ІСТОРІЯ ЦЕРКВИ З 1786 РОКУ

1786 року внаслідок секуляризації, що проводилася імператрицею Катериною II, Києво-Кирилівський Свято-Троїцький чоловічий монастир було скасовано. Живопис Троїцько-Кирилівської церкви було повністю забілено. Усі будівлі, розташовані на території монастиря, разом із храмом перейшли у володіння Київського «Приказу громадського піклування» для облаштування в них доброчинних і богоугодних закладів.

13 липня 1786 року Святійший Синод видав указ про облаштування в монастирі інвалідного дому та про переведення ченців до інших обителей. Проте 15 березня 1787 року імператорським указом намісник Києво-Печерської лаври ігумен Калліст був возведений в архімандрити вже неіснуючого Кирилівського Свято-Троїцького монастиря й поставлений на «титулярну» архімандрію в Успенському соборі Лаври 19 березня 1787 року.

20 жовтня 1787 року в колишньому монастирі відкрили армійський госпіталь. Тут почав діяти інвалідний дім для ветеранів і скалічених воїнів, так звана «Кирилівська лікарня». Троїцько-Кирилівський храм фактично став «домовою церквою» при інвалідному домі, оскільки майже не мав інших парафіян. Священику не платили, він постійно судився з адміністрацією й служив нерегулярно. Церква не ремонтувалася й занепала, серед храмів Києва це місце вважалося найгіршим, оскільки було найбіднішим. 

У 1803 – 1805 рр. на колишній монастирській території були зведені кам’яні споруди для розміщення богаделень, зокрема для душевнохворих, розраховані на 25 місць.

1815 року на хорах Троїцько-Кирилівської церкви було створено Приділ в ім’я святого Димитрія Ростовського, освячений 18 грудня митрополитом Київським і Галицьким Серапіоном (у миру – Степан Сергійович Александровський), але вже 1830 року його було ліквідовано.

1830 року сюди з Подолу перемістили Дім для душевнохворих, а кількома роками пізніше й Соматичну лікарню з Кудрявця. При кирилівських богоугодних закладах відкрився виховний дім для дітей-сиріт, який функціонував до 1917 року. 1842 року почала працювати фельдшерська школа на 15 учнів, пізніше перетворена на перший на території України середній медичний навчальний заклад.

Троїцько-Кирилівський храм перетворили на лікарняну церкву. Смертність у Кирилівському богоугодному закладі була досить високою, лікарня була переповнена бідними й бездомними людьми. Вочевидь, незаможних небіжчиків ховали на монастирському цвинтарі, який із роками переповнився.

1835 року в церкві планували облаштування теплого приділу. Передбачалося закласти одну з арок храму, провести часткове опалення, але через брак коштів ці роботи відклали.

У 1840 – 1841 рр. у Троїцько-Кирилівському храмі виклали 5 кахельних (білих) печей, труби яких вивели на вулицю, вставили подвійні «зимові» віконниці, усі вікна були заґратовані, частину вікон розтесано.

«Кирилівський монастир із дорогожицькими пагорбами». Акварельний малюнок російського художника Федора Григоровича Солнцева. 1843 рік. Суспільне надбання. Фото без змін

1849 року в Благовіщенській церкві-дзвіниці сталася пожежа, її верхні яруси були пошкоджені.

1849 року Троїцько-Кирилівська церква була заново покрита залізом із повною заміною дерев’яних конструкцій, виправленням бань і хрестів, але зовнішні стіни залишилися почорнілими, а карнизи – обваленими.

З 1854 по 1863 рік настоятелем Кирилівського Троїцького приходу був священник Петро Орловський. Оскільки складені на початку 1840-х років п’ять печей не зігрівали храм, 1854 року в його південно-західній частині було влаштовано теплий Приділ в ім’я апостола Андрія Первозваного, освячений 28 листопада 1854 року ректором Київської духовної академії єпископом Антонієм (у миру – Яків Гаврилович Амфітеатров). Через широку арку з нартекса було зроблено перехід до просторої центральної частини храму. Середня арка з притвору до центру приміщення була зайнята скляними дверима. У правій частині притвору, у прольоті, який веде до середньої частини храму, встановили іконостас. Ліва, північна арка була замурована. Під час шурфування в 1950-х роках біля північно-західного пілона під мармуровою підлогою ХІХ століття на глибині 30 см були виявлені 2 балки-лаги, у перерізі 18 × 24 см, під дерев’яний іконостас ХVII століття. Перегородки, що відокремлюють нартекс від основного об’єму, були видалені 1960-х роках.

