РАКА ПРЕПОДОБНОГО МИКОЛИ СВЯТОШІ

Рака преподобного Миколи (Николая) Святоші (укр. Поховання Миколи Святоші), блаженний і благовірний князь, у миру – князь Святослав Давидович Луцький (укр. Святослав Давидович), хресне ім’я Панкратій, Святоша – скорочення імені Святослав, так називали його рідні, народж. бл. 1080 р. – помер 14(27).10.1143 р. Печерський монастир поблизу Києва (нині в Києві), син Давида Святославича, князя Чернігівського (з Чернігівської гілки Рюриковичів – Святославичів – Давидовичів). Микола Святоша – православний святий, шанований у лику преподобних, чудотворець.

Пам’ять преподобного Миколи Святоші звершується: у другу неділю Великого посту – Собор усіх преподобних отців Києво-Печерських; 28 вересня (11 жовтня) – Собор преподобних отців Києво-Печерських, що в Ближніх печерах спочивають, і 14(27) жовтня – день пам’яті преподобного.

Святослав Давидович був онуком князя Чернігівського і великого князя Київського Святослава II Ярославича та правнуком великого князя Ярослава «Мудрого». Після досягнення повноліття Святослав одружився з Анною (померла після 1136 року), донькою великого князя Київського Святополка II Ізяславича. Князь Святослав мав кілька доньок, одна з яких 1123 року стала дружиною Всеволода Мстиславича, князя Новгородського (див. Російська Федерація). Святослав володів землями в Чернігівському князівстві.

1098 року Святослав з великим князем Київським Святополком II ходив походом на Волинь, беручи участь у Міжусобній війні (1097 – 1100 рр.), що виникла через осліплення князя Теребовлянського Василька Ростиславича, князем Володимиро-Волинським Давидом Ігоревичем. Святополк II залишив княжити Святослава в Луцьку (нині місто, адміністративний центр Луцького району та Волинської області).  

Печатка князя Святослава Давидовича Луцького. Джерело – https://inslav.ru/sites/default/files/mikheev2017_tamgi_statja_0.pdf. Ліцензія – Creative Commons Attribution-Share Alike 4.0 International. Фото без змін

Князь Святослав був великим любителем книг і книжкових зібрань і витрачав на книги всю свою казну. Йому на Чернігово-Сіверщині належали села Пакуль (нині село в Чернігівському районі Чернігівської області) і Навози (укр. Навози, нині село Дніпровське в Чернігівському районі Чернігівської області), а також урочище Лісковиця (нині в південно-західній частині міста Чернігова).

1099 року Святополк II у битві на Рожному полі (урочище Рожне Поле поблизу нинішнього міста Золочева, адміністративний центр Золочівського району Львівської області) був розбитий Ростиславичами з Галицького князівства. У цій битві брав участь і Святослав Давидович. Військо короля Угорщини Коломана I «Книжника» (угор. Könyves Kálmán), що йшло на допомогу Святополку II, було розбите в битві на річці «Вягре» (укр. Вігор, В’яр, польськ. Wiar) у Карпатах, дружиною Давида Ігоревича та половцями хана Боняка. Давид повернув собі міста Володимир і Луцьк, позбавивши Святослава його уділу.

Святослав Давидович не став боротися за повернення свого уділу й 17 листопада 1106 року, залишивши сім’ю, пішов до Києво-Печерського монастиря.

У 1106 – 1108 рр. за його кошти були збудовані «Святі врата» Печерського монастиря з Троїцькою надбрамною церквою та лікарняна Церква св. Миколая. Він переніс монастирську лікарню на інший бік обителі й розширив її настільки, що утворився цілий «Лікарняний монастир». Усю свою книжкову збірку Святослав подарував Печерському монастирю.

17 лютого 1107 року він прийняв чернечий постриг під ім’ям Микола, ставши першим руським князем-іноком. «Оставив славу и богатство, честь и власть своего земного преходящего княжения ради небесного вечного и пришедши в Печерский монастырь, облекся в святой иноческий образ».

У Києво-Печерському монастирі він провів 36 років, ведучи суворий аскетичний спосіб життя, найбільше з усіх досяг Микола в послухах. У монастирі спершу він працював на братію в келарні (кухні): «рубил дрова и на своих плечах часто носил их с берега, усердно делал и всё прочее», потрібне для кухні. На другому році (1108 рік) його брати Ізяслав і Володимир, ледь не змусили його покинути чернече життя. «Но истинный послушник выпросил со слезами ещё один год поработать на поварне для братии. Всего потрудился он там три года (до 1110 года) со всевозможным прилежанием и благоговением». 

1110 року Микола став воротарем на монастирських воротах і пробув там теж три роки (до 1114 року), не відходячи нікуди, крім церкви. Звідти взяли його служити на трапезі, і це виконував він, як слід, з готовністю.

Часто траплялося, що, коли Микола занедужував, трудячись на послуху, лікар на ім’я Петро, дізнавшись про його хворобу, готував йому ліки, щоб вилікувати його недугу – «горячку или водяную порчу крови», але завжди, перш ніж він приходив з ліками, «с Божией помощью Никола выздоравливал и не позволял себя лечить».

