ОПИС ЦЕРКВИ
Від давньої кам’яної Благовіщенської церкви збереглися фундаменти, окрім апсидної частини, та ділянки стін на висоту до 1,5 метра від рівня підлоги, частково знищені в південно-західній частині, а також фрагменти підлог і поховання під ними.
Архітектурний тип і зовнішній вигляд Благовіщенської церкви реконструювали дослідники – радянський археолог Борис Олександрович Рибаков (помер 2001 року) та російський історик архітектури Олег Михайлович Іоаннісян. Східна (апсидна) частина церкви на плані відновлена на підставі теоретичних міркувань і уривчастих відомостей про розкопки 1878 і 1909 років. Згідно з висновками Б.О. Рибакова, усі частини будови, включно з галереями, збудовані в перев’язі, тобто одночасно. На відміну від багатьох інших храмів, які будувалися в кілька етапів, ця церква споруджувалася вся одночасно із заздалегідь узгодженими й підпорядкованими одній художній ідеї елементами. Поданий нижче план храму був зроблений на основі аналізу пропорцій елементів споруд у давньоруському будівництві, закономірності яких намагався знайти радянський і російський архітектор Кирило Миколайович Афанасьєв (помер 2002 року).
Благовіщенська церква. 1186 рік. План за Б.О. Рибаковим. Джерело – https://www.pslava.info/Chernigiv_Dytynec_CerkBlagovischennja,252093.html. Фото без змін
Це був великий хрестово-купольний, 6-стовпний, 3-нефний, 3-апсидний храм, оперезаний із трьох боків галереями. Ширина церкви з галереями 26 метрів, без галерей – 17,25 метра. Довжина церкви точно не встановлена, імовірно з апсидами – 34 метри, азимут 92°. Як можна припустити, храм завершувався п’ятикупольною композицією.
За розмірами Благовіщенська церква дорівнювала Борисоглібському храму й лише трохи поступалася найдавнішому княжому Спаському храму. Відповідно Благовіщенська церква була найбільшим храмом князівського Чернігова. За архітектурою храм близький до Успенської церкви Єлецького монастиря, але значно багатший і пишніший за неї. Мабуть, цей храм був останнім, збудованим у Чернігові за часів Русі перед монгольською навалою. Можливо, він будувався як новий головний собор міста й перевершував споруди попереднього періоду, але, на жаль, про це ми можемо лише здогадуватися.
Глибина фундаментів Благовіщенської церкви від 1,1 до 1,5 метра від рівня землі XII століття, здебільшого він врізаний підошвою в материк. Нижня частина фундаменту у 3-4 ряди складається з валунів, розміром із людську голову, іноді під пілонами трапляється ще один ряд валунів, а вище – з битої цегли-плінфи. Усе це заливалося сірим вапняним розчином, без цем’янки. Ширина фундаментів становила 1,1-1,4 метра. Далі йшла нерівна кладка з плінфи у 6 – 7 рядів, у якій чергувалася тонка й товста плінфа. На рівні поверхні землі XII століття три верхні ряди кладки виступають назовні карнизиком в одну плінфу, утворюючи вимостку. Поперечних стрічкових фундаментів храм не мав.
Стіни храму складені в техніці рівношарової кладки («opus isodus»), при цьому чергувалися ряди плінф більшого та меншого формату. За декоративними прийомами кладка є єдиною, яка вперше в історії руського зодчества запровадила низку новацій. Так, наприклад, під час будівництва стін використовувалася цегла-плінфа двох кольорів: червоного та світло-жовтого. Уся поверхня стін викладена з червоної плінфи, а напівколони на пілястрах – із жовтої, що створювало на фасадах декоративні ефекти. Двоколірність будівлі отримує подальший розвиток в архітектурі XV – XVII ст., але для домонгольської Русі – це єдиний випадок.
Плінфа мала розміри менші за візантійську: переважав формат 24-28 × 19-25 × 4-5 см, а допоміжний для перев’язки архітектурних деталей 25 × 18 × 4 см. На плінфах є знаки на торцях і мітки на постільній стороні. Дуже багато трапляється князівських знаків, типу знаків Рюриковичів і близьких до знаків на плінфах Єлецької та П’ятницької церков. Для викладання напівколон на пілястрах, маленьких напівколонок (тяг), аркатурного поясу використовувалася лекальна плінфа різноманітних форм: трапецієподібна, сокироподібна, напівкругла, трикутна, секторна. Кладка велася на вапняному розчині з домішкою цем’янки. Товщина шарів розчину дорівнювала товщині плінфи – 4-5 см. Товщина стін основного об’єму храму 1,4 метра, а галерей – 1,3 метра. На зовнішній поверхні стін ні штукатурки, ні обмазки не виявлено.
