ЛЮБЕЦЬКИЙ СИНОДИК

Любецький синодик історичне джерело, список осіб для поминання (синодик) у церкві, створений у Любечі (нині селище міського типу в Ріпкинському районі Чернігівської області). Його написання було розпочато в середині XVIII століття в Любецькому Антонієвому чоловічому монастирі (укр. Любецький Антоніївський монастир). Після ліквідації монастиря 1786 року він був продовжений у Воскресенській церкві в Любечі. Оригінал Любецького синодика не зберігся, проте відома його копія, що належить до кінця XVIII століття.

У 2-й половині XIX століття список кінця XVIII століття опублікували російський історик і генеалог, граф Григорій Олександрович Мілорадович 1860 року, та історик Церкви, архієпископ Чернігівський і Ніжинський Філарет (у миру – Дмитро Григорович Гумілевський) 1863 року. Дослідженням Любецького синодика займався російський філолог-славіст, краєзнавець Микола Дмитрович Квашнін-Самарін (помер не раніше 1918 року). 1882 року повну версію синодика з його докладним дослідженням опублікував російський мандрівник Рафаїл Володимирович Зотов.

Р.В. Зотов. О Черниговских князьях по Любецкому синодику. Сторінка пом’янника Любецького синодика. Фото 28 січня 2016 року. Автор – Iryna Ch. Ліцензія – Creative Commons Attribution-Share Alike 4.0 International. Фото без змін

.

На думку Р.В. Зотова, автор Любецького синодика був добре обізнаний як в історії Чернігово-Сіверщини, так і в генеалогії чернігівських князів.

Любецький синодик є цінним джерелом для вивчення генеалогії князів Чернігівських, пом’янник яких перебуває на аркушах з 16 по 21 синодика. Джерелом для написання був Іпатіївський літопис XV століття. Але в Любецькому синодику також є 5 імен, яких немає в інших джерелах.

Черговість згадування князів у списку синодика, як правило, залежить від їхнього родового старшинства: одне покоління за іншим і так само в порядку старшинства всередині кожного покоління, за винятком великих князів, які ставляться на початок списку кожного покоління, навіть якщо були молодшими за родом від князів, що стоять після в тому ж поколінні. Князі, що не правили, як правило, згадуються одразу після свого батька, а не окремим пунктом.

Любецький синодик особливо чудовий тим, що в ньому князі названі як мирськими, так і хрестильними іменами. У синодику суворо відмежовані володарні князі назвою – великий князь, тоді як підлеглі або удільні – називаються просто князями. Разом із князями поминаються їхні дружини та діти.

Першу частину синодика складають лише Рюриковичі: великі князі Чернігівські та князі без зазначення уділу – до позиції 48. На позиції 47 і 48 стоять два останні великі князі Чернігівські 2-ї половини XIV століття, батько й син, без зазначення поруч із ними будь-яких родичів. Лише в другій частині синодика князі згадуються з іншою, окрім чернігівської, прив’язкою до місця князювання. Згадуються також литовські Гедиміновичі, з них чернігівським названо лише одного князя – Корибута Ольгердовича. Частина князів з початку другої частини синодика є сучасниками князів з кінця першої частини синодика.

За підрахунками українського історика Станіслава Миколайовича Келембета, первісно в Любецькому синодику було згадано 119 князів і 45 княгинь. З них – 15 хрестильних імен і 4 чернечих імені князів XI – XIII ст. Архієпископ Філарет 1863 року додав до них ще 11 княгинь, яких у рукописі немає, а також 13 князів і 1 княгиню, імена яких містилися на сторінках Єлецького (укр. Єлецький синодик) та Сіверського (укр. Сіверський синодик) синодиків. Таким чином, як вважає С.М. Келембет, загальна їх кількість склала: 141 князь і 48 княгинь.