ІСТОРІЯ СОБОРУ В XX СТОЛІТТІ
У 1903 році російський і радянський історик мистецтва Олексій Петрович Новицький опублікував у своїй «Истории русского искусства с древнейших времён» нову спробу реконструкції первісного плану Софійського собору.
План-реконструкція О.П. Новицького. Джерело – Новицкий А.П. История русского искусства с древнейших времён. – Москва, 1903. – Т. I. – С. 43. – Рис. 27. Суспільне надбання. Фото без змін
Ця реконструкція є не чим іншим, як уже відомим планом 1810 року художника Д.І. Іванова, на якому О.П. Новицький усупереч своєму супровідному тексту позначив чорною заливкою ті частини плану, які він вважав належними до «старовинної будови». До цих частин О.П. Новицький відніс основний п’ятинефний масив собору, до якого він включив і західну внутрішню галерею в тій її частині, що відповідає п’яти нефам собору, обидві вежі й приміщення, що прилягає з півночі до південної вежі.
Цій реконструкції суперечив супровідний текст, де говорилося: «Із трьох боків, південного, західного й північного, його (прямокутник із п’ятьма апсидами) оперізували одноповерхові галереї у чотири сажні (7,3 метра) завширшки й до трьох сажнів (до 5,4 метра) заввишки. Ці галереї складалися зі стовпів та арок… Щодо південної вежі, то під час однієї з реставрацій, яка проводилася в 1882 – 1883 рр., було виявлено, що вона являє собою прибудову XI або XII ст. до вже завершеного собору». Попри невідповідність нового варіанта реконструкції супровідному тексту самого автора, реконструкція О.П. Новицького мала успіх. У 1905 році її перевидав німецький мистецтвознавець Карл Верман (нім. Karl Woermann) у своїй «Истории искусства всех времён и народов» (нім. Geschichte der Kunst aller Zeit und Völker) як єдиний зразок найдавнішої руської архітектури. У 1915 році реконструкція О.П. Новицького була перевидана російським і радянським істориком архітектури Михайлом Вітольдовичем Красовським, а в 1932 році – російським і радянським істориком мистецтва Дмитром Власовичем Айналовим.
Реконструкція первісного плану Софійського собору, опублікована в 1903 році українським істориком Михайлом Сергійовичем Грушевським, являла собою новий варіант плану 1810 року художника Д.І. Іванова. М.С. Грушевський додав до п’ятинефної будівлі собору по одній галереї з північного, південного й західного боків і дві вежі.
Усі перелічені вище спроби відтворити первісний план Софійського собору, починаючи з реконструкцій 2-ї половини 1880-х років, аж ніяк не спиралися на будь-які нові архітектурно-археологічні дослідження пам’ятки, являючи собою результат суто умоглядних комбінацій зі штучно вирваних елементів надзвичайно складного архітектурного організму, яким є будівля Софійського собору.
У 1909 – 1910 рр. розкопки на території Софійського митрополичого будинку й у вівтарній частині Софійського собору проводив член Імператорської археологічної комісії, російський археолог-реставратор Дмитро Васильович Мілєєв. Це була перша серйозна спроба археологічних досліджень усередині Софійського собору.
У жовтні 1909 року була розпочата перебудова підлоги в головному вівтарі Софійського собору, підлогу з чавунних плит вирішили замінити теплішим дерев’яним паркетом. Д.В. Мілєєву Імператорська археологічна комісія доручила провести спостереження за ремонтними роботами. Під час досліджень він установив наявність у головному вівтарі собору кількох підлог, що лежали на різних рівнях. 19 лютого 1910 року на засіданні Відділення руської та слов’янської археології Російського археологічного товариства Д.В. Мілєєв зробив доповідь про результати своїх невеликих розкопок.
Софійський кафедральний собор. Фото 1911 року. Автор – Gudshon and Gubchevsky. Суспільне надбання. Фото без змін
У 1915 році дослідник Н.А. Окунєв опублікував статтю, присвячену вивченню хрещальні Софійського собору. Автор на основі докладного архітектурно-археологічного дослідження лише одного невеликого «куточка» Софії, давно занедбаного й перетвореного на складське приміщення, зміг поставити й обґрунтовано розв’язати низку найважливіших питань реконструкції найдавнішого архітектурного вигляду храму загалом. Вивченням різних систем мурування, видимих у хрещальні, доповненим дослідженням різночасових розписів, що фрагментарно, але без пізніших записів збереглися в цьому приміщенні, докладним вивченням рисунка 1651 року голландського живописця й рисувальника Абрахама ван Вестерфельда (нідерл. Abraham van Westerveld), Н.А. Окунєв зумів довести, що нартекс нинішнього собору, який автори численних наведених вище реконструкцій вважали внутрішнім західним членуванням основного ядра собору, насправді був у давнину його західною відкритою галереєю. Такі самі відкриті галереї прилягали до північної й південної стін собору.
Апсида хрещальні. Джерело – https://st-sophia.com.ua/fotoekspeditsii/freski-baptisteriya.html. Фото без змін
Н.А. Окунєв переконливо показав, що арка східної стіни хрещальні, у ній пізніше була влаштована апсида хрещальні, з пласкою двоуступчастою нішею над нею є не чим іншим, як чудово збереженою частиною цієї внутрішньої галереї. Н.А. Окунєву було важко дати остаточну відповідь на питання, чи одночасні з основним ядром собору ці внутрішні галереї та пов’язана з ними північна вежа, вважаючи, що для цієї відповіді необхідне вивчення мурування й з’ясування часу влаштування хорів у соборі. Він схилявся до такого розв’язання: «Якщо хори влаштовані одночасно зі спорудженням собору, що не викликає жодних сумнівів, то й ці притвори разом із вежею виникли тоді ж, тому що інакше не можна було б потрапити на хори». На цій самій підставі Н.А. Окунєв припускав, що ці притвори були двоярусні, оскільки, за його словами, «прохід на хори можливий зі сходів (у північній вежі) лише через другий поверх західного притвору».
Докладним дослідженням різних видів мурування хрещальні Н.А. Окунєв довів існування другої (зовнішньої) західної відкритої галереї, прибудованої у 2-й половині (або середині) XI століття. Питання про час появи других (зовнішніх) галерей із південного й північного боків собору автор вважав нерозв’язаним, припускаючи, що думка деяких давніх авторів про їх одночасність з основним ядром собору «припустима, хоча й вносить певне порушення в єдність плану собору». Думку про те, що Софійський собор колись мав два ряди відкритих галерей із північного, південного й західного боків, Н.А. Окунєв підкріплював зіставленнями з п’ятьма рисунками Абрахама ван Вестерфельда, опублікованими російським археологом та істориком мистецтва Яковом Івановичем Смирновим.
