ОПИС ЦЕРКВИ

Збережені частини кам’яної кладки фундаментів давньої Десятинної церкви, нечисленні фрагменти кладки нижніх частин її стін і ретельно досліджена під час розкопок конфігурація фундаментних ровів із залишками дерев’яних субструкцій (лежнів) на їхньому дні дозволяють реконструювати первісний план церкви, а її архітектурний вигляд лише в найосновніших рисах. Слід підкреслити, що багато найважливіших для реконструкції первісного вигляду храму частин збереглися на час останніх археологічних досліджень пам’ятки в украй фрагментарному вигляді або ж не збереглися зовсім. До нашого часу не дійшло жодного достовірного зображення давньої Десятинної церкви, тому всі реконструкції зовнішнього вигляду залишаються лише певними гіпотезами, навіть архітектурний тип церкви залишається дискусійним.

Збережені фундаменти Десятинної церкви свідчать про те, що архітектуру її центрального ядра можна віднести до типу хрестово-купольних 6-стовпних храмів, класичної архітектурної моделі візантійського мистецтва після іконоборчої доби. Довжина церкви становила 44 метри (37 метрів без апсид), ширина – 34 метри. Її основу становив храм розмірами 22 × 18 метрів. Північна та південна галереї церкви мали ширину близько 6 метрів, а західна – 8 метрів. Деталі об’ємно-просторового вирішення церкви на основі археологічних даних не можуть бути відновлені, й існують дві рівноправні версії реконструкції:

– у вигляді центричного храму, подібно до Софії Київської. Цієї думки дотримувався радянський і український історик архітектури Григорій Никонович Логвин (помер у 2001 році),

– у вигляді храму з поздовжньо-осьовою композицією, подібно до Спасо-Преображенського собору в Чернігові, – радянський архітектор Микола В’ячеславович Холостенко (помер у 1978 році) та радянський і російський мистецтвознавець Олексій Ілліч Комеч (помер у 2007 році).

Фундамент Десятинної церкви. Джерело – Раппопорт П.А. Зодчество Древней Руси. – Ленинград: Наука, 1986. Автор – Das steinerne Herz. Ліцензія – Creative Commons Attribution-Share Alike 3.0 Unported. Фото без змін

Для розв’язання питання про давній архітектурний вигляд Десятинної церкви безсумнівний інтерес становить коротка згадка про неї у «Списку руських міст далеких і близьких». Ретельне вивчення цього надзвичайно цікавого твору давньоруської історичної географії радянським істориком-славістом Михайлом Миколайовичем Тихомировим (помер у 1965 році) привело його до переконання, що «Список руських міст» є твором кінця XIV або початку XV століття. Найдавніший рукопис «Списку» зберігся у складі Новгородського першого літопису молодшого ізводу. У розділі «Списку», присвяченому київським містам, – «А се Киевьскыи гради», читаємо: «Киев, деревян, на Днепре, а церкы: святаа Богородица десятиннаа, камена, была о полутретьятцати (то есть 25) версех». Але надмірна кількість бань змушує з певною обережністю користуватися цією звісткою.

З усіх згаданих у «Списку» соборів лише щодо Десятинної церкви сказано в минулому часі – «была». Цілком імовірне припущення, висунуте М.М. Тихомировим, що «наприкінці XIV століття руїни храму, очевидно, перебували в кращому стані, ніж у пізніший час», але хоч якоюсь мірою точно підрахувати кількість бань будівлі з обваленими склепіннями навряд чи було можливо. Тому в спостереженні укладача «Списку» не слід убачати більше, ніж припущення про колишню «багатобанність» храму. Зважаючи на любов давньоруських зодчих-теслярів до завершення храмів багатьма банями, очевидно, слід припустити, що Десятинна церква, заново перебудована незадовго до спорудження кам’яного Собору св. Софії, мала у своєму архітектурному вигляді ті самі риси давньоруської архітектурної естетики, які дещо пізніше так яскраво проявилися у формуванні архітектурного вигляду Софії Київської.

Єдине, що поки визнається безсумнівним, – це центральне ядро Десятинної церкви: 3-нефна будівля з трьома апсидами зі східного боку.

Реконструкція східного фасаду церкви радянського й українського архітектора Юрія Сергійовича Асєєва (укр. Юрій Сергійович Асєєв, помер у 2005 році). Суспільне надбання. Фото без змін

Східний фасад церкви – три апсиди. Фото 17 вересня 2020 року. Автор – Angloman

У центральному нефі. Фото 17 вересня 2020 року. Автор – Angloman

Фото 17 вересня 2020 року. Автор – Angloman

Дослідники не мають єдності у визначенні характеру зовнішнього огородження храму – стіна чи відкрита галерея, місця розташування внутрішніх сходів, характеру та призначення двох тричастинних приміщень у північно-західній і південно-західній частинах церкви.

