Михайло Всеволодович: князь і поховання в Чернігові

Михайло Всеволодович (відомий також як Михайло Чернігівський), князь Чернігівський, великий князь Київський, страчений 20 вересня 1246 року в Старому Сараї (нині городище в районі села Селітреного Харабалинського району Астраханської області Російської Федерації) у столиці Золотої Орди, православний святий, шанований у лику – мучеників, входить до списку святих Католицької церкви.

Пам’ять мученика Михайла Чернігівського відзначається: 14 (27) лютого; 20 вересня (3 жовтня) – день пам’яті та 22 вересня (5 жовтня) – Собор Тульських святих.

Більшістю істориків і в родоводах Михайло вважається онуком Святослава Всеволодовича, князя Чернігівського і великого князя Київського (помер 1194 року). Зокрема, в літописі під 1179 роком повідомляється про одруження середнього сина Святослава Всеволодовича, Всеволода «Чермного» з «Казимирівною», сестрою Конрада I, князя Мазовецького (див. Польща) (пол. Konrad I mazowiecki), а під 1239 роком говориться про захоплення дорогою з Києва до Угорщини дружини Михайла, Олени, яку Данило Романович, князь Галицький, називає своєю сестрою, водночас князь Конрад I Мазовецький названий дядьком Михайла.

Однак у джерелах Михайло фігурує як син Всеволода Святославича «Буй-Тура», князя Трубчевського (помер 1196 року). Це Воскресенський і Никонівський літописи (XVI століття), або джерела неправильно трактували. Двічі, в Лаврентіївському та Новгородському I літописах, помилково названий онуком Ольговим. Це може бути зворотом літописців для позначення всіх Ольговичів, так само названий під 1212 роком Ярополк Ярославич, онук Всеволода Ольговича.

У Києві великий князь Михайло правив до 1243 року, коли під час його від’їзду до Угорщини на весілля сина Ростислава, Київ за ханським ярликом перейшов у володіння Ярослава Всеволодовича, великого князя Володимирського (див. Російська Федерація). Після цього Михайло Всеволодович повернувся до Чернігова, де правив до моменту, коли 1246 року разом із низкою інших князів був викликаний до Орди, де мав отримати ярлик на Чернігівське князівство.

У ханській ставці, за наказом хана Батия (Бату, монг. Бат хан) 67-річний князь Михайло був страчений, затоптаний ногами. Услід за ним прийняв смерть і його вірний боярин Федір.

Щодо того, з якої причини було віддано такий наказ, в істориків існують різні версії:

1. Михайло Всеволодович 1239 року наказав убити перших монгольських послів, які прибули до Києва;

2. Михайло Всеволодович мав здійснити язичницький обряд – пройти через священний вогонь і поклонитися їхнім ідолам. Будучи християнином, князь відмовився це робити;

3. Михайло Всеволодович мав здійснити обряд, обов’язковий для всіх послів, які прибували до ханської ставки, винятків ні для кого не робили, – проповзти між двох вогнів під натягнутою мотузкою, іноді настільки низько, що повзти доводилося на колінах або на животі. Це було виявлення покори великому хану. Михайло Всеволодович і його боярин Федір відмовилися це робити, оскільки це принижувало їхню гідність, за що й були страчені. Прямого відношення до православної віри це не мало, оскільки монголи відрізнялися віротерпимістю, навіть серед родичів хана Батия були люди, які прийняли християнську віру, наприклад, згідно з письмовими джерелами його син Сартак (монг. Сартаг), можливо, і його дядько Чагатай (монг. Цагадай?). 1261 року в Орді була створена Сарайська православна єпархія.