До початку XX століття накопичилися відомості про наявність біля Софійського собору підземних приміщень. Кілька разів, починаючи з 1916 року, робилися окремі спроби їх дослідження, але вони так і не були завершені. Згідно з однією з версій, у цих підземеллях могла зберігатися легендарна «Бібліотека Ярослава Мудрого». На думку відомого радянського дослідника-книгознавця Миколи Миколайовича Розова (помер у 1993 році), сліди бібліотеки Ярослава слід шукати в «Ізборнику Святослава», а також у 20 інших давньоруських рукописах, що зберігаються в Санкт-Петербурзі в Російській національній бібліотеці ім. Салтикова-Щедріна.
На дослідження Н.А. Окунєва переважно спиралася реконструкція первісного плану Софійського собору, опублікована в 1917 році в «Путеводителе» українського історика мистецтва Костянтина Віталійовича Широцького. Узявши за основу план 1810 року, К.В. Широцький показав на ньому різним штрихуванням найдавнішу частину у складі п’яти нефів собору, оперезаних із трьох боків галереєю, з північною вежею. Зовнішні галереї й південну вежу К.В. Широцький відносив до кінця XI – XII ст. Ці галереї, що виникли, як припускав К.В. Широцький, на місці розташованих тут раніше «романських аркбутанів», які підпирали первісні стіни собору, мали, за його словами, «нагорі вигляд балкона, як на фасаді венеційського собору». Характеризуючи внутрішній простір собору, К.В. Широцький вважав, що в храмі «треба припустити базилічний прийом роздільного існування двох половин хорів».
У 1917 році дослідження Софійського собору розпочав Комітет охорони старовини й мистецтва.
Маніфестація прихильників Української Народної Республіки на Софійській площі. 1917 рік. Суспільне надбання. Фото без змін
Починаючи з 1918 року, у Києві відбувалися постійні зміни політичних режимів, і кожна влада супроводжувала взяття Києва артилерійським вогнем. Батареї тих, хто оборонявся, встановлювалися безпосередньо на Софійській площі, і нападники таким чином влучали снарядами в Софійський собор, який зазнавав сильних пошкоджень. Прикладом може слугувати перший штурм Києва більшовиками в січні 1918 року.
У березні 1918 року були підбиті сумні підсумки пошкоджень київських пам’яток після більшовицького обстрілу. У Софійський комплекс – у собор, дзвіницю та інші споруди й у сад – влучив 21 снаряд. Про пошкодження Софійського собору пише український і радянський історик та мистецтвознавець Федір Людвігович Ернст у своїй книзі «Художественные сокровища Киева, пострадавшие в 1918 году»: «Мимоволі з жахом дивишся на слід від снаряда, що влучив у старовинний вівтар Святої Софії. Якби він припав на 2-3 аршини (1,4-2 метри) правіше, то, ймовірно, зруйнувалася б непорушна стіна з найдавнішими фресками, загинули б безцінні мозаїки – краса й гордість світового мистецтва, що пережили всі навали».
Софійський собор. Фото 1918-1919 рр. Автор – невідомий німецький солдат під час або після Першої світової війни (1914 – 1918 рр.). Суспільне надбання. Фото без змін
29 квітня 1918 року в Софійському соборі єпископ Чигиринський, вікарій Київської єпархії Никодим (у миру – Микола Васильович Кротков) посвятив Павла Петровича Скоропадського на гетьмана всієї України.
У 1918 році з ініціативи українського й радянського візантолога, археолога Федора Івановича Шміта створений Софійський комітет Всеукраїнського Археологічного Комітету Всеукраїнської Академії наук (укр. Софійський комітет Всеукраїнського Археологічного Комітету Всеукраїнської Академії наук). До його складу ввійшли діячі Церкви й відомі вчені. У Софійському соборі були проведені невідкладні ремонтно-реставраційні роботи.
У 1919 році створена Українська автокефальна православна церква (УАПЦ), Софійський собор став її кафедральним храмом.
14 – 30 жовтня 1921 року в Софійському соборі проходив Всеукраїнський православний церковний собор. Він здійснив організаційне оформлення Української автокефальної православної церкви на основі автокефалії, оголосивши недійсним акт від 1686 року про підпорядкування Київської митрополії Московському патріархату. Собор рукопоклав першого єпископа УАПЦ протоієрея Василя Костянтиновича Липківського (укр. Василь Костянтинович Липківський, розстріляний більшовиками в 1937 році) на митрополита Київського і всієї України.
У 1921 році під керівництвом російського й радянського історика архітектури Іполита Владиславовича Моргилевського група архітекторів та інженерів розпочала поглиблене дослідження Софійського собору, зокрема докладні археологічні обміри й часткове видалення (зондажі) пізнішого тиньку зі стін, також досліджувалися мозаїки й фрески храму. Головною заслугою І.В. Моргилевського було те, що він розкрив з-під тиньку й пізніших цегляних закладок багато частин давньої будівлі, які були зображені в 1651 році Абрахамом ван Вестерфельдом і які під пізнішими нашаруваннями збереглися до наших днів.
Перші підсумки дослідження храму були відображені в опублікованій І.В. Моргилевським аксонометрії собору. Аксонометрія являє собою спробу реконструкції давнього вигляду пам’ятки з розчленуванням її на два будівельні періоди. Другий період, до якого віднесені зовнішні галереї й обидві вежі собору, автор хронологічно не уточнює.
Давній вигляд Софійського собору. Аксонометрія І.В. Моргилевського. Джерело – Моргилевський І.В. Київська Софія в світлі нових спостережень. Київ та його околиця в історії і пам’ятках. – Київ, 1926. – С. 103. – Рис. 15. Суспільне надбання. Фото без змін
Основне п’ятинефне ядро собору в аксонометрії трактується по-старому, але, ґрунтуючись на результатах численних зондажів і на зіставленнях із рисунками Абрахама ван Вестерфельда, у трактування галерей І.В. Моргилевський вніс дещо нове. Так, уперше показані потрійні арки, що спираються на восьмигранні стовпи в середніх членуваннях північної та південної галерей, така сама потрійна арка, що спирається на колони з кубоподібними капітелями; уперше показані потрійні арки, що спираються на квадратні стовпи з півколонами в середніх членуваннях північної й південної внутрішніх галерей; усі три зовнішні галереї складаються з аркбутанів, пов’язаних між собою коробовими склепіннями з шелигами по осі, поперечній щодо стін собору.
