МОНГОЛЬСЬКИЙ І ЛИТОВСЬКИЙ ПЕРІОДИ

Від цього часу поділене на низку уділів Чернігівське князівство перебувало в безпосередній залежності від Золотої Орди (Улус Джучі). Усе управління Чернігово-Сіверською землею монголи передали Ольговичам.

Історики вважають, що в період після монгольської навали політичний центр Лівобережжя поступово переміщується з Чернігова на північ, де з’явився новий центр – Брянськ (нині місто, адміністративний центр Брянської області Російської Федерації), сюди переміщується і частина населення.

.

XXV. 1241 – 1243 рр. – князь Ростислав Михайлович (Ростислав Славонський, Ростислав Галицький), (укр. Ростислав Михайлович (Славонський)), нар. 1227 р. – помер 1262 р. Белград (серб. Београд, нині столиця Сербії) (XII), князь Новгородський (див. Російська Федерація) 1229 – 1230 рр., князь Галицький 1238 року, князь Луцький 1239 – 1243 рр., князь Галицький 1241 року, жупан Березький і Земплинський 1245 – 1251 рр., бан (правитель) Славонії (хорв. Slavonija, історична область на сході Хорватії) 1247 – 1248 рр., бан Мачви (Маховський) зі столицею в Белграді (серб. Мачва, історична область у Сербії) 1248 – 1262 рр., 1256 року прийняв титул «цар Болгарії» («Imperator Bulgarorum»)

старший син князя Михайла Всеволодовича

• дружина Анна Угорська (угор. Anna magyar hercegnő), нар. 1226 або 1227 р. – померла бл. 1285 р., шлюб 1243 року (7 дітей), дочка Бели IV Арпада, короля Угорщини

діти:

1. 1. Михайло Ростиславич, нар. після 1243 р. – убитий 1270 р. (старший син), бан Боснії (босн. Bosnа, історична область, що становить більшу частину сучасної Боснії і Герцеговини) 1262 – 1270 рр., дружина Марія Іванівна з роду болгарських царів Асенів (бездітні)
   2. Бела Ростиславич, нар. після 1243 р. – убитий листопад 1272 р. на острові Маргіт (угор. Margit-sziget) на Дунаї в центрі Будапешта (молодший син), великий угорський феодал, бан Мачви 1262 – 1272 рр., бан Боснії 1270 – 1272 рр., претендент на угорський королівський престол. У листопаді 1272 року Бела був звинувачений у зраді та вбитий під час коронаційних урочистостей короля Ласло IV Куна (угор. IV. (Kun) László). Угорський магнат Гендрик I Кьосегі (угор. I. Kőszegi Henrik) посік Белу мечем так, що сестрі вбитого, черниці Маргіт, довелося збирати його останки по шматках
   3. Ержебет Ростиславна (болг. Анна Ростиславна), нар. між 1243 і 1246 р. – померла між 1296 і 1298 р., чоловіки: 1) Михайло I Асень, цар Болгарії, помер 1256 р. від смертельної рани, шлюб 1255 року 2) Коломан II Асень, цар Болгарії, убитий бл. 1257 р., шлюб 1256 року 3) Мойш II Дароі (угор. Moys Daroi), палатин Угорщини, помер 1280/1281 р., шлюб у травні 1260 року
   4. Кунгута (Кунігунда) Ростиславна (чес. Kunhuta) Славонська, нар. 1245 р. – померла 09.09.1285 р. Чеські-Крумлов (чес. Český Krumlov, нині місто в Південночеському краї Чехії) або Празі (чес. Praha, столиця Чехії) швидше за все, від туберкульозу, похована 1285 року в Анезькому монастирі (чес. Anežský klášter) у Празі, чоловіки: 1) Пржемисл Оттокар II, король Чехії, загинув 26.08.1278 р., шлюб 25 жовтня 1261 року в Пресбурзі (нині Братислава (словац. Bratislava, столиця Словаччини), коронована 25 грудня 1261 року в Празі; 2) Завіш Вітковіч із Фалькенштейна (чес. Záviš z Falkenštejna), чеський феодал, бургграф Фалькенштейна і Розенберга, страчений 24.08.1290 р., шлюб 20 травня 1285 року в Празі
   5. Агриппина Ростиславна (укр. Агрипина Ростиславна Галицька (Ґрифіна), у Польщі – Грифіна Галицька (пол. Gryfina Halicka)), нар. прибл. 1248 р. – померла не раніше 1305 і не пізніше 1309 рр., похована в Анезькому монастирі (чес. Anežský klášter) у Празі, чоловік Лешек II «Чорний», князь Краківський, помер 30.09.1288 р., шлюб 1265 року, після смерті чоловіка оселилася в Абатстві кларисок у Старому Сончі (пол. Stary Sącz, нині місто в Новосончському повіті Малопольського воєводства Польщі), з 1292 року абатиса цього абатства. 1300 року вона переїхала до Чехії, ставши опікункою Ріксі Ельжбети (пол. Ryksa Elżbieta), єдиної дочки короля Польщі Пшемисла II (пол. Przemysł II), до її повноліття і шлюбу з королем Чехії та Польщі Вацлавом II (I) (чес. Václav II, пол. Wacław I)
   6. Маргарита Ростиславна (Маргіт, укр. Маргарита Ростиславна), нар. 1250 р. – померла 1290 р.; у віці 4 років була висвячена в монастир, прийняла постриг 1278 року, була абатисою Церкви бідних кларисок

За однією з гіпотез сином Ростислава Михайловича міг бути Міцо (Михайло) Асень (болг. Мицо Асен), цар Болгарії 1256 – 1257 рр.