Складний, різночасовий комплекс прибудов у західній частині храму, форму й призначення яких при дослідженні пам’ятки в натурі встановити майже неможливо через те, що в цій частині будівлі було проведено кілька перебудов, а від деяких її частин нерідко збереглися лише незначні сліди субструкцій у вигляді деревного пилу лежнів і дрібних ямок від дерев’яних кілків. Західна частина церкви й досі значною мірою залишається матеріалом для більш чи менш дотепних здогадів.

Десятинна церква, вигляд із південного заходу. Реконструкція К. Конанта. Джерело – Cross Н. Mediaeval Russian Churches. – Cambridge, Massachusetts, 1949. – Рис. 1. Фото без змін

В ескізному проєкті реконструкції Десятинної церкви американського історика мистецтва, медієвіста Кеннета Джона Конанта (англ. Kenneth John Conant), опублікованому в 1949 році, храм трактується як 3-нефна хрестово-купольна споруда, увінчана п’ятьма куполами. До основного масиву будівлі з південного та північного боків прилягають галереї, перекриті односхилими дахами. Із західного боку галереї немає. Потрійна арка в середньому членуванні західного фасаду веде безпосередньо до центрального нефа храму. Над арками три ніші, а ще вище – три великі вікна. Перед західним фасадом показані межі прибудов, які автор, очевидно, вважає пізнішими.

Радянський історик архітектури Микола Іванович Брунов у своїй праці, опублікованій у 1950 році, зауважуючи, що фундаменти в західній частині південної та північної галерей не збігаються за своїм розташуванням із фундаментами основної частини будівлі, вважав, що в плані Десятинної церкви «вимальовуються дві тричастинні прибудови з півночі й півдня, які, якщо взяти кожну з них окремо, дещо нагадують палацові корпуси, знайдені в Києві біля Десятинної церкви та в інших місцях». Помічена під час обмірів пам’ятки звуженість західної частини галерей порівняно зі східними ставилася в залежність від погано збереженої й тоді, як, утім, і тепер, незрозумілої за своїм планом частини будівлі, розташованої між північною стіною південної галереї та південною стіною найдавнішого західного притвору храму. Висувалася думка про можливість розміщення тут якихось найдавніших споруд для входу на хори, можливо, навіть веж.

Іншим найважливішим питанням щодо давнього вигляду західної частини Десятинної церкви М.І. Брунов вважав питання про те, що являв собою складний комплекс середньої частини західних прибудов до основного ядра храму. Особливу увагу дослідника привертали фундаменти, розташовані паралельно двом лініям фундаментів, які є своєрідним продовженням поздовжніх стрічкових фундаментів основного ядра храму, дуже близько присунуті до них. Як «єдино можливе пояснення» М.І. Брунов висував гіпотезу, що «здвоєні фундаменти несли сходи, які вели на хори, загальна ширина кожних двох фундаментів становить 3,5-4 метри, що цілком достатньо для сходів, ширина яких могла бути 1,5 метра. Довжина обох сходових приміщень цілком достатня». М.І. Брунова непокоїло лише питання, чому сходових приміщень два, а не одне. Однак і це питання цілком можна розв’язати: можливо, одні сходи йшли зсередини собору, а інші – ззовні, з площі. У фундаментах під гаданими сходами спостерігається істотна особливість: із півдня фундаменти розставлені ширше в другому із заходу поділі, а з півночі, навпаки, вони розставлені ширше в першому із заходу поділі.

Новий варіант реконструкції найдавнішої частини Десятинної церкви висунув у 1954 році український історик мистецтва Олекса Іванович Повстенко.

Десятинна церква. План-реконструкція О.І. Повстенка. Джерело – Повстенко О. Катедра св. Софії у Києві. – Анали Української вільної Академії наук у США, 1954 – Т. III – IV. – С. 196. Фото без змін

О.І. Повстенко стверджував, що вже до найдавнішої Десятинної церкви з трьох боків прилягали відкриті галереї, подібні до тих, що прилягали до стін найдавнішого ядра Софії Київської. Однак розставлені ним хрещаті стовпи гаданих «первісних» відкритих галерей не були виявлені під час археологічних розкопок.

У 1957 році радянська археологиня Галі Федорівна Корзухіна запропонувала «нову реконструкцію Десятинної церкви», усвідомлюючи, за її словами, «наскільки спірні й недостатньо підкріплені необхідними доказами окремі її елементи».