Водночас північна й південна половини хорів у цій реконструкції з’єднуються між собою лише через другий ярус західної галереї, що прилягає до основного масиву собору. На місці, де мала бути давня західна аркада центрального нефа, у реконструкції показана широка арка, що існує нині, за якою видно розташовану далі на захід, прорізану трьома вікнами стіну другого ярусу західної галереї.
У 1920-х роках більшовики проводили конфіскації найцінніших речей Софійського собору. Із найбагатшої софійської ризниці, де зберігалися золоті й окуті золотом митри, Євангелія XVII – XIX ст. у розкішних оправах, прикрашені діамантами й коштовностями панагії та інші безцінні реліквії, забрали золотий потир, п’ять панагій, дві митри та інші раритети. Золоті й срібні вироби нерідко переплавляли й перетворювали на зливки. Частину цінностей у 1920-х – 1930-х рр. продали за кордон, багато чого передали до музеїв.
У 1920-х роках собор перебував у жахливому стані. Церковна громада не могла навіть провести поточний ремонт. Храм грабували кілька разів.
Аксонометрія І.В. Моргилевського була покладена в основу реконструкції плану найдавнішої частини Софійського собору, опублікованого в 1927 році радянським істориком архітектури Миколою Івановичем Бруновим. Цей план автор перевидавав неодноразово.
План давньої частини Софійського собору. План-реконструкція М.І. Брунова. Джерело – Брунов H.И. К вопросу о первоначальном виде древнейшей части Киевской Софии. ИГАИМК, V. – Ленинград, 1927. – С. 135 – 138. – Табл. XVIII. Суспільне надбання. Фото без змін
М.І. Брунов, ґрунтуючись головним чином на аналізі просторової композиції будівлі, дав правильну реконструкцію її західної частини, переконливо довівши, що первісно в другому від купола членуванні західної гілки хреста існували хори, в усьому подібні до хорів у кінцях бічних гілок хреста церкви, які виходили в одноярусну головну частину, як і ці останні, двоярусною потрійною аркадою на стовпах. Однак реконструкція М.І. Брунова не була взята до уваги під час подальших досліджень пам’ятки. Зокрема, І.В. Моргилевський у своїх виступах неодноразово заперечував цю реконструкцію й наполягав на правильності опублікованої ним аксонометрії.
У 1928 – 1930 рр. Всеукраїнська Академія наук створила Софійську комісію, яка врятувала Софійський собор від знищення більшовиками, секретарем комісії був український історик Володимир Іванович Барвінок.
У 1929 році більшовики заборонили служіння в Софійському соборі.
До 1930-х років Софійський собор добре проглядався з різних боків, але пізніші перебудови навколишньої території практично виключили панування дзвіниці собору та його куполів над давньою частиною міста.
У 1932 році реконструкція Софійського собору, опублікована Олексієм Петровичем Новицьким, являла собою спробу показати два етапи будівельної історії собору: первісний – з одноярусною галереєю, і другий – після прибудови зовнішніх галерей і веж та надбудови других ярусів над внутрішньою галереєю. В окремих частинах реконструкція уточнює аксонометрію І.В. Моргилевського: пласка покрівля зовнішніх галерей, пояс двоуступчастих ніш над арками, в інших вносить необґрунтовані деталі – аркове завершення середньої апсиди, фасад галереї другого ярусу тощо.
Перший етап будівництва собору. Вигляд із південного сходу. Реконструкція О.П. Новицького. Джерело – https://www.myslenedrevo.com.ua/ru/Sci/Kyiv/1958Karger/Vol2/Mid11C/StSophia/Excavations.html. Фото без змін
Спираючись не стільки на вивчення самої пам’ятки, скільки на аналогії з історії візантійської архітектури, О.П. Новицький схилявся до думки, що циліндричні барабани бань Софійського собору завершувалися півциркульними склепіннями (закомарами), на які й спиралося покриття купола, що мало, на його думку, ребристу форму.
Другий етап будівництва собору. Вигляд із південного сходу. Реконструкція О.П. Новицького. Джерело – https://www.myslenedrevo.com.ua/ru/Sci/Kyiv/1958Karger/Vol2/Mid11C/StSophia/Excavations.html. Фото без змін
У 1932 – 1933 рр. останнім настоятелем Софійського собору був Юрій Міхновський (укр. Юрій Михайлович Міхновський, розстріляний більшовиками в 1937 році). Радянська влада вилучила із собору всі золоті й срібні вироби: ікони, срібні кадила, свічники, церковні ризи, книги, позолочені іконостаси були розібрані, золото здерте, решта – спалена.
У 1934 році з головного іконостаса собору були зняті рельєфні срібні з позолотою Царські врата 1747 року. Більшовики розпорядилися розрізати їх на частини, щоб легше було винести їх із храму, переплавити й відправити до резервного фонду дорогоцінних металів.
14 лютого 1934 року постановою Раднаркому УСРР Софійський собор набув музейного статусу – Державний архітектурно-історичний заповідник «Софійський музей» (укр. Державний архітектурно-історичний заповідник «Софійський музей»), до якого спочатку, крім Софійського собору, увійшла дзвіниця, пізніше – решта пам’яток архітектури XVIII століття, що сформували архітектурний ансамбль Софійського монастиря: Південна в’їзна вежа, Трапезна церква, Хлібня-пекарня (пізніше – Консисторія), Будинок митрополита, Брама Заборовського, Братський корпус (келії) і Бурса.
У 1934 році для проведення дослідницьких і реставраційних робіт у соборі була створена комісія під головуванням російського, радянського художника-живописця й реставратора Ігоря Еммануїловича Грабаря.
У 1934 році в Софійському соборі були проведені невеликі розкопки в південній і північній вежах, а також у Володимирському приділі. На жаль, науковий звіт про ці розкопки в архіві заповідника не зберігся.
