МСТИСЛАВ I ВОЛОДИМИРОВИЧ

Мстислав I Володимирович «Великий», хресне ім’я Феодор, великий князь Київський, помер 15 квітня 1132 року в Києві у віці 65 років.

У «Похвальному слові Святому Пантелеймону» німецького церковного діяча 1-ї третини XII століття Руперта (нім. Rupert) повідомляється, що, вочевидь, приблизно 1096-1097 року Мстислав ледь не загинув на полюванні. Ведмідь розпоров йому живіт, так що нутрощі вивалилися назовні. Він був на межі смерті. Рани були настільки важкими, що надії на те, що Мстислав залишиться живим, не було. Коли Мстислава привезли додому, його мати Гіта Вессекська провела всю ніч біля ложа сина, що помирав, молячись святому Пантелеймону. Уранці, коли Мстислав прийшов до тями, розповів, що вві сні йому з’явився молодий чоловік, який «назвався іменем Пантелеймон, додавши, що його улюблений дім перебуває в Кельні», і пообіцяв його зцілити. Наступного ранку цей юнак, дуже схожий на св. Пантелеймона, наяву прийшов до хворого з ліками й вилікував його. Після цього княгиня Гіта пожертвувала велику суму Кельнському бенедиктинському абатству св. Пантелеймона та пообіцяла здійснити паломництво до Єрусалима (івр. יְרוּשָׁלַיִם‎ Єрушала). Ця розповідь була виявлена в рукописі XII століття, що зберігається в архіві Кельна (нім. Köln, нині місто у федеральній землі Північний Рейн-Вестфалія, ФРН). Другий син Мстислава, Ізяслав, мав хрестильне ім’я Пантелеймон, крім того, Мстислав заснував біля Новгорода (Великий Новгород, нині місто, адміністративний центр Новгородської області Російської Федерації) монастир на честь цього святого. Ця історія свідчить про збереження єдності західних і східних християн навіть незважаючи на поділ та взаємні «анафеми» між офіційним церковним керівництвом західної та східної Церков.

11 липня 1887 року в Білогородці, на землі давнього Білгорода (нині село на річці Ірпінь, у Бучанському районі Київської області), за 17 км на захід від Києва, було знайдено золотий амулет-змійовик, відомий як «Білогородська гривня». Змійовик, інакше – амулет, талісман, оберіг, що охороняє, оберігає людину від різних напастей і хвороб, демонів і злих духів, має вигляд круглого медальйона з вушком для шнурка; його тильна сторона прикрашена людською головою, обвитою сімома зміями, звідси й його назва-змійовик. Тип цього талісмана виник на Сході, у давній Халдеї (аккад. māt Kaldu, південь Месопотамії), і через Візантію проник у слов’янський світ і на Русь. За віруваннями людей того часу, хвороби є проявом бісівської сили, і тому, щоб її вигнати, потрібні допомога молитви та заклинання, а також зображення небесних покровителів.

«Білогородська гривня». Золото, лиття за восковою моделлю, з карбованим обробленням. Близько 1117 року. Нині в Державному Російському музеї в Санкт-Петербурзі, Російська Федерація. Джерело – https://m.facebook.com/420894684726475/photos/. Фото без змін

Змійовик являє собою золотий медальйон діаметром 4,9 см, завтовшки 0,3 см, завдяки невеликому гранованому навершю з геометричним орнаментом виріб сягає висоти 5,8 см. На аверсі (лицьовій стороні) змійовика в центрі – напівфігурне зображення Богородиці з немовлям на правій руці, оточене двома кільцями грецьких написів. На реверсі (звороті) – у вищому рельєфі голова, подібна до античної Горгони Медузи, у колі грецького напису.

Своїм виглядом змійовик нагадує золоту «Чернігівську гривню», виготовлену, імовірно, для Володимира «Мономаха». Зв’язок обох творів не залишає сумніву. «Білогородська гривня» могла належати синові Мономаха, Мстиславу, який князював у Білгороді в 1117 – 1125 рр. Нині змійовик зберігається в Державному Російському музеї в Санкт-Петербурзі, а до 1930 року належав Ермітажу в Санкт-Петербурзі.