.

1241 року Ростислав із Чернігова здійснив два походи на князя Галицько-Волинського Данила Романовича. Під час другого походу Ростислав був розгромлений монголами, що поверталися з Угорщини, у місці, яке літописець визначає як невеликий сосновий ліс. Ростислав утік до Угорщини.

1243 року батько Ростислава, Михайло Всеволодович вирушив на весілля сина до Угорщини, щоб провести переговори з угорським королем. Проте він отримав раптову відсіч від Бели IV, з невідомої причини опинившись небажаним гостем, і повернувся до Чернігова в крайньому ступені обурення, зрікшись Ростислава.

.

3) 1243 – 20.09.1246 рр. – князь Михайло Всеволодович (XI), страчений 20.09.1246 (67 років) р. Старий Сарай (нині в районі села Селітренного Харабалінського району Астраханської області Російської Федерації), столиця Золотої Орди, таємно похований наближеними, потім його останки перевезли до Чернігова, 1547 року зарахований до лику святих-мучеників, 1572 року останки князя перевезені до Москви (Російська Федерація)

• дружина Олена (Марія) Романівна (укр. Олена), померла не раніше 1241 р., шлюб 1188/1190 (або 1210/1211) років, дочка Романа Мстиславича, князя Галицько-Волинського. 1239 року Ярослав Інгварович, князь Меджибізький, захопив Олену Романівну, яку в нього забрали її брати Данило і Василько Романовичі. 1240 року князь Михайло з Оленою втекли до Німеччини. У місті Середь (словац. Sereď, нині місто в районі Галанта Трнавського краю Словаччини) «немцы увидев, что у него много добра есть, убили его людей и добра много забрали», імовірно, тоді княгиня Олена й загинула

діти: згідно з «Житієм св. Євфросинії Суздальської»: «первый ребёнок был вымолен». Згідно з традиційною версією: у Михайла Всеволодовича було 5 синів, проте лише один з них – Ростислав – згадується в літописах, але при цьому він не згадується в родоводах верховських князів, складених у XVI столітті

1. 1. Феодулія Михайлівна, чернече ім’я Євфросинія Суздальська, нар. 1212 р. Чернігів(?) – померла 25.09(08.10).1250 (здогад) р. жіночий Монастир на честь Покладення ризи Божої Матері (Різположенський монастир) у Суздалі (нині місто, адміністративний центр Суздальського району Владимирської області Російської Федерації), похована 27 вересня в Різположенському монастирі в Суздалі, православна свята. Згідно з «Житієм» її нареченим був Федір Ярославич, князь Новгородський (див. Російська Федерація), несподівано померлий 05.06.1233 (13 років) р. Великий Новгород. Наречена стала черницею Різположенського монастиря в Суздалі, потім настоятелькою цього монастиря; прославлена 18 вересня 1698 року з віднайденням мощей, покладених у монастирському соборі. У середині квітня 2015 року її мощі покладені в спеціальну раку й поставлені у тому ж соборі. Пам’ять звершується: прославлення – 18 вересня (1 жовтня); кончина 25 вересня (8 жовтня); 20 вересня – у Соборі Брянських святих, 23 червня – у Соборі Владимирських святих
   2. Марія Михайлівна, нар. 1212/1213 р. – померла 09.12.1271 р., похована 1271 року під дерев’яною Спаською церквою в заснованому нею Спаському на Пісках Княгинину жіночому монастирі поблизу Ростова (нині в місті Ростові, адміністративний центр Ростовського району Ярославської області Російської Федерації), чоловік Василько Костянтинович, князь Ростовський (див. Російська Федерація), убитий 04.03.1238 р. монголами, шлюб 10 лютого 1227 року в Чернігові в Благовіщенській церкві, або в Москві «в церкви Благовещения» (12 лютого вони вже прибули до Ростова)
   3. Ростислав, нар. 1227 р. (старший син)
   4. (?) Роман, нар. бл. 1230 р. (вважається 2-м сином)
   5. (?) Семен Михайлович (3-й син – згідно з «Оксамитовою книгою» складеною 1687 року), князь Глухівський з 1246 року, родоначальник князів Глухівських і Новосильських (див. Російська Федерація). Згідно з родоводами, у нього був син (історики це заперечують) Роман Семенович, помер після 1402 р., князь Новосильський і Одоєвський (див. Російська Федерація), від нього пішли – Белевські, Воротинські, Одоєвські. Нині побутує думка, що в Семена було 3 сини: Михайло Семенович, князь Глухівський; Олександр Семенович, князь Новосильський; Всеволод, князь Устивський. Російський мандрівник Рафаїл Володимирович Зотов (помер 1893 року) та український історик-медієвіст Леонтій Вікторович Войтович (укр. Леонтій Вікторович Войтович, помер 2023 року) вважали, що онук Семена, князь Устивський, згаданий на позиції 60 Любецького синодика як «князь Михаил Всеволодович»
   6. (?) Мстислав Михайлович, князь Карачевський (див. Російська Федерація) з 1246? року; у низці джерел названий князем Карачевським і Козельським (див. Російська Федерація); у родоводі, яку подали Звенигородські князі, названий князем Карачевським і Звенигородським (див. Російська Федерація). У Введенському синодику на позиції 64 Мстислав названий князем Карачевським. Р.В. Зотов вважав, що він згаданий на позиції 18 Любецького синодика як «князь Михаил и княгиня его Елена». У Мстислава було 4 сини: Тит Мстиславич, князь Козельський; Святослав Мстиславич, князь Карачевський; Пантелеймон Мстиславич, князь Карачевський; Андрій Мстиславич, князь Звенигородський. Від князя Святослава Титовича або князя Андрія Мстиславича пішли – Мосальські, від князя Андрія Мстиславича ще й – Болховські
   7. (?) Юрій Михайлович (молодший син – згідно з «Оксамитовою книгою»), князь Тарусський (див. Російська Федерація), родоначальник Тарусської «гілки» чернігівських князів. У родоводі Одинцевичів, вписаній 1520 року на початку «Супрасльського літопису», у Юрія вказується 5 синів. Від них виводили походження князів: Мезецьких, Баратинських, Оболенських, Долгоруких, Тростенських, Щербатових, Волконських, Мишецьких, Конінських, Спажських і благородних Скаржинських. Нині побутує думка, що в Юрія був 1 син – Костянтин Юрійович, у нього був син Іван Костянтинович, а в Івана: Костянтин Іванович, князь Оболенський; Федір Іванович, князь Тарусський; Мстислав Іванович, князь Тарусський