Десятинна церква. План-реконструкція Г.Ф. Корзухіної. Джерело – Корзухина Г.Ф. К реконструкции Десятинной церкви. – СА, 1957. – № 2. – С. 78 – 90. Фото без змін

Десятинна церква. План-реконструкція Г.Ф. Корзухіної. Джерело – Корзухина Г.Ф. К реконструкции Десятинной церкви. – СА, 1957. – № 2. – С. 78 – 90. Фото без змін

Замість відкритих галерей у західних кутах первісної споруди Г.Ф. Корзухіна розмістила дві вежі та дві щілиноподібні камери незрозумілого призначення, що прилягають до веж.

Михайло Костянтинович Каргер вважав, що план церкви, відновлюваний на підставі складної мережі переплетених фундаментів, свідчить насамперед про різночасовість окремих частин споруди.

Фундаменти Десятинної церкви 989 – 996 рр. План за М.К. Каргером. 1961 рік. Суспільне надбання. Фото без змін

Найдавнішим ядром споруди, як це встановлено під час археологічних розкопок, а пізніше підтримано більшістю дослідників давньоруського зодчества, М.К. Каргер вважав 3-нефну будівлю з трьома апсидами зі східного боку. Судячи з наявності трьох поперечних стрічкових фундаментів, храм мав три пари стовпів. Відстань між двома парами східних стовпів дорівнює ширині середнього нефа. Ці стовпи явно утворюють підкупольний квадрат.

Спірний західний фасад церкви. 989 – 996 рр. Реконструкція радянського архітектора Миколи В’ячеславовича Холостенка. Джерело – История Украинской ССР. – Киев: Наукова думка, 1981. – Т. 1. – С. 444. Фото без змін

Вигляд церкви з північного заходу. Фрагмент діорами «Міста Володимира», експонується в Археологічному музеї Києва (вулиця Богдана Хмельницького, 15). Фото 31 березня 2020 року. Автор – Voevoda. Ліцензія – Creative Commons Attribution-Share Alike 4.0 International. Фото без змін

Вигляд церкви з південного заходу. Реконструкція Ю.С. Асєєва. 1986 рік. Джерело – https://ukrainaincognita.com/volodymyr-khrestytel/desyatynna-tserkva-smikh-i-slozy. Фото без змін

Вигляд церкви з півночі. Архітектуру храму відтворили на основі досліджень фундаменту й археологічних знахідок (гіпотетичний вигляд). Джерело – zaxid. net. 28 січня 2024 року. Фото без змін

Південна галерея церкви. Фото 17 вересня 2020 року. Автор – Angloman

Бутова кладка фундаментів Десятинної церкви на вапняному розчині з домішкою цем’янки (дрібнотовченої цегли) складається з великих блоків червоного кварциту з району Овруча двох видів: один являє собою щільний камінь яскраво-червоного кольору, другий, навпаки, відрізняється шаруватістю й має темно-ліловий, пурпуровий колір; кількох видів пісковику: світло-сірого з околиць Канева, із чорним нальотом зовні, залізистого темно-коричневого кольору та жовтого глинистого, першого в кладці найбільше, останнього – кілька каменів, а також моренних валунів.

Глибина закладення фундаментів церкви дорівнювала 1,4 метра, рівень поверхні землі в епоху будівництва церкви лежав на глибині близько 1,1 метра від сучасної поверхні. Фундаментні рови мали ширину 2,1 метра, ширина закладеного в них фундаменту дорівнювала 1,1 метра.

Дерев’яні субструкції (лежні) під фундаментами Десятинної церкви, відкриті археологічними розкопками, викликали спроби різних тлумачень цього безпрецедентного й унікального, як тоді здавалося, будівельного прийому. Одним дослідникам хотілося пояснити своєрідні особливості будівлі місцевими умовами будівництва, інші бачили в цих особливостях більш чи менш безпосередні відгомони будівельних традицій тих країн, вплив яких на давньоруську будівельну культуру розглядався на той час як основний чинник її формування й розвитку.

Російський і радянський історик Дмитро Власович Айналов (помер у 1939 році) вважав, що своєрідна конструкція фундаментів Десятинної церкви була зумовлена специфічними умовами будівництва. Десятинна церква, як стверджував Д.В. Айналов, «була збудована на так званій порушеній землі. Фундаменти церкви були покладені й на материковий лес, але порушений давнішими похованнями та якимось дерев’яним зрубом, улаштованим ліворуч нижче фундаментів церкви». Нестійкість ґрунту й вимагала, як вважав Д.В. Айналов, «особливих прийомів у влаштуванні фундаментів, тобто в їх зміцненні». Історик вважав, що «зумовлене якоюсь особливою вимогою тогочасної доби» спорудження храму саме на цьому місці, попри його незручність у будівельному відношенні, за обов’язкового дотримання дбайливого ставлення до могил, розташованих під церквою, і викликало потребу в особливих прийомах зміцнення фундаментів двома шарами дерев’яних колод і рядами кілків, залитих вапном.