У 1934 – 1935 рр. виконане науково обґрунтоване дослідження Софійського собору під керівництвом Іполита Владиславовича Моргилевського та Ігоря Еммануїловича Грабаря, яке стосувалося реставрації фресок і мозаїк, проведене розчищення давніх фресок, а також археологічні й архітектурні дослідження.
У травні 1935 року Софійський музей був відкритий для відвідувачів.
У 1935 – 1937 рр. у Софійському соборі розібрали 8 високохудожніх іконостасів роботи українських майстрів XVII – XVIII ст.
У 1936 році експедиція Інституту історії матеріальної культури Академії наук УРСР провела перші великі археологічні розкопки в соборі. Розкопками були розкриті весь крайній південний неф собору від давньої західної стіни до апсиди Михайлівського приділу включно та внутрішня південна галерея. Попри значну площу розкопок, збережені ділянки давньої підлоги храму вдалося виявити лише у двох місцях і на вельми невеликій площі. Результати розкопок 1936 року залишилися неопрацьованими й неопублікованими.
У 1936 році російський і радянський мистецтвознавець, історик і теоретик архітектури Олексій Іванович Некрасов опублікував реконструкцію первісного вигляду Софійського собору.
Первісний вигляд Софійського собору. Реконструкція О.І. Некрасова. Джерело – Некрасов А.И. Очерки по истории древнерусского зодчества XI – XVII вв. – Москва, 1936. – С. 29. – Рис. 8. Фото без змін
Великий інтерес становлять ескізні реконструкції Софійського собору, виконані в жовтні 1936 року за матеріалами досліджень І.В. Моргилевського американським істориком архітектури, який спеціалізується на середньовічній архітектурі, Кеннетом Джоном Конантом (англ. Kenneth John Conant). Реконструкції передають два етапи історії храму – первісний і після прибудови другого поясу зовнішніх галерей наприкінці XI століття.
Перший етап будівництва собору. Східний фасад. Реконструкція К.Дж. Конанта та І.В. Моргилевського. Джерело – S.Н. Cross, H.V. Morgilevski, К.J. Conant. The earliest mediaeval churches of Kiev. – 1936. Фото без змін
Перший етап будівництва собору. Північний фасад. Реконструкція К.Дж. Конанта та І.В. Моргилевського. Джерело – S.Н. Cross, H.V. Morgilevski, К.J. Conant. The Earliest mediaeval churches of Kiev. – 1936. – С. 477 – 499. Фото без змін
На представлених реконструкціях циліндричні барабани бань Софійського собору в місці переходу їх у купольну конструкцію завершувалися карнизами, над якими укладалося свинцеве або черепичне покриття купола.
Співавтор І.В. Моргилевського й К.Дж. Конанта С. Кросс (англ. S.Н. Cross) припускав, що первісно в Софійському соборі існували спеціальні дерев’яні сходи, які вели на хори. Серед ранніх доповнень були сходи з цегли й каменю в північно-західному куті. Зовнішня об’єднувальна галерея, що виникла пізніше, включила в себе північно-західний вхід на хори, і водночас виникла південна вежа.
Другий етап будівництва. Загальний вигляд собору. Реконструкція К.Дж. Конанта та І.В. Моргилевського. Джерело – S.Н. Cross, H.V. Morgilevski, К.J. Conant. The Earliest mediaeval churches of Kiev. – 1936. – С. 477 – 499. Фото без змін
Другий етап будівництва собору. Північний фасад. Реконструкція К.Дж. Конанта та І.В. Моргилевського. Джерело – S.Н. Cross, H.V. Morgilevski, К.J. Conant. The Earliest mediaeval churches of Kiev. – 1936. – С. 477 – 499. Фото без змін
У 1936 році відкривався й досліджувався Саркофаг Ярослава «Мудрого».
У 1936 – 1937 рр. археологічні дослідження в соборі проводили українські археологи Теодосій Миколайович Мовчанівський, Ілля Михайлович Самойловський і радянський археолог Михайло Костянтинович Каргер. Уперше була розкрита велика соборна крипта. У ній містилося п’ять цегляних гробниць митрополитів Київських і Галицьких, усі гробниці були відкриті.
У 1936 – 1941 рр. реставрацією мозаїк Софійського собору займалася група реставраторів під керівництвом російського й радянського художника-мозаїчиста Володимира Олександровича Фролова, за участі радянського художника-реставратора Павла Івановича Юкіна, А. Баранова, І. Овчинникова та Е.А. Домбровської. У соборі відкритий грандіозний цілісний ансамбль мозаїк і фресок.
У 2-й половині 1930-х років у приміщенні, що прилягає до південних хорів собору, розмістили виставку мозаїк і фресок початку XII століття знесеного Михайлівського Золотоверхого собору – ця виставка існує й нині.
У 1939 році знову відкривався й досліджувався Саркофаг Ярослава «Мудрого».
У 1939 – 1940 рр. усередині Софійського собору й біля нього Софійським архітектурно-археологічним заповідником під керівництвом М.К. Каргера були проведені великі архітектурно-археологічні дослідження, що дали змогу з’ясувати багато найважливіших питань будівельної історії храму. Повністю розкрита площа центрального нефа собору, двох північних нефів і південного нефа, що прилягає до центрального. Площа всіх чотирьох нефів була розкопана на всій протяжності від давньої західної стіни собору до солеї. Крім того, була розкопана площа чотирьох вівтарних апсид собору. Унаслідок розкопок був відновлений первісний рівень підлоги собору, а частина відкритих розкопками фрагментів давньої мозаїчної підлоги введена до експозиції пам’ятки.
У 1939 році розкопки М.К. Каргера в західній частині центрального нефа на ділянці між крайньою західною парою хрещатих стовпів собору. У перший же день розкопок на глибині менш ніж пів метра під чавунною підлогою храму були виявлені чудово збережені нижні частини двох восьмигранних стовпів, складених із давньої пласкої цегли-плінфи на вапняному розчині з домішкою товченої плінфи.
