ІСТОРІЯ СОБОРУ В XIX СТОЛІТТІ

У 1809 – 1810 рр. була створена спеціальна історико-археологічна експедиція для замальовування й опису старовинних речей у давніх містах і монастирях Російської імперії. Експедицію у складі російського художника-археолога Олександра Івановича Єрмолаєва, російського художника Дмитра Івановича Іванова й російського архітектора Петра Сергійовича Максютіна очолив російський археолог та історик Костянтин Матвійович Бороздін. У 1810 році Д.І. Іванов за участі П.С. Максютіна вперше обміряв Софійський собор. Виконані художником два плани собору, першого й другого поверхів, його розріз, замальовки східного та західного фасадів були невдовзі опубліковані в «Альбоме рисунков к путешествию К.М. Бороздина». План собору за обмірами Д.І. Іванова не лише досить точно зафіксував храм на початок XIX століття, а й був першою спробою виокремити його найдавніше ядро.

План собору за обмірами Д.І. Іванова з виділенням найдавнішого ядра. 1810 рік. Джерело – Альбом рисунков к путешествию К.М. Бороздина, зберігається в Рукописному відділі Російської національної бібліотеки ім. М.Є. Салтикова-Щедріна в Санкт-Петербурзі. Суспільне надбання. Фото без змін

На плані особливим забарвленням виділена середня частина храму, що охоплює п’ять нефів, три галереї, які прилягають із півночі, півдня й заходу до п’ятинефного ядра будівлі, та північна вежа. У пояснювальному тексті до таблиці К.М. Бороздін писав: «У давні часи Софійський собор, вочевидь, був менш просторим і при уважному розгляді його будови, здається, можна помітити зроблені згодом і, ймовірно, за згаданого ж митрополита Могили численні прибудови, які й позначені на кресленнях забарвленням, дещо відмінним від давньої будови».

Порівняно з планом 1810 року план невідомого автора, опублікований у 1825 році істориком Церкви, митрополитом Київським і Галицьким Євгенієм (у миру – Євфимій Олексійович Болховітінов) у його фундаментальній праці «Описание Киево-Софийского собора и Киевской иерархии», був кроком назад.

План собору, опублікований митрополитом Євгенієм Болховітіновим. 1825 рік. Джерело – https://www.myslenedrevo.com.ua/ru/Sci/Kyiv/1958Karger/Vol2/Mid11C/StSophia/EarlyResearch.html. Фото без змін

Цей план відрізняється насамперед крайньою неточністю пропорцій. Нефи, що прилягають із північного й південного боків до центрального, сильно звужені, тоді як бічні нефи, навпаки, дещо розширені, завдяки чому виходить, що північний і південний нефи, які прилягають до центрального нефа, майже вдвічі вужчі порівняно з бічними нефами собору, чого немає в дійсності. Південна вежа показана без середнього стовпа, а на місці північної вежі на плані зображені два прямокутні приміщення, розділені глухою стіною. Попри ці грубі неточності, які цілковито спотворюють увесь вигляд Софійського собору, план, опублікований митрополитом Євгенієм Болховітіновим, некритично перевидавався в XIX – 1-й чверті XX ст.

Митрополит Євгеній Болховітінов, який вважав, що Софійський собор збудований за зразком Константинопольської Софії, гадав, що київський храм «як внутрішнім розташуванням, так і прибудовами» наслідував «у малому вигляді» Константинопольський собор. Він вважав, що Софійський собор мав «подвійні з боків і одну із заходу галерею у два яруси». При цьому, однак, він припускав, що «нижній ярус цих галерей був оточений суцільними пристінками, або портиками, до пояса верхнього ярусу, так що навколо цієї церкви, як і Константинопольської, унизу був критий обхід із трьох боків, крім вівтаря».

У XIX столітті церковних ієрархів ховали в давній зовнішній північній галереї Софійського собору. У східній частині галереї 27 червня 1814 року упокоївся перший соборний протоієрей і знаменитий церковний оратор Іоанн Васильович Леванда (укр. Іоанн Леванда, над його похованням установлений невеликий мідний пам’ятний знак).

Мідний пам’ятний знак над похованням протоієрея Іоанна Леванди. Фото 16 вересня 2020 року. Автор – Angloman

У 1837 році в західній частині давньої зовнішньої північної галереї собору був похований зачинатель науки про Софійський собор, митрополит Євгеній Болховітінов, над похованням установлене велике пам’ятне надгроб’я (кіот).

