді вся верхня половина тіла). Статуї виготовляють із бронзи, базальту або мармуру.

Лиштва, архітектурний елемент, що обрамлює віконний або дверний проріз.

Наос (від грец. ναός — будиночок, житло божества), центральна частина давньогрецького храму. Спочатку, в архаїчній Греції, — святилище у вигляді дерев’яного ящика, у якому зберігали статуетку божества. У ранньохристиянських базиліках на Сході та в церквах романського періоду на Заході Європи за традицією продовжували використовувати грецьке слово «наос», але в XII – XIII ст. поступово переходили до старофранцузького nef.

Нартекс (від грец. Νάρθηξ — скринька, шкатулка), розташований із західного боку й зсередини повністю відкритий в основний об’єм храму.

Нава, або неф, корабель (фр. nef, від лат. navis — корабель), видовжене приміщення, частина інтер’єру (зазвичай у будівлях типу базиліки), обмежена з одного або обох поздовжніх боків рядом колон чи стовпів, які відокремлюють її від сусідніх нав. Нава набула поширення в багатьох хрестово-купольних храмах, що з’явилися й широко поширилися в архітектурі східних християнських країн та Візантії. На відміну від вівтаря, хорів і пресбітерію, призначених винятково для духовенства й хору, нава — та частина храму, у якій могли перебувати миряни.

Німб (від лат. nimbus — хмара), умовне позначення сяйва навколо голови зображень Христа, Богоматері, святих тощо, яке (нарівні з променистим вінцем, мандорлою та ореолом) символізує їхню святість.

Віднайдення мощей, процес знаходження (відкриття, виявлення, ексгумації) останків (мощей) християнина, якого Церква зараховує до лику святих. Пов’язаний з оглядом останків і перенесенням їх до храму для загального вшанування до, під час або після канонізації. Із давніх часів супроводжується молитовним обрядом. На згадку про віднайдення мощей установлюють окремі дні пам’яті святих.

Огорожа солеї є архітектурним елементом церкви. Вона розділяє вівтар і основну частину храму. Вона декоративна й водночас позначає межі різних частин храму. Це важливо, оскільки в основній частині храму можуть перебувати всі парафіяни, а у вівтарній частині — лише посвячені.

Окольне місто, укріплена частина давньоруського міста, що прилягала до дитинця або кремля й становила першу лінію оборони. Наявність укріплень — характерна риса окольного міста, яка відрізняла його від посаду. Найбільші міста Русі, що були центрами князівської влади, могли мати більше ніж одне окольне місто.

Оліфант (давньогрец. ἐλέφας), середньовічний мисливський ріг зі слонячого бивня.

Омфалій (від давньогрец. середина, центр, пуп), особливе місце, що в давньоруських джерелах називається «місце серед церкви». На омфалій у певні моменти служби ставав єпископ; він є продовженням ранньовізантійського амвона й попередником амвона сучасного.

Останки, те, що залишилося, збереглося від померлої людини.

Пазуха склепіння, проміжок між склепінням і горизонтальним перекриттям над ним.

Пальмета (фр. palmette, зменшувальне від лат. palma з давньогрец. πάλάμη — долоня), елемент рослинного орнаменту у вигляді листка пальмового дерева, за подібністю до долоні або до «розчепірених пальців руки». Являє собою геометризоване зображення листків пальмового дерева, що віялоподібно розходяться з квіткової чашечки з двома спіралеподібними вусиками обабіч.

Пальчатка, або «литовка», — однією з характерних рис цієї цегли є поздовжні борозни на одній із її постелей, тому її часто називають «пальчаткою», адже спочатку борозни проводили пальцем по сирій глині. У Чернігові пальчатка типова для споруд XVII – початку XVIII ст.

Пам’ятна плита (меморіальна дошка), зазвичай із довговічного каменю (мармур, граніт) або металевого сплаву (бронза, чавун), що увічнює пам’ять про людину, встановлювалася на будівлях, усередині приміщень. На меморіальній дошці зазвичай зображували профіль, бюст, барельєф або горельєф людини та пояснювальний напис.

Пам’ятний надгробок (меморіальний надгробок), зазвичай із довговічного каменю (мармур, граніт), без поховання. Він увічнює пам’ять про людину й установлюється всередині приміщень. На пам’ятному надгробку зазвичай є ефігія (скульптурне зображення покійного) та пояснювальний напис.

Пандус, похилий майданчик, що замінює сходи.