Розповідь про загибель князя Михайла та його боярина Федора підтверджує посланець папи Римського Інокентія IV (лат. Innocentius PP. IV), італійський монах-домініканець Іоанн де Плано Карпіні (лат. Iohannes de Plano Carpini, помер 1252 року), який тоді був в Орді: «…не так давно случилось, что Михайла, который был одним из Великих князей русских, когда он отправился на поклон к Бату, они заставили пройти между двух огней; затем они сказали ему, чтобы он поклонился в полдень Чингисхану (идолу). Тот ответил, что охотно поклонится Бату и даже его рабам, но не поклонится изображению мёртвого человека, поскольку христианам так поступать не следует. И после неоднократных требований поклониться и его нежеланию вышеупомянутый правитель передал ему через сына Ярослава, что он будет убит, если не поклонится. Тот ответил, что лучше умереть, чем сделать то, что не следует делать. И Бату послал одного телохранителя, который бил его пяткой в живот напротив сердца так долго, пока тот не скончался».

Загибелі мучеників присвячено «Сказание об убиении в Орде князя Михаила Черниговского и его боярина Феодора» (дата написання XIII століття). У сказанні розповідається, що монгольські жерці вимагали від князя Михайла та боярина Феодора пройти через священний вогонь – між двома вогнищами – і поклонитися їхнім ідолам, від чого ті відмовилися. Князь Михайло сказав: «Я могу поклониться царю вашему, ибо небо вручило ему судьбу государств земных; но христианин не служит ни огню, ни глухим идолам»… Жерці сказали: «Идут от хана убить вас, покоритесь и останетесь в живых» (Картины церковной жизни Черниговской епархии – К.: Типография Кульженко, 1911. – С. 44 – 45), але князь і боярин знову відмовилися. Тоді, зіскочивши з коней, кати схопили Михайла, розтягнули за руки й ноги й почали бити, потім повернули обличчям до землі й били ногами, нарешті, якийсь татарин відрізав голову князя ножем. Так само загинув і Феодор. Це сталося 20 вересня 1246 року. За словами єпископа Іоанна, якому за церковною традицією приписується складання «Сказания…», їхні тіла були кинуті в степ на поталу псам, але залишилися вони цілі й неушкоджені. Християни (вірні наближені князя) потайки поховали мучеників.

«Сказание об убиении в Орде князя Михаила Черниговского и его боярина Феодора» відоме в списку, зробленому на пергаменті в 1270-х роках у місті Ростові (нині місто, адміністративний центр Ростовського району Ярославської області Російської Федерації). Вчені пов’язують це з тим, що дочка князя Михайла, Марія була ростовською княгинею, і там встановила церковне вшанування мучеників та збудувала в Ростові на їхню честь дерев’яний храм, що згорів від удару блискавки 1288 року.

Згідно зі свідченням XVI століття, хоча достовірні свідчення відсутні, рештки князя Михайла та рештки його боярина Федора були перенесені з Орди до Спаського храму в Чернігові. Хоча точна дата їхнього поховання невідома, прийнято вважати, що це сталося 1246 року.

Князь і його боярин були зараховані до лику святих-мучеників за віру на Соборі Руської православної церкви 1-2 лютого 1547 року в Москві.

1572 року за наказом московського царя Івана IV «Грозного» для підвищення авторитету Москви мощі мучеників з Чернігова були перевезені до Москви. У московському Кремлі для них було збудовано храм, присвячений чернігівським чудотворцям.

1772 року у зв’язку з реконструкцією Кремля цей храм було розібрано, а мощі поміщено в срібну раку в Архангельському соборі московського Кремля.

1812 року під час навали імператора французів Наполеона I Бонапарта (фр. Napoléon Bonaparte) срібна рака була викрадена і згодом замінена бронзовою.

1987 року князь Михайло Всеволодович був включений до створеного Собору Тульських святих, святкування відбувається 22 вересня (5 жовтня).

На думку радянського і українського історика Миколи Федоровича Котляра (укр. Микола Федорович Котляр, помер 2021 року) князь Михайло Всеволодович був типовим представником розгалуженої князівської спільноти земель Русі, роду нащадків князя Рюрика періоду удільної роздробленості: усе життя воював з іншими князями, своїми далекими родичами, охоче розпалював усобиці, користувався половецькою допомогою для зведення порахунків із суперниками.