МИТРОПОЛИТ ПЕТРО МОГИЛА

Митрополит Петро Могила (у миру – Петро Симеонович Могила (укр. Петро Могила), або Петру Мовілэ, рум. Petru Movilă), народж. 21(31).12.1596 р. Сучава в Молдовському князівстві (рум. Suceava, нині місто, адміністративний центр жудеця Сучава в Румунії) – помер 01(11).01.1647 (50 років) р. Київ, український політичний, церковний та просвітницький діяч молдавського походження, представник давнього валаського боярського роду Мовіле, єпископ Константинопольської православної церкви, архімандрит Києво-Печерської лаври 1627 – 1647 рр., митрополит Київський, Галицький і всієї Русі та 3-й екзарх Константинопольського престолу 07.05.1633 – 01(11).01.1647 рр., православний святий, шанований у лику святителів.

Герб Петра Могили, митрополита Київського і Галицького з «Требника» 1646 року. Кольори представлені згідно з гербом Могил 1599 року. Суспільне надбання. Фото без змін

Пам’ять святителя Петра звершується: 31 грудня (13 січня) – Українська православна церква; 14 січня – Українська православна церква Київського патріархату і 15(28) липня – Собор Київських святих.

Батько Петра, Симіон Мовіле (Симеон Могила) був спершу господарем Валахії (1600 – 1601, 1602 рр.), потім Молдови (1606 – 1607 рр.) (див. Румунія). Після смерті Симеона Могили 1607 року і захоплення 1612 року Валахії та Молдови Буджацькою (Білгородською) ордою Кан-Темира (Кантемир-мурза), його вдова з сином Петром втекла до Речі Посполитої, де у них були сильні й багаті родичі: племінниця Симеона, Раїна Могилянка, була дружиною князя-магната Михайла Вишневецького герба «Корибут», якому належала майже вся Лівобережна Україна. Прізвище Мовіле трансформувалося в Могилу.

У Львівській братській школі Петро отримав освіту в православному дусі, яку завершив подорожжю за кордон, де слухав лекції в різних університетах. Спочатку він був офіцером, брав участь у Хотинській війні з турками-османами (1620 – 1621 рр.) та Хотинській битві 1621 року.

1625 року Петро прийняв чернечий постриг у Києво-Печерському монастирі.

У грудні 1627 року Петро Могила був обраний архімандритом Києво-Печерської лаври, який безпосередньо підпорядковувався патріарху Константинопольському й носив титул «великого архімандрита». У цей час новому архімандриту виповнилося 30 років. У такому віці обрання на таку високу церковну посаду здійснювалося, чи не вперше. Цьому сприяла підтримка митрополита Київського, Галицького і всієї Русі, 1-го екзарха Константинопольського престолу Іова (укр. Йов) (у миру – Іван Матвійович Борецький, укр. Іван Матвійович Борецький) та інших впливових шляхетських родин.

У вересні 1632 року, за участі Петра Могили, Київська братська та Лаврська школи, засновані ним, об’єдналися. У результаті було створено Києво-Братську колегію (укр. Києво-Могилянська колегія), яка згодом була перетворена на найбільший в Україні центр освіти – Києво-Могилянську колегію (лат. Academia Kiioviensis Mohileana).

1632 року архімандрит Петро домігся від нового короля Речі Посполитої Владислава IV (польськ. Władysław IV Waza) визнання незалежного існування Православної церкви. Ця постанова, попри протести уніатів, була затверджена королем і Сеймом 1 листопада 1632 року. У Варшаві (польськ. Warszawa) Петра Могилу затвердили київським митрополитом, зі збереженням лаврського архімандритства.

12 березня 1633 року король Владислав IV затвердив Петра Могилу митрополитом. Також королівською грамотою Православній церкві були повернуті монастирі та храми, зокрема Софійський собор у Києві та Видубицький монастир.

Усунення митрополита Київського, Галицького і всієї Русі, 2-го екзарха Константинопольського престолу Ісаї (у миру – Копинський-Борисович) було узаконено церковно тим, що патріарх Константинопольський Кирил I Лукаріс (грец. Κύριλλος Λούκαρις) надіслав обраному владиці Петру Могилі архіпастирське благословення на митрополію. Однак серед православних залишалися й прихильники віддаленого митрополита Ісаї, які звинувачували Петра в особистому честолюбстві. Тому Петро влаштував свою хіротонію не в Києві, а у Львові.

У Львові, на Хомин тиждень, 28 квітня 1633 року Петро Могила був висвячений єпископом Галицьким, Львівським і Кам’янець-Подільським, який мав повноваження «екзарха Руської Церкви» патріарха Константинопольського, Єремією (у миру – Євстафій Тиссаровський).