Фасади храму були розчленовані плоскими лізенами (лопатками) з пілястрами. Пілястри галерей, окрім кутових, мали масивні напівколони. Кутові пілястри плоскі й двоуступчасті. Фасади храму були прикрашені аркатурними поясами, білокам’яними фризами, три уламки яких було знайдено 1909 року. На цих уламках можна побачити птаха в плетінні. Масивні зовнішні пілястри галерей дозволяють припустити, що галереї були не одноярусними, а піднімалися на всю висоту храму. Форма апсид і східного закінчення галерей відновлюється лише імовірно.
Стіни в інтер’єрі церкви були розчленовані плоскими лізенами. Стовпи храму в основі квадратні 1,9 × 1,9 метра, але вище вони, імовірно, були хрещатими. Розмір підкупольного простору храму 5,5 – 5,6 метра, але якщо стовпи були хрещатими, розмір підкупольного простору був більшим, імовірно, на 56 см. Західна пара стовпів мала розширення в бік центрального нефа, очевидно, утворюючи арку, що відокремлювала просторий нартекс від основної частини храму. Центральний неф храму широкий, бічні нефи – вужчі, за шириною рівні галереям.
Стіни галерей з внутрішнього боку також мали плоскі лізени. Від головної частини храму галереї були відокремлені стінами з широкими прорізами. Зі сходу галереї закінчувалися квадратними відокремленими приміщеннями з дещо потовщеними стінами.
У співвідношеннях частин плану є сувора закономірність: усі елементи пов’язані з основним розміром – шириною підкупольного квадрата. Так, ширина бічного нефа дорівнює половині відстані між несучими центральними стовпами; ширина галереї становить половину ширини трансепта; ширина лізен на фасаді дорівнює третині прогону середнього нефа і так далі.
Багатим було й внутрішнє оздоблення храму. Підлоги, розташовані на 30-60 см вище за поверхню землі, були вимощені двома способами. Підкупольний простір і центральна апсида – чудовою мозаїкою з досить великих до 7-8 см пластин склоподібної смальти різних кольорів і форм, завтовшки – 5-7 мм. В інших частинах храму: бічних нефах, галереях, підлогу викладено поливними керамічними плитками 11 × 12 см жовтого, зеленого, вишневого та чорного кольорів.
Фрагменти підлоги храму. Розкопки 2007 – 2008 рр. Виставка «Благовіщенська церква – забутий храм Чернігова» у Національному архітектурно-історичному заповіднику «Чернігів стародавній» у Колегіумі на Валу. З фондів Заповідника «Чернігів стародавній». Фото 13 лютого 2016 року. Джерело – https://www.youtube.com/watch?v=vc5Av6trVHo. Фото без змін
Форма пластин смальти, які збереглися на своєму первісному місці та знайдених у переотложеному стані, різноманітна: прямокутні, трикутні, шестикутні та «лекальні» – сегментоподібні й круглі. Останні – найбільші, до 8 см. Як вважав Б.О. Рибаков, саме розмір смальти відрізняє цю мозаїку від мозаїк XI століття з дрібними кубиками і є хронологічною ознакою, яка відповідає XII століттю.
Серед пізніших ям і могил, на 1946 рік вціліли два фрагменти мозаїчного підлогового малюнка. Один – суто геометричного характеру в переході з північного нефа до галереї. Другий – частина кола діаметром близько 2 метрів у північній частині підкупольного простору. Це унікальний фрагмент первісної підлоги із зображенням павича в круглому медальйоні (омфалія) діаметром близько 60 см, складеного з великих, до 8 см, пластин смальти. Обидва фрагменти збереженої мозаїки були демонтовані, вивезені, відновлені й нині експонуються в Державному історичному музеї в Москві, Російська Федерація.
Мозаїчна підлога: 1, 2 – збережені ділянки, за Б.О. Рибаковим; 3 – пластини смальти з розкопок 2007 – 2008 рр., за Є.Є. Черненко. Джерело – Черненко О.Є. Давньоруські храми Чернігова і монгольська навала // Opus mixtum. – Київ, 2016. – № 4. – С. 249. – Іл. 4. Фото без змін
У павича є характерний чубчик, шпори, хвіст не зберігся, але він, імовірно, був таким, як у павича на «Ізборнику Святослава», де вся композиція підпорядкована колу.
Копія мозаїки XII століття із зображенням павича з Благовіщенської церкви. Фото 2 серпня 2020 року. Автор – Dunadan Ranger. Ліцензія – Creative Commons Attribution-Share Alike 4.0 International. Фото без змін
Український мистецтвознавець Володимир Федорович Рожанківський (укр. Володимир Федорович Рожанківський, загинув 1973 року) припускав, що сюжет мозаїки з павичем, це «Древо життя» і поряд зі збереженим павичем мали перебувати зображення дерева і другого павича, і від дерева збереглися лише круглі пластини зеленуватої смальти.