29 березня 1860 року під штукатуркою Троїцько-Кирилівської церкви були виявлені давні фрески. Відкриття здійснив священник Петро Орловський, коли під час богослужіння від стіни відвалився шматок вапна й священник побачив на стіні обличчя святого. Відкриття мало загальнодержавне значення. Фрески вирішили розчистити. Керівником реставраційних робіт призначили російського архітектора Олександра Вікентійовича Беретті. Для розчистки фрески промивали концентрованим лужним розчином, що сильно пошкоджувало й змінювало колір зображення, змиваючи фарбовий шар. Кілька фресок було майже повністю знищено. О.В. Беретті з великим скандалом відсторонили від роботи.

1864 року Благовіщенську церкву-дзвіницю було відновлено, надавши їй напівсферичний купол у традиціях класицизму.

У 1869 – 1871 рр. на території колишнього монастиря було побудовано дерев’яну каплицю в ім’я рівноапостольних Кирила й Мефодія та церковний будинок для священника й причту.

1880 року для проведення в Троїцько-Кирилівській церкві досліджень і реставрації давнього живопису із Санкт-Петербурга запросили відомого мистецтвознавця, фахівця у сфері християнської іконографії Адріана Вікторовича Прахова. Роль координатора робіт узяв на себе сам російський імператор Олександр II.

У 1880 – 1889 рр. під керівництвом О.В. Прахова в церкві проводилися роботи, метою яких було «повернути храму благолепный древний вид». Його команда знімає зі стін церкви попередні нашарування штукатурки й живопису, щоб відкрити давні фрескові розписи, які потім копіювалися та фотографувалися. Реставраційна практика 2-ї половини XIX століття передбачала неминуче поновлення давнього живопису, що страждав від численних потертостей та інших механічних втрат. Відкриті фрески мали бути оновлені й, звісно ж, втратили б значення повноцінної пам’ятки. О.В. Прахов запропонував дописати втрачені фрагменти фресок, а на тих ділянках стін, де зображення не збереглися, виконати нові образи й композиції. Проте за наполяганням церковної комісії практично всі збережені фрески вирішили покрити олійними фарбами, зберігаючи їхній давній сюжет і малюнок, а в місцях втрати фресок писати нові зображення.

1880 року за малюнком О.В. Прахова були виготовлені різьблені парапети з мармуру, якими огородили хори церкви.

У 1881 – 1884 рр. порожні місця й давні фрески записали олійними фарбами, що не сприяло їхньому збереженню. Для проведення цих робіт було залучено близько 30 учнів і викладачів Київської малювальної школи (укр. Київська малярська школа) російського та українського художника Миколи Івановича Мурашка, а також 10 студентів Імператорської Академії мистецтв із Санкт-Петербурга, серед яких був і нікому тоді не відомий молодий художник-студент Михайло Олександрович Врубель.

З усієї Російської імперії почали надходити кошти на проведення робіт у церкві. Особливо посилилася увага меценатів до Троїцько-Кирилівської церкви, коли 1882 року новий імператор Олександр III узяв на себе роль координатора цих робіт.

1887 року п’ятиярусний дерев’яний іконостас початку XVII століття було замінено мармуровим за проєктом О.В. Прахова. У храмі покладено нові підлоги, більшу частину викладено паркетом, а вівтарну – мармуром.

29 травня 1889 року, після завершення всіх робіт, церкву заново освятив єпископ Чигиринський, вікарій Київської єпархії Ієронім (у миру – Ілля Тихонович Екземплярський), про що свідчить пам’ятна мармурова дошка, вмонтована в стіну аркосолія південно-західної паперті.