Наприкінці червня 1633 року новопоставлений митрополит вирушив до Києва, де його при в’їзді зустріли двома панегіриками – від лаврської братії та братської школи. У панегіриках вихваляли знатне походження Петра Могили, його зречення від світу, його заступництво наукам і особливо його останні заслуги перед Церквою. Однак по в’їзді до Києва йому довелося забороняти та скидати священників, які стояли за Ісаю, а самого колишнього митрополита силоміць перевезти до Києво-Печерської лаври. За наказом Петра Могили престарілого й хворого Ісаю Копинського вночі схопили в Києво-Михайлівському монастирі, де він настоятельствував, і в одній власяниці, перекинувши через коня, «як якийсь мішок», перевезли до Києво-Печерської обителі. Однак Ісая невдовзі звільнився або був звільнений з Лаври, давши, імовірно, обіцянку Петру Могилі жити спокійно й не діяти проти нього. Проте до самої своєї смерті Ісая Копинський не давав спокою Петру Могилі.

1634 року митрополит Петро Могила розпочав відновлення київського Софійського собору, що тривало протягом десяти років.

1635 року митрополит наказав розчистити з-під нашарувань землі рештки Десятинної церкви у Києві.

У 1640 – 1644 рр. Петро Могила, за свої кошти, відновив стару Церкву св. Спаса на Берестові, а на руїнах давньої Десятинної церкви збудував нову. Він відремонтував також Церкву св. Василія (Трисвятительську), яку віддав Братському монастирю, і Михайлівську церкву Видубицького монастиря. У церковно-політичній боротьбі між православною, греко-католицькою (уніатською) та католицькою церквами, що розгорнулася в Україні в цю пору, пам’ятки найдавнішого київського зодчества відігравали роль вагомих аргументів на користь споконвічності православ’я на Русі.

Ктиторський розпис із прижиттєвим зображенням Петра Могили в Церкві св. Спаса на Берестові в Києві. 1644 рік. Петро Могила – ліворуч на колінах підносить макет відновленої церкви Христу та підпис «обновлена смиренным митрополитом Киевским, Галицким и всея Руси…». У ногах Христа зображено герб Петра Могили.

Фото 28 вересня 2019 року. Автор – Rasal Hague. Ліцензія – Creative Commons Із зазначенням автора – Розповсюдження на тих самих умовах 4.0 Міжнародна. Фото без змін

Джерело – https://www.myslenedrevo.com.ua/ru/Sci/Kyiv/1958Karger/Vol2/2Half11-Early12C/StSaviourBerestovo/Restoration.html. Фото без змін

Петро Могила, фрагмент розпису в Церкві св. Спаса на Берестові в Києві. 1644 рік. Джерело – https://kyivtrip.com.ua/ru/Stati/Cerkvi-i-sobory-Kieva/Cerkov-Spasa-na-Berestove/. Фото без змін

Митрополита Петра Могилу зображено з широкою посивілою бородою, високим чолом, аристократичним носом з горбинкою, виразними карими очима; стулені губи свідчать про його енергійний характер. Цей портрет – один із найкращих зразків українського портретного живопису ХVII століття, написаний, імовірно, київським майстром. Петро Могила докладав зусиль до загальноцерковного прославлення Печерських святих, за нього було складено «Печерський патерик».

Власноручний підпис Петра Могили. 1630-ті – 1647 рр. Киевская старина. – 1882. Суспільне надбання. Фото без змін

Митрополит Петро Могила раптово помер останньої ночі 1646 року на новий, 1647 рік, тобто 1(11) січня 1647 року, в Києві у віці 50 років. На посаді митрополита він прослужив чотирнадцять років. Його тіло було перенесено з Києво-Печерської лаври до Софійського собору.

У своєму духовному заповіті Петро Могила, оголосив Києво-Братську колегію першою спадкоємицею свого майна. Їй він заповів 81 тисячу злотих, усе своє нерухоме майно, коштовності та бібліотеку. На той час Петро Могила мав одну з найбільших бібліотек. У ній були твори Сенеки, Горація, Цезаря, Цицерона, Макіавеллі, трактати Авіценни та низка інших праць. Поряд із богословською літературою сусідили польські хроніки, руські літописи, документальні збірники, хронографи. До його бібліотеки також увійшли книги, які свого часу заповів Петру Могилі митрополит Іов.

3(19) березня 1647 року тіло померлого митрополита, що не піддалося впродовж усіх цих місяців тлінню, було перенесено й покладено, згідно з його волею, на вказаному ним самим місці, у Києво-Печерській лаврі. Він був похований ліворуч біля головного входу (біля лівого клироса) до Успенської церкви Лаври. До речі, поховали його в гробниці княжих часів. Якщо вона не була порожньою, то рештки якогось померлого довелося прибрати. У XVI – XVII ст. існувала практика повторного використання гробниць: рештки, що знаходилися там, прибирали й клали тіла нещодавно померлих людей. Нічого аморального за тих часів у цьому не бачили. Згідно зі звітом українського фахівця з археології та архітектури Київської Русі і середньовічної України Віктора Олександровича Харламова (укр. Віктор Олександрович Харламов, помер 1996 року) дерев’яна труна Петра Могили була поміщена в шиферну гробницю, зібрану з різьбленої плити парапета хорів, підлогової плити, інкрустованої смальтою, та плит вторинного використання, а потім ще й обкладену цеглою.  