Основи восьмигранних стовпів західної потрійної аркади під хорами. Розкопки 1939 року. Джерело – https://www.myslenedrevo.com.ua/ru/Sci/Kyiv/1958Karger/Vol2/Mid11C/StSophia/Reconstruction.html. Фото без змін
План основ восьмигранних стовпів західної потрійної арки під хорами. Розкопки 1939 року. Джерело – https://www.myslenedrevo.com.ua/ru/Sci/Kyiv/1958Karger/Vol2/Mid11C/StSophia/Reconstruction.html. Фото без змін
Ці дані стали основою для реконструкції західної частини інтер’єру Софійського собору. Західна пара восьмигранних стовпів дала змогу цілком точно реконструювати внутрішній простір храму. З’ясувалося, що жодного «базилічного прийому» роздільного існування двох половин хорів у Софійському соборі не було. Друга на захід від купола пара стовпів центрального нефа, подібно до стовпів південного й північного нефів, з’єднувалася потрійною аркадою, на яку спиралося коробове склепіння західної частини хорів. Подібно до південної й північної гілок хреста над цією потрійною аркадою нижнього ярусу містилася потрійна аркада на рівні хорів. За такої реконструкції центральна частина собору набуває форми рівнокінцевого хреста.
У 1939 році М.І. Брунов у своїй доповіді відкинув одну з частин реконструкції І.В. Моргилевського. Другі яруси внутрішніх північної й південної галерей, що мали на аксонометрії І.В. Моргилевського суцільні стіни, за М.І. Бруновим, являли собою відкриті балкони. М.І. Брунов писав: «Зовнішня, ширша крита галерея собору Софії… прибудована до основної частини будівлі пізніше, а разом із нею прибудовані й дві вежі, що не належать до первісної будівлі. Цим фактом доводиться неправильність деяких давніших реконструкцій, автори яких вважали вежі або одну з них складовою частиною первісного вигляду пам’ятки». Щодо питання про те, як потрапляли на хори собору до прибудови веж, М.І. Брунов висловлював припущення, що первісно мали існувати якісь спеціальні входи на хори. Особливу увагу дослідника привертала декоративна «пучкова пілястра» на південно-західній частині зовнішньої стіни собору. М.І. Брунов вважав, що з цієї пілястри на південь через верхню частину галереї була перекинута арка, сліди якої він убачав безпосередньо над пілястрою. «Усі дані говорять за те, – писав він, – що в південно-західному квадратному кутовому членуванні первісної зовнішньої галереї містилися сходи, які вели нагору, і що над цими сходами був розташований балдахін на арках». М.І. Брунов вважав цілком імовірним, що Софійський собор з’єднувався із сусідніми палацовими корпусами спеціальними переходами, можливо дерев’яними, як у володимиро-суздальському зодчестві.
У 1940 році М.К. Каргер провів розкопки у вівтарній частині собору, вивчив фундаменти під північною апсидою храму. У вівтарних частинах храму були відкриті надзвичайно цікаві фрагменти давньої мозаїчної підлоги поряд із підлогами кінця XVII і XVIII століть.
Співвідношення рівнів підлог у центральній апсиді. Розкопки 1940 року. Джерело – https://www.myslenedrevo.com.ua/ru/Sci/Kyiv/1958Karger/Vol2/Mid11C/StSophia/Decoration.html. Фото без змін
Під паркетною підлогою 1909 року майже на всій площі вівтаря, на глибині 25 см, була виявлена добре збережена підлога XVIII століття. Ця підлога, як припускав ще Д.В. Мілєєв, належить до часу митрополита Рафаїла Заборовського (1731 – 1747 рр.). Нижче, на глибині 70 – 75 см від рівня «верхньої підлоги», майже на всій площі центральної апсиди була розкрита підлога кінця XVII століття. Добра збереженість третьої підлоги не дозволила дослідникам ризикувати нею в пошуках давнішої мозаїчної підлоги. Підлога кінця XVII століття була розкрита лише на трьох ділянках, де вона виявилася зруйнованою. Уся площа центральної апсиди була розкрита до рівня підлоги XVII століття. Однак за умовами експлуатації храму-музею тоді було визнано бажаним зберегти паркетну підлогу 1909 року на ділянці між східною парою підкупольних стовпів за іконостасом.
Із початком Радянсько-німецької війни (22.06.1941 – 09.05.1945 рр.) усі дослідницькі роботи в Софійському соборі були припинені.
Перед площею Калініна (нині Майдан Незалежності) зруйнована будівля Київської міської думи (обком КП(б) України), удалині Софійський собор. Фото літа 1941 року. Суспільне надбання. Фото без змін
У вересні 1941 року, за свідченням директора Софійського заповідника Олекси Івановича Повстенка, більшовики, які відступали з Києва, замінували Софійський собор. Його вчасно розмінували німецькі сапери, не давши собору розділити долю будівель на Хрещатику.
У 1943 році під час гітлерівської окупації експонати й фонди архітектурно-історичного заповідника «Софійський музей» були пограбовані. До Німеччини були вивезені частина коштовних ікон і фотоархів, а також розташовані в експозиції Софійського собору: 1 мозаїка й 27 фресок XII століття з Михайлівського Золотоверхого монастиря. Після війни лише половина з украденого була повернена до Софійського музею.
У 1944 році, відразу після визволення Києва, Софійський музей відновив свою діяльність. Архітектурно-археологічні дослідження продовжили директор заповідника, архітектор Георгій Гнатович Говденко, архітектор Микола Йосипович Кресальний, а також архітектор, реставратор Юрій Сергійович Асєєв, історик та археолог Володимир Андрійович Богусевич, Михайло Костянтинович Каргер.
У 1945 році російський, радянський архітектор, реставратор пам’яток давньоруського зодчества Петро Дмитрович Барановський у вівтарній частині Софійського собору провів невеликі розвідкові розкопки, які через їхню незначність не могли з’ясувати повною мірою питання про характер давньої передвівтарної огорожі храму, що стояла перед головним вівтарем собору.
У 1946 році під керівництвом М.К. Каргера були проведені архітектурно-археологічні дослідження на території заповідника. Експедиція розкопала в межах митрополичої садиби кам’яну споруду загадкової конструкції. Вона складалася з трьох камер: великої центральної та двох маленьких бічних. На цегляній підлозі в одній із камер виявлені теплопровідні канали. Автор знахідки вважав, що це піч для випалювання цегли. Однак після дослідження київського археолога Володимира Андрійовича Богусевича (укр. Володимир Андрійович Богусевич, помер у 1978 році) від такого припущення довелося відмовитися. Відкриту цегляну споруду слід інтерпретувати як лазню.
