ВЕЛИКИЙ ТУРЯЧИЙ РІГ З КУРГАНУ «ЧОРНА МОГИЛА»
Довжина великого рога – 67 см. Його срібна оправа прикрашена чудовим карбованим позолоченим звіриним орнаментом.
Великий ріг (ріг, срібло, кування, карбування, карбування, золочення, чернь), X століття. Експонується в Державному історичному музеї у Москві, Російська Федерація. Ілюстрація з книги В.А. Прохорова «Материалы по истории русских одежд и обстановки жизни народной». – Выпуск 1, 1881. Джерело – https://russianold.ru/2020/11/26/ritons/. Фото без змін
Джерело – ru:Великокняжеская, царская и императорская охота на Руси. 1896 – 1911 рр. Автор – ru:Самокиш, Николай Семёнович та інші. Суспільне надбання. Фото без змін
Під час реставрації на розі було виявлено різьблення по самій роговій речовині, яке згодом було приховане оковкою.
Центральна частина оправи рога, де розміщені зображення, прокарбована й позолочена, а краї прикрашені рослинним візерунком, наведеним чернню. В основу малюнка покладено сюжет, де фігурують фантастичні тварини, звірі, птахи й люди. На золотому полі рельєфно виділяються світлі фігури: 2 крилатих драконів, 2 орлів, 2 собак, 2 грифонів, вовка, півня та 2 людей. Усі вони химерно вигнуті, переплетені між собою, деякі з них кусають один одного, інші стоять окремо.
Оправа рога. Ілюстрація з книги В.А. Прохорова «Материалы по истории русских одежд и обстановки жизни народной». – Выпуск 1, 1881. Джерело – https://russianold.ru/2020/11/26/ritons/. Фото без змін
На тильному боці оправи рога великим планом зображено двох чудовиськ-грифонів, сплетених між собою хвостами та крилами, що утворюють візерунок у вигляді рослинної пальмети, яка ділить оправу на дві частини. Праворуч від грифонів стоїть вовк із повернутою до них головою з широко роззявленою пащею та вищиреними зубами. За вовком – півень, готовий до стрибка на звіра.
Фрагмент оправи. Джерело – https://kulturologia.ru/blogs/040318/38069/. Фото без змін
Ліворуч від грифонів сплелися два дракони, що гризуть один одного, по обидва боки – два орли й дві собаки.
Фрагмент оправи. Джерело – Історія українського мистецтва. – К.: Наукова думка, 1966. – Т. 1. – С. 361. Фото без змін
Центральне місце в орнаментальній композиції займає зображення двох людських фігурок, звернене до обличчя, що п’є з рога. Цій сцені, судячи з усього, художник надавав основного значення. На перший погляд зміст сцени дуже простий: двоє мисливців стріляють у птаха; але коли ми починаємо вдивлятися уважніше, то бачимо низку загадкових деталей.
Фрагмент оправи. Джерело – https://bigenc.ru/archeology/text/4682545. Петрухин В.Я. Русь в IX – X веках. От призвания варягов до выбора веры. – 2-е изд., испр. и доп. Москва: Форум: Неолит, 2014. Фото без змін
У руці однієї з фігур – бородатий чоловік у довгій сорочці або кольчузі з непокритою головою – лук, але стріли вже немає, вона щойно спущена з тятиви. Друга фігура – жіноча, і, судячи з довгих кіс, це дівчина. У лівій руці в неї теж лук, у правій – спорожнілий сагайдак. Найцікавіше полягає в тому, що три стріли, усі вони зображені за спиною чоловіка, летять не в птаха. Сам птах з розпростертими крилами вже збирається полетіти. Одна стріла зламана, друга летить угору, а третя – прямо в голову чоловікові.
Ось тут ми й підійшли до однієї з найбільших загадок східноєвропейського образотворчого мистецтва дохристиянського періоду. Спроби прочитати сюжет оправи турячого рога з «Чорної могили» робилися протягом багатьох десятиліть. Усі дослідники були одностайні в тому, що на ній зображено послідовний сюжет, який розвивається. Однак усі вони по-різному трактували й трактують сюжет цієї композиції. Дмитро Якович Самоквасов шукав тлумачення зображення в чернігівському фольклорі.