З інших позицій розв’язував це питання російський і радянський археолог Федір Іванович Шміт (помер у 1937 році). Розглядаючи результати розкопок субструкцій Десятинної церкви, він дійшов досить рішучого висновку, що подібна техніка влаштування фундаментів «і на думку не могла спасти будівничим, які звикли до кам’яних споруд: колоди-лежні, хоча й залиті розчином, зазнаючи гниття, мали за недовгий час “зопріти”, перетворитися на труху, яка, звісно, не була спроможна витримати ваги кам’яних стін і склепінь. Звідси неодмінно мало виникнути й виникло нерівномірне осідання стін та їх руйнування». На думку дослідника, «лише теслі, який уперше береться за кам’яну споруду й ще не звик розраховувати на те, що вона має простояти століття, могла спасти на думку ідея покласти колоди в основу кам’яних стін. Лише теслі могло видатися дивним складати фундамент із порівняно дрібного каменю, покладеного просто на материкову глину: не довіряючи цементу й боячись нерівномірного осідання стін, тесля міг “підкріпити” цемент лежнями».

Ф.І. Шміт упевнено заявляв: «Ні на Сході, ні на Заході ніхто ніколи не мав звичаю заливати колоди цементом у фундаментах, і сама думка про таку заливку могла спасти на думку лише природженим теслям. Будівничі Десятинної церкви були, явно, руськими». «Отже, – підсумовував Ф.І. Шміт, – будувати Десятинну церкву та інші храми Володимира взялися руські теслі, і тим, що вони не мали достатнього досвіду в кам’яній архітектурі, найімовірніше, й пояснюється, чому всі споруди Володимира обвалилися вже в дуже давні часи, тоді як споруди часів Ярослава Мудрого, не набагато пізніші, стоять і досі».

У пізнішій праці Федір Іванович Шміт відмовився від своєї первісної гіпотези про руських теслярів – будівничих Десятинної церкви. Це припущення, за його власними словами, не витримує критики. «Такі недосвідчені люди не зуміли б, звісно, збудувати великої будівлі, ще й склепінчастої. Руським теслям не спало б на думку так широко використовувати цемент». Тепер він вважав, що: «Недосвідченість виявилася лише в кладці фундаменту – отже, будівничі саме тут і лише тут зіткнулися з якимись незвичними для них технічними умовами. Будівничим явно був потрібен масивний твердий майданчик, і вони не уявляли собі, що можна стіну ставити на глині, – от вони й вирішили майданчик створити штучно, штучно створити скелю як основу для будівлі. Константинопольські зодчі зовсім не так звикли до скелі, щоб не зуміти обійтися без неї; корсунські зодчі ніколи не вимагали монолітних майданчиків для своїх споруд. Але кавказці могли винайти той спосіб закладення фундаментів, який ми бачимо у спорудах Володимира Святого».

Ф.І. Шміт був переконаний, що описаним способом будували лише найдавніші київські споруди – Десятинну церкву, палацові будівлі на княжому дворі, Церкву Спаса на Берестовому (!) та Церкву Апостолів у Білгородці (!). Дуже скоро, на думку Ф.І. Шміта, «практика показала, що так закладати фундаменти не можна: залиті цементом колоди пріли, перетворювалися на труху й утворювали в товщі майданчика, на якому стояли фундаменти, трубчасті порожнини, що не витримували величезної ваги споруди, – будівлі завалювалися».

У руїнах Десятинної церкви знайдені досить великі блоки кладки, що складаються з тонкої, квадратної за формою цегли-плінфи світло-жовтого кольору із зернами кварцу, розміром 31 × 31 × 2,5 см, скріпленої вапняним розчином із домішкою цем’янки. На поверхні багатьох плінф до випалювання були зроблені заглиблені, концентрично розташовані кола або смуги.

Цеглини-плінфа. Виставка «Церква Богородиці Десятинна: архітектурно-художній образ» у Національному музеї історії України. Публікація 11 вересня 2023 року. Джерело – сайт Національного музею історії України. Фото без змін

Система цегляної кладки, звичайна для найдавніших пам’яток київської архітектури, являє собою чергування виступних і заглиблених у кладку рядів плінфи на розчині, гладко затертому із зовнішнього боку стін. Його товщина дуже значна – 2-3 см.