Надгроб’я над похованням митрополита Євгенія Болховітінова. Фото 6 жовтня 2022 року. Автор – AnatolyPm. Ліцензія – Creative Commons Attribution-Share Alike 4.0 International. Фото без змін

Софійський собор. Акварель російського художника Михайла Макаровича Сажина. 1841 рік. Джерело – sofiyskiy-sobor.polnaya.info. Суспільне надбання. Фото без змін

У 1843 – 1853 рр. у Софійському соборі під загальним керівництвом російського художника, архітектора й історика Федора Григоровича Солнцева проводилися масштабні реставраційні роботи, що торкнулися переважно інтер’єру храму. План робіт передбачав цілу низку заходів «із відновлення» архітектури собору. Давні фрески примітивними методами очищували з-під пізніших нашарувань тиньку й розпису XVIII століття. При цьому відкриті фрески вкривали під новий стінопис гарячою олією, яка проникала в ґрунт фресок XI століття. Потім давні фрески промальовували олійними фарбами, які, як правило, повторювали первісні контури й збережену на той час іконографічну схему давніх фресок. Фрагменти, які погано трималися, не закріплювали, а знищували. Чимало зображень було намальовано заново. Також були залишені й відреставровані деякі сюжети XVIII століття. Через втрату більшості написів реставраторам заново довелося давати імена святим відповідно до іконописних «Подлинников» (зразків). Тому майже всі імена святих були поставлені довільно.

Під час реставраційних робіт київським єпархіальним архітектором Павлом Івановичем Спарро були зроблені докладні, але схематичні обміри пам’ятки, опубліковані в 1871 році Російським археологічним товариством в Атласі «Киевский Софийский собор».

Реставраційні роботи торкнулися також підлоги храму. Судячи з донесення П.І. Спарро, складеного ним після огляду собору разом із Ф.Г. Солнцевим у серпні 1844 року, «чавунні плитні підлоги як унизу, так і на хорах по всіх кутах і біля стовпів, що підтримують склепіння собору, замість чавуну закладені дошками або цеглою, у деяких місцях починали осідати від осідання під ними землі й псування склепінь у льохах». Указуючи, що «давній живопис відкритий і біля самої підлоги на стовпах, його нижня частина закрита чавунними плитами, що доводить, що вся підлога собору була раніше значно нижчою», автори донесення пропонували «зірвати всю підлогу, оглянути склепіння підвалів і де буде потрібно виправити, засипати й утрамбувати землею, вимостити цеглою в ялинку й опустити підлогу значно нижче».

Акварель «Внутрішній вигляд Софійського собору з віковими іконописними стінами». Т.Г. Шевченко. 1846 рік. Джерело – https://www.pinterest.com/pin/1846–364862007305774395/. Фото без змін

Улітку 1846 року підлога в Софійському соборі була понижена майже на 50 см, за винятком вівтарної частини храму, підвищене положення якої, на думку наглядового комітету, що відав реставрацією собору, надавало їй величнішого вигляду. Вочевидь, для підкріплення свого рішення комітет указував також, що під підлогою у вівтарній частині собору не було виявлено фресок, хоча саме у вівтарній частині цілісність фрескового розпису найгрубіше порушувалася високо піднятою підлогою. Понижуючи підлогу на всій іншій площі собору, керівники реставраційних робіт припускали, що давня підлога собору містилася на цій глибині. Нова підлога була викладена з чавунних рельєфних плит меншого розміру, виготовлених за спеціально затвердженим зразком. Ця підлога збереглася до наших днів.

Софія Київська. Рисунок Р. Космакова, гравюра Брауна. 1846 рік. Джерело – З української старовини. – Київ: Мистецтво, 1991. – С. 308. Фото без змін

У 1847 році у виданому російським істориком Іваном Івановичем Фундуклеєм «Обозрении Киева и Киевской губернии по отношению к древностям» був опублікований план Софійського собору, виконаний невідомим автором за самостійними, досить точними обмірами. На цьому плані вперше більш-менш правильно була показана своєрідна форма північної вежі собору.

План собору 1840-х років, виданий у 1847 році. Джерело – https://www.myslenedrevo.com.ua/ru/Sci/Kyiv/1958Karger/Vol2/Mid11C/StSophia/EarlyResearch.html. Фото без змін

План Софійського собору 1847 року використовувався в публікаціях 2-ї половини XIX – початку XX ст.

Наприкінці 1840-х років Ф.Г. Солнцев виконав перший проєкт реконструкції первісного вигляду Софійського собору. Рисунки Ф.Г. Солнцева, що зберігаються в Національному музеї історії України, зображують східний, західний і південний фасади собору.