У 2-й половині XX століття широкого поширення в науковому світі набула гіпотеза радянського і російського археолога, фахівця зі слов’янської культури та історії Давньої Русі Бориса Олександровича Рибакова (помер 2001 року), який пов’язав сюжет оправи з билиною про богатиря Івана Годиновича. Ця гіпотеза була опублікована в його праці «Древности Чернигова». – «Материалы и исследования по археологии СССР», № 11, 1949. – С. 49. Згідно з гіпотезою, турячий ріг був виготовлений місцевим майстром, а композиція на ньому відображає сюжет чернігівської билини про Івана Годиновича, богатиря з билин Володимирового циклу про Володимира Красне Сонечко, відомої за записом, зробленим ще в XVII столітті. Це казковий сюжет про «заговорені стріли». Небіж князя Володимира, Іван Годинович, вирушив до Чернігова, щоб посватати за себе доньку купця Дмитра – Марію (в іншій версії – Настасію). Коли купець відмовляє Іванові Годиновичу в руці доньки, оскільки вона вже заручена з царем Кощієм Безсмертним, Іван силоміць викрадає Марію. На шляху до Києва їх наздоганяє Кощій і викликає Івана на бій. Іван Годинович повалив Кощія, хотів розпороти йому груди і просить Марію подати йому ніж, але дівчина допомагає Кощієві перемогти богатиря, прив’язати його до дерева й віддалася любовним втіхам з Кощієм. У цей час прилітає на дерево ворон і людським голосом каже, що не судилося Кощієві володіти Марією, а судилося володіти нею Іванові Годиновичу. Розгніваний Кощій пускає у ворона стрілу, яка, обернувшись назад, убиває самого стрільця. Саме цей кульмінаційний момент билини, на думку Б.О. Рибакова, і зображений на оправі турячого рога. Билина ж, на думку Б.О. Рибакова, була відголоском реальних подій: якоїсь перемоги чернігівців над печенігами, яка супроводжувалася відбиттям руських полонянок. Але завершальний сюжет билини не такий поетичний. Марія, побоюючись за свою долю, хоче відрубати Іванові Годиновичу голову, але шабля ковзнула і розсікла лише пута, якими був зв’язаний Іван. Билина закінчується жорстокою розправою Івана Годиновича з Марією, якій він спочатку відсікає руки, потім ноги і нарешті голову.
Наприкінці XX століття дослідники піддали гіпотезу Б.О. Рибакова критиці, зокрема, її визнали неспроможною фольклористи. Гіпотеза була заснована на загальній філософії ілюстрування епічних історій: коли в прикладному мистецтві зображується поодинокий епічний епізод, то це завжди перемога над ворогом – людиною, звіром, чудовиськом. У випадку ж з оправою турячого рога головний герой узагалі відсутній, а людські фігурки зображені в позі приниження, такими, що тікають від небезпеки. «Віща птаха», в яку згідно з гіпотезою Б.О. Рибакова стріляє Кощій, не виявляє композиційного зв’язку з фігурками людей: випущені стріли спрямовані не в її бік, а в протилежний.
Не є безперечним і визначення правої фігурки як жіночої. Те, що вона зображена в штанах і озброєна луком, свідчить скоріше проти цього припущення. Немає і повної впевненості в тому, що фігурка зображена з косою, – це може бути й заплетена борода. А якщо це справді коса, то це не безумовна ознака жінки, оскільки у Східній Європі були відомі коси й у чоловіків.
Одним із недоліків трактування композиції Б.О. Рибаковим є її обмеженість трьома фігурами. Сучасні дослідники вважають, що органічною частиною сюжету є зображення півня та вовка. «Доповнена» таким чином сцена виявляє цілу низку ознак своєї належності до скандинавської міфології. У цьому немає нічого дивного: у ті часи існував тісний зв’язок давньоруської та скандинавської культур, основою якого були традиційні торговельні, військові та політичні зв’язки. Вікінги, яких на Русі називали варягами, не лише служили руським князям у складі своїх «національних» військових формувань, а й воювали у складі руських дружин, висловлюючись сучасною мовою, за індивідуальним контрактом. Цілком природним явищем були й змішані шлюби, і поява «гібридних» сюжетів у літературі та образотворчому мистецтві.
За «скандинавського прочитання» композиції (зліва направо) на перше місце висувається зображення вовка – одного з центральних персонажів скандинавської міфології. У «Провіщанні велви» (давньоскандин. Völuspá), першій і найважливішій пісні «Старшої Едди», збірки римованих скандинавських міфів, згадується чудовисько Фенрір-вовк (давньоскандин. Fenrir), головний ворог богів, убивця верховного бога скандинавського пантеону Одіна (давньоскандин. Óðinn), викрадач сонця, якому належить поглинути місяць. Згідно зі скандинавською міфологією, Фенрір аж до кінця світу – «загибелі богів» – томиться зв’язаний чарівними путами. Його звільнення виступає важливим міфологічним мотивом, слова «пута розірвані, вирвався вовк» є рефреном, що неодноразово повторюється в «Провіщанні велви».