Фрагмент цегляної кладки з руїн Десятинної церкви. Розкопки 1937 року. Джерело – Фотоархів Інституту археології Російської академії наук. Суспільне надбання. Фото без змін

Кладка фундаменту й нижня частина південної стіни Десятинної церкви. Розкопки 1938 – 1939 рр. Джерело – https://www.myslenedrevo.com.ua/ru/Sci/Kyiv/1958Karger/Vol2/Late10-Early11C/TitheChurch/Excavation1938.html. Фото без змін

В окремих випадках збереглися не самі цеглини, а лише їхні заглиблені відбитки в розчині. На перемичці південної галереї храму згори в розчині чітко видно сліди-відбитки одного ряду плінфи поверх бутової кам’яної кладки фундаменту.

Відбитки плінфи поверх бутової кладки фундаменту. Розкопки 1908 року. Джерело – Фотоархів Інституту археології Російської академії наук. Суспільне надбання. Фото без змін

Для реконструкції фасадів церкви виняткову цінність становить уламок двоступінчастої ніші на зовнішній стіні.

Уламок двоступінчастої ніші. Розкопки 1937 року. Джерело – Фотоархів Інституту археології Російської академії наук. Фото без змін

Зовнішня поверхня цієї ніші являє собою чергування рядів пласкої плінфи й товстих шарів розчину, у якому заглиблений ще один ряд плінфи. Ця кладка, що нагадує кладку арок і ніш київського Софійського собору, безумовно, не була розрахована на покриття штукатуркою.

Серед фрагментів штукатурки, знайдених у значній кількості, чітко розрізнялися два типи для зовнішньої та внутрішньої поверхні стін. Штукатурка для зовнішньої поверхні стін, як це було встановлено під час розкопок, була двошаровою. Нижній шар являє собою білу штукатурку з великою домішкою січеної соломи, подібну до тієї, що використовувалася для внутрішніх робіт. Характерною особливістю верхнього шару є значна домішка дрібнотовченої плінфи, від чого штукатурка набуває інтенсивно-рожевого відтінку й великої міцності. Значні її шматки були виявлені на фрагменті півколони, складеної з лекальної плінфи із заокругленим краєм, і зубчастого карниза з лекальної плінфи видовженої форми, одна з коротких сторін якої має форму трикутника. На штукатурці, що вкривала півколону, збереглися сліди різнокольорового орнаменту рослинного характеру.

Фрагмент стовпа з півколоною з руїн Десятинної церкви. Розкопки 1937 року. Джерело – Фотоархів Інституту археології Російської академії наук. Фото без змін

Дослідники, які проводили розкопки в 1937 році, вважали наведені вище будівельні матеріали й блоки кладки залишками палацової будівлі, розкопаної В.В. Хвойкою в 1907 – 1908 рр. М.К. Каргер вважав, що: «Із цим важко погодитися. Усі будівельні матеріали й особливо деталі кладки, виявлені в 1937 році, найбільше нагадують фрагменти кладки Десятинної церкви, виявлені розкопками різних років. Фрагменти півколони знаходять повну відповідність у визначному фрагменті, відкритому розкопками 1911 року на ділянці, розташованій на південь від руїн храму».

Фрагмент стовпа з півколонами. Розкопки 1911 року. Джерело – Фотоархів Інституту археології Російської академії наук. Суспільне надбання. Фото без змін

Серед фрагментів зовнішньої штукатурки переважали шматки, вкриті розписом вохристо-червоного кольору. Очевидно, у цей колір була пофарбована значна поверхня зовнішніх частин Десятинної церкви. По краях окремих фрагментів у місцях стиків різних архітектурних площин – на кутах, біля вікон, арок, виступів – збереглися сліди облямування вузькою білою смугою завтовшки 2-2,5 см.

Фрагмент фриза з грецькими літерами з Десятинної церкви. Кінець X століття. Матеріал – пісковик і вапняк, загальна довжина фрагментів фриза з грецьким текстом становить понад 4,5 метра. Його традиційно пов’язують із зовнішнім оформленням південної стіни Десятинної церкви. У колекції Національного заповідника «Софія Київська». Джерело – https://nmiu.org/novyny/2895-zahadkovi-frahmenty-fryzu-ta-inshi-novi-eksponaty-na-vystavtsi-pro-desiatynnu-tserkvu. Фото без змін

Особливий інтерес викликає блок давньої кладки західної стіни Десятинної церкви, виявлений у 1948 році в північно-західному куті розкопу. Уцілів лише невеликий шматок півкруглого завершення стіни – закомари (склепіння). Від усієї товщі закомари збереглася лише плінфа, що становила її зовнішню, лицьову поверхню. У висоту збережена кладка закомари місцями сягала п’яти-шести рядів плінфи на вапняному розчині з дрібнотовченою цем’янкою.