Пам’ятна плита. Мармур. Текст: «Этот храм святого Кирилла, созданный великим князем Всеволодом Ольговичем и княгиней его Марией Мстиславовной в года 1140 – 1179, приведён внутри в древний вид повелением благочестивейшего государя императора и самодержца всероссийского Александра III в года 1882 – 1889». Експонується в Кирилівській церкві. Фото 19 вересня 2020 року. Автор – Angloman

Надбрамна Благовіщенська церква-дзвіниця. Фото кінця ХІХ – початку ХХ ст. Джерело – Кілессо Т.С. Кирилівський монастир. – Київ: Техніка, 1999. Суспільне надбання. Фото без змін

Панорама монастирського комплексу. Фото початку 1900-х років. Джерело – Hewryk, Titus D. (1982) The Lost Architecture of Kiev, Category: New York: The Ukrainian Museum ASIN: B0006E9KPQ (Out of print). Суспільне надбання. Фото без змін

План Троїцько-Кирилівської церкви. Початок 1900-х років. Суспільне надбання. Фото без змін

Троїцько-Кирилівська церква. Фото початку ХХ століття. Автор – Palukopa. Ліцензія – Creative Commons Із зазначенням автора – Розповсюдження на тих самих умовах 4.0 Міжнародна. Фото без змін

1903 року до 150-річчя прославлення святителя Димитрія Ростовського фрескові розписи вирішили привести до ладу. Фрески були записані олійними фарбами, малюнок і сюжет були збережені.

Інтер’єр Троїцько-Кирилівської церкви. Фото початку XX століття. Джерело – https://www.pravenc.ru/text/1840467.html. Фото без змін

Троїцько-Кирилівська церква поступово занепадала. Її огляд археологічною експедицією 1909 року зафіксував протікання покрівлі, порушення дренажної системи, зношеність дерев’яних конструкцій, небезпеку для збереження монументального живопису, вкритого кіптявою та пилом.

З приходом радянської влади всі колишні монастирські будівлі були націоналізовані й передані Київському психоневрологічному диспансеру (нині Київська міська клінічна психоневрологічна лікарня № 1 імені І.П. Павлова). Адміністрація лікарні вимагала припинити церковний дзвін, «що дратує психічно хворих», але група професорів-медиків дала висновок про його зворотний ефект.

У 1924 – 1928 рр. наукові дослідження Кирилівської церкви проводив історик архітектури Іполит Владиславович Моргілевський.

1927 року храм і надбрамна церква з дзвіницею були обстежені комісією у складі видних учених Данила Михайловича Щербаківського (самогубство 6 червня 1927 року), Федора Людвіговича Ернста, І.В. Моргілевського, які констатували плачевний стан будівель.

1927 року в Кирилівській церкві були здійснені нові розчистки давніх фресок.

1927/1928 року богослужіння в церкві були припинені.

18 травня 1929 року рішенням Ради Народних Комісарів УСРР, зважаючи на виняткову історичну й художню цінність Кирилівської церкви, утворено «Києво-Кирилівський державний історико-культурний заповідник». До складу музею увійшло 11 монастирських споруд. Першим директором музею став А.М. Александров, член Московського археологічного товариства. Він розпочав ремонтні роботи, нову реставрацію фресок і врубелівської ікони «Богоматері з Немовлям» у вівтарі. Дім причту Кирилівської парафії перетворили на лікарняний морг.

Арка-ворота на територію колишнього монастиря. Пастельний малюнок 1931 року. Автор – Palukopa. Ліцензія – Creative Commons Із зазначенням автора – Розповсюдження на тих самих умовах 4.0 Міжнародна. Фото без змін

У березні 1930 року за рішенням Київської міськради були зняті 5 дзвонів і масивні мідні віконниці із золоченими підвісками з дзвіниці, а з Кирилівської церкви вилучені 12 срібних предметів. Усі кам’яні споруди на території монастиря також планувалося передати музею. Зокрема, у жовтні 1930 року Всеукраїнський археологічний комітет виступив із пропозицією відкрити в надбрамній Благовіщенській церкві музей архітектора І.Г. Григоровича-Барського, але замість музею там розмістилися художні майстерні, канцелярія й квартира директора Кирилівського заповідника А.М. Александрова.

У 1930-х роках Кирилівську церкву оглянула професійна комісія, яка визначила необхідність негайної реставрації живопису М.О. Врубеля, проведення ремонту даху, реставрацію живопису, ін’єктування тріщин і так далі.