Первісний вигляд собору. Східний фасад. Реконструкція Ф.Г. Солнцева. Кінець 1840-х років. Джерело – Новицький А.П. Спроби реконструкції Київської Софії. – ЗВУАК, Київ, 1932. – Т. І. – Табл. II. – Рис. 1. Фото без змін

Згідно з реконструкцією Ф.Г. Солнцева до п’ятинефного ядра собору з півдня й півночі прилягають одноповерхові галереї. Російський і радянський історик мистецтва Олексій Петрович Новицький (помер у 1934 році), який уперше опублікував рисунки Ф.Г. Солнцева, рисунок східного фасаду собору трактував так: «на ньому з північного й південного боків зображено по дві галереї, з яких крайні дещо вужчі й нижчі». Радянський історик архітектури Михайло Костянтинович Каргер (помер у 1976 році) вважав, що насправді на рисунку Ф.Г. Солнцева видно східні стінки сходових входів біля північно-західного й південно-західного кутів. На плоскій покрівлі галерей улаштований балкон-«гульбище», на який ведуть двоє сходів, розташованих у південно-західному й північно-західному кутах храму. Фасади галерей, за Ф.Г. Солнцевим, прорізані півциркульними арками в усіх членуваннях, крім середнього, що відповідає підкупольному простору. У цьому членуванні й на південному, й на західному фасаді зображені двері з півциркульним верхом, а з боків від них по вікну. Над арковими прорізами проходить пояс пласких двоуступчастих ніш. Ф.Г. Солнцев цілком заперечував існування веж і замість них зображував двоє відкритих сходів у південно-західному й північно-західному кутах собору.

Первісний вигляд собору. Західний фасад. Реконструкція Ф.Г. Солнцева. Кінець 1840-х років. Джерело – Новицький А.П. Спроби реконструкції Київської Софії. – ЗВУАК, Київ, 1932. – Т. І. – Табл. II. – Рис. 2. Фото без змін

Деякі особливості має, за рисунком Ф.Г. Солнцева, західний фасад храму. Він, як і південний та північний фасади, оперезаний відкритою галереєю. О.П. Новицький вважав, що із західного боку на рисунку Ф.Г. Солнцева галереї немає, а над трьома середніми членуваннями зведений другий ярус, стіни якого завершуються півциркульними склепіннями (закомарами).

Циліндричні барабани бань Софійського собору в місці переходу їх у купольну конструкцію завершуються карнизами, над якими укладалося свинцеве або черепичне покриття купола.

Реконструкція Ф.Г. Солнцева, попри всю її недосконалість, усе ж мала, безсумнівно, велике наукове значення як перша спроба графічного осмислення первісного архітектурного вигляду Софійського собору. Опублікований у 1871 році на обкладинці Атласу «Киевский Софийский собор» рисунок східного фасаду з невеликими змінами перевидавався неодноразово аж до 1950-х років.

Наприкінці 1840-х – на початку 1850-х років у Софійському соборі, щоб відкрити вид на вівтарну мозаїку, зняли верхній ярус іконостаса 1747 року, решту його частини заново позолотили.

Вигляд Софійського собору з Хрещатицької площі (нині Майдан Незалежності). Середина XIX століття. Суспільне надбання. Фото без змін

У середині XIX століття в Софійському соборі викладена нова чавунна підлога, що збереглася дотепер.

У 1851 – 1852 рр. реконструйована дзвіниця, їй надбудований четвертий ярус із куполом грушоподібної форми, вкритим позолоченою міддю. Дзвіниця набула нинішнього вигляду, її висота – 76 метрів.

«Пейзаж старого міста з Ярославового валу». Літографія В. Тімма. 1854 рік. Джерело – http://sofiyskiy-sobor.polnaya.info/ua/pamyatniki_sofiya_kyivska.shtml. Фото без змін

«Софійська площа в Києві». Літографія невідомого художника. 1850-ті – 1860-ті роки. Джерело – http://sofiyskiy-sobor.polnaya.info/ua/pamyatniki_sofiya_kyivska.shtml. Фото без змін

У 1873 році біля північно-західного кута Софійського собору були прибудовані ще два контрфорси.