Панегірик (від лат. panegyrikus ← давньогрец. πᾰν-ηγῠρικός — «похвальне слово на урочистих всенародних зборах» від давньогрец. πᾶς, πᾶσα, πᾶν — «усі» + давньогрец. ἀγείρω — «збирати, скликати»), будь-яке вихваляння в літературному творі (наприклад, в оді) або виступі.

Панікадило (також всесвічник, полікандило (від грец. πολυκάνδηλον — багатосвічник), у православному храмі центральна люстра, світильник із багатьма свічками або лампадами. Зазвичай терміни «панікадило» та «всесвічник» уживаються щодо світильників у центрі храму, у яких використовують понад 12 свічок.

Пантеон (давньогрец. πάνθειον, від давньогрец. πάντες — усі й θεός — Бог), так званий «Храм усіх богів»; некрополь, загальна назва місця поховання відомих людей.

Паперть, або зовнішній притвор (грец. ἄτριον, лат. atrium, impluvium, pars aperta, польськ. Papierc), не вкритий дахом майданчик перед внутрішнім притвором храму, на якому в перші століття християнства стояли ті, хто плакав і каявся. Посеред паперті влаштовували басейн із водою, у якому віряни вмивали обличчя й руки, перш ніж увійти до церкви.

Парапет (фр. parapet, італ. parapetto, від parare — захищати й petto — груди), огорожа (невисока стінка), поруччя вздовж чогось, перегородка, що захищає від падіння.

Пареклесія (грец. παρεκκλήσιον від грец. πᾰρᾰ- — префікс зі значенням «розташування поряд, суміжності» + грец. ἐκκλησία — «церква»), у візантійській архітектурі допоміжна прибудова до основного об’єму храму, що створювалася як усипальниця. У руській традиції називається приділом.

Парус, конструкція, що створює перехід від прямокутного приміщення до круглого барабана; зазвичай має форму ввігнутого сферичного трикутника.

Пасинок, нерідний син для одного з подружжя, народжений від попереднього шлюбу другого з подружжя. Пасинком може називатися лише та дитина, яка є рідною одному з подружжя.

Патена (лат. patena, «блюдо»), у католицькій церкві латинського обряду одна з літургійних посудин. Являє собою блюдо із зображенням сцен із Нового Завіту.

Перепоховання, переміщення останків померлого в інше місце й до іншої могили.

Пілон, архітектурний елемент у вигляді вертикального потовщення стіни.

Пілястра (також пілястр, італ. pilastro від лат. pilae — «колона», «стовп»), плаский вертикальний виступ прямокутного перерізу, що зазвичай має, на відміну від лізени — вертикального плаского й вузького виступу стіни, базу та капітель; тим самим пілястра подібна до колони, але відрізняється від круглої колони або півколони прямокутним перерізом.

Плат (церк.), освячена хустка, зазвичай червоного або бордового кольору, якою витирають вуста православні священнослужителі й миряни після причастя.

Плахта, незшита поясна частина жіночого українського національного костюма на сході, півдні та в центрі України, подібна до спідниці.

Плінфа (від грец. πλίνθος — «цегла»), будівельний матеріал Давнього Риму, Візантії та Давньої Русі. Тонка випалена цегла, часто квадратної форми, ширина якої приблизно дорівнювала довжині. Характерна для давньоруського домонгольського зодчества.

Поховання може здійснюватися шляхом віддання тіла (останків) землі (поховання в могилу, склеп) або вогню (кремація); у давнину існував і обряд повітряного поховання, який полягав у підвішуванні тіла померлого в повітрі. Нині також практикують ресомацію — розчинення тіла в гідроксиді калію. Поховання (інгумація) в землі здійснюється шляхом викопування могили (траншеї), розміщення в ній тіла померлого цілком і засипання його ґрунтом.

Підкупольний простір має форму, аналогічну квадрифолію, що складається з квадрата з округлими виступами. Він осмислюється як небесна сфера — горній світ; творець і володар світу ніби оглядає землю з небес.

Підпружні арки, арки, що підтримують купол.

Позакомарне покриття, покрівля, укладена безпосередньо по склепіннях (комарах).

Позумент (фр. passement — облямівка), золота, срібна або мішурна (мідна, олов’яна) тасьма; золототкана стрічка, пов’язка, обшивка, облямівка. Різні вироби (шнури, тасьма, бахрома) з крученої пряжі, те саме, що басон із пряжі з крученої металевої нитки.

Полив’яна кераміка, вироби з випаленої глини, вкриті поливою.