У російського історика Василя Микитовича Татіщева (помер 1750 року) є життєво-побутові подробиці з життя великого князя Мстислава: «…Однажды вечером он беседовал с дружиной и веселился. Тогда один из его евнухов, подойдя к нему, тихо сказал: „Княже! Ты вот, ходя, земли чужие воюешь и неприятелей повсюду побеждаешь. Когда же ты дома, или в суде, или над делами земли твоей трудишься, а иногда с приятелями своими, веселясь, проводишь время, а не ведаешь, что у княгини твоей творится. Прохор, который Васильевич, часто с княгиней наедине бывает. Если ты сейчас пойдешь, то можешь сам увидеть, что я правду тебе говорю“. Мстислав, выслушав, улыбнулся и сказал: „Рабе! А не помнишь ли ты, как княгиня Христина очень меня любила и мы жили в полном согласии? И хотя я тогда, как молодой человек, не скупо чужих женщин навещал, но она, зная это, совсем не обижалась и тех женщин дружелюбно принимала, показывая им, будто ничего не знала, и через это ещё больше меня к её любви и уважению обязывала. Ныне же я состарился, а много трудов и забот о земле мне уже, об этом думать не позволяют. А княгиня, как женщина молодая, хочет веселиться и может при этом совершить что-нибудь и неприличное. Мне это предостеречь уже нет возможности, но достаточно того, что об этом никто не знает и не говорит. Потому и тебе лучше молчать, если не хочешь глупым быть. И в дальнейшем никому об этом не говори, чтобы княгиня не узнала и тебя не погубила“. И хотя Мстислав тогда ничего противного не выразил и обратил в глупость евнуха дерзость, но через некоторое время тиуна Прохора велел судить за то, что он будто бы в судах не по закону действовал и людей грабил. За это сослали его в Полоцк, где вскоре в порубе (тюрьме) умер». У цій розповіді йдеться про другу дружину Мстислава Володимировича, дочку новгородського посадника Дмитра Завидича, за В.М. Татіщевим, Любаву.

15 квітня 1132 року великий князь Мстислав Володимирович помер: «Преставися Мьстислав априля в 15, празной неделе в пяток (пятницу), положен бысть у церкви святаго Федора, юже бе сам создал». В Іпатіївському літописі це повідомлення під 6641 (1133) роком. За даними Лаврентіївського літопису, Мстислав помер 14 квітня.

Мстислав був канонізований як святий Православною церквою не пізніше XIII століття. Згадка про пам’ять святого благовірного князя міститься в давньоруських богослужбових Прологах під 15 (28) квітня, а також у богослужбових Прологах інших помісних Православних церков, зокрема Сербської та Болгарської. Князь Мстислав входить до Собору Новгородських святих.

У давньоруській літописній традиції жодного прізвиська за Мстиславом Володимировичем закріплено не було. Лише один раз літописець, порівнюючи Мстислава з його батьком – Володимиром «Мономахом», називає їх обох «великими». У пізніх літописах Мстислав іноді називається «Манамаховим», але й лише. Традицію називання Мстислава «Великим» як особистим прізвиськом закладено В.М. Татіщевим, який писав у своїй праці: «Он был великий правосудец, в воинстве храбр и доброразпорядочен, всем соседем его был страшен, к подданым милостив и разсмотрителен. Во время его все князи руские жили в совершенной тишине и не смел един другаго обидеть».

При цьому перший варіант татіщевської праці, написаний «давньою говіркою» і що є, по суті, зведенням наявних в історика літописних матеріалів, жодних згадок про прізвисько не містить. Очевидно, В.М. Татіщев запровадив найменування «Великий» при підготовці «Історії» для широкого кола читацької публіки, прагнучи зробити оповідь яскравішою.

21 квітня 2020 року Православна церква України відновила вшанування Мстислава як святого благовірного князя та встановила день пам’яті 15 (28) квітня із внесенням до місяцеслова.