ЦЕРКВА УСПІННЯ БОГОРОДИЦІ

Церква Успіння Богородиці, залишки кам’яного храму на Володимирській вулиці.

Місцезнаходження церкви. Згідно з радянським і українським істориком та археологом Леонідом Охремовичем Махновцем (помер 1993 року) церква розташовувалася південніше центральної площі «Города Ярослава» і сусідила з Софійським собором.

Центральна площа «Города Ярослава». Макет Києва X – XIII ст. Реконструкція Д. Мазюкевича, експонується в Софійському соборі. Фото 16 вересня 2020 року. Автор – Angloman

Розташування церков згідно з радянською історіографією та сучасні обриси вулиць і будівель. Джерело – Толочко П.П. Древний Киев. – Киев: Наукова думка, 1983. – С. 75. Фото без змін

Фрагмент схематичної карти «Київ у V – XIII ст.». Джерело – Літопис Руський / Пер. з давньорус. Л.Є. Махновця. – Київ: Наукова думка, 1989. – С. 537. Фото без змін

III. «Город Ярослава»

1. Софійський собор

2. Золоті ворота з Церквою Благовіщення Богородиці

3. Церква св. Георгія Побідоносця Георгіївського монастиря

4. Церква св. Ірини Ірининського монастиря з могилою Дира

5. Церква Успіння Богородиці

6. Теремний двір Ольги з теремом, пізніше – двір доместика (начальника хору) з будинком

7. Лядські ворота

8. Жидівські ворота

9. Бориславів двір

10. Брячиславів двір із порубом

11. Глібів (Улібів) двір

12. Коснячків двір (?)

13. Васильків двір (?)

14. Путятин двір (?)

15. Ратшин двір (?)

16. Інші двори

Споруди без нумерації, не згадані в Літописі

Керуючись висновками Л.Є. Махновця, церква розташовувалася на тому місці, де раніше вважалося, що розташовувалася Церква св. Ірини, під дорожнім покриттям Володимирської вулиці навпроти Ірининської вулиці.

Джерело – https://www.google.com/maps/d/embed?mid=1p16HYXV_eZUlKao6SaqTwzhycR8&msa=0&hl=ru&ie=UTF8&t=m&ll=50.4512612977424%2C30.513717032109984&spn=0.005465%2C0.012853&z=18&output=embed. Фото без змін

Історія церкви. Церква була збудована в 1030-х роках великим князем Київським Ярославом I «Мудрим».

1039 року «церква святої Богородиці» була освячена митрополитом Київським і всієї Русі Феопемптом (дав.-грец. Ὁ μητροπολίτης Θεόπεμπτος, близько 1037 – 1049 рр.). Л.Є. Махновець відносив цю подію до Церкви Успіння Богородиці, історична традиція відносить цю звістку до Десятинної церкви.

Церква Успіння Богородиці. Макет Києва X – XIII ст. Реконструкція Д. Мазюкевича, експонується в Софійському соборі. Фото 16 вересня 2020 року. Автор – Angloman

Поблизу південної стіни церкви височів кам’яний Будинок доместика (керівника церковного хору) із сусіднього Софійського собору, збудований на місці зруйнованого кам’яного терему-ротонди (терему княгині Ольги).

План фундаментів Церкви Успіння Богородиці та Будинку доместика. Джерело – Літопис Руський / Пер. з давньорус. Л.Є. Махновця. – Київ: Наукова думка, 1989. – С. 93. Фото без змін

1. Церква Успіння Богородиці

2. Будинок доместика (керівника церковного хору) на місці терему Ольги

3. Сліди дерев’яних лежнів у кам’яному муруванні фундаментів

12 березня 1169 року, за Л.Є. Махновцем, церква була спалена під час взяття й розграбування Києва військом князя Володимиро-Суздальського Андрія «Боголюбського» та його союзників.

1240 року церква була зруйнована під час монгольської навали й довгий час лежала в руїнах.

У 2-й половині XVII століття при розширенні фортечних валів Старого міста руїни церкви були засипані землею.

1833 року, під час розпланування Володимирської вулиці та знесення старих земляних укріплень Верхнього Києва, що проходили паралельно нинішній Володимирській вулиці, у товщі давнього фортечного валу були знайдені залишки стін і фундаментів давньоруської церкви.