Археологічні розкопки 1946, 1948 – 1950 рр. Джерело – Толочко П.П. Древний Киев. – Киев: Наукова думка, 1983. – С. 75. Фото змінено
Написи на плані археологічних розкопок — українською
| На оригіналі | Українською |
|---|---|
| Сооружение банное | Споруда лазні |
| Стена Митрополичьей усадьбы | Стіна Митрополичої садиби |
| Софийский собор | Софійський собор |
| Церковь Богородицы (?) | Церква Богородиці (?) |
| Ирининская церковь | Ірининська церква |
| Георгиевская церковь | Георгіївська церква |
| Дворец (Ирины?) | Палац (Ірини?) |
У 1948 році невеликим зондажем над одним із вікон на західному боці барабана центральної бані (купола) був відкритий фрагмент давнього орнаментального оздоблення бані, що являв собою частину фриза меандру, викладеного з поставлених на ребро й утоплених у муруванні плінф. Це несподіване відкриття начебто підтверджувало гіпотезу про карнизне завершення центральної бані собору.
План собору. 1948 рік. Джерело – https://www.myslenedrevo.com.ua/ru/Sci/Kyiv/1958Karger/Vol2/Mid11C/StSophia/Excavations.html. Фото без змін
Багаторічні дослідження з реконструкції первісного вигляду Софійського собору в 1948 році були підсумовані в макеті храму, виконаному співробітниками Софійського архітектурно-історичного заповідника.
Первісний вигляд Софійського собору. Південний і східний фасади. Макет собору. 1948 рік. Софійський архітектурно-історичний заповідник. Джерело – https://www.myslenedrevo.com.ua/ru/Sci/Kyiv/1958Karger/Vol2/Mid11C/StSophia/Excavations.html. Фото без змін
Первісний вигляд Софійського собору. Західний і південний фасади. Макет собору. 1948 рік. Софійський архітектурно-історичний заповідник. Джерело – https://www.myslenedrevo.com.ua/ru/Sci/Kyiv/1958Karger/Vol2/Mid11C/StSophia/Excavations.html. Фото без змін
Цей макет дав змогу наочно показати результати різноманітних досліджень, проведених у Софійському соборі після перетворення його на архітектурно-історичний заповідник. Водночас робота над макетом собору переконливо засвідчила, скільки спірних, нерозв’язаних питань викликає ця визначна пам’ятка давньоруського зодчества.
У 1948 – 1949 рр. Е.А. Домбровська, брати В.Е. та П.Е. Брягіни реставрували фрески хрещальні, північної й південної галерей. Спочатку реставратори обирали ті фрески, від розкриття яких вони очікували найбільшого ефекту.
У 1948 – 1950 рр. під час археологічних розкопок М.К. Каргера поблизу Софійського собору був виявлений потужний кам’яний мур середини XI століття, що огороджував резиденцію київського митрополита. Усередині собору виявлена цегляна основа іконостаса, спорудженого за митрополита Петра Могили, вкрита розписом.
У 1948 – 1952 рр. усередині собору Софійським архітектурно-археологічним заповідником під керівництвом М.К. Каргера були проведені додаткові археологічні розкопки. Рукописні звіти про підсумки робіт 1948 – 1952 рр. зберігаються в Архіві Софійського архітектурно-історичного заповідника. Розкопками всередині собору була розкрита давня підлога на ділянці між східною парою підкупольних стовпів, проведені розвідкові розкопки в середній частині й у південному кінці солеї, а також додатково досліджені окремі ділянки підлоги, розкритої розкопками 1940 року в центральній апсиді. Унаслідок розкопок був відновлений первісний рівень підлоги Софійського собору, а частина відкритих розкопками фрагментів давньої мозаїчної підлоги введена до експозиції храму.
У 1949 році під час архітектурно-археологічних досліджень у соборі команда М.К. Каргера провела спеціальні розкопки всередині й під західною стіною північної вежі. У вівтарній частині на ділянці між східною парою підкупольних стовпів під паркетною підлогою, не знімаючи її, були проведені ретельні розкопки, що увінчалися безсумнівним успіхом. Під час розкопок відкриті відбитки мармурових плит основи передвівтарної огорожі храму, яка стояла в давнину перед головним вівтарем собору. Тут само були розчищені вельми значні ділянки давньої мозаїчної підлоги собору.
Відбитки блоків передвівтарної огорожі й фрагменти давньої мозаїчної підлоги в центральній апсиді. Загальний вигляд. Розкопки 1949 року. Джерело – https://www.myslenedrevo.com.ua/ru/Sci/Kyiv/1958Karger/Vol2/Mid11C/StSophia/Decoration.html. Фото без змін
Відбитки блоків передвівтарної огорожі й фрагменти мозаїчної підлоги в центральній апсиді. План. Розкопки 1949 року. Джерело – https://www.myslenedrevo.com.ua/ru/Sci/Kyiv/1958Karger/Vol2/Mid11C/StSophia/Decoration.html. Фото без змін
У західній частині розкритої ділянки на всій протяжності між стовпами в давньому розчині, що лежить на поверхні стрічкового фундаменту, біля його західної лінії чітко простежуються відбитки кам’яних (мармурових?) поздовжніх блоків, дещо різних за шириною й неоднакових за довжиною. Вочевидь, ці кам’яні блоки й являли собою нижню частину давньої передвівтарної огорожі, для докладнішої реконструкції якої мають слугувати різноманітні фрагменти її колишнього мармурового оздоблення, що зберігаються в Софійському соборі.
У 1949 – 1950 рр. у головному вівтарі собору встановлена найбільш послідовна картина нашарування підлог різного часу. Були відкриті надзвичайно цікаві фрагменти давньої мозаїчної підлоги поряд із підлогами XVII і XVIII століть. Під час розкопок під іконостасом XVIII століття була виявлена нижня частина давнішого іконостаса, що належить до часу митрополита Петра Могили.
У 1950 році М.К. Каргер провів розкопки у вівтарній частині собору, вивчив фундаменти під центральною апсидою храму.
У 1950 році М.І. Брунов опублікував схеми реконструкцій фасадів Софійського собору, за основу яких були взяті реконструкції Ф.Г. Солнцева з поправками, внесеними автором за матеріалами аксонометрії І.В. Моргилевського, хоча автор докорінно розходився з І.В. Моргилевським у розумінні західної частини внутрішнього простору собору.
Давній вигляд Софійського собору. Реконструкція М.І. Брунова. Джерело – Брунов Н.И. Киевская София – древнейший памятник русской архитектуры. – Москва-Ленинград, 1950. – Т. III. – С. 173. Рис. 9. Суспільне надбання. Фото без змін
У 1950 році під час ремонтної заміни покриття бань (куполів) собору було встановлено, що давні малі куполи мали аркові завершення барабанів.