1936 року, попри музейний статус території, директорка Кирилівської психіатричної лікарні Гальперина ініціювала руйнування надбрамної Благовіщенської церкви з дзвіницею, келій і кам’яної огорожі.

23 червня 1936 року президія Київської міськради своєю постановою № 2577 дала дозвіл на знесення Благовіщенської церкви-дзвіниці та використання її цегли для реконструкції психоневрологічної лікарні.

1937 року розпочалися роботи з розбирання Благовіщенської церкви-дзвіниці й монастирської стіни з аркою-воротами та кутовими вежами, із чотирьох веж збереглася одна – південно-західна – і близько 15 метрів стіни завтовшки близько 2 метрів. Водночас будівля церкви-дзвіниці виявилася настільки міцною, цегла виготовлялася на заводі І.Г. Григоровича-Барського, що намір розібрати її, а цеглу використати для лікарняних будівель, було відкладено. 

У 1937 – 1939 рр. наукові дослідження Кирилівської церкви проводив історик архітектури Юрій Сергійович Асєєв. Реставраційні роботи в церкві тривали безперервно до 1940 року.

11 листопада 1939 року надбрамний Благовіщенський храм із дзвіницею було підірвано.

Ще до 1941 року було помічено деформацію Кирилівської церкви, можливо, пов’язану з обваленням склепінь кирилівських печер з північно-східного боку пагорба, на якому споруджено храм.

У 1941 – 1943 рр., у період німецько-фашистської окупації Києва, Трапезна церква святого Василія Великого була відкрита для богослужінь. Кирилівська церква використовувалася окупаційною владою як склад оптичного скла, зрідка в ній проводилися екскурсії.

Під час звільнення Києва в листопаді 1943 року церква частково постраждала: снарядами було зруйновано покрівлю, вибито вікна з рамами, що призвело до пошкодження фресок.

У 1944 – 1945 рр. Ю.С. Асєєв продовжив дослідження й реставраційні роботи в Кирилівській церкві.

У 1945 – 1952 рр. попередні дослідження підземель Кирилівської церкви проводив радянський археолог Ілля Михайлович Самойловський.

У 1949 – 1954 рр. у процесі комплексних ремонтно-реставраційних робіт церкви, під керівництвом радянського архітектора Миколи В’ячеславовича Холостенка проведено дослідження храму. Ці роботи, викликані деформаціями конструкцій храму, дали змогу здійснити не лише глибокі буріння в зоні храму, а й низку невеликих розкопів усередині та зовні церкви, а також розкриття великих ділянок штукатурки на фасадній поверхні її стін, вивчені підлоги церкви. Виявлені порожнечі під Кирилівською церквою були забутовані й проведено зміцнення фундаментів храму, проте деформації в стінах церкви мали місце й надалі.

1952 року під час проведених М.В. Холостенком розкопок у південному членуванні нартекса церкви вдалося виявити під різночасовими пізніми настилами залишок стіни, що піднімався на 18-20 см над рівнем давньої підлоги, завтовшки 1,3 метра з напівкруглою нішею апсиди діаметром 1,37 метра. Визначено, що тут перебувала хрещальня, розібрана, ймовірно, на початку ХVII століття за ігумена Василя Красовського, у ході ремонтно-реставраційних робіт. 

Хрещальня XII століття. Фото 19 вересня 2020 року. Автор – Angloman

У 1953 – 1956 рр. під час проведення земляних робіт під храмом було виявлено підземний хід. Збереглися спогади одного дослідника – Зіміна. У печери його завів із північного боку храму наглядач Кирилівської церкви. Зімін пише: «мы вошли в пещеры, там стояли гробы, как и в Лавре, однако стояли они не вдоль прохода, а поперёк; мы прошли метров 20, дальше стояли скрещенные поддерживающие потолок балки и ещё дальше идти не решались…». Ось і вся інформація. Єдине натурне свідчення.