Помітною постаттю в науці про Софійський собор є його настоятель, протоієрей Петро Гаврилович Лебединцев. Цей відомий історик присвятив собору кілька монографій: «Восстановление Киево-Софийского собора в 1843 – 1853 г.» (1879 рік), «Св. София Киевская, ныне Киево-Софийский кафедральный собор» (1890 рік). П.Г. Лебединцев, який вивчав Софійський собор протягом багатьох років, зокрема зібрав численні письмові звістки про історію храму, кілька разів звертався до питання про первісний вигляд храму. У великій доповіді на III Археологічному з’їзді в Києві в серпні 1874 року, присвяченій Софійському собору, він намагався схарактеризувати його найдавніший вигляд так. «За первісним планом, – говорив він, – храм складався з великого прямокутника, що мав у довжину 18,5 сажнів (близько 34 метрів) і в ширину 18 сажнів (близько 33 метрів). Із трьох боків – південного, західного й північного – оперізували його одноповерхові галереї у 4 сажні (7,3 метра) завширшки й до 3 сажнів (до 5,4 метра) заввишки. Галереї південна й північна були до половини відкритими, складаючись зі стовпів та арок протягом 10 сажнів (близько 18,3 метра) із заходу на схід по лінії нинішніх стін Апостольського й Стрітенського приділів. Таке саме влаштування, найімовірніше, мала й західна галерея. На західному боці собору з двох кінців було дві башти, або вежі… Усередині кожної вежі або башти були кам’яні сходи; цими сходами піднімалися на хори або верхні галереї». Як випливає з наведеного уривка, П.Г. Лебединцев розглядав зовнішні галереї та обидві вежі як основні частини найдавнішої будівлі. Він вважав, що північна вежа виникла одночасно з основним ядром собору, а південна – пізніше.

У доповіді на тому самому III Археологічному з’їзді думку про пізніше походження зовнішніх галерей висловлював, щоправда, у дуже неясному формулюванні історик церковної архітектури Петро Олександрович Лашкарьов. «Притвор (у Софії) не лише передує церкві із заходу, – говорив П.О. Лашкарьов, – маючи над собою за звичаєм також хори, а й обходить решту простору церкви з півночі й півдня, маючи в минулому над собою, принаймні з південного боку, уже відкритий майданчик на зразок балкона. Цей майданчик був потім розширений і перейшов на західний та північний боки церкви приєднанням до паперті північного, західного й південного боків ще особливої аркади зі склепіннями знизу й так само відкритим майданчиком зверху, з парапетом по краях цього майданчика й особливими вежами в північно-західному та південно-західному кутах, що частково вели на цей майданчик і церковні хори, частково мали і своє незалежне від цього призначення». На думку П.О. Лашкарьова, обидві вежі виникли разом із зовнішньою аркадою, ці вежі вели на хори, але мали ще «і своє незалежне від цього призначення».

У 1882 – 1889 рр. проведена друга реставрація Софійського собору. Ініціатором і керівником цих робіт був російський історик мистецтва, археолог Адріан Вікторович Прахов. Для оснащення собору повітряно-калориферним опаленням до західного фасаду собору, на місці давньої зовнішньої західної галереї, прибудували нартекс, під яким розмістили центральну камеру для топлення. Новий фундамент був заглиблений до 3,5 метра замість колишніх 2. Бароковий фронтон XVIII століття над західним фасадом був перебудований, йому надали модної псевдовізантійської форми. Так був облаштований головний вхід до Софійського собору. Але найнищівніші роботи були здійснені під час прокладання опалювальних каналів по всій довжині південного й північного нефів собору, для чого були вириті на велику глибину канали завширшки 1,15 метра, що прорізали не лише давню мозаїчну підлогу, а й усі поперечні стрічкові фундаменти собору. Стіни й склепіння каналів були викладені з цегли, а зверху засипані будівельним сміттям і землею до рівня чавунної підлоги.

Під час цих робіт були виявлені численні фрагменти мармурових колон, карнизів та інших деталей архітектури, які потім тривалий час зберігалися в хрещальні собору. В інтер’єрі собору розпочаті роботи зі зняття «солнцевського живопису» з давніх фресок. Однією з головних відмінностей нової реставрації було те, що давній стінопис уже не відновлювався олійними фарбами. Утвердилося розуміння цінності оригіналів. Однак ця робота не була доведена до кінця, майже всі фрески собору залишилися під олійними фарбами середини XIX століття, із цієї причини храм не сприймався як цілісний художній ансамбль 1-ї половини XI століття.

У 1882 році А.В. Прахов виявив під цегляними закладками в арках зовнішніх північної та південної галерей, які в давнину не були закладені, дуже добре збережені півфігури святих. Це образи святого подружжя Адріана й Наталії Нікомедійських у північній галереї, а також солунських мучеників Домна й Філіппола – у південній. Загалом було виявлено ще 22 фрескові зображення.