У 1950 – 1955 рр. на основі узагальнених натурних досліджень 1920-х – 1950-х рр. виконаний новий макет-реконструкція первісного вигляду Софійського собору, створений за проєктом Юрія Сергійовича Асєєва, В.П. Волкова й директора Софійського заповідника Миколи Йосиповича Кресального.
Первісний вигляд Софійського собору. Східний і північний фасади. Макет. Софійський архітектурно-історичний заповідник. Джерело – Кресальный Н.И. София Киевская. – Москва, 1958. – С. 18. Фото без змін
Первісний вигляд Софійського собору. Північний і західний фасади. Макет. Софійський архітектурно-історичний заповідник. Джерело – Кресальный Н.И. София Киевская. – Москва, 1958. – С. 21. Фото без змін
У 1951 році під час розкопок М.К. Каргера в північній внутрішній галереї була виявлена складена з давньої плінфи стіна з дверним прорізом, що перегородила північну внутрішню галерею по осі західних стовпів трансепта.
У 1951 – 1955 рр. проводяться роботи з реставрації об’єктів на території заповідника.
У 1952 році була створена Методична рада Академії наук СРСР із реставрації мозаїк і фресок Софійського собору. Реставраційні роботи набули впорядкованого й цілеспрямованого характеру. Був складений план, розрахований на багато років, установлена черговість об’єктів розчищення, сформульовані основні параметри технологічних процесів.
У 1952 році проведені розкопки на всій площі солеї, зокрема й під іконостасом XVIII століття, установленим на час розкопок на домкратах, а після дослідження й фіксації всіх ділянок давньої мозаїчної підлоги, що збереглися під ним, опущеним на рівень давньої підлоги. Були продовжені роботи з дослідження основи іконостаса, спорудженого за Петра Могили. Рештки цього іконостаса, що мав складний фігурний план, були відкриті повністю. Збереглися лише цегляні основи цього іконостаса заввишки до 30-40 см. Західна поверхня мурування цієї основи була потинькована й пофарбована клейовою фарбою. За рішенням Спеціальної комісії Управління у справах охорони пам’яток при Раді міністрів УРСР рештки цього іконостаса після обмірів були видалені. Під ними були виявлені значні за площею, чудово збережені ділянки давньої мозаїчної підлоги. Під час розкопок у північній внутрішній галереї собору знайдений цілий свинцевий лист дуже великих розмірів.
У 1952 – 1955 рр. у Софійському соборі були проведені великі ремонтно-реставраційні роботи, у процесі яких зроблено багато цінних у науковому відношенні спостережень і досліджень із різних питань будівельної історії храму. У ці роки були проведені роботи із заміни зветшілих перекриттів собору, тиньку фасадів і влаштування центрального опалення в храмі. Дослідження собору під час ремонту проводилося М.Й. Кресальним, В.П. Волковим і Ю.С. Асєєвим. Ці нові матеріали дали змогу розв’язати низку важливих питань реконструкції первісного вигляду Софійського собору й точніше з’ясувати окремі етапи пізніших його перебудов.
У 1950-х роках головним завданням реставраторів було розчищення фресок XI століття з-під пізніших нашарувань. Спочатку зміцнювалися місця відшарування фрескового тиньку й лише після цього знімали пізніші нашарування та очищували живопис від бруду й кіптяви. Завдяки реставраційним роботам відроджений найбільший у світі стінописний ансамбль 1-ї половини XI століття: 260 м² мозаїк із 640 м² і близько 3000 м² фресок із 6000 м². Пізніші композиції XVII і XVIII століть залишені на своїх місцях, де були втрачені давні фрески, для збереження єдності стінописного ансамблю собору. Цими роботами займалася спеціально створена майстерня, якою в 1952 – 1968 рр. керував художник-реставратор Лука Петрович Каленіченко, за участі художниці-реставраторки (хіміка-технолога) Ольги Федорівни Плющ і художника-реставратора Євгена Самійловича Мамолата.
У 1953 – 1954 рр. до собору проведене центральне опалення.
Реставрація головного купола Софійського собору. Зима 1953-1954 року. Джерело – сторінка Facebook: Вадим Кириленко. Фото без змін
У 1953 – 1954 рр. ремонт фасадів собору, пов’язаний із відбиванням значної частини тиньку. Під час цих робіт було здійснене спеціальне дослідження барабана й купола центральної бані собору та деяких малих бань, що дало змогу остаточно розв’язати питання про завершення бань Софійського собору. Найістотніші дані були отримані під час дослідження центральної бані собору. Тут під пізнішим тиньком на великій ділянці був відкритий фриз меандру, фрагмент якого був виявлений невеликим зондажем у 1948 році. Цей фриз у давнину оперізував верхню частину барабана безпосередньо над арками віконних прорізів.
Центральна баня собору. Пояс меандру. 1953 – 1954 рр. Джерело – https://www.myslenedrevo.com.ua/ru/Sci/Kyiv/1958Karger/Vol2/Mid11C/StSophia/Reconstruction.html. Фото без змін
Вище фриза були виявлені декоративні арки склепінь (закомар), розташовані на осях вікон барабана.
Центральна баня собору. Фрагмент арки над поясом меандру. 1953 – 1954 рр. Джерело – https://www.myslenedrevo.com.ua/ru/Sci/Kyiv/1958Karger/Vol2/Mid11C/StSophia/Reconstruction.html. Фото без змін
Ці арки, що обрамляють півциркульні в плані ніші, спираються на верхню грань меандрового фриза, причому між ними утворюються розжолобки для скидання дощових вод із купола.
Центральна баня собору. Деталь завершення барабана. Прорис 1953 – 1954 рр. Джерело – https://www.myslenedrevo.com.ua/ru/Sci/Kyiv/1958Karger/Vol2/Mid11C/StSophia/Reconstruction.html. Фото без змін
Самі розжолобки підняті над фризом на три плінфи, укладені на давньому цем’янковому розчині з невеликим ухилом до центру розжолобка, причому ряди плінф дещо виступали від площини стін барабана, утворюючи ніби лоток водомета. Виступаюча частина лотка виявилася зрубаною. Зрубаними під час реставрації бані в XVII – на початку XVIII ст. виявилися й верхні частини арок закомар, які збереглися лише на дві третини своєї первісної висоти. Тоді ж розжолобки були закладені цеглою, а барабан набув карнизного завершення.