Поліхромія (давньогрец. πολύς — численний і χρῶμα — колір), багатоколірне розфарбування або багатобарвність матеріалу в архітектурі, скульптурі, декоративному мистецтві. Досягається застосуванням різноколірних матеріалів, патинуванням, позолотою або використанням барвників. Була присутня майже в усі епохи та в усіх галузях культури. Протилежним поняттям є монохромія.

Поребрик, декоративний візерунок із цеглин, укладених під кутом до стіни, або з цеглин спеціальної форми.

Портал (лат. porta — двері, ворота), архітектурно оформлений вхід до будівлі.

Портик (лат. porticus, від porta — прохід, навіс), у класичній архітектурі — виступна частина будівлі, крита галерея, утворена колонадою або аркадою, що має власне перекриття: антаблемент, увінчаний аттиком або трикутним фронтоном.

Похорон, сукупність обрядів і дій, що являють собою певний спосіб поводження з тілом померлої людини.

Преподобний (давньогрец. ὅσιος), у православ’ї особливий розряд (лик) святих, які догодили Богу чернечим подвигом. Інакше кажучи, преподобні — «святі з монахів, які молитвою, постом і працею прагнули бути подібними до Господа Ісуса Христа» й досягли успіху в цьому уподібненні.

Преподобномученики (грец. όσιομάρτυς), православні святі, мученики з монахів. Виникнення цього лику святості пов’язане з виникненням і розвитком інституту чернецтва. Преподобномученики ставали жертвами чужинців або своїх співвітчизників, як у період візантійського іконоборства.

Пресвітер (грец. πρεσβύτερος — «старійшина, голова громади», церковний староста, а також «старець», «священник», ієрей, лат. presbyter), найдавніша канонічна (тобто засвоєна давнім церковним законодавством — правилами апостолів, вселенських і помісних соборів) назва другого ступеня священства в християнстві.

Престол, у християнському храмі стіл, що стоїть посеред вівтаря, освячений архієреєм для звершення на ньому Євхаристії. У грецьких Церквах називається Αγία Τράπεζα — «Святий Стіл».

Приділ, спеціально виділена частина основної будівлі храму або прибудова (зазвичай із південного та/або північного боку) для розміщення додаткового вівтаря з престолом для богослужінь. Приділи, або пареклесії, або капели, улаштовують, зокрема, для встановлення в храмі додаткового престолу (престолів), щоб одного дня в одному храмі можна було звершувати більше ніж одну літургію, оскільки в православній церкві заведено звершувати не більш як одну літургію на день на одному престолі. Малий приділ, відокремлений від головного храму стіною, називався застінком.

Притвор (від давньорус. і старослов. притворъ — «прибудова»), прибудова перед входом до храму. Композиційно притвор можна співвіднести з пронаосом, передньою прохідною частиною античного храму. Може влаштовуватися із західного, південного та північного боків храму. Зазвичай відокремлюється від храму стіною з дверним прорізом. Притвор зазвичай відрізняють від нартекса. Вхід до притвору з вулиці влаштовується у вигляді паперті — майданчика перед вхідними дверима, до якого ведуть кілька сходинок.

Просфора, застар. просвира (давньогрец. προσφορά — «приношення»; множина: просфори), богослужбовий літургійний хліб, уживаний у православ’ї для таїнства Євхаристії та для поминання під час Проскомидії живих і померлих.

Прясло, у храмовій архітектурі вертикальні частини фасаду, розділені лізенами (лопатками) або пілястрами.

Пучковий стовп, стовп, що має в плані складний багатогранний профіль.

Рака (лат. raca — ящик, ковчег, труна), ковчег із мощами святих, який зазвичай виготовляють у формі труни. У християнстві рака — місце зберігання останків святих, які в ній перебуватимуть, згідно з доктриною, до Страшного суду. Зазвичай раки встановлюють усередині храму або в підземних сховищах монастирів. Коли віднайдені мощі поміщають у раку й зберігають у ній відкритими для поклоніння, їх убирають в одяг відповідно до статусу святого. У більшості випадків мощі залишалися в землі — «під спудом». При цьому над ними встановлювали порожній надгробок у формі раки, але без відкидної кришки. У давнину на мощах «під спудом» будували храми. Часто рака є твором мистецтва, прикрашається коштовним камінням, виготовляється з благородних металів; для дерев’яних рак використовують цінні породи дерев. Раки вкривають спеціальними покровами з вишитих тканин. Невеликі раки називаються ковчежцями, і в них зберігають лише частини тіл святих.