У 1833 – 1835 рр. київський археолог-любитель Кондрат Андрійович Лохвицький проводив розкопки цієї споруди.

Влітку 1833 року К.А. Лохвицький розкопав руїни храму, що збереглися на досить значну висоту. Під час розкопок, окрім низки давніх побутових речей, були знайдені: уламки фігурних кам’яних плит, що становили гробниці, кілька плиток мозаїчної підлоги «поливной горшечной работы», відкритих частково «в полатках», частково всередині церкви, п’ять листів свинцю з цвяхами; кілька мідних частин паникадила та уламки дзвона. Крім того, на деяких частинах стін були знайдені фрески: «изображённые красками фигуры по штукатурке, и в одном месте изображение святителя, у которого недостаёт головы, потому что та часть стены, на коей была изображена голова, разрушилась».

1834 року К.А. Лохвицький просить дозволу в київського військового губернатора на проведення розкопок з метою відкриття місця поховання князя Дира, вважаючи, що, згідно з літописами, воно має перебувати за відкритою ним Церквою св. Ірини. 11 серпня Кондрат Лохвицький уже повідомляв губернатору, що: «на означенном месте им открыты семь цельных надгробных каменных досок фиолетового цвета в три аршина (2,13 метра) длины и более аршина (более 70 см) ширины, подобных гробницам, устроенным в полатках церкви св. Ирины, следовательно, одного с ними времени; что позади крепостного рва, коим перерезано кладбище к югу от церкви в огороде городской земли открываются фундаменты, коих каменный материал одинаков с материалом церкви Ирины». З цього К.А. Лохвицький робив висновок, що на тому місці має перебувати дуже давній цвинтар, що існував уже за великого князя Ярослава «Мудрого». Того ж 1834 року К.А. Лохвицький поблизу залишків церкви виявив руїни Будинку доместика.

За дорученням Тимчасового комітету досліджень старожитностей у Києві, заснованого наприкінці 1835 року, К.А. Лохвицьким було складено короткий звіт «О ходе открытия древностей в Киеве до 1836 года», опублікований від імені комітету в листопадовій книжці «Журнала Министерства народного просвещения» за 1836 рік. Чернетку, або копію цього звіту, що збереглася в паперах К.А. Лохвицького, було надруковано 1889 року російським істориком-археографом Миколою Миколайовичем Оглоблиним.

1836 року розкопану частину церкви К.А. Лохвицький описав так: «Открытую часть составляют: место алтаря и в нём подпрестольный камень, цельный, малинового цвета, а по обеим сторонам алтаря каменные полатки, южная с одною, северная с двумя гробницами, не имеющими надписей и содержавшими в себе кости, пересыпанные землёю; сверх того всё продолжение южной стены церкви, с небольшою частью продолжения западной и большая половина средины церкви; наконец усмотрено, но ещё не открыто, церковное подземелье. Остальная часть середины церкви вместе со стеною северною и большею частию западной скрывается ещё под землёй, находясь под садом смежного дома отставного поручика Воронцова».

До звіту було додано план Ірининської церкви, що дуже наочно демонструє методичний рівень робіт К.А. Лохвицького.

План розкопок Церкви св. Ірини 1833 – 1834 рр., складений К.А. Лохвицьким. План перевидавався М. Закревським (Описание Киева. – Л. VI), К. Каневським (О древней Киевской церкви св. Ирины, созданной великим князем Ярославом Владимировичем. – ЖМНП, ч. XII. Санкт-Петербург, 1836, декабрь), І. Фундуклеєм (Обозрение Киева и Киевской губернии по отношению к древностям, 1847). Фото без змін

Невдовзі з’явилося дослідження студента Київської духовної академії К. Каневського, написане на задану митрополитом Київським і Галицьким Євгенієм (у миру – Євфимій Олексійович Болховітінов) тему – «О древней Киевской церкви св. Ирины, созданной великим князем Ярославом Владимировичем», надруковане в груднєвій книжці «Журнала Министерства народного просвещения» за 1836 рік. К. Каневський намагався різними історико-топографічними міркуваннями підтвердити думку, висунуту самим К.А. Лохвицьким і підтриману істориком Максимом Федоровичем Берлинським та митрополитом Євгенієм, про те, що розкопані 1833 року руїни храму справді є залишками Ірининської церкви, збудованої князем Ярославом. М.Ф. Берлинський і митрополит Євгеній після розкопок К.А. Лохвицького відмовилися від раніше висловленої думки про належність Ірининському монастирю руїн, відкритих 1731 року в садибі Софійського собору, і К. Каневський висловлював міцно усталений серед київських археологів того часу погляд на відкриті К.А. Лохвицьким руїни як на залишки Ірининського монастиря.