Частина впалої закомари. Розкопки 1948 року. Джерело – https://www.myslenedrevo.com.ua/ru/Sci/Kyiv/1958Karger/Vol2/Late10-Early11C/TitheChurch/Reconstruction.html. Фото без змін

На лицьовому (фасадному) боці закомари верхні три ряди плінфи утворювали своєрідний невеликий виступ уздовж півкола закомари, прикрашений зубцями з лекальної плінфи. Зубчастий карниз був декорований фресковим розписом. Попри крайню фрагментарність цього розпису, що лежав лицьовою поверхнею вниз, усе ж удалося зафіксувати наявність чорного орнаменту на помаранчевому й білому тлі.

Фрагмент карниза, вкритий фресковим розписом. Розкопки 1948 року. Джерело – https://www.myslenedrevo.com.ua/ru/Sci/Kyiv/1958Karger/Vol2/Late10-Early11C/TitheChurch/Reconstruction.html. Фото без змін

Найнесподіваніші результати дало вивчення верхнього ряду цеглин-плінфи, що лежали вздовж півциркульної лінії закомари.

Черепиця-плінфа з руїн Десятинної церкви. X століття. Розкопки 1948 року. Джерело – Літопис Руський / Пер. з давньорус. Л.Є. Махновця. – Київ: Наукова думка, 1989. – С. 234. Фото без змін

Ці цеглини не лише мають величезні розміри (60 × 30 см), досі невідомі серед давніх будівельних матеріалів Русі, а й вигнуті у двох напрямках, являючи собою в поздовжньому напрямку своєрідні великі жолоби з дещо піднятими бортами й водночас перегинаючись упоперек. На одній поверхні цеглин (верхній) по сирій глині пальцями зроблені поздовжні жолобки. Цеглини лежать уздовж півкола закомари так, що верхня обов’язково перекриває шви між нижніми. Жодних слідів обмазки або відбитків свинцевої покрівлі на цеглинах немає.

Черепиця-плінфа. Розкопки 1948 року. Джерело – https://www.myslenedrevo.com.ua/ru/Sci/Kyiv/1958Karger/Vol2/Late10-Early11C/TitheChurch/Excavation1938.html. Фото без змін

Не може бути сумнівів у тому, що описані величезні цеглини-плінфи жолобчастої форми, які колись лежали на півциркульній закомарі Десятинної церкви, являють собою не що інше, як залишки давнього покриття храму черепицею. Численні знахідки уламків свинцевих листів і літописні звістки, що повідомляють про покриття давніх храмів свинцевими покрівлями, породжували переконання, яке панувало тривалий час, що давньоруська архітектура не знала поширеної в зодчестві східного й західного Середньовіччя системи покриття будівель черепицею. Виявлений розкопками 1948 року фрагмент кладки дозволяє вважати, що давньоруські зодчі користувалися й цією дешевшою технікою покриття кам’яних споруд.

Серед інших будівельних матеріалів, виявлених у завалі храму, заслуговують на увагу численні уламки голосників, кованих залізних цвяхів і фрагменти віконного скла. Останні, на відміну від поширених у руїнах давніх київських храмів уламків круглого скла із загнутим бортиком, являли собою уламки скла квадратної форми з прямолінійними загнутими краями.

Богородиця з немовлям. Барельєф із тимпана над порталом Десятинної церкви. X століття. Джерела – https://www.arhplan.ru/history/antiquity/drawing/1215/25, а також – Літопис Руський / Пер. з давньорус. Л.Є. Махновця. – Київ: Наукова думка, 1989. – С. 233. Фото без змін.

У серпні 2021 року барельєф був представлений на виставці «Церква Богородиці Десятинна: архітектурно-художній образ» у Національному музеї історії України

Численні фрагменти, виявлені розкопками 1908 – 1911 і 1938 – 1939 рр., дозволяють відтворити надзвичайно багате внутрішнє оздоблення храму. В інтер’єрі Десятинної церкви застосовувалися: мармурові колони, шиферні різьблені плити, карнизи. Особливо багато було в храмі мармуру, через що сучасники також називали церкву «мраморяною». До них належать:

– уламки різьблених мармурових плит, які, очевидно, слугували парапетами хорів або вівтарної огорожі,

Фрагмент мармурової плити. Розкопки 1908 року. Джерело – Фотоархів Інституту археології Російської академії наук. Суспільне надбання. Фото без змін

– шматки мармурових і шиферних багатопрофільних карнизів,

Фрагменти мармурових карнизів. Розкопки 1938 – 1939 рр. Джерело – https://www.myslenedrevo.com.ua/ru/Sci/Kyiv/1958Karger/Vol2/Late10-Early11C/TitheChurch/Excavation1938.html. Суспільне надбання. Фото без змін

– капітелі,

Капітель із Десятинної церкви. Кінець X – початок XI ст. Розкопки 1938 року. У колекції Національного заповідника «Софія Київська». Джерело – https://nmiu.org/novyny/2895-zahadkovi-frahmenty-fryzu-ta-inshi-novi-eksponaty-na-vystavtsi-pro-desiatynnu-tserkvu. Фото без змін

Внутрішню поверхню стін Десятинної церкви вкривала біла, крихка штукатурка з великою кількістю січеної соломи. Штукатурка цього типу відрізняється легкістю та значною пористістю. Згідно з матеріалами археологічних досліджень, стіни всередині церкви були розписані фресковим живописом і прикрашені мозаїчними панно. Під час розкопок знайдені фрагменти фрескового розпису храму.