У 1882 році П.Г. Лебединцев у своєму «Описании Киево-Софийского кафедрального собора», ґрунтуючись, вочевидь, на спостереженнях, зроблених під час реставраційних робіт 1880-х років у західній частині храму, зазначає, що північна, південна й західна одноярусні паперті, або галереї, були «прибудовані до собору… у другій половині XI століття». Пізнішою прибудовою він вважав також і південну вежу собору. Доказом неодночасності цих частин з основним масивом храму П.Г. Лебединцев вважав «щілину між стіною храму й стіною вежі, притуленими одна до одної, та вікна у стінах собору, північній і південній, що прилягають до папертей».

Російський архітектор та археолог Андрій Михайлович Павлінов (помер у 1897 році) вважав вигляд Софійського собору настільки зміненим, що «за його зовнішніми формами не можна скласти собі уявлення про те, яким він був у давнину». Можливо, саме через це він розв’язував проблему реконструкції первісних форм пам’ятки з граничною простотою: узявши рисунок 1651 року голландського живописця й рисувальника Абрахама ван Вестерфельда (нідерл. Abraham van Westerveld), що зображує східний фасад собору, він обрізав його по межах північної й південної бічних апсид і вважав «реконструкцію» цілком готовою. Так само він учинив і з планом. Узявши за основу план 1847 року, опублікований І.І. Фундуклеєм, А.М. Павлінов відкидав по дві галереї з північного й південного боків та одну (зовнішню) галерею разом з обома вежами із західного. Внутрішню західну галерею він розглядав як західну частину основного масиву собору. Вежі й «усі інші додавання, які видно на плані», за А.М. Павліновим, «є прибудовами пізнішого часу». Цю саму вкрай спрощену спробу реконструкції найдавніших форм Софійського собору повторювали російський історик та археолог Єгор Кузьмич Рєдін (помер у 1908 році), російський і радянський історик мистецтва Дмитро Власович Айналов (помер у 1939 році), які вважали, що «первісний план собору, поза всяким сумнівом, містив у собі п’ять апсид і мав, отже, вигляд майже правильного квадрата». Російський археолог граф Іван Іванович Толстой (помер у 1916 році) та російський історик візантійського й давньоруського мистецтва Никодим Павлович Кондаков (помер у 1925 році) стверджували, що «первісний план собору містив у собі п’ять нефів і, відповідно до них, п’ять вівтарних апсид».

Слід зазначити, що в 1880-х – 1890-х рр. інтерес до історико-архітектурних досліджень Софійського собору дещо впав. Дослідники більше цікавилися мозаїками й розписами собору. Багато важливих для реконструкції давнього вигляду храму положень, установлених роботами Ф.Г. Солнцева, П.О. Лашкарьова та П.Г. Лебединцева, були на деякий час забуті.

Улітку 1884 року А.В. Прахов, піднявшись риштуванням під центральний купол собору, відкрив під подвійним шаром олійного живопису забуті всіма мозаїки: «Пантократор», архангела в блакитних шатах та апостола Павла. Крім того, А.В. Прахов відкрив образ первосвященника Аарона на північному боці передвівтарної (тріумфальної) арки. Для відновлення втрачених частин мозаїк він запросив російського художника Михайла Олександровича Врубеля. Олійними фарбами художник намалював три постаті архангелів, а також домалював утрачену нижню частину архангела в блакитних шатах.

У 1889 році під час часткового пониження покрівлі Софійського собору були відкриті віконні прорізи в малих куполах. Під час розкриття закладених пізнішою цеглою давніх віконних прорізів у кутових куполах собору були виявлені рештки віконних рам, досить складних за будовою і, що особливо цінно, із залишками давнього віконного скла. Після видалення пізніших закладок відкрилися рештки вставлених у віконні прорізи масивних дубових луток із прикріпленими до них свинцевими оправами у вигляді ґратки, що складалася з комірок шестикутної форми. Подекуди в оправах уціліли такої самої форми шибки зеленого кольору.

У 1891 році в західній частині давньої зовнішньої північної галереї собору був похований діяльний місіонер і церковний учений, митрополит Київський і Галицький Платон (у миру – Микола Іванович Городецький), над похованням установлене велике пам’ятне надгроб’я (кіот). Це поховання було останнім, здійсненим у Софійському соборі.

Надгроб’я над похованням митрополита Платона Городецького. Фото 6 жовтня 2022 року. Автор – AnatolyPm. Ліцензія – Creative Commons Attribution-Share Alike 4.0 International. Фото без змін

Софійський собор із дзвіницею. Фото кінця XIX століття. Суспільне надбання. Фото без змін