ІЗЯСЛАВ II МСТИСЛАВИЧ

Ізяслав II Мстиславич, великий князь Київський, помер 13 листопада 1154 року в Києві у віці трохи більше 55 років.

Ізяслав Мстиславич був одним із найенергійніших князів Русі середини XII століття. Подібно до свого діда Володимира «Мономаха», Ізяслав зайняв київський стіл не за принципом старшинства, а внаслідок повстання 1146 року в Києві проти Ольговичів.

Будучи одним зі старших онуків Володимира «Мономаха», Ізяслав небагато поступався віком його молодшим синам і в силу лествичного права ризикував залишити своїх нащадків ізгоями, якби не зайняв велике князювання. Літопис приписує йому вислів: «Не идёт место к голове, а голова к месту», тобто найгідніший має сам шукати кращого князювання. У його ситуації це було особливо актуально, оскільки його, одного зі старших онуків Мономаха, пережили двоє молодших дядьків, і якби він не захопив престол, його діти опинилися б ізгоями.

Усе правління Ізяслава – досвідченого політика й майстерного полководця, що прославився своїми військовими хитрощами, пройшло в безперервній війні за велике князювання. Як свідчить український історик Михайло Сергійович Грушевський (укр. Михайло Сергійович Грушевський, помер 1934 року): «после смерти Мстислава борьба идёт с чрезвычайной силой и рвением, особенно обостряясь в середине XII века (1146 – 1162). Силы и рвение были ещё свежие: Мстиславовичи, младшие Мономаховичи и две старшие линии Святославовичей… рушили в этой борьбе небо и землю, потому, что было ради чего – Киев ещё был действительно центром не только целой Украины (Руси), но и целой восточной Европы…». Опорою Ізяслава в цій боротьбі слугували насамперед жителі київської землі, вони симпатизували йому та його нащадкам і вороже ставилися до суздальських князів.

Ізяслав II Мстиславич був одним із перших руських князів, якого літопис, Київський звід у складі Іпатіївського літопису, називає «царем».

Восени 1153 року, згідно з «Повістю временних літ», Ізяслав II, будучи вдівцем з 1151 року, відправив свого сина Мстислава зустрічати свою нову дружину, але, не знайшовши її, гінці повернулися.

1154 року, згідно з літописом, на Русь («из Обез») прибула молода грузинська царівна Русудан (груз. რუსუდანი), дочка царя Грузії Деметре I (груз. დემეტრე I) з династії Багратіоні (груз. ბაგრატიონები), тітка майбутньої цариці Тамари (груз. თამარ მეფე). У віці трохи більше 55 років він вступив у шлюб із Русудан.

Російський історик Микола Михайлович Карамзін (помер 1826 року) у своїй праці «История государства Российского» писав, що другою дружиною Ізяслава була абазинська княжна (абаз. абаза, один з автохтонних народів Кавказу), яка не мала від нього дітей. Український історик-медієвіст Леонтій Вікторович Войтович (укр. Леонтій Вікторович Войтович, помер 2023 року) вважав, що дружину Ізяслава звали Русудан і вона була сестрою царя Грузії Георгія III (груз. გიორგი III) і, відповідно, дочкою царя Деметре I. Але існують і інші версії походження другої дружини Ізяслава. Згідно з дослідженнями з генеалогії Багратіоні, Русудан була заміжня за останнім сельджуцьким султаном Ахмадом Санджаром (тур. Muizzeddin Ahmed Sencer), а дружиною Ізяслава була інша дочка, невідома на ім’я.

Невдовзі після весілля, згідно з «Повістю временних літ», великий князь Ізяслав II 14 вересня на Ставрів день (Воздвиження Хреста Господнього) занедужав, і надалі був дуже кепський. Він помер 13 листопада 1154 року, у ніч на неділю 14 листопада Пилипів день. Його кончина викликала велике горе серед киян, а також серед тюркських союзників Києва – «чорних клобуків»: берендеїв і торків. Київський літопис дуже жаліє про нього, титулуючи його «вірним, христолюбним, славним і великим князем». Літописець записав, що за ним ридала вся «Руська земля».

Ізяслав II був похований уранці 14 листопада в Пилипів день у Церкві св. Феодора Феодорівського монастиря. Літописець підкреслює близьке ставлення похованого до монастиря: «и тако спрятавше тело его положиша в церкви святаго Федора в отни ему монастыри». Під 6662 (1154) роком про це також повідомляють Іпатіївський, Лаврентіївський, Воскресенський, Львівський, Густинський літописи та Літописець Переяславля Суздальського.

Російський історик Василь Микитович Татіщев (помер 1750 року) дав князю таку характеристику: «Сей великий князь, был честный и благоверный, славен в храбрости; ростом был мал, но лицом хорош, волосы короткие кучерявые и борода малая круглая: милостивый ко всем, не сребролюбив и тех, кто служил ему верно, премного одаривал; о хорошем управлении и правосудии заботился; был однако честолюбивым и не мог обиды чести своей терпеть».   

23 серпня 2020 року указом президента України Володимира Олександровича Зеленського Окремому центру спеціальних операцій «Захід» (Захід) Сил спеціальних операцій ЗС України було присвоєно почесне найменування «імені князя Ізяслава Мстиславича».