Розкріповка (від «кріпити, зміцнювати»), прийом, за якого відрізок стіни висувається вперед або назад з усіма частинами згори донизу. Використовується для підвищення композиційної виразності будівлі.

Реконструкції — графічні, макетні, діорамні. Досягнення у вивченні масової (як і монументальної) архітектури давніх об’єктів лягли в основу їхніх реконструкцій. Хоч би якими недосконалими були ці реконструкції, без них, без моделювання їхнього архітектурного вигляду, багато питань культурного й історичного розвитку цих об’єктів залишаться поза межами нашого пізнання. Історико-архітектурне моделювання, засноване на узгоджених свідченнях усіх категорій джерел, дозволяє наблизитися до відповіді на запитання, яким був об’єкт дослідження. Першу об’ємну модель давнього Києва було виконано в 1972 році. У 1975 – 1976 рр. роботу з архітектурного моделювання Києва XII – XIII ст. продовжив А.В. Казанський за участю Ю.С. Асєєва та П.П. Толочка — Діорама «Давній Київ», експонується в Державному історичному музеї УРСР.

Релікварій (лат. reliquarium, від лат. reliquiae — останки, прах, спадщина), вмістилище для зберігання цінних реліквій, які мають сакральне значення. У руській церкві частіше використовують назви рака, або мощовик, мощовник, у якому зберігаються нетлінні мощі.

Риза, верхнє облачення священника під час богослужіння. У православ’ї називається також фелон.

Ризаліт, або резаліт (від італ. risalita — «виступ»), частина будівлі, що виступає за основну лінію фасаду на всю його висоту. Ризаліт зазвичай розташований по центральній осі будівлі. Розрізняють також середні, бічні й кутові ризаліти. На відміну від «крил» — флігелів, наприклад садибного планування в архітектурі російського класицизму XVIII – XIX ст., ризаліт являє собою невеликий виступ, що не впливає на внутрішнє планування будівлі, і його функція не конструктивна, а винятково композиційна.

Ризниця (ризосховище), місце у вівтарі або окреме приміщення при християнському храмі для зберігання богослужбового облачення священників, передусім риз, і церковного начиння (священних посудин). Духовна особа, що завідує ризницею, називається ризничим, а в кафедральних соборах — це соборний ключар.

Рипіда, рипіди (грец. ριπίδιον — опахало, віяло), у Православній церкві, а також у Католицькій церкві візантійського обряду богослужбове начиння у вигляді металевого або дерев’яного двобічного зображення шестикрилого серафима в колі, квадраті, ромбі або зірці на довгому держаку.

Розетка, розетта (від фр. rosette, буквально «трояндочка»), мотив орнаменту у вигляді пелюсток розквітлої квітки або кількох однакових за формою листків, розташованих симетрично й радіально розбіжних від осердя, подібно до ботанічної розетки.

Ротонда (італ. rotonda, від лат. rotundus — круглий), композиційний тип круглої в плані будівлі, зазвичай оточеної колонами й увінчаної куполом.

Руга (від грец. ῥόγα — «платня», своєю чергою від лат. rogāre), виплати духовенству, «ружникам» на Русі, які зазвичай видавали з державної скарбниці або з власних коштів приватних осіб. Руга спочатку означала хліб, який відсипали духовенству замість платні. На відміну від десятини, розмір руги призначався цілком довільно.

Руст, прямокутний камінь з опуклою поверхнею або тиньк, що імітує такий камінь.

Сажень, давньоруська одиниця вимірювання відстані. Перша згадка терміна «сажень» міститься у «Слові про початок Києво-Печерського монастиря», автором якого вважають літописця Нестора (помер близько 1114 року). У давній Русі застосовували не один, а багато різних сажнів. Найдавнішим є маховий сажень (народний) ~ 177,8 см, починаючи з XVI століття перейшов до розряду неофіційних, побутових. У XVI столітті сажень було прирівняно до 3 аршинів, і він став називатися казенним (мірним, триаршинним). У XVII столітті він став основною мірою, затвердженою в 1649 році «Соборним уложенням», ~ 216 см. На початку XVIII століття російські міри довжини було зрівняно з англійськими. 1 сажень прирівняно до довжини 7 англійських футів, тобто 213,36 см. 11 жовтня 1835 року, згідно з розпорядженням «Про систему російських мір і ваг», довжину сажня було підтверджено — 213,36 см. Із запровадженням у 1924 році в СРСР метричної системи мір вийшов з ужитку.