Російський філолог-славіст, краєзнавець Микола Дмитрович Квашнін-Самарін (помер не раніше 1918 року) припускав, що Костянтин з Любецького синодика (позиція 38) був також сином князя Михайла Всеволодовича.

Верховські або Верхньоокські князівства (див. Російська Федерація), удільні князівства у верхів’ях річки Оки, які виникли в XII – XIII ст. як уділи Чернігівського князівства.

Верховські князівства (Карачевське, Новосильське й Тарусське) у XIV столітті. Власна робота – Makakaaaa. Складено 31 травня 2012 року. Ліцензія – Creative Commons Attribution-Share Alike 3.0 Unported. Фото без змін

.

Згідно з традиційною версією, що сходить до родоводів XVI століття, Верховські князівства з 1246 року перебували під владою молодших синів князя Михайла Всеволодовича та їхніх нащадків. З родоводів відомі Мстислав Карачевський, Семен Глухівський і Юрій Тарусський, сини, яких згідно з родоводами діяли в 2-й половині XIV століття, тоді як у середньому за цей проміжок мало змінитися 4-5 поколінь. На невідповідність родоводів літописним відомостям звернув увагу генеалог і фахівець із генеалогії руських князів XI – XVI ст. Микола Олександрович фон Баумгартен (помер 1939 року), який вважав, що всі родоводи, які зводять походження чернігівських князів до Михайла Всеволодовича, помилка або «підробка» укладачів родоводів.

Причиною зазначення князя Михайла Чернігівського предком усіх верховських князів стала його широка відомість у Московській державі, особливо після урочистого перенесення його мощей 1572 року з Чернігова до Москви. Таким чином, у родовідних книгах утворилося колосальне «плем’я Михайла Чернігівського», до якого відносили себе, серед інших, Долгорукови, Волконські, Рєпніни, Горчакови, Оболенські, Одоєвські, Воротинські, Баратинські та всі інші нащадки Ольговичів.

Ініційовані науковим редактором журналу «Русский Newsweek» (російський журнал, видавався з червня 2004 року по жовтень 2010 року) Н.Г. Максимовим генетичні дослідження нащадків Юрія Тарусського – князів Оболенських, Волконських і Баратинських, проведені до 2008 року, констатували, що в них був спільний предок, який жив у 1-й третині XIII століття, який належав до центральноєвропейської Y-хромосомної гаплогрупи R1a1a1b1a1a-L260. При цьому вони по чоловічій лінії не походять від того самого предка, що й протестовані Мономаховичі, а також Пузини й Мосальські (із козельських князів), у яких визначена Y-хромосомна гаплогрупа N1a1a1a1a1a1a-L550 (http://freepages.genealogy.rootsweb.ancestry.com/~mozhayski/teksty/ydna.html). У князя Мишецького, який взяв участь у цьому дослідженні, віднесеного до тарусської гілки, виявлена гаплогрупа N1c1 (https://web.archive.org/web/20170831002940/https://www.familytreedna.com/public/rurikid/default.aspx?section=news).

Спочатку виникла спокуса списати несподіваний результат дослідження на невірність дружин одного з перших Ольговичів (https://web.archive.org/web/20110827013936/http://www.perpettum.narod.ru/scanchten01.htm). Проте спільне походження по чоловічій лінії чернігівських князів (Ольговичів) з Мономаховичами згодом було підтверджено результатами дослідження князя Мосальського (Польща) – представника карачевської гілки чернігівських князів. Як виявилося, він не лише належить до числа Рюриковичів гаплогрупи N1c1, а й має з Мономаховичами спільного по чоловічій лінії генетичного предка, який народився приблизно наприкінці X – на початку XI ст. Ці дані відповідають історичним відомостям про походження Ольговичів і Мономаховичів від різних синів Ярослава «Мудрого» – Святослава і Всеволода.