Судячи з усього, збережене зображення павича було частиною омфалія. У XII столітті омфалій найчастіше оформлявся у вигляді композиції з п’яти кіл (пентаомфалон) або омфалія і чотирьох менших від нього кіл. У Давній Русі відома лише одна підлога з омфалієм, оформленим сюжетним малюнком, подібним до омфалія Благовіщенської церкви. Залишки цієї підлоги знайдені в селі Олешків (у Коломийському районі Івано-Франківської області) 1981 – 1982 рр. українським істориком і археологом Богданом Петровичем Томенчуком під куполом дерев’яної ротонди-усипальниці XII – 1-ї половини XIII ст. Спеціально виготовлені з кераміки поливні різнобарвні рельєфні плитки створювали в ротонді пентаомфалон із зображеннями в колах орла, голуба, грифона(?), невідомого птаха та серафимів(?).
Не виключено, що омфалій Благовіщенської церкви також мав подібний складний декор і включав інші постаті, окрім збереженого зображення павича. Велика кількість пластин смальти була знайдена в трансепті, у західній частині підкупольного простору та між західною парою підкупольних стовпів.
На збережених ділянках підлоги смальта була покладена на вапняному розчині без цем’янки. Такий спосіб влаштування мозаїчних підлог був поширений у Середньому Подніпров’ї в X – 1-й половині XI століття. Потім, до 1120-х років для підлоги використовували інкрустовані шиферні (пірофілітові) плити. Проте дослідниця кам’яної пластики Тетяна Олександрівна Чукова (померла 2005 року) припускала, що перший із згаданих способів епізодично практикувався і на початку XIII століття.
Загалом, мозаїчний килим ще більше підкреслював значення широкого центрального нефа, що йшов удалечінь. У глибині цієї центральної частини церкви перебував, як вважав Б.О. Рибаков, білокам’яний ківорій із різьбленим зображенням птаха, фрагменти якого було знайдено 1909 року.
Храм був розписаний фресковими розписами, численні фрагменти яких були знайдені під час розкопок і на нижніх частинах стін в інтер’єрі.
Фрагменти фресок храму. Розкопки 2007 – 2008 рр. Виставка «Благовіщенська церква – забутий храм Чернігова» у Національному архітектурно-історичному заповіднику «Чернігів стародавній» у Колегіумі на Валу. З фондів Заповідника «Чернігів стародавній». Фото 13 лютого 2016 року. Джерело – https://www.youtube.com/watch?v=vc5Av6trVHo. Фото без змін
У ході проведених археологічних розкопок були знайдені частини аркатурного поясу, черепки голосників і шматки листів покрівельного свинцю. Виявлено різьблені білокам’яні деталі: шматок архівольта, уламки каменів з орнаментом у вигляді плетінки, – зображення птаха, схожого на ті, що є на борисоглібських рельєфах. За припущенням Б.О. Рибакова, частина різьблених каменів походить від сіні (ківорія), що стояла у вівтарній апсиді. Були також шиферні плити, можливо, від передвівтарної огорожі та фрагменти від колон, вкриті плетінкою. Усі ці деталі належать до 2-ї половини XII століття – часу побудови Благовіщенської церкви. Таким чином, в оздобленні храму були використані деталі з білого мармуру та шиферу, а також фрески й, можливо, настінні мозаїки. За внутрішнім убранням Благовіщенська церква була найбагатшим храмом князівського Чернігова.
На жаль, розкопки Б.О. Рибакова були недостатньо добре задокументовані, що не дозволяє однозначно вирішити питання про датування храму на підставі особливостей його будівельної техніки. Не дає для цього підстав і археологічний контекст. Водночас привертає увагу архаїчність (анахронічність) архітектури Благовіщенської церкви, неодноразово відзначена дослідниками: радянським істориком архітектури, археологом Павлом Олександровичем Раппопортом 1986 року, українським археологом Володимиром Петровичем Коваленком (укр. Володимир Петрович Коваленко, помер 2016 року), О.М. Іоаннісяном. Нехарактерна для храмів 2-ї половини ХІІ століття масштабність зближує її з великими п’ятинефними спорудами доби великого князя Ярослава «Мудрого», це відзначали П.О. Раппопорт і О.М. Іоаннісян. Мозаїчне викладення підлоги в підкупольному квадраті також характерне для споруд раннішого часу, на це наголошували Т.О. Чукова 2004 року і дослідниця архітектурного декору та прикладного мистецтва Київської Русі Єлизавета Іванівна Архипова 2014 року. Рівношарова кладка в поєднанні з різьбленими білокам’яними блоками, аркатурними поясами з фігурної плінфи та пілястри з напівколонами на фасадах галерей дають підстави поставити церкву в один ряд із такими пам’ятками чернігівської школи зодчества кінця ХІ – 1-ї чверті ХІІ ст., як «однокамерний терем», Борисоглібський собор, Успенський собор Єлецького монастиря, Іллінська церква.