Через 10 років вхід до печер було завалено камінням і залито бетоном. Ці вимушені заходи було вжито після того, як центральною абсидою храму пройшла наскрізна величезна тріщина. Результатом робіт зі зміцнення фундаменту стала фактична консервація підземель. Також за допомогою геологічних шурфів під храмом були виявлені великі порожнини. У них закачали близько 300 м³ високоміцного цементного розчину, і під фундаментами Кирилівської церкви з’явилася нова міцна опора, завдяки якій їхнє просідання припинилося.

Східний фасад церкви. Джерело – https://www.myslenedrevo.com.ua/ru/Sci/Kyiv/1958Karger/Vol2/12-Early13C/StCyrilMonastery.html. Фото без змін

У 1950-х роках з-під олійних розписів XIX століття було відкрито давній фресковий живопис. У місцях, де фрески не збереглися, залишили олійні розписи XIX століття, також проводилися роботи зі зміцнення основ штукатурки. Цю складну й копітку роботу здійснювали художник-реставратор Лука Петрович Калениченко (укр. Лука Петрович Каленіченко, 1950 року), хімік-технолог Ольга Федорівна Плющ, художники-реставратори: А.І. Марампольський, Леонід Григорович Тоцький, П.Я. Редько, Ольга Лисаневич, А. Остапчук, А. Коваленко, В. Рибчинський, Д. Капоріков та інші.

У 1955 – 1960 рр. М.В. Холостенко проводив у церкві наукові дослідження.

13 березня 1961 року Куренівський селевий потік знищив Копилівський цвинтар, розташований біля Кирилівської церкви.

1962 року від психоневрологічної лікарні музей відгородили неестетичним залізобетонним парканом.

З 1964 року розпочалося планомірне розкриття всього ансамблю давніх фресок Кирилівської церкви.

24 серпня 1965 року указом Ради міністрів Української РСР Музей «Кирилівська церква» з Кирилівським храмом, вежею та частиною збереженої монастирської стіни увійшов до складу Державного архітектурно-історичного заповідника «Софійський музей» (з 1994 року – Національного заповідника «Софія Київська»).

1965 року Музей «Кирилівська церква» було відкрито для відвідувачів.

У 1965 – 1966 рр. проведено ремонтні роботи з пониження підлоги храму на 45 – 50 см. Були зняті різночасові нашарування підлоги до первинного рівня XII століття з метою відновлення первісного архітектурного об’єму церкви. У ході робіт було виявлено понад 20 поховань. Храм обстежили: геодезисти, гідрологи, археологи, архітектори, інженери, історики, мистецтвознавці та художники-реставратори.

У 1970-х роках у Музеї «Кирилівська церква» проводилися масштабні реставраційні роботи з відкриття фресок з-під записів XIX століття. Цю роботу під керівництвом П.Я. Редька проводила бригада реставраторів. Завдяки їхнім зусиллям було професійно відкрито понад 800 м² фресок. У місцях, де фреска не збереглася, були збережені залишки стінописів XIX століття.

Вигляд з південного заходу. Фото 1984 року. Джерело – https://www.pravenc.ru/text/1840467.html. Фото без змін

1991 року, після здобуття Україною незалежності, українським урядом було ухвалено постанову № 83, що містила перелік храмів – пам’яток архітектури, які не підлягали поверненню Церкві, – серед інших пам’яток до нього увійшла й Кирилівська церква.

У 1990-х роках дах Кирилівської церкви було перекрито мідними листами, утеплено горище.

У 1992 – 1993 рр., завдяки активності Кирилівської громади, зареєстрованої 1 листопада 1991 року, на території колишнього монастирського комплексу відновилися богослужіння. Для звершення богослужінь головний лікар лікарні В. Лисовенко виділив приміщення в колишній трапезній палаті монастиря. Потім Церкві передали одноповерховий корпус сестринського відділення в аварійному стані. Пізніше на місці старого складського лікарняного приміщення було збудовано благодійну їдальню.

1993 року було зареєстровано Кирилівську парафію Української православної церкви.

1994 року Кирилівська церква стає пам’яткою національного значення, у храмі відновлено богослужіння.

З 1996 року, залишаючись державним музеєм національного значення, Кирилівська церква стала об’єктом громадського користування – музеєм-церквою. Між Кирилівською парафією УПЦ і Музеєм «Кирилівська церква» Національного заповідника «Софія Київська» було укладено охоронний договір про спільне користування храмом. Богослужіння стали проводитися регулярно у святкові та недільні дні.