.

1246 року князя Михайла Всеволодовича з іншими князями було викликано до Орди, де він мав отримати ярлик на Чернігівське князівство. За легендою він відмовився пройти обряд язичницького поклоніння перед входом до шатра хана Батия (монг. Бат хаан?) і був страчений. Легенда зробила з нього мученика за віру.

.

? 1245/1246 рік – князь Андрій Мстиславич (XII), нар. невідомо – убитий 1245/1246 р., 3-й князь Рильський (див. Російська Федерація) 1241 – 1245 рр., названий Чернігівським у творі італійського мандрівника Джованні де Плано Карпіні (італ. Giovanni da Pian del Carpine, помер 1252 року) у зв’язку зі смертю князя в Золотій Орді 1245 року. В історіографії, як правило, не вважається чернігівським князем. Л.В. Войтович вважав його князем Новгород-Сіверським у 1239 – 1245 рр.

як правило, вважається сином Мстислава Святославича, 2-го князя Рильського (див. Російська Федерація) і правнуком Олега Святославича, князя Новгород-Сіверського. На думку Л.В. Войтовича Андрій був сином князя Мстислава Глібовича

.

Згідно з Джованні де Плано Карпіні, князь Андрій Чернігівський (по батькові його Д. де Карпіні не називає) був убитий за звинуваченням у крадіжці монгольських табунів, мабуть, на кордоні Посем’я з половецьким степом, і подальшому продажу. З цього повідомлення також відомо, що вдова Андрія, Олена (Єлена) та його 12-річний молодший брат Олег приїхали до ставки хана Батия по ярлик на князювання. Хан погодився не забирати андріївський уділ у його брата, якщо вони виконають монгольський звичай – молодший брат бере за дружину вдову померлого старшого брата, і змусив їх до співжиття в присутності монголів.

Наступним чернігівським князем, який визнається більшістю істориків, був Всеволод Ярополкович. Але за чинним порядком спадкування престолу, він міг князювати в Чернігові, лише якщо там князював його батько, а Ярополк Ярославич міг би там князювати лише після всіх Святославичів, останній з них Мстислав загинув на Калці 1223 року, проте Ярополк не вважається чернігівським князем у жоден період. 

.

XXVI. 1246 – 1261 рр. – князь Всеволод Ярополкович, хрестильне ім’я Лаврентій (XI), нар. невідомо – помер 1261 р., князь Сновський з близько 1214 року, відомості про нього збереглися лише в Любецькому синодику на позиції 27, де він названий великим князем Чернігівським

син Ярополка Ярославича та онук князя Ярослава Всеволодовича

• дружина Анастасія, згадується в Любецькому синодику на позиції 27
  • їхній син(?) Андрій Всеволодович, нар. невідомо

.

У Чернігівському князівстві монгольські баскаки провели перепис населення.

1258 року князь змушений був захищатися від вторгнення литовців, які захопили Мозир (білор. Мазыр, нині місто, адміністративний центр Мозирського району Гомельської області Білорусі) і Стародуб (нині місто, адміністративний центр Стародубського району Брянської області Російської Федерації), розоривши північ князівства.

Політичним центром дедалі більше стає Брянське князівство на чолі з князем Романом Михайловичем «Старим».

.

XXVII. 1261 – 1263 рр. – князь Андрій Всеволодович (XII), нар. невідомо – помер 1263 р. Р.В. Зотов вважав, що князь згаданий на позиції 65 Любецького синодика як «князь Андрей Всеволодович и сын его князь Феодор»

син князя Всеволода Ярополковича, згідно з Р.В. Зотовим, Н.О. фон Баумгартеном і радянським та українським істориком і археологом Леонідом Юхимовичем Махновцем (укр. Леонід Єфремович Махновець, помер 1993 року). За версією Л.В. Войтовича, він був сином князя Всеволода Святославича «Чермного»

• дружина Ольга Василівна, нар. бл. 1247 р. – померла після 11.12.1288 р., шлюб на початку листопада 1259 року (діти невідомі), дочка Василька Романовича, князя Волинського

.

Русь у 1262 році. Джерело – Толочко П.П. Київська Русь // Енциклопедія історії України. – Київ: Наукова думка, 2007. – Т. 4. – С. 240. Фото без змін

.

1263 року, по смерті князя Андрія Всеволодовича, Чернігів було захоплено литовцями.

1263 року князь Брянський Роман Михайлович визволив Чернігів від литовців і став князем Чернігівським. Під його владою крім Брянська, Чернігова та Вщижа, опинилися також Новгород-Сіверський, Стародуб, Трубчевськ. Брянськ став фактичною столицею Чернігово-Сіверської землі, а брянський князь став титулуватися «князем Брянським і великим князем Чернігівським». Поза їхнім прямим контролем залишилися лише уділи на верхній Оці і в Посем’ї.

.