Сандрик (італ. sandric, лат. sanidis, грец. σανις — дошка), архітектурний елемент, невеликий профільований карниз, горизонтальна «поличка» над лиштвою віконного або дверного прорізу. Утилітарна функція сандрика полягає у відведенні дощової води від прорізу; зорова — у підкресленні горизонтальних членувань фасаду.

Саркофаг (давньогрец. σαρκοφάγος), різновид традиційної труни, що використовувався для поховання знаті й зазвичай залишався на поверхні землі в спеціально відведених приміщеннях або на кладовищах. Спочатку слово вживалося для позначення гробниць із троадського вапняку, нібито здатного швидко вбирати в себе людські останки. Слово саркофаг є частиною давньогрецького іменного словосполучення λίθος σαρκοφάγος (lithos sarcophagos, буквально «камінь, що поїдає плоть») і складається з грецьких коренів σάρξ (sarx «плоть, м’ясо», пор. саркома, сарказм) та φαγεῖν (phagein «поїдати»).

Сарматський портрет (польськ. Portret sarmacki), бароковий портретний живопис у Речі Посполитій, що увійшов у моду за короля Стефана Баторія в 1576 році. Назва портрета пов’язана зі світоглядом сарматизму.

Сатурналії (лат. Saturnalia), у давніх римлян грудневе свято на честь Сатурна, з ім’ям якого мешканці Лацію пов’язували запровадження землеробства й перші успіхи культури.

Святитель (церк.-слов. свѧтитель, давньогрец. ἀρχιερεύς), чин святості, у якому вшановуються єпископи (архієреї), канонізовані Церквою за праведне життя, особливі заслуги як духовних пастирів і працю з розбудови Церкви.

Секуляризація, відчуження церковної власності на користь держави.

Родинна усипальниця являє собою спільний склеп або гробницю для поховання членів одного роду, однієї родини чи покоління. У давнину усипальницями називали також братські (спільні) могили.

Сінь (старослов. сѣнь), елемент архітектури шатроподібної форми або у вигляді балдахіна чи навісу. Також шатро, навіс на стовпах або колонах, який зводили над вівтарем, троном, колодязем або який завершував вежу.

Синодик (від давньогрец. συνοδικός «з’єднуваний»), пом’янник, або поминальник, історична назва служби «чину православ’я», що традиційно звершується в першу неділю Великого посту. Так само називається книга або список із переліком імен померлих і живих для поминання під час богослужіння чи в приватній молитві. Збереглося 6 синодиків з іменами князів Чернігівських.

Синтрон (грец. співпрестолля), дугоподібна лава для духовенства, що прилягає зсередини до східної стіни вівтаря й тягнеться вздовж стіни головної апсиди храму. У деяких випадках у центрі синтрона містився єпископський трон (кафедра) — Горній престол.

Скелетизація, перетворення біологічного організму або його частини на скелет.

Склеп, будівля з внутрішнім приміщенням для труни на кладовищі або розташована окремо, також саме таке приміщення. Спільний склеп для поховання членів однієї родини (родинний склеп) або одного роду (родовий склеп) називається усипальницею. Походить від польського sklep — «склепіння, підвал, крамниця». У російській мові побутове значення слова «склеп» традиційно дуже широке. Його часом уживають у значенні поховальної камери або приміщення загалом: як на поверхні (кладовище, некрополь, окреме розташування), так і в підземеллі (під церквою, замком тощо). При цьому за точнішим в останньому випадку словом «крипта» закріпилася виразна церковна належність (саме при храмі й для поховання священників). Терміни «родинний склеп», «родовий склеп» та «усипальниця» часто використовують в однакових контекстах, і вони мають радше стилістичну відмінність.

Сама ідея окремих приміщень для поховань надзвичайно давня, проте склеп у його сучасному вигляді та значенні належить уже до Нового часу. Спочатку виниклі для членів багатих аристократичних родин Європи, кам’яні склепи, що замикалися, слугували захистом від цвинтарних злодіїв, оскільки померлих нерідко ховали в багатому вбранні, з коштовностями, в обладунках і зі зброєю. Ідею одразу підтримали кладовищні служби, адже склепи водночас розв’язували проблему просідання землі над могилами з часом.

Скрипторій (лат. scriptorium від scriptor — «писар, переписувач»), майстерня з переписування рукописів, переважно в монастирях.

Скудельниця (скудельня, божий дім, божедомка, убогий дім, усипальня, започивальня), давня руська назва спільної могили, погосту або кладовища для мандрівників, за поховання яких нікому було платити. Тут також ховали самогубців і людей, що загинули раптово, без причастя й покаяння.