Незважаючи на те, що численні аргументи, наведені К.А. Лохвицьким на захист цього положення, мали дуже загальний і неконкретний характер, за руїнами, відкритими 1833 року, міцно й надовго закріпилася назва, дана їм самим К.А. Лохвицьким і підтримана його сучасниками. Початковою метою Кондрата Лохвицького було знайти в руїнах літописну Дирову могилу «за Святою Ириною». З цієї причини залишки церкви відразу ототожнили з Церквою св. Ірини.

1837 року згідно зі звітом Тимчасового комітету досліджень старожитностей у Києві залишки давньої церкви, відкриті К. Лохвицьким 1833 року, були розкриті далеко не повністю: «От земли, составлявшей на этом месте целый, довольно высокий и обширный холм, который частью примыкал к валу прежней Старо-Киевской крепости, частью же входил в его состав, расчищены были только: алтарное место с полатками, прилежащими к нему с южной и северной сторон, сверх того, весь остаток южной стены, небольшая часть остатка западной стены и большая половина середины церкви. Остальная часть средины церкви вместе со стеной северной и большей частью западной остались под землёй, по той причине, что часть холма, их скрывающая, занята садом, принадлежащим к дому поручика Воронцова».

Комітет, ставлячи до плану своїх робіт на 1838 рік закінчення розкопок церкви, виходив із таких міркувань:

«1) если, судя по открытым уже остаткам церкви и нельзя предполагать, чтобы в остальных её частях, доселе сокрытых под землёй, находилось что-либо слишком значительное в отношении к отечественным древностям, то по крайней мере окончательное раскрытие остатков всей церкви доставит возможность иметь полный её план;

2) только по окончательном раскрытии всей церкви можно судить о важности этого памятника древности и именно о том, заслуживает ли он сохранения впредь и в каком виде;

3) не очищенные от земли остатки стен, как можно судить по одному месту, в котором внутренняя сторона стены проглядывает из-под земли, вышиною своею превосходит те остатки, которые уже открыты, чем дают повод думать, что, может быть, вообще первые более сохранились от времени древности, нежели последние».

Намічалося продовжити й розкопки на південь від церкви, де К. Лохвицький припускав знайти Дирову могилу, а професор Данилович разом із М.Ф. Берлинським – давній християнський цвинтар.

Комітет досліджень старожитностей був стурбований і подальшою долею відкритих К.А. Лохвицьким руїн. Вважаючи відкриті залишки церкви «памятником, достойным сохранения», комітет вирішив спорудити навколо руїн храму «прочную и довольно высокую деревянную решётку, с тою целью, дабы предохранить сей памятник древности от расхищения». Проте запитаний Будівельним комітетом міський архітектор повідомив: «по высочайше утвержденному плану чрез место, на коем найдены остатки церкви св. Ирины, должна быть открыта улица, а для сохранения сих остатков в память древности, предписано выстроить вновь киот… огорожение же существующего ныне фундамента церкви… по моему мнению, дозволить не можно, так как эта улица должна быть открыта наискорее к приезду государя императора, и Московский комитет древности решил уже о уничтожении сих остатков, а потому дозволение постройки ограды было бы противно настоящему предположению – с оставлением весьма худого виду для высочайшего обозрения тех мест и притом сделало бы остановку в сей части городских работ».

Згідно з відгуком міського архітектора, Будівельний комітет дозволив обнести ґратами лише «место, назначенного для постройки кивота; на огорожу самого фундамента… комитет согласия не дал», що підтвердив своєю резолюцією 23 квітня 1837 року й тодішній генерал-губернатор граф Олександр Дмитрович Гур’єв, вказавши, що «таковая постройка разрешена быть не может впредь до окончательного утверждения плана расположения улицы, при которой находятся остатки помянутой церкви».