XXVIII. 1263 – після 1288 рр. – князь Роман Михайлович «Старий» (XII), нар. бл. 1230 р. – помер після 1288 р. або убитий в Орді, 1-й князь Брянський (див. Російська Федерація) 1246 – після 1288 рр. у літописах він згадується без по батькові. Р.В. Зотов і Л.В. Войтович вважали, що князь згаданий на позиції 30 Любецького синодика як «великий князь Роман Старый черниговский и княгиня его Анна и сын его князь Олег Романович»

традиційно вважається другим сином князя Михайла Всеволодовича. Проте ця версія піддається серйозній критиці: Роман як син Михайла Всеволодовича згадується лише в пізніх родоводах, а одруження Володимира Васильковича князя Волинського на дочці Романа було б неможливим за церковними канонами, якби Роман був сином волинської княжни, тобто його двоюрідним братом

• дружина Анна, її походження невідоме, шлюб (щонайменше 6 дітей, відомих з літописів), згадується в Любецькому синодику на позиції 30

діти:

1. 1. дочка, згадуються в Іпатіївському літописі під 1264 роком, чоловік Гліб Ростиславич, князь Смоленський (див. Російська Федерація), помер 1278 р.; або її чоловіком був його син Олександр Глібович, великий князь Смоленський (див. Російська Федерація), помер 1313 р. Цей шлюб дав смоленським князям право, після постригу князя Брянського Олега Романовича в ченці, претендувати на брянський престол
   2. Ольга Романівна, нар. невідомо – померла після березня 1289 р., за легендою – її могила перебуває в урочищі Княжа гора біля села Ляхчиці (білор. Ляхчыцы, нині село в Кобринському районі Берестейської області Білорусі) на цьому місці встановлено хрест, чоловік Володимир Василькович, князь Волинський, помер 10.12.1288 р., шлюб 1264 року. Деякі дослідники, спираючись на особливості написання частини Іпатіївського літопису, яка отримала назву «Повісті про Володимира Васильковича», вважають, що її автором була княгиня Ольга Романівна
   3. (?) Михайло Романович (старший син), згадується в літописі єдиний раз 1264 року як князь Брянський (див. Російська Федерація), помер на початку 1270-х р., його нащадками вважали себе князі Осовицькі
   4. Олег Романович, нар. невідомо – помер бл. 1289 (20.09.1307) р., похований близько 1289 року в Церкві Введення Пресвятої Богородиці Петропавлівського монастиря в Брянську, згадується в літописах під 1274 і 1285 роками, 2-й князь Брянський (див. Російська Федерація), постригся в ченці під іменем Василь у Петропавлівському монастирі в Брянську, заснованому ним у 2-й половині XIII століття. Невдовзі після смерті канонізований Руською православною церквою як святий благовірний Олег Брянський, пам’ять звершується 20 вересня (3 жовтня). 10 серпня 1995 року завдяки зусиллям фахівців-пошуковців мощі святого князя були знову віднайдені й спочивають у Церкві Введення Пресвятої Богородиці Петропавлівського монастиря в Брянську
   5. дочка, згадуються в Іпатіївському літописі під 1264 роком
   6. дочка, згадуються в Іпатіївському літописі під 1264 роком
   7. (?) Олександр Романович за версією Л.В. Войтовича. Російський історик Микола Михайлович Карамзін (помер 1826 року) називав князя Брянського Василя Олександровича (помер 1314 р.) онуком Романовим без уточнення, по чоловічій чи жіночій лінії

.

Володіння Романа Михайловича входили до зони впливу улусу Золотої Орди беклярбека Ногая (монг. Нохай, Ногай). Роман уклав династичний союз із галицько-волинськими Романовичами, і діяв спільно з ними та Ногаєм проти Литви, Угорщини та Польщі.

1264 року Роман протистояв литовським військам, надісланим на лівобережжя Дніпра великим князем Міндовгом (лит. Mindovg), і здобув перемогу, але був поранений у бою.

У 1274 – 1275 рр. Роман брав участь в організованому ханом Золотої Орди Менгу-Тимуром (монг. Мөнхтөмөр?) спільному поході русько-ординських військ проти Литви.

Роман Михайлович ворогував зі смоленськими князями, прихильниками Сарая-Берке (столиця Золотої Орди). 1285 року він здійснив похід на Смоленськ, спалив посад, проте самого міста взяти не зміг.

У пізньому «Сказанні про початок Свенського монастиря» розповідається, що 1288 року, князь Роман Михайлович «Старий» раптово почав втрачати зір, і зцілився від чудотворного образу – Печерської ікони Божої Матері, на березі річки Свень. На цьому місці він звелів заснувати Свенський Успенський монастир (нині в селі Супоньово Брянського району Брянської області Російської Федерації).

У Любецькому синодику після Романа «Старого» (позиція 30) на позиції 30а згаданий «великий князь черниговский Леонтий, оставивший дванадесять тем людей и приемший ангельский образ, во иноцех Василий»

.

