РАКА ПРЕПОДОБНОГО НИКОНА ПЕЧЕРСЬКОГО

Рака преподобного Никона Печерського (Никон Великий) (укр. Поховання Никона Великого), народж. невід. – помер 23.03(05.04.).1088 р., давньоруський церковно-політичний діяч XI століття, засновник храму й монастиря в ім’я Пресвятої Богородиці в Тмутаракані, ігумен Печерського монастиря 1078 – 23.03(05.04.).1088 рр., учений-літописець, православний святий, шанований у лику преподобних.

Пам’ять преподобного Никона Печерського звершується: у другу неділю Великого посту – Собор усіх преподобних отців Києво-Печерських; 23 березня (5 квітня) – день пам’яті преподобного; 22 вересня (5 жовтня) – Собор Тульських святих і 28 вересня (11 жовтня) – Собор преподобних отців Києво-Печерських, що в Ближніх печерах спочивають.

Про його долю до появи в Печерському монастирі нічого не відомо. До монастиря він прийшов не пізніше 1058 року. Никон став одним з перших сподвижників і учнів Антонія, засновника монастиря. Успішно проходячи ступені чернечих чеснот, Никон у всьому наслідував наставника й учителя.

Антоній доручав Никону, який став на той час пресвітером і досвідченим ченцем («прозвутеру тому сущу и черноризцу искусну»), постригати всіх чернців, що знову приходили до монастиря, зокрема й Феодосія. Постриг, приблизно 1060 року, у ченці великокнязівського улюбленця Юхима і родовитого боярського сина Варлаама наводив на монастир, і особливо на Никона сильне обурення великого князя Київського Ізяслава I Ярославича (1054 – 1068, 1069 – 1073, 1077 – 1078 рр.). Коли дізнався князь Ізяслав, що трапилося з боярином і з улюбленцем його, то страшно розгнівався й наказав привести до себе того, хто наважився постригти їх. Слуги невдовзі привели до нього Никона. Князь у гніві сказав йому: «Ты ли постриг боярина и Ефрема без позволения моего?» Никон відповів: «Благодатью Божией я постриг их, по повелению Небесного Царя Иисуса Христа, призвавшего их на такой подвиг». Князь, розгнівавшись ще більше, сказав: «Или убеди их вернуться домой, или же ты с монахами заточён будешь, а пещеру вашу засыплю». На це Никон відповідав так: «Делай всё то, что угодно тебе; а мне не подобает совращать воинов Небесного Царя».

У той час, коли розгніваний князь дорікав Никону, чернеча обитель була розгромлена слугами боярина Яна Вишатича, батька Варлаама. Антоній і його інокі вийшли з печери, збираючись іти до іншої землі. Один з княжих отроків, який бачив усе це, розповів про це князю. Дружина князя, почувши розповідь отрока, нагадала князю «о гневе Божием, бывшем в отечестве её, земле польской, когда черноризцы были изгнаны отцом (уточнение – дедом) её, Болеславом Храбрым, за пострижение Моисея Угрина», і сказала йому: «Послушай меня, господин мой, и не гневайся; ибо так же были изгнаны из страны нашей вот такие же черноризцы, и из-за того произошло много зла. Смотри, чтобы не было того же и в твоей земле». Почувши це, князь «устрашился гнева Божьего и отпустил Никона, велев ему идти в пещеру. А за покинувшими пещеру послал вслед, с мольбой, чтоб возвращались назад. Их же почти три дня убеждали, прежде чем вернулись они в свою пещеру».

Після цього конфлікту, 1061 року Никон і інший чернець з Монастиря св. Міни (на острові Кіпр), у минулому болгарин, пішли з Печерського монастиря, бажаючи оселитися окремо від інших. Вони вирушили вниз по Дніпру на берег Чорного моря і там розлучилися: болгарин вирушив у бік Константинополя й оселився на острові, а Никон – на «остров Тмутараканский», де княжив Гліб, син Святослава Ярославича, князя Чернігівського. Він оселився на «месте свободном вблизи города» і заснував Монастир Пресвятої Богородиці, у всьому подібний до Печерського монастиря.

1064 року в боротьбі за Тмутаракань між Глібом і Ростиславом, сином Володимира Ярославича, Никон підтримав Ростислава, який став князем, а також зблизився з воєводою Вишатою, сином новгородського посадника Остромира. Однак 3 лютого 1067 року Ростислав був отруєний візантійським катепаном (намісником) Херсонеса.

1067 року Никон, за дорученням жителів Тмутаракані вирушив до Чернігова до Святослава Ярославича просити його дати княжити в Тмутаракані його сина Гліба. Виконавши доручену справу в Чернігові, Никон відвідав Печерський монастир, де ігуменом уже був Феодосій, який упросив Никона повернутися. З князем Глібом Никон знову прибув до Тмутаракані, князь залишився княжити, а Никон, владнавши монастирські справи 1068 року, повернувся до Феодосія.

Після повернення 1068 року Никон «со всей радостью» підкорявся Феодосію, а ігумен дуже любив його, «почитая словно отца». Коли Феодосій відлучався з монастиря, він часто доручав братію Никону, «ибо был он среди них самый старший». Коли Феодосій «поучал братию в церкви духовными словами», то просив Никона «прочесть что-либо из книг в наставление братии». Часто, коли Никон зшивав і переплітав книги, він був вправним у тому ремеслі, Феодосій, сидячи біля нього, плів мотузки для цього.