У червні 1838 року Тимчасовий комітет досліджень старожитностей звернувся до генерал-губернатора Дмитра Гавриловича Бібікова з вказівкою на те, що: «давно уже замеченное им расхищение камней из остатков древней церкви св. Ирины и доселе продолжается, так что без принятия против него какой-либо решительной меры можно опасаться со временем совершенного изглажения сего памятника древности».

Водночас Комітет запитував з огляду на звістки про остаточне затвердження плану Старокиївської частини міста Києва: «предположено ли по этому плану впредь сохранить в целости остатки древней церкви св. Ирины и если предположено, то сделать… распоряжение как о том, чтобы со стороны местной полиции имелся присмотр и наблюдение за нерасхищением камней от упомянутой церкви, так и о том, чтоб о постройке решётчатого вокруг неё забора сделано было в Строительном комитете окончательное постановление».

Після тривалого листування Будівельний комітет, посилаючись на найвище затверджений 27 листопада 1837 року план, остаточно відмовився дати згоду на влаштування ґрат навколо руїн церкви, а щодо будівництва «кивота» запропонував Київському навчальному округу, якщо останній побажає такий «кивот» влаштувати, «спросить на сие разрешение высшего начальства и об оном уведомить комитет». Рішення затвердив генерал-губернатор Д.Г. Бібіков. Таким чином, пропозиція зберегти руїни не знайшла відгуку у влади, це заважало б прокладанню вулиці, заради чого й почали розкопувати оборонний вал.

Руйновані часом і розкрадані киянами давні руїни, вочевидь, досить довго залишалися серед заново збудованого міста. Ще 1840 року український історик Михайло Олександрович Максимович писав про нерозрите частину валу над руїнами під садом Воронцова.

1846 року російський історик Олексій Іванович Ставровський за розпорядженням Тимчасової комісії, затвердженої при київському військовому генерал-губернаторі, розкопав залишену нерозкритою частину руїн і зробив їхній новий план. Про ці роботи повідомляє С. Крижанівський, автор «Обозрения Киева и Киевской губернии по отношению к древностям», виданого 1847 року Іваном Івановичем Фундуклеєм. Проте ні згаданий план, ні звіт про розкопки опубліковані не були, і місцезнаходження їх невідоме.

Малюнок «Остатки монастыря св. Ирины близ Софийского собора в Киеве». 1846 рік. Російський художник Михайло Макарович Сажин. Розмір 27,5 × 39 см. Малюнок виявлено в Державному історичному музеї в Москві. Оригінал зберігається в Національному художньому музеї України в Києві. Джерело – https://kyivpastfuture.com.ua/ru/irininskaya-czerkov-i-irininskij-stolb-istoriya/. Суспільне надбання. Фото без змін

Малюнок М.М. Сажина, що зображує руїни храму на Володимирській вулиці, безсумнівно, зроблений художником невдовзі після розкопок А.І. Ставровського. На малюнку видно ще чудово збережені, досить високі стіни та стовпи храму.

Малюнок «Руины монастыря св. Ирины вблизи Софийского собора». 1846 рік. Російський художник Михайло Макарович Сажин. Суспільне надбання. Фото без змін

Руїни храму на Володимирській вулиці, вочевидь, у процесі завершення розкопок А.І. Ставровського зображені також на акварелі Федора Григоровича Солнцева. На жаль, автор малюнка не лише зовсім не зрозумів архітектурного вигляду пам’ятки, а й не передав навіть основного характеру її давнього мурування.

Акварель «Развалины храма на Большой Владимирской улице». Середина ХІХ століття. Російський художник Федір Григорович Солнцев. Державний історичний музей у Москві. Суспільне надбання. Фото без змін

Невдовзі після розкопок А.І. Ставровського руїни храму були остаточно розібрані, ймовірно, у зв’язку із завершенням робіт із прокладання Володимирської вулиці. Плити червоного шиферу з руїн храму були використані на викладення бруківки навколо Софійського собору при «відновленні його давнього вигляду», що проводилося в 1843 – 1853 рр. Щебінь із руїн пішов на мощення київських вулиць. Від давнього храму на поверхні землі залишився лише один з його пілонів.