XXIX. рубіж 1280-х – 1290-х рр. – князь Леонтій, княже ім’я, можливо, Святослав (згідно з російським істориком-генеалогом Володимиром Семеновичем Безродновим), у чернецтві Василь (згідно з Любецьким синодиком) (XII); достеменно невідомо, чи був він князем Брянським

Р.В. Зотов і Л.В. Войтович вважали, що це син Романа Михайловича «Старого» – Олег. Водночас у Любецькому синодику Олег Романович уже був, згаданий в одному рядку з батьком, а в одному рядку з батьком і без титулу в синодику, як правило, згадуються князі, які не займали престол. В.С. Безроднов вважає князя Леонтія не сином князя Романа Михайловича, а його молодшим братом і правнуком князя Святослава Володимировича Вщизького з «Давидовичів» (середина XII століття). Версія Сергія Миколайовича Безносюка ототожнює Леонтія з Олександром Костянтиновичем, батьком князя Чернігівського Михайла Олександровича (початок – середини XIV століття), сином Костянтина Михайловича і племінником Романа Михайловича «Старого»

.

Князь Леонтій залишив князювання і прийняв чернечий постриг з іменем Василь у Петропавлівському монастирі в Брянську. 

Традиційна версія вважає, що в 1-й половині 1290-х років, після Леонтія, у Брянську припинилася місцева чоловіча лінія потомства Романа «Старого» і утвердилася смоленська, яка отримала права на Брянськ через династичний шлюб із дочкою князя Романа, і реалізувала їх за підтримки Золотої Орди в рамках її успішної боротьби проти улусу Ногая. Чернігів залишився за Ольговичами. 

.

XXX. кінець XIII – початок XIV ст. – князь Михайло Дмитрович (XII), нар. не пізніше 1223 р. – помер невідомо (щонайменше 80? років) Чернігів, у літописах він не згадується, проте він згаданий у Любецькому синодику, де названий великим князем Чернігівським. Російський історик Роман Анатолійович Беспалов вважає Михайла Дмитровича чернігівським князем одразу після Михайла Всеволодовича Святого (з 1246 року), вважаючи, що вже померли всі його дядьки, одним із яких був князь Всеволод Ярополкович

син Дмитра Мстиславича та онук князя Мстислава Святославича. Так вважає й В.С. Безроднов: батько Михайла «князя Димитрия черниговского, убиенного от татар за православную веру и княгиню его Мамелфу» з позиції 42 Любецького синодика, але походить він від Святослава Володимировича, князя Вщизького з «Давидовичів». Цього ж князя з позиції 42, С.М. Безносюк вважає батьком Михайла і Василя, князя Брянського, але уточнює, що він був онуком князів Гліба або Мстислава Святославичів  

• дружина Марфа, згадана в Любецькому синодику
  • їхній син(?) Мстислав Михайлович

В.С. Безроднов вважає Михайла Дмитровича батьком князя Брянського Василя Олександровича (помер 1314 р.)

.

У XIV столітті продовжилося дроблення Чернігово-Сіверських земель на ще дрібніші уділи.

.

Схема складена 14 жовтня 2023 року. Автор – Maximalist. Ліцензія – Creative Commons Attribution-Share Alike 4.0 International. Фото без змін

Наприкінці XIII століття смоленські Ростиславичі за допомогою династичного шлюбу отримали права на Брянськ, у ньому, можливо, припинилася чоловіча лінія місцевої династії. Згодом чернігівський престол продовжували займати лише Ольговичі, а Брянськ, за різними версіями, – Ольговичі та смоленські Ростиславичі або лише Ростиславичі. Ті дослідники, які вважають брянську династію такою, що не припинялася, виводять із неї й князів середини – кінця XIV століття Михаїла Олександровича та його сина Романа, реконструюючи постаті Олександра Костянтиновича (Р.В. Зотов, С.М. Безносюк, умовно радянський і російський історик Антон Анатолійович Горський) або Олександра Романовича (Л.В. Войтович), а іноді й Василя та Дмитра брянських (В.С. Безроднов, С.М. Безносюк)

.

XXXI. початок – середини XIV століття – князь Михайло Олександрович (XIII), у літописах він не згадується, проте згаданий у Любецькому синодику, де названий великим князем Чернігівським. Істориками, як правило, вважається й князем Брянським, при цьому іноді з уточненням, що міг опинитися в Брянську лише із захопленням його Литвою 1356 року

син(?) Олександра Костянтиновича та онук князя Костянтина (Рюрика) Ольговича, за версією Р.В. Зотова. О.О. Горський звернув увагу на хронологічну сумнівність цієї версії. С.М. Безносюк розвинув версію Р.В. Зотова, додавши покоління: Олександра Костянтиновича він назвав сином Костянтина Михайловича, а його, у свою чергу, правнуком Святослава Всеволодовича. С.М. Безносюк вважає, що Олександр Костянтинович це «великий князь черниговский Леонтий, оставивший дванадесять тем людей и приемший ангельский образ, во иноцех Василий» з позиції 30а Любецького синодика і племінник Романа «Старого». Л.В. Войтович вважав Михайла Олександровича, онуком князя Романа Михайловича «Старого», а В.С. Безроднов його правнуком. Також за Любецьким синодиком відомо, що син Олександр був у Олега Святославича, князя Чернігівського (1201 – 1204 рр.). Нині побутує версія С.М. Безносюка і В.С. Безроднова, що Михайло Олександрович син Олександра Романовича та онук Романа «Старого»

.