Слуцький пояс, елемент чоловічого костюма Великого князівства Литовського. Вважався ознакою шляхетного походження, його наявність указувала також на добробут власника. Найменування походить від назви міста Слуцьк (білор. Слуцк) у Білорусі.

Смальта (від нім. Smalte або Schmalte, від schmelzen — плавити, італ. Smalto — емаль; застар. шмальта), кольорове непрозоре («глушене») скло, виготовлене за спеціальними технологіями виплавлення з додаванням оксидів металів, а також шматочки різної форми, отримані з нього розколюванням або різанням. До початку XX століття в російській мові слово могло також означати яскраво-синю фарбу, отриману з кремнієвої кислоти й кобальту. Шматочки смальти є традиційним матеріалом для створення мозаїчних панно.

Собор, головний християнський храм міста або монастиря, у якому богослужіння очолює єпископ (архієпископ, митрополит, патріарх).

Солея (із грец. σόλιον = лат. solea, від solum — рівне місце, основа; підлога), являє собою внутрішній елемент простору храму, підвищення перед іконостасом на одну-дві сходинки від підлоги, на всю ширину храму, що збігається за рівнем із підлогою вівтаря; це в певному розумінні робить солею частиною вівтаря, що виходить за іконостас.

Спуд, вислів «під спудом» — у прихованому, потаємному місці.

Ставропігія (грец. σταυροπηγία, від σταυρός — «хрест» + πήγνυμι — «установлювати, водружати», буквально «хрестовстановлення»), статус, що надається православним монастирям, лаврам і братствам, а також соборам і духовним школам, роблячи їх незалежними від місцевої єпархіальної влади й підпорядкованими безпосередньо патріархові або синоду.

Стасидія (стасидій, грец. στασίδια — лава, також церковна лава), у грецькій православній традиції крісло в храмі з відкидним сидінням і невеликим місцем для стояння, що утворюється після його відкидання.

Стилобат (давньогрец. στυλοβάτης, від давньогрец. στῦλος — «стовп, підпора, колона» + давньогрец. βαίνω — «ступаю»), «площина, по якій ступають колони», верхня площина об’ємного (багатоступінчастого) цоколя (стереобата), на якій установлювали стіни, колони, пілони античних будівель. Іноді стилобатом називають увесь верхній східець стереобата. У вужчому значенні стилобат — кам’яна плита на зразок бази під колоною.

Стихар (грец. στοιχάριον від грец. στιχος — «вірш, рядок, пряма лінія»), одяг, богослужбове облачення священнослужителів і церковнослужителів, пряме, довге, з широкими рукавами.

Стовпник (грец. στυλίτης, лат. stylita), християнський святий із числа преподобних, який обрав особливий вид подвигу — безперервну молитву на «стовпі», відкритому підвищеному майданчику, камені, вежі тощо.

Гостинний, церк., книжн., застар. — той, хто гостинно приймає мандрівників.

Страстотерпець, так називають у Православній церкві всіх християнських мучеників, які зазнали страждань (страсть, грец. πάθος, πάθημα, лат. passio) в ім’я Ісуса Христа. Проте переважно ця назва стосується осіб, які прийняли мученицьку смерть не за християнську віру, на відміну від мучеників і великомучеників, можливо, навіть від своїх близьких та одновірців — через їхню злобу, користолюбство, підступність, змову.

Субструкція (від лат. substructio — основа), опорна конструкція, що слугує основою тієї чи іншої частини споруди.

Схимник (схимонах), монах, посвячений у схиму; схима (від давньогрец. σχῆμα — образ), найвищий ступінь чернецтва, що приписує затвор і дотримання суворих (аскетичних) правил.

Темпера (італ. tempera, від лат. temperare — змішувати, пом’якшувати, вгамовувати), водяні фарби, які готують на основі сухих порошкових пігментів. Сполучною речовиною темперних фарб слугують емульсії — природні (розведений водою жовток курячого яйця або ціле яйце) чи штучні (висихальні олії у водному розчині клею, дисперсії полімерів). Головна відмінність темпери полягає в тому, що після випаровування води й полімеризації сполучної речовини фарба стає нерозчинною у воді.

Темплон (грец. τέμπλον), вівтарна перегорода, помилково від лат. tábula — дошка — дерев’яний брус вівтарної перегороди, який використовують для встановлення ікон.