Никон був самостійним лідером, «книжником», який на кілька десятиліть випередив розвиток монастиря. Він був рівною мірою віддалений і рівною мірою наближений до князів, що протиборствували між собою. У літописі дається однаково позитивна посмертна характеристика і Ростислава Володимировича, і Гліба Святославича, з якими Никон був знайомий. Подібні посмертні характеристики Ізяслава Ярославича та його сина Ярополка Ізяславича говорять про те, що Никон був прихильником цієї гілки княжого роду.

1073 року великий князь Ізяслав I Ярославич був вигнаний з Києва своїм братом Святославом, який зайняв престол. Никон був змушений, з двома ченцями, на кілька років вирушити до Тмутаракані.

1077 року, уже за ігумена Стефана, Никон повернувся до Печерського монастиря.

1078 року Никон був обраний братією ігуменом монастиря. Він намагався продовжити всі починання Феодосія, і описується як суворий, але відхідливий начальник братії. Цей період відзначається продовженням чвар серед ченців, які почалися ще за Феодосія і Стефана. У літописі говориться про побої, які Никон чинив деяким ченцям. Ті, у свою чергу, не підкорялися його настановам і іноді бачили на місці Никона осла.

Під наглядом Никона 1083 року Успенська церква була прикрашена візантійськими майстрами іконами та мозаїкою. Імовірно, у цей час у церкві почав свою роботу перший відомий руський іконописець Аліпій. У зв’язку з цим епізодом згадується зображення Феодосія й Антонія, яке Никон демонструє майстрам, що прийшли. Однак Успенська церква не була освячена аж до смерті Никона, що, вочевидь, викликано напруженими відносинами митрополії та монастиря. Російський та радянський історик Михайло Дмитрович Приселков (помер 1941 року) вважав, що Никон готував канонізацію Феодосія, у зв’язку з чим Нестор Літописець працював над його житієм, а головна церква монастиря – прикрашалася.

Никон переписував і редагував давніші літописи, які велися в Києві, – звід кінця X століття та звід 1030-х років – і потім доповнював їх відомостями періоду 1061 – 1088 років. При цьому текст Никона до нас не дійшов, деякі відомості до 1088 року були вставлені пізніше іншими літописцями: учнем Феодосія (1090-ті роки), Нестором Літописцем (близько 1113 року) та єпископом Сильвестром (помер 1123 року). Деякі відомості про звід Никона можна витягти, зіставляючи текст Сильвестра з текстом Новгородського першого літопису, в якому відобразився новгородський звід 1040-х – 1050-х рр., складений на основі перших літописів, а також порівнюючи «Повість временних літ» і відомості ченця Якова Мніха (XI століття).

Гіпотеза про те, що Никон вів літопис, який згодом був продовжений і увійшов до складу «Повісті временних літ» Нестора Літописця, підтримувалася російським істориком Олексієм Олександровичем Шахматовим (помер 1920 року), М.Д. Приселковим і радянським, російським істориком-медієвістом Дмитром Сергійовичем Лихачовим (помер 1999 року). Гіпотеза ґрунтується на збігу періодів життя Никона з відомостями літопису про події в Києві та Тмутаракані. Вважається, що Никон створив так званий літописний звід 1070-х років. Називається також дата складання зводу – 1073 рік. На думку низки дослідників, Никон ввів до літопису переказ про поєдинок князя Тмутараканського Мстислава Володимировича з князем касогів Редедею (1022 рік), опрацював так звану корсунську версію про хрещення князя Володимира Святославича, розповідь про потрійну помсту княгині Ольги древлянам (945 рік) та інші.

Також «Києво-Печерський патерик» робить наголос на ролі Никона як свідка при укладанні майнових угод і духовних братств під заступництвом Богородиці. Нестор Літописець характеризує Никона як «умудренного» і «великого». Перша характеристика відображає високий ступінь освіченості, друга – особливий авторитет серед ченців. Никон на даному етапі життя фактично був лідером ченців Русі.

Аж до смерті Никон був тісно пов’язаний з Тмутараканню, відомості про події в ній містяться в літописі до початку 1094 року. Судячи з даних «Повісті временних літ», Никон був добре знайомий не лише з Тмутараканню та дніпровським шляхом, а й, можливо, за час своїх подорожей бував і в Херсонесі, топографія якого описана ним у розповіді про хрещення Володимира. У літописі він також свідчить про залишки давніх слов’янських городищ у районі гирл Дністра (гради тиверців і уличів) та Дунаю (городок Київець).

23 березня (5 квітня за новим стилем) 1088 року ігумен Никон помер, під цим роком Іпатіївський літопис повідомляє: «В се же лето умре Никон Печерьский игумен». Висловлюються припущення і про пізніший термін його смерті – 1094 рік.

Мощі преподобного Никона нині спочивають у Ближніх печерах, де їх вказують плани з 1638 року. Збереглося зображення преподобного Никона в монументальних розписах храмів Києво-Печерської лаври.

Згідно з дослідженнями антропологів, преподобний Никон помер у віці 55-60 років.