1356 року великий князь Литовський Ольгерд (лит. Algirdas) вигнав із Брянська смоленських князів, після чого йому підпорядкувалися й багато інших уділів Чернігово-Сіверської землі.

.

XXXII. 1) 1356 – 1370 рр. – князь Роман Михайлович «Молодший» (XIV), князь Брянський (див. Російська Федерація) після 1356 – 1370, 1380 – 1401 рр.

як правило, вважається сином князя Михайла Олександровича

• дружина, невідома

діти:

1. 1. Семен (Симеон) Романович
   2. Ольга Романівна

.

1362 року вся смуга від Києва до середнього Дону на схід від Курська та Єльця опинилася під владою Великого князівства Литовського. Чернігово-Сіверські землі великий князь Ольгерд розділив на три уділи: синові Дмитру він дав Чернігів і Трубчевськ, синові Корибуту – Брянськ і Новгород-Сіверський, а Стародуб Сіверський – племіннику Патрикею Наримунтовичу, так вважав Р.В. Зотов ототожнюючи Патрикея Наримунтовича з «князем Патрикием Давидовичем стародубским приемшего ангельский образ и княгиней его Еленой и сыном их князем Иоанном» згаданим на позиції 72 Любецького синодика. На думку С.М. Безносюка на позиції 72 це син Давида, каштеляна Гродненського – Патрикей Давидович.

.

Династія Гедиміновичів (лит. Gediminaičių, укр. Гедиміновичі) (1370 – 1393, 1404 – 1430 рр.).

«Колюмни» – знак Великого князівства Литовського, найчастіше розглядуваний як герб Гедиміновичів. Автор – Arz / Begoon. Суспільне надбання. Фото без змін

.

Династія Гедиміновичів, 1370 – 1393 рр.

.

XXXIII. 1370 – 1379 рр. – князь Дмитро Ольгердович (лит. Dmitrijus Algirdaitis, укр. Дмитро Ольгердович Старший), нар. невідомо – загинув 12.08.1399 р. у битві на Ворсклі з монголами, князь Трубчевський (див. Російська Федерація) 1360-ті – 1379 рр., князь Стародубський (див. Російська Федерація) 1360-ті – 1379 рр., князь Новгород-Сіверський 1362 – 1379 рр., князь Брянський (див. Російська Федерація) бл. 1370 – бл. 1375 рр.

син Ольгерда, великого князя Литовського

• дружина Анна Олександрівна, дочка Олександра Ярославича, князя Рязанського (див. Російська Федерація)

діти:

1. 1. Михайло Дмитрович, помер після 1399 р., князь Трубчевський (див. Російська Федерація), родоначальник князів Трубчевських і Трубецьких
   2. Іван Дмитрович, загинув 12.08.1399 р. у битві на Ворсклі з монголами
   3. Ульяна (Юліанія) Дмитрівна(?), чоловік Альберт (Войцех) Монивид (лит. Vaitiekus Manvydas), литовський боярин, помер бл. 1423 р.

Р.В. Зотов вважав онуком Дмитра Ольгердовича згаданого на позиції 95 Любецького синодика «князя Иоанна Михайловича трубецкого».

.

Взимку 1379/1380 року з переходом на службу до великого князя Московського князь Дмитро Ольгердович втратив свої володіння. Після 1380 року ці землі були передані у володіння його молодшому братові Корибуту Ольгердовичу, князю Новгород-Сіверському.

.

XXXIV. після 1380 – 1393 рр. – князь Корибут Ольгердович, у православ’ї Дмитро (укр. Корибут-Дмитро Ольгердович), нар. бл. 1355 р. – помер після 1404 р., князь Брянський (див. Російська Федерація) 1370 – 1393 рр., князь Новгород-Сіверський після 1380 – 1393 рр., князь Збаразький, Брацлавський і Вінницький 1393 – після 1404 рр. Р.В. Зотов вважав, що князь згаданий на позиції 77 Любецького синодика як «великий князь Димитрий черниговский и брат его князь Иван» (під Іваном малося на увазі князя Скиргайла Ольгердовича, православне ім’я Іван). На думку В.С. Безроднова і С.М. Безносюка на позиції 77 згаданий – Дмитро, князь Брянський (помер після 1352 р.)

син Ольгерда, великого князя Литовського

• дружини:

1. Любов, княжна Московська (див. Російська Федерація)
2. Анастасія Олегівна (укр. Анастасія), нар. можливо між 1357 і 1363 р. Рязань – померла після 1399 р., шлюб 1386/1388 року (3 сини й 3 дочки), дочка Олега Івановича, великого князя Рязанського (див. Російська Федерація)

діти:

1. 1. Іван Корибутович (від 2-го шлюбу), помер після 1431 р., згадується лише одного разу, 1431 року. Низка джерел повідомляють, що вдова Івана вийшла заміж за князя Бориса Івановича Глинського
   2. Анастасія Корибутівна (від 2-го шлюбу), чоловік Василь III Михайлович, князь Кашинський (див. Російська Федерація), помер 1426 р.
   3. Федір Корибутович, нар. бл. 1390 р. – помер 1442 р. (від 2-го шлюбу), князь Подільський 1432 – 1434 рр., князь Кременецький 1432 – 1435 рр., князь Збаразький і Несвицький 1435 – 1442 рр.; згадується з 1422 року, 1 вересня 1435 року брав участь у битві під Вількомиром (лит. Pabaisko mūšis, нині місто Укмерге (лит. Ukmergė) адміністративний центр Укмергського району Литви), в якій потрапив у полон, звільнений 1440 року. Нащадками Федора Корибутовича вважали себе князі Несвицькі, Збаразькі й Вишневецькі, що користувалися гербом «Корибут», але жодних відомостей про синів Федора не збереглося. Історики часто плутають його з князем Федором Несвицьким
   4. Олена Корибутівна, нар. бл. 1390 р. – померла 02.03.1449 р. (2-га дочка від 2-го шлюбу), княгиня Пщинська (див. Польща) 1424 – 1449 рр., чоловік Ян II «Залізний», князь Ратиборсько-Крновський (див. Польща), помер 1424 р., шлюб у січні 1407 року
   5. Сигізмунд Корибутович (лит. Žygimantas Kaributaitis, укр. Сигізмунд (Жиґимонт) Корибутович), нар. бл. 1395 р. – страчений вересень 1435 р. після програної 1 вересня 1435 року битви під Вількомиром (лит. Pabaisko mūšis, нині місто Укмерге (лит. Ukmergė) адміністративний центр Укмергського району Литви) за наказом великого князя Литовського Сигізмунда (від 2-го шлюбу), литовський полководець, князь Новгород-Сіверський 1418 – 1422 рр. учасник Гуситських війн, намісник Чеського королівства 1422 – 1423 рр., проголошений королем Чехії 1424 року, але коронований так і не був, верховний командувач гуситськими військами 1424 – 1427 рр.
   6. Марія Корибутівна, нар. бл. 1394/1405 р. – померла невідомо (від 2-го шлюбу), чоловік Федір Львович, князь Воротинський (верховський удільний князь, див. Російська Федерація), помер після 1455 р.

.

Печатка Корибута Ольгердовича, князя Новгород-Сіверського. Джерело – Album K. W. Kielisińskiego. Poznań, 1853. Biblioteka Narodowa. A.2738/G.XIX/III-45. Суспільне надбання. Фото без змін

.

Корибут Ольгердович брав участь у Громадянській війні у Великому князівстві Литовському 1381 – 1384 рр., на боці своїх братів великого князя Литовського Ягайла і Скиргайла (лит. Skirgaila).

1382 року Корибут повстав проти влади свого дядька великого князя Литовського Кейстута (лит. Kęstutis). Кейстут з малим загоном виступив на Корибута, проте був розбитий.

31 жовтня 1382 року Корибут разом із Ягайлом і Скиргайлом підписав Дубисський договір із Тевтонським орденом (лат. Ordo fratrum domus Sanctae Mariae Theutonicorum Hierosolymitanorum).

1384 року Корибут разом із Ягайлом і Скиргайлом підписав договір з великим князем Владимирським і князем Московським Дмитром Івановичем «Донським» про антиординський союз на основі визнання верховенства Дмитра «Донського». Проте прийняття Дмитром посиленої ординської данини відлякало литовсько-руських феодалів, які також платили ординський вихід зі своїх земель, насамперед Корибута.

1385 року Корибут підписав разом із братами акт Крівської польсько-литовської династичної унії.

1386 року в Луцьку (нині місто, адміністративний центр Волинської області) Корибут присягнув на вірність Ягайлу.

29 квітня 1386 року Корибут брав участь у битві на річці Вихрі, поблизу Мстиславля (білор. Мсціслаў, нині місто, адміністративний центр Мстиславського району Могильовської області Білорусі) у якій литовське військо розбило князя Смоленського Святослава Івановича. 

Під час Другої громадянської війни у Великому князівстві Литовському 1390 року Корибут усе так само на боці Ягайла.

1392 року після вступу на литовський престол Вітовта (лит. Vytautas) Корибут відмовився присягати йому. Військо Корибута було розбите Вітовтом біля Лиди (білор. Ліда, нині місто, адміністративний центр Лідського району Гродненської області Білорусі). Корибут зачинився в Новгород-Сіверському, але місто було взяте, а сам він потрапив у полон з княгинею та дітьми. За виступ проти Вітовта Корибут був позбавлений своїх земель. Натомість він отримав у володіння маєтки на Волині: Збараж, Брацлав і Вінницю.

1393 року права на Чернігів від великого князя Литовського Вітовта отримав Роман Михайлович «Молодший» з Ольговичів.

.

Чернігівська гілка Рюриковичів – Святославичів – Ольговичів, старша (чернігівська) гілка Ольговичів «Всеволодовичі», 1393 – 1401 рр.

.

2) 1393 – 1401 рр. – князь Роман Михайлович «Молодший», убитий 1401 р. Смоленськ, намісник у Смоленську великого князя Литовського Вітовта 1395 – 1401 рр.

.

1395 року великий князь Литовський Вітовт захопив Смоленськ і посадив там Романа Михайловича своїм намісником. 

1401 року колишній князь Смоленський Юрій Святославич за допомогою князя Рязанського Олега Івановича захопив Смоленськ і вбив Романа.