Рештки Петра Могили спочивали в гробниці аж до Другої світової війни. У листопаді 1941 року Успенський собор було підірвано. Вибухівку заклали біля місця поховання митрополита. Труна з рештками виявилася повністю знищеною, збереглися лише срібні пластини з родовим гербом і епітафією, які 1982 року були знайдені під час розкопок археологічною експедицією під керівництвом В.О. Харламова.

Матеріали для канонізації митрополита Петра Могили, які представив предстоятель Української православної церкви митрополит Київський і всієї України Володимир (у миру – Віктор Маркіянович Сабодан) і підготував митрополит Харківський і Богодухівський Никодим (у миру – Микола Степанович Руснак), двічі, 3 – 4 вересня і 25 жовтня 1996 року, були розглянуті в Москві Синодальною комісією з канонізації святих Російської православної церкви. 

На обох засіданнях, двадцять шостому та двадцять восьмому, комісія вирішила не прославляти святителя у зв’язку з недостатністю поданих матеріалів для канонізації. Висновок комісії від 25 жовтня гласить: «Комиссия единодушно пришла к следующему выводу: представленные материалы недостаточны для канонизации митрополита Петра в настоящее время. Ни богословское наследие митрополита Петра, ни его архипастырская деятельность не дают достаточного основания для его прославления в лике святых. Положительно оценивая просветительскую деятельность митрополита Петра, Комиссия в то же время не нашла в материалах сведений о личной праведности митрополита Петра, а также о его чудотворениях и народном почитании».

6 грудня 1996 року в Києві, оминаючи московську Синодальну комісію Російської православної церкви, Священний синод Української православної церкви зарахував митрополита Петра Могилу до лику місцевошанованих святих.

12 грудня 1996 року архієрейський собор Української православної церкви Київського патріархату канонізував Петра Могилу як святителя.

1996 року митрополит Петро Могила був першим, кого канонізували в святі Українські православні церкви всіх конфесій. Загалом, Петро Могила був канонізований усіма 15 автокефальними Церквами Вселенської Церкви, лише Російська православна церква канонізувала його як місцевошанованого святого, тобто святого, якого шанують лише на певній території.

Після відновлення Успенського собору 2000 року могила митрополита Петра Могили не була облаштована належним християнським чином. На місці поховання встановлено чорну гранітну плиту з написом про смерть відомого митрополита-архімандрита Києво-Печерської лаври. Існує наполеглива духовно-моральна потреба в гідному облаштуванні місця поховання видатного релігійного та громадського діяча-просвітника України.

Гранітна плита на місці поховання Петра Могили – ліворуч від головного входу до Успенського собору. Фото 12 жовтня 2014 року. Автор – Wildcatjane. Ліцензія – Creative Commons Із зазначенням автора – Розповсюдження на тих самих умовах 4.0 Міжнародна. Фото без змін

8 грудня 2005 року за благословенням патріарха Московського і всієї Русі Олексія II (у миру – Олексій Михайлович Рідігер) ім’я митрополита Петра було внесено до церковного календаря (місяцеслова) Російської православної церкви. Відтоді митрополит Петро є загальноруським святим. День пам’яті за календарем Російської православної церкви – 31 грудня (13 січня).

1 квітня 2015 року за благословенням Священного синоду Української православної церкви (журнал № 15) на чолі з митрополитом Київським і всієї України Онуфрієм (у миру – Орест Володимирович Березовський), було встановлено святкування Собору Вінницьких святих, куди серед інших 15 подвижників, життя і подвиг яких пов’язані з Вінниччиною, був зарахований і святитель Петро Могила. Дата святкування Собору Вінницьких святих – 14 вересня (за новим стилем) у день початку індикту (церковного новоліття).

Особистість митрополита Петра Могили викликала, і навіть після канонізації викликає, неоднозначні оцінки в церковному середовищі. На думку ректора Київської духовної академії та семінарії (УПЦ) єпископа Сильвестра (у миру – Олександр Миколайович Стойчев), у богословських творах і рішеннях Петра Могили є недоліки, але створення колегії та праці з облаштування Лаври зробили його «найбільшим святителем».

Ось як про діяльність Петра Могили відгукувався російський православний священнослужитель Георгій Васильович Флоровський (помер 1979 року) в праці «Пути русского богословия»: «Могила и его сподвижники были откровенными и решительными западниками… Это было новое поколение, прошедшее западную школу, для которого именно Запад, а не восток был своим. И были поводы подозревать, что это западничество есть своеобразное униатство… Трудно понять, был ли он искренним ревнителем православия или скорее искусным соглашателем… Между тем, его историческое влияние было решающим. И обоснованно его именем обозначают целую эпоху в истории Западно-русской церкви и культуры… Действительно, догматических возражений против Рима у Могилы не было. Он лично был уже как бы в догматическом единомыслии с Римом. Потому так легко и свободно он и обращался с латинскими книгами. Именно то, что он находил в них, он и принимал за православие, как древнее предание. Для него стоял только вопрос юрисдикции».