Дослідження поверхні стін барабана центральної бані дало змогу встановити, що півколони між вікнами не доходили до меандрового фриза. Первісні завершення півколон виявилися також зрубаними в XVII – на початку XVIII ст., а замість них з’явилися стилізовані капітелі коринфського ордера. Однак за окремими збереженими фрагментами можна було встановити, що в давнину півколони не мали капітелей, а завершувалися у вигляді конуса. Конічне завершення півколон було органічно пов’язане з орнаментальним муруванням із поставлених на ребро плінф у вигляді трикутників, виявленим під меандровим фризом у пазухах між арками віконних прорізів барабана.
Вивчення середніх і малих бань Софійського собору підтвердило раніше встановлений факт, що їхні барабани також завершувалися закомарами, розташованими безпосередньо над віконними прорізами.
Мала південно-західна баня. Деталь завершення барабана. 1953 – 1954 рр. Джерело – https://www.myslenedrevo.com.ua/ru/Sci/Kyiv/1958Karger/Vol2/Mid11C/StSophia/Reconstruction.html. Фото без змін
Мала південно-західна баня. Деталь завершення барабана. Прорис 1953 – 1954 рр. Джерело – https://www.myslenedrevo.com.ua/ru/Sci/Kyiv/1958Karger/Vol2/Mid11C/StSophia/Reconstruction.html. Фото без змін
Меандрового фриза на малих банях не було. З’ясувалося також, що півколонами були оздоблені не всі грані середніх і малих барабанів, а лише ті, які виходили на східний і західний фасади й були видні знизу. Ці півколони доходили до розжолобків і, ймовірно, слугували опорою для лотків водометів.
Фото 27 березня 1954 року. Джерело – https://violity.com. Суспільне надбання. Фото без змін
У 1954 році проведені роботи з пониження підлоги в західній частині південної галереї собору.
До 1958 року роботи з реставрації мозаїк були переважно завершені, а над розчищенням фресок реставратори працювали ще кілька років. У Софійському соборі був відкритий цілісний стінописний ансамбль XI століття. Загальне керівництво реставрацією живопису здійснював радянський мистецтвознавець, фахівець із візантійського й давньоруського живопису Віктор Микитович Лазарєв, якому належать монографії про мозаїки й фрески собору. Роботи в соборі виконували художники-реставратори: Л.П. Каленіченко, О.Ф. Плющ та Є.С. Мамолат.
У 1969 – 1973 рр. був відкритий настінний живопис у північній і південній галереях собору, де збереглися фрагменти композицій XI і XVII – XVIII ст.
У 1970-ті роки проведені архітектурно-археологічні дослідження монастирських споруд XVIII століття на території Софійського заповідника.
У 1975 році згідно з Актом від 11 жовтня 1975 року за підписами директорки Софійського заповідника Валентини Никифорівни Ачкасової, кандидата історичних наук П.П. Толочка, кандидата історичних наук С.О. Висоцького, завідувачки сектора охорони пам’яток Софійського заповідника Ірми Фантинівни Тоцької, завідувача сектора фондів та експозиції Софійського заповідника І.А. Голованя, старшого наукового співробітника Софійського заповідника Н.П. Петасюк «археологічні матеріали – кістки у фондах Софійського заповідника, … 36 ящиків, – що не мають наукової цінності,… ліквідувати». 36 ящиків людських останків спалили просто під брамою Заборовського.
Акт від 11 жовтня 1975 року. Джерело – https://apostrophe.ua/news/society/2022-05-31/v-kievskom-sofiyskom-sobore-obnarujili-sensatsionnuyu-nahodku-foto-i-video/270534. Фото без змін
У 1977 році випадково фрагменти срібних Царських врат, зняті більшовиками в Софійському соборі в 1934 році, знайшли в запасниках Києво-Печерської лаври, де в сталінські роки було розміщене так зване Музейне містечко. Туди з усієї України звозили конфісковані церковні цінності, які переважно переплавляли на метал. Удалося з’ясувати, що вцілілі частини врат потрапили туди з резервного фонду дорогоцінних металів у 1940 році. Решта, ймовірно, була переплавлена. Збереглося близько 50-60% оригіналу. У радянські роки відреставрувати врата не вдалося, тому що Москва не дала дозволу на купівлю 2,2 кг срібла, необхідних для реставрації вцілілих частин.
Реставратор Петро Редько відкрив фреску XI століття на стіні собору, 1982 рік. Джерело – Пустощі східноєвропейської Кліо. Фото без змін
У 1987 році міжнародне журі Гамбурзького фонду імені Альфреда Тепфера (нім. Alfred Toepfer Stiftung F.V.S.) присудило Софійському собору Європейську Золоту медаль за збереження історичних пам’яток.
У грудні 1990 року 14-та сесія Комітету Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО внесла Софійський собор разом з ансамблем монастирських споруд XVIII століття до списку Всесвітньої спадщини. Собор став першою пам’яткою архітектури на території України в такому статусі. Із цієї причини будівлю собору заборонено передавати будь-якій релігійній організації та здійснювати в ньому богослужіння. Виняток становить день 24 серпня – День незалежності України, коли представники релігійних організацій звершують молитву за Україну, ця традиція була запроваджена в 2005 році.
10 листопада 1993 року представники релігійної організації «Біле братство» захопили Софійський собор і намагалися здійснити самоспалення, але їм завадила міліція.
У 1994 році указом Президента України Державний архітектурно-історичний заповідник «Софійський музей» отримав статус національного й став називатися – Національний заповідник «Софія Київська».
18 липня 1995 року похорон предстоятеля Української православної церкви Київського патріархату, патріарха Київського і всієї Руси-України Володимира (у миру – Василь Омелянович Романюк, укр. Василь Омелянович Романюк) у Софійському соборі зіткнувся з опором із боку духовенства Української православної церкви. Загони спеціального призначення МВС України влаштували на Софійській площі бійню з представниками УПЦ КП й активістами УНА-УНСО. Патріарх був похований перед входом до Національного заповідника, поблизу дзвіниці.
Могила патріарха Володимира (Романюка). Фото 22 квітня 2013 року. Автор – Rartat. Ліцензія – Creative Commons Attribution-Share Alike 3.0 Unported. Фото без змін