Цілком відповідно до тексту пісні фігура вовка на оправі представлена охопленою плетіннями, що захоплюють його передню лапу та шию. Вільний кінець стрічки виходить із пащі вовка й завершується рослинним мотивом. Імовірно, майстер прагнув представити вовка, що перегризає «пута».
Деталь оправи. Джерело – https://kulturologia.ru/blogs/040318/38069/. Фото без змін
Наступна фігура праворуч, – півень, що співає, – також знаходить собі відповідність у тій самій пісні «Старшої Едди»: опис «загибелі богів» починається зі згадки про спів півня. У цьому контексті людські фігурки на оправі рога вільно можна вважати зображеннями богів, що зазнають поразки.
«Скандинавське прочитання» композиції незрівнянно багатше й достовірніше за трактування, запропоноване Б.О. Рибаковим. І все ж воно недостатньо переконливе. «Провіщання велви» являє собою хоч і дуже короткий, але дуже насичений описами подій текст, зокрема двобоями, серед яких є чимало сцен, набагато «гідніших» відображення в монументальному образотворчому мистецтві. Яскравим підтвердженням цього є рунічний камінь з острова Мен (англ. Isle of Man, Британська коронна залежна територія), на якому висічено два сюжети. На одному зображенні вовк пожирає Одіна, на іншому – син Одіна, бог грому та блискавки, Тор (давньоскандин. Þōrr) б’ється зі світовим змієм.
Фото 24 грудня 2012 року. Автор – Лапоть. Ліцензія – Creative Commons CC0 1.0 Універсальної передачі в суспільне надбання (Universal Public Domain Dedication). Експонується в Державному історичному музеї у Москві. Фото без змін
На думку угорського історика та археолога Дьюли Ласло (угор. László Gyula, помер 1998 року), композиція на оправі рога відображає сюжет про священне полювання.
На думку радянського і українського археолога Руслана Сергійовича Орлова (укр. Руслан Сергійович Орлов, помер 2013 року), композиція на оправі рога відображає світський сюжет про «героїчне походження слов’янських князів», що відображає «язичницьке» минуле або світосприйняття в давньоруському мистецтві XI – XIII ст.
2004 року І.Р. Василевський з Інституту археології та етнографії Сибірського відділення Російської академії наук у статті «О ритуальном календаре и верованиях в дохристианской Руси. По археологическим материалам кургана Черная могила» пише, що «на турячому розі зображена схема підрахунку часу для полюддя – збору данини князем, заснована на дев’ятимісячному періоді (280 днів)». «Персонажі карбування вказують на значущі моменти під час обчислення лунного місяця та фаз місяця. Ці образи пов’язані з міфами та легендами дохристиянської Русі, корінням що сягають в індоіранську культуру. Становлення руської державності… передбачало збір князем різних видів данини та забезпечення на своїй території єдиної жрецької влади, що підтверджується знахідками з Чорної могили».
Російський археолог Ольга Олексіївна Щеглова вважає, що сюжет композиції на оправі рога є продуктом своєрідного копіювання, здійсненого місцевим майстром з оригіналу, подібного до парадного візантійського олифанта, вкритого різьбленням. Як оригінал, який міг послужити чернігівському майстрові джерелом композиційних, сюжетних і стилістичних запозичень, вона навела горн (олифант) з візантійським орлом імовірного правителя Нітранського князівства (словацьк. Nitrianske kniežatstvo) угорського полководця Лелі (Легель, варіанти написання латиницею: Lehel, Lele, Lél, помер 955 року), який експонується в музеї міста Яшберень (угор. Jászberény, у медьє Яс-Надькун-Сольнок в Угорщині) (Васюта О.О. Курган Чорна Могила в історичних дослідженнях минулого та сучасності. // Сіверянський літопис, 2016. – № 6 (132). – С. 3–18).
Горн Лелі в музеї міста Яшберень, Угорщина. Фото 26 вересня 2003 року. Автор – Wojsyl. Ліцензія – Creative Commons Attribution-Share Alike 3.0 Unported. Фото без змін
Наразі ясно одне – ні історія, ні міфологія поки не дали точної відповіді на питання: що за сюжет зображено на оправі турячого рога з «Чорної могили». Водночас значення рога дуже важливе. Його художні якості доводять, що до часу прийняття християнства руське мистецтво перебувало на досить високому щаблі розвитку. Тератологічний стиль, що розвинувся на Русі в X столітті, з одного боку, органічно виростає зі звіриних композицій VI – VII ст., а з іншого – є родоначальником стилю прикладного мистецтва XI – XII ст.