Одного разу сталося, що «разболелся сам врач Пётр, и послал к нему Никола», кажучи: «Если не будешь принимать лекарства, скоро выздоровеешь, если же не послушаешься меня, много пострадаешь». Петро, вважаючи себе досвідченим лікарем, не послухався, і випив приготовані ліки й, ледь не помер. Зрештою він одужав молитвою Миколи. Іншого разу лікар знову розхворівся, монах послав повідомлення йому з такою обіцянкою: «На третий день выздоровеешь, если не будешь лечить себя». Лікар, покараний за перший непослух, послухався Миколу і, згідно з його словом, на третій день одужав.

Покликав Микола зціленого лікаря й сказав йому: «Петр, тебе следует постричься в ангельский образ и работать Господу и Его Пречистой Матери в этом монастыре вместо меня, потому что я через три месяца отойду от этого мира». Почувши це, лікар Петро впав до ніг ченця зі сльозами й бажанням як урятувати Миколу. Монах, піднявши лікаря, що плакав, сказав йому: «Не тужи, Пётр. Господь знает, как сохранить всю тварь, которую Он создал Сам; Он попечётся пропитать алчущих, заступиться за бедных и спасти находящихся в напасти. Будет он прибежищем и тебе. А братья мои по плоти пусть не обо мне плачут, а о себе и о делах своих, в плачевной юдоли этого мира, чтобы утешиться в будущем блаженстве. Я же не нуждаюсь в лечении для временной жизни, ибо давно умер я для всего временного, мертвые же не оживут, и врачи не воскресят, как восклицает Исаия» (Ис. 26:14).

Сказавши це, Микола пішов із лікарем до печери й приготував собі місце для поховання. У лікаря він запитав: «Кто из нас больше любит это место?» Лікар зі сльозами відповів: «Знаю, что если ты захочешь, умолишь Господа, чтобы тебе жить ещё. Меня же положи здесь!» Микола сказав йому: «Да будет тебе, как хочешь, если есть на то воля Божия. В одном образе иноческом да послужим Ему!» Тоді лікар, за порадою ченця, постригся в чернечий образ і три місяці, безперестанку вдень і вночі молився, проливаючи сльози. Микола, втішаючи його, сказав: «Брат Пётр, хочешь ли, чтобы я взял тебя с собой?» Той зі сльозами відповів: «Хочу, чтобы ты позволил мне умереть за тебя, а ты останься здесь и молись за меня». Сказав йому Микола: «Дерзай, брат, и будь готов; через три дня, по желанию твоему, отойдешь от этой жизни». Петро, «причастившись Божественных и Животворящих Христовых Таин» і, коли настав призначений час, ліг на одр (ложе) і помер. Після його смерті Микола «подвизался тридцать лет, не выходя из монастыря».

Коли Микола пройшов «по порядку степени послушания, игумен и вся братия решили, что ему надо безмолвствовать в отдельной келии и работать в тишине своему спасению». Він же, підкоряючись і в цьому, облаштував перед своєю келією плодовий сад і город. Хоча, він не їв нічого іншого, окрім «малого количества общей монастырской пищи на трапезе». Якщо він отримував, що-небудь, як колишній князь, від своїх колишніх людей, то все віддавав на мандрівників, жебраків і будівництво церков.

Микола багато часу проводив за читанням книг, які він придбавав за гроші, отримані від своїх трудів у городництві. За його дорученням було зроблено переклад з грецької мови послання папи Римського Лева I проти єресі константинопольського архімандрита Євтихія (грец. Εὐτυχής) (1-ша половина V століття). 

1142 року Микола, на прохання свого двоюрідного брата великого князя Київського Всеволода II Ольговича, відлучився з монастиря для примирення Ольговичів з Мономаховичами.

14 (27 за новим стилем) жовтня 1143 року Микола помер у Печерському монастирі, пробувши ченцем 36 років. У день його смерті майже весь Київ зібрався, «воздавая ему последнее целование и со многими слезами прося его молитв». Брати Ізяслав і Володимир, дізнавшись про його смерть, «плакали о нём невыразимыми слезами». Ізяслав Давидович прислав до печерського ігумена «с мольбой дать ему на благословение и утешение крест умершего, возглавие и помост, на котором блаженный клал поклоны». Ігумен віддав йому прохане, зі словами: «По вере твоей да будет тебе то, от чего ждёшь ты помощи». Отримавши ці речі, Ізяслав дбайливо зберігав їх і відправив до Печерського монастиря багато золота, щоб віддячити за пам’ять про брата.

Житіє, складене єпископом Володимирським Симоном (початок XIII століття), описує диво зцілення власяницею Миколи Святоші його брата князя Ізяслава Давидовича, яку той залишив собі. Перед смертю 1161 року, від ран, отриманих у бою, Ізяслав заповів поховати себе у власяниці брата.

Мощі преподобного Миколи Святоші спочивають у Ближніх печерах монастиря, де їх вказують плани з 1638 року.

1987 року день пам’яті Миколи Святоші було включено до Собору Тульських святих, святкування Собору звершується 22 вересня.