Фрагмент фрески з Десятинної церкви. X століття. Розкопки 1908 року. Джерело – Dmytro Stepovyk. A history of ukrainian icon in the 10th-20th centuries. – Kyiv, 2004. ISBN 966-06-0309-6. Суспільне надбання. Фото без змін

Фрагменти фрескового розпису. Розкопки 1908 року. Джерело – Фотоархів Інституту археології Російської академії наук. Суспільне надбання. Фото без змін

Фрагмент фрески, знайдений під час археологічних робіт на руїнах Десятинної церкви. Джерело – https://argumentua.com/stati/luchshe-b-svyato-mesto-pustovalo-na-meste-desyatinnoi-postroyat-moskovskii-khram. Фото без змін

Згідно з літописами, храм прикрашали ікони, хрести й церковний посуд, вивезений великим князем Володимиром I Святославичем із Корсуня (Херсонеса Таврійського, нині в Гагарінському районі міста Севастополя, Крим).

Підлоги церкви були викладені майоліковими (полив’яними) плитками й мозаїкою. Під час розкопок 1824 року були відкриті надзвичайно цікаві фрагменти давньої підлоги храму. Ось як описував цю підлогу очевидець і учасник розкопок, історик Церкви, митрополит Київський і Галицький Євгеній (у миру – Євфимій Олексійович Болховітінов): «… у вівтарі знайдено місце престолу, встелене тесаними плитами, а довкола нього великими зіркоподібними колами в кольорових чотирикутниках – пречудова мозаїчна підлога з різнокольорових мармурів, яшм і скла… У бічних же притворах жертовника й дияконника підлоги з плит, полив’яних на зразок кахлів. Але всі ці підлоги до наступної весни поки закриті щебенем, тому що народ, який безперестанку стікався, почав розтягувати їх частинами».

В іншій замітці за грудень 1824 року з приводу відкриття знаменитих руїн сказано коротше: «Вівтар вимощений мозаїчною підлогою з мармуру й скла, по боках якої підлоги з кахлів».

Частина давньої підлоги, виявлена розкопками 1824 і 1826 року, була перенесена до нової Церкви 1842 року. Якою мірою будівничі нової церкви використали старі фрагменти й що вони зробили заново, нині встановити важко через неповноту описів результатів розкопок і відсутність будь-якої їх графічної фіксації. Фрагменти давньої підлоги, вмонтовані в підлогу вівтарної частини нового храму, були докладно описані російським і радянським істориком мистецтва Дмитром Власовичем Айналовим (помер у 1939 році). На його думку, підлога Десятинної церкви зберегла значну частину свого давнього настилу, що складається з невеликих квадратних плит білого мармуру й червоного шиферу, і являє собою великий простір шахового рисунка. Найбільший інтерес становила, безумовно, частина підлоги, що зберегла інкрустацію килимового рисунка, докладно описана Д.В. Айналовим у 1905 році: «Ця інкрустація виконана різнокольоровими мармурами, серед яких особливо цікаві: ліловий порфір, зелений, або verde antico, білий мармур із прошарками, потім різні види плямистого мармуру. Видовжений чотирикутний килим наче лежить на підлозі, облямований широким бордюром із порфіру. У нього вписане коло, або омфалій, викладений концентричними смугами різнокольорового мармуру й дрібним узором мозаїчної інкрустації. Усередині омфалія, у його центрі, розміщене кружальце порфіру. По чотирьох кутах повторено по чверті центрального омфалія того самого рисунка. По боках чотирикутника йдуть дві доріжки, викладені із шестикутних видовжених плиток, білих і червоних упереміш. Далі також повторені чотирикутники, але простішої кладки».

Лише два фрагменти цієї дорогоцінної підлоги були збережені при розбиранні в 1935 році Церкви 1842 року й нині зберігаються в Національному заповіднику «Софія Київська». Перший фрагмент являє собою описаний вище прямокутний «мозаїчний килим» із вписаним у його центр колом-омфалієм і з чотирма чвертями кола по кутах прямокутника (1,72 × 1 метр).