22 червня 1998 року Кирилівська церква була освячена архієрейським чином.

1999 року знесену Благовіщенську церкву-дзвіницю було внесено до програми відтворення видатних храмів України. Проєкт відновлення було підготовлено на підставі архівних креслень і фотодокументів. На фундаменті дзвіниці проведено археологічні дослідження.

31 травня 2000 року предстоятель Української православної церкви митрополит Київський і всієї України Володимир (у миру – Віктор Маркіянович Сабодан) освятив нову дзвіницю й приміщення сестринського відділення, перебудоване під притулок для самотніх хворих (25-те відділення), 16 жовтня 2001 року – їдальню «дому милосердя» та баптистерій. З 2001 року при Кирилівській церкві діє притулок для душевнохворих бездомних людей.

2002 року постанову уряду України № 83 від 1991 року було скасовано, і Кирилівську церкву на підставі укладеного договору було передано Українській православній церкві.

2005 року проведено археологічні дослідження біля храму. Повністю відкрито фундаменти давньої північної прибудови до Кирилівської церкви. 

2005 року парафіяльна громада уклала договір з Держбудом України та музеєм про право регулярного користування собором на час богослужінь у недільні та святкові дні, однак прохання про передачу церкви в постійне користування Церкві задоволені не були. 

2006 року навколо храму влаштовано гідроізоляцію, проведено осушення стін від надлишків вологи. Зовнішня поверхня стін регулярно штукатуриться й білиться.

Західний фасад церкви. Фото 28 лютого 2008 року. Автор – Ростислав Маленков. Ліцензія – Creative Commons Attribution-Share Alike 3.0 Unported. Фото без змін

З 2008 року богослужіння в Церкві святого Василія Великого при старому трапезному корпусі звершуються за узгодженим із музеєм графіком.

На думку музейних працівників і реставраторів, використання Кирилівської церкви «за прямим призначенням» веде до неминучого псування й руйнування фресок та іконостаса. Кіптява від свічок потрапляє на поверхню ікон і фресок, режим вологості дотриматися неможливо, а в дні церковних свят віряни спинами й плечима затирають унікальний стінопис. Більше того, місцева церковна громада УПЦ визнала живопис знаменитого іконостаса роботи М.О. Врубеля «неканонічним».

14 червня 2011 року рішенням Священного Синоду Української православної церкви Кирилівську парафію було перетворено на Свято-Кирилівський чоловічий монастир. Троїцько-Кирилівська церква увійшла до складу цього монастиря.

2012 року державними органами та священноначалієм УПЦ погоджено план відновлення Благовіщенського надбрамного храму з дзвіницею.

Збережена кутова кругла вежа з купольним дахом і 15 метрів монастирської стіни. Фото 12 січня 2013 року. Автор – Іван Биков. Ліцензія – Creative Commons Із зазначенням автора – Розповсюдження на тих самих умовах 4.0 Міжнародна. Фото без змін

Кутова кругла вежа з купольним дахом. Фото 12 травня 2013 року. Автор – Kiyanka. Ліцензія – Creative Commons Із зазначенням автора – Розповсюдження на тих самих умовах 4.0 Міжнародна. Фото без змін

Східний фасад церкви. Фото 16 вересня 2013 року. Автор – Андрей Романенко. Ліцензія – Creative Commons Attribution-Share Alike 3.0 Unported. Фото без змін

З 2014 року богослужіння в Кирилівській церкві звершуються за узгодженим із музеєм графіком.

Вигляд з південного заходу. Фото 4 березня 2017 року. Автор – Сарапулов. Ліцензія – Creative Commons Attribution-Share Alike 4.0 International. Фото без змін

Північний фасад церкви. Фото 19 вересня 2020 року. Автор – Angloman

Іноді в Кирилівській церкві проводяться концерти давньоруської музики в грамзаписі, виступають артисти філармонії.

Інтер’єр Кирилівської церкви. Фото 25 вересня 2021 року. Автор – Vi Ko. Ліцензія – Creative Commons Із зазначенням автора – Розповсюдження на тих самих умовах 4.0 Міжнародна. Фото без змін