Терем (від грец. τέρεμνον, τέραμνον «дім, житло»), житловий верхній ярус давньоруських хоромів або палат, розташований над світлицею та підклітом. Міг стояти окремо від основного корпусу будинку, на підкліті, над воротами тощо; з’єднувався з ним сіньми — критим переходом.

Тимпан (давньогрец. τύμπανον — бубон), архітектурний елемент, внутрішнє поле трикутного фронтону або щипця. Поле стіни між архівольтами сусідніх арок в аркаді та антаблементом, що лежить на них, правильніше називати не тимпаном, а антревольтом («переддугів’ям, міждугів’ям»). У західноєвропейській архітектурі романського (X – XII ст.) й особливо готичного (XIII – XIV ст.) періодів у тимпанах фронтонів крипт і соборів розміщували важливі з іконографічного погляду композиції: Страшний суд, Христос у Славі (у мандорлі), Коронування Діви або Поклоніння Агнцю, Всевидюще око в трикутнику та променистому сяйві.

Трансепт, поперечне членування храму. У хрестово-купольних спорудах цей термін застосовується умовно, оскільки трансепт — належність споруд у формі базиліки.

Трапеза (грец. τράπεζα — стіл), спільний стіл для споживання їжі в монастирі.

Трапезна, застар. трапеза (грец. τράπεζα — стіл; лат. refectorium), приміщення (будівля) у храмовій установі, призначене для спільного споживання їжі (трапези).

Тризна, сукупність язичницьких поховальних обрядів у східних слов’ян або їхня частина, що складалася з пісень, танців, бенкету та військових змагань на честь покійного. Тризну здійснювали поряд із місцем поховання після спалення покійного. Згодом цей термін уживався як синонім обряду «поминок».

Трикветр, також триквестр (лат. triquetrum від tri «три» + quetrus «той, що має кути»), релігійний символ.

Трикветр

Трифорій (лат. triforium від лат. tres, tria — три й лат. foris — двері, вхід; нім. Dreibogen, Drillingsbogen — потрійна арка), у середньовічних романських і готичних соборах — вузька невисока галерея другого ярусу головної нави. Назва «трифорій» походить від здвоєних або, частіше, строєних аркових прорізів таких галерей.

Тромп (фр. trompe — мисливський ріг, труба), ввігнута поверхня у вигляді частини конуса. Є конструктивним елементом, що забезпечує перехід від квадратного в плані середохрестя хрестово-купольної будівлі та чотирьох підпружних арок до основи циліндричного барабана купола. Чотири тромпи по кутах середохрестя забезпечують перерозподіл ваги купола або вежі.

Туніка (лат. tunica), деталь літургійного облачення католицького клірика.

Фелон (грец. phailones; лат. paenula — «плащ»), риза, вид верхнього священного одягу, уживаного під час богослужінь.

Фреска (від італ. fresco — свіжий), аффреско (італ. affresco), живопис по вологому тиньку, одна з технік настінного розпису, протилежність «альсекко» (розпису по сухому). Під час висихання вапно, що міститься в тиньку, утворює тонку прозору кальцитну плівку, яка робить фреску довговічною. Нині терміном «фреска» можуть називати будь-який настінний живопис незалежно від його техніки (альсекко, темпера, живопис олійними, акриловими фарбами тощо). Для позначення безпосередньо техніки фрески іноді використовують назву «буон фреска» або «чиста фреска». Уперше цей термін з’явився в 1437 році в трактаті італійського художника Ченніно Ченніні (італ. Cennino Cennini).

Фронтон (фр. fronton, від лат. frons, frontis — лоб, передня частина стіни), завершення (зазвичай трикутне, рідше — півциркульне) фасаду будівлі, портика, колонади, обмежене двома схилами даху з боків і карнизом біля основи.

Фундатор (від лат. fundamentum — основа), назва особи в Польській православній церкві, яка виділила кошти на будівництво чи ремонт храму або монастиря чи на його оздоблення іконами, фресками, предметами декоративно-ужиткового мистецтва.

Хітон (грец. χιτών — одяг), чоловічий і жіночий одяг (нижній) у вигляді довгої сорочки з поясом.

Хороми, феодальні двори в «Руській правді».

Хорос (давньогрец. χορός — коло, хор, хоровод), одноярусне або багатоярусне полікандило, кожен ярус якого зроблено у формі обода колеса. Хорос символізує зорі на тверді небесній і є найдавнішою формою панікадила (полікандила).

Хори, верхня відкрита галерея або балкон усередині церкви на Русі.

Царські врата, двостулкові двері навпроти Престолу (у вівтарі), головні врата іконостаса в православному храмі. Царські врата ведуть до вівтарної частини храму й символізують врата Раю.

Цар (від цьсарь, цѣсарь — цесар, лат. caesar, давньогрец. καῖσαρ), один із титулів слов’янських монархів.

Цем’янка, товчена випалена цегла-плінфа, яку додавали до вапняного розчину для поліпшення його гідравлічних властивостей. Цем’янкою називають також сам вапняний розчин із домішкою товченої випаленої цегли.

Цем’янковий розчин, вапняний розчин із заповнювачем із дрібно подрібненої кераміки або товченої цегли.

Цех (від нім. zech, zeche — «об’єднання осіб одного стану»), торговельно-реміснича корпорація, що об’єднувала майстрів однієї або кількох подібних професій, або союз середньовічних ремісників за професійною ознакою.

Каплиця, невелика християнська будівля культового призначення з іконами, що не має особливого приміщення, де містився б вівтар. Православна каплиця — зазвичай окрема церковна будівля в містах, селах, на дорогах і кладовищах. У старообрядництві є молитовнею. У католиків близьким аналогом православної каплиці є капела, проте в ній, як правило, є престол для звершення літургії.

Чорноризець, те саме, що чернець, монах.

Шелига, лінія, що з’єднує верхні точки арки або склепіння.

Щипець, в архітектурі верхня частина, переважно торцевої стіни будівлі, обмежена двома схилами даху й не відокремлена від решти площини стіни карнизом (на відміну від фронтону). Типовий для середньовічних будівель Центральної та Північної Європи.

Екзонартекс (грец. Εξωνάρθηξ, від εξω — поза, ззовні та νάρθηξ — скринька, шкатулка), зовнішня відкрита паперть, щось на кшталт відкритого «вестибюля», «сіней» у ранню добу архітектури візантійських християнських церков. Відокремлювався від атріуму віконними або дверними прорізами, але без дверей і вікон. Основна відмінність від власне нартекса полягає в тому, що екзонартекс є зовнішнім «вестибюлем»-притвором, тоді як нартекс — внутрішнім. Екзонартекси практично зникають з архітектури храмів у VII – IX ст.

Ексгумація (пізньолат. ex — із, лат. humus — земля, ґрунт), вилучення трупа з місця його поховання. Проводиться для огляду й дослідження причини смерті (зокрема й повторних), установлення особи покійного, відкриття нових фактів і доказів у кримінальній справі, рідше — для його перепоховання. Раніше ексгумації з метою вивчення тіла або з інших причин майже не проводилися: це вважалося оскверненням тіла й могили, а також мародерством і наругою над тілом покійного та його духом. Ба більше, багато людей того часу вірили, що коли покійника потривожити (розкопати), то можуть статися великі неприємності, аж до того, що покійник може ожити. Лише грабіжники могил іноді розкопували їх задля легкої наживи. Тільки в XIX столітті почалося активне вивчення трупів, для чого тіло нерідко вилучали з могили попри найсуворіші заборони. Активна ж ексгумація тіл із метою вивчення причин смерті й установлення особи почалася із середини XX століття.

Епітафія (грец. ἐπιτάφιος «надгробний», від грец. ἐπι — на, над і грец. τάφος — могила, Осса, лат. Ossa), вислів (часто віршований), складений із нагоди чиєїсь смерті й використаний як надгробний напис.

Епонім (давньогрец. ἐπώνῠμος — буквально «той, хто дав ім’я», лат. heros eponimus), особа, від імені якої утворено загальні назви або інші власні назви. Спочатку епонімом називали божество, легендарного героя або реальну людину, на честь якої отримував свою назву певний географічний об’єкт.

Ефігія (від лат. effigies), або скульптурний надгробок, — скульптурне зображення померлого, виконане з каменю, дерева або металу на горизонтальній панелі надгробка. Померлого зображували на повний зріст у вигляді барельєфа чи статуї, у лежачому, колінопреклонному або стоячому положенні. Скульптурні надгробки також можуть мати форму бюста. Дуже часто постаті зображені зі схрещеними руками або з’єднаними в молитві долонями.

Юродство (від старослов. оуродъ, юродъ — «дурень, божевільний»), навмисне намагання здаватися нерозумним, божевільним. У православ’ї юродиві — верства мандрівних монахів і релігійних подвижників. Метою удаваного божевілля (юродства Христа ради) проголошуються викриття мирських цінностей, приховування власних чеснот і накликання на себе ганьби та образ.