1852 року залишений стовп основи церкви був обкладений давньою плінфою, знайденою під час розкопок, у вигляді чотиригранного стовпа, увінчаний північноруським шатром із позолоченою банею з хрестом. Стовп вдало вписувався в ансамбль розташованих поблизу храмів. Він стояв на проїзній частині на перетині вулиць Володимирської та Ірининської.

1855 року стовп було освячено як каплицю. Він увійшов в історію під назвою – Стовп св. Ірини, інша назва – Ірининський пам’ятник.

Ірининський стовп на гравюрі 2-ї половини 1850-х років. Джерело – https://kyivpastfuture.com.ua/ru/irininskaya-czerkov-i-irininskij-stolb-istoriya/. Суспільне надбання. Фото без змін

Ірининський стовп. Літографія 1858 року. Джерело – https://kyivpastfuture.com.ua/ru/irininskaya-czerkov-i-irininskij-stolb-istoriya/. Суспільне надбання. Фото без змін

1874 року біля колишньої церкви були виявлені катакомбні поховання.

Фото 1890-х років. Джерело – https://kyivpastfuture.com.ua/ru/irininskaya-czerkov-i-irininskij-stolb-istoriya/. Суспільне надбання. Фото без змін

Ірининський стовп на Володимирській вулиці. Близько 1900 року. Суспільне надбання. Фото без змін

Фотографія початку ХХ століття. Джерело – http://www.oldkiev.info/articals/sv_irini.html. Суспільне надбання. Фото без змін

Ірининський стовп. Джерело – https://kyivpastfuture.com.ua/ru/irininskaya-czerkov-i-irininskij-stolb-istoriya/. Фото без змін

У 1909 – 1911 рр. залишки храму на перетині Володимирської вулиці та Ірининської були досліджені. Було знайдено 7 кам’яних (шиферних) плит гробниці (23).

У 1913 – 1914 рр. на розі Володимирської та Ірининської вулиць розпочалося будівництво великого будинку Київського губернського земства за проєктом архітектора В. Щуко (нині будівля Служби безпеки України). Великі земляні роботи, викликані будівництвом, проходили під науковим наглядом Археологічної комісії, яка доручила проведення розкопок київському археологу Сергію Петровичу Вельміну. На жаль, звітна документація цих розкопок майже повністю загинула, за винятком кількох десятків знеособлених негативів, що зберігаються у фотоархіві Інституту археології АН СРСР (нині Інститут археології Російської академії наук), та одного чистового креслення генерального плану розкопок із реконструкцією нерозкопуваних частин церкви.

Незважаючи на те, що розкопками було розкрито лише незначну частину храму, у розкопі відкрилися вже не стіни й навіть не фундаменти церкви, а лише фундаментні рови із залишками дерев’яних субструкцій на їхньому дні, розкопки 1913 – 1914 рр. уперше внесли ясність у розуміння цього храму. Розкопками було розкрито південно-східний кут храму, точніше, рів від фундаменту східної половини південної стіни та прилеглі до нього рови трьох східних поперечних стрічкових фундаментів церкви. На дні ровів виявилися залишки дерев’яних лежнів, по чотири в кожному рові. У зовнішньої лінії рову південної стіни добре збереглися три розширення для викладення лізен (лопаток) південної стіни. Розкриті частини храму дали змогу реконструювати гіпотетично план церкви загалом.

План церкви та Будинку доместика. План-реконструкція 1914 року. Джерело – «OAK за 1913-1915 гг.» (Пгр., 1918. – Рис. 238). Фото без змін

Відстань між першою (східною) парою лізен дала змогу визначити ширину східного поперечного членування будівлі (теоретично цей самий розмір був покладений автором креслення й для побудови західних поперечних членувань), а відстань між другою (західною) парою лізен дала змогу визначити ширину центрального підбанного квадрата. Збережений посеред вулиці пілон храму підтвердив правильність цієї реконструкції.

С.П. Вельмін також дослідив поруч із церквою залишки Будинку доместика. У плані будинок являв собою видовжену прямокутну споруду, архітектура якої нагадувала терема «Города Володимира».

Радянський археолог Михайло Костянтинович Каргер (помер 1976 року) з приводу розкопок С.П. Вельміна висловив думку, що: «Разумеется, не следует придавать этой реконструкции значение обмерного чертежа, как это подчас склонны были делать некоторые исследователи. Надо помнить, что важнейшие элементы реконструкции, а именно пятиглавие храма, местоположение и даже самое существование башни, форма апсид, ширина западных членений являются гипотетическими и не подтверждены данными раскопок. Тем не менее, план-реконструкция 1914 года показывает, как далёк от истины был «обмерный» план К.А. Лохвицкого».

Перехрестя Ірининської з Володимирською вулицею, у центрі видно Ірининський стовп. Джерело – https://kyivpastfuture.com.ua/ru/irininskaya-czerkov-i-irininskij-stolb-istoriya/. Суспільне надбання. Фото без змін

Ірининський стовп на Володимирській вулиці. Джерело – https://kyivpastfuture.com.ua/ru/irininskaya-czerkov-i-irininskij-stolb-istoriya/. Суспільне надбання. Фото без змін

1927 року Ірининський стовп було взято під охорону держави. Проте невдовзі міська влада, плануючи розширити проїзну частину вулиці Володимирської, запропонувала прибрати його та перенести на територію Софійського заповідника або в садибу Георгіївської чи Десятинної церкви. Всеукраїнський археологічний комітет висловився проти. Почалася боротьба – до відділу комунального господарства надійшов сигнал про те, що люди ризикують потрапити під колеса трамвая, тому що Ірининський стовп заважає огляду вулиці. Комісія охорони пам’яток старовини провела відповідні дослідження та дійшла висновку, що пам’ятник тут ні до чого.

1932 року керівництво «Київоблкомунбуду» видало розпорядження про знищення Ірининського стовпа під приводом, що стовп «заважає руху автотранспорту». У ніч з 26 на 27 березня 1932 року Ірининський стовп було зруйновано. Згідно із щоденниковим записом українського радянського вченого Федора Людвиговича Ернста (репресований 1933 року, розстріляний 1942 року): «Вечером 11-12 ч. видел, как кончают разрушать Оринин памятник», тобто ввечері 28 березня.

Місце стовпа вичистили й замостили, при цьому не було проведено наукової фіксації залишків споруди, а знайдене під час руйнувань давнє поховання було одразу знищене. Розбиту цеглу, що залишилася від стовпа, не зберегли, як пропонувалося, на території одного із соборів міста, а викинули на звалище.

23 липня 2013 року з нагоди 1025-річчя хрещення Русі на фасаді адміністративної будівлі Служби безпеки України, на Володимирській вулиці, 33, урочисто відкрили меморіальну дошку. Вона увічнила місце, де Ярослав «Мудрий» збудував монастир і Церкву св. Ірини.

Меморіальна дошка на будівлі СБУ. Джерело – https://kyivpastfuture.com.ua/ru/irininskaya-czerkov-i-irininskij-stolb-istoriya/. Суспільне надбання. Фото без змін

На цьому місці розташовувалася церква. Фото 16 вересня 2020 року. Автор – Angloman

Просідання дорожнього покриття. Фото 16 вересня 2020 року. Автор – Angloman

Якісь обриси на дорожньому покритті. Фото 17 вересня 2020 року. Автор – Angloman

Опис церкви. Судити про первісну композицію церкви можна лише дуже приблизно. Найважливіші елементи реконструкції, а саме п’ятиверхість храму, місцезнаходження й навіть саме існування вежі, форма апсид, ширина західних членувань є гіпотетичними і не підтверджені даними розкопок. Можна сказати одне, що церква була великих розмірів, її фундаменти вкладалися на дерев’яні лежні. У її інтер’єрі фрески чергувалися з мозаїками, різьблені капітелі колон гармоніювали із шиферними плитами та іншим оздобленням.

Воїн. Шиферний рельєф із Церкви Успіння Богородиці. XI століття. Джерело – Літопис Руський / Пер. з давньорус. Л.Є. Махновця. – Київ: Наукова думка, 1989. – С. 93. Фото без змін

Згідно з Л.Є. Махновцем у Церкві Успіння Богородиці був похований:

Ізяслав I Ярославич, великий князь Київський, загинув 03.10.1078 р.