Фрагмент мозаїчної підлоги. X століття. Розкопки 1824, 1826 року. Експонується в Трапезній церкві Національного заповідника «Софія Київська». Фото 6 вересня 2019 року. Автор – Rasal Hague. Ліцензія – Creative Commons Attribution-Share Alike 4.0 International. Фото без змін

Однак описаний вище широкий бордюр, яким був облямований килим, нині не зберігся. Другий фрагмент являє собою невелику частину (76 × 57 см) однієї з двох доріжок, розташованих по боках прямокутного «килима». Її орнаментальний рисунок складається із шестикутних видовжених плиток білого мармуру, квадратних плиток, що утворюють хрестоподібний рисунок, червоного шиферу між ними й невеликих смальт різного кольору трикутної форми.

Залишки мозаїчної підлоги Десятинної церкви, попри їхню фрагментарність, мають виняткове значення для історії найдавнішого періоду руського мистецтва. Рисунок цієї найдавнішої мозаїчної підлоги на Русі за своєю шляхетною простотою слушно зіставлений Д.В. Айналовим з античною геометричною орнаментикою, яка ще не має жодних домішок арабських орнаментальних мотивів.

Декорування підлоги колами, що мали назву омфалій (давньогрец. ομφάλος), добре відоме не лише в храмах, а й у залах візантійських палаців. Так, із придворного уставу відомо, що багато декорований мозаїками «зал Юстиніана» в Константинопольському палаці мав мармурову підлогу, у центрі якої знаходилося порфірове коло-омфалій, на яке ставав імператор. Уздовж поздовжньої осі підлоги були розташовані кілька інших таких самих плит, на які ставали члени двору.

Відомо, що декорування підлоги у візантійських храмах було певною мірою пов’язане з перебігом театралізованого дійства християнського богослужіння. Так, дияконові під час служби приписувалося на цьому колі промовляти деякі виголоси; смуги, або ріки, що зазвичай ішли від такого кола, слугували межами для зупинок священнослужителів під час богослужіння та межами для певних ступенів покутників. Саме уявлення про омфалії склалося ще в античному світі. Омфалій означає «пуп», «середина», «центр щита». Уявляючи землю щитоподібною, люди давнини шукали «пуп землі». Цей гаданий центр землі уявляли то в Дельфах, то в Єрусалимі. У Дельфах був споруджений мармуровий омфалій, пізніше омфалії набули значного поширення й у християн. Пережитком омфаліїв є так звані «єпископські орлеці».

Розкопки 1908 – 1910 рр. виявили велику кількість глиняних майолікових (полив’яних) плиток різної форми, розрахованих, очевидно, на викладання складних орнаментальних композицій. Серед плиток, знайдених у різних місцях руїн, крім одноколірних – дуже різноманітних за кольором, було чимало й плиток, вкритих різними кольоровими узорами у вигляді пальмет, рослин, орлів, геометричних фігур, імітацій мармуру тощо. У значній кількості фрагменти таких самих полив’яних плиток траплялися й під час розкопок церкви в 1937, 1938 – 1939 рр.

Майолікова плитка підлоги. Розкопки 1937 року. Джерело – https://www.myslenedrevo.com.ua/ru/Sci/Kyiv/1958Karger/Vol2/Late10-Early11C/TitheChurch/Excavation1938.html. Фото без змін

Підлога Десятинної церкви була декорована мозаїкою, очевидно, лише в найважливіших місцях – вівтар, можливо, центральний неф. Решта частин будівлі мала підлоги, викладені полив’яними плитками, які завдяки різноманіттю форм і забарвлення дозволяли складати складні орнаментальні, поліхромні композиції.

Висловлюване припущення, що полив’яні плитки, знайдені під час розкопок Десятинної церкви, походять не лише з підлоги, а й із декоративного оформлення стін, не здавалося М.К. Каргеру переконливим: «цей прийом у збережених храмах найдавнішого періоду невідомий і з’являється, очевидно, не раніше XII століття. Як про це свідчать руїни храму Апостолів у Білгороді, прийом декорування стін полив’яними плитками змінив давнішу систему декорування мармуром і шифером. Велика кількість мармурових прикрас, зокрема й облицювальних, відома не лише завдяки численним знахідкам фрагментів мармурового декору будівлі. Літописець не випадково називав Десятинну церкву “мраморяною”».

Типологічна схема, особливості цегляної кладки, виконаної в техніці із заглибленим рядом, техніка мозаїчних підлог, елементи різьбленого мармурового декору, грецькі клейма на деяких цеглинах-плінфах однозначно говорять про походження майстрів із Константинополя. Водночас наявність кириличних графіті на окремих цеглинах із первісних кладок, а також мощення деяких ділянок Десятинної церкви полив’яними керамічними плитками свідчить про участь у будівництві храму південних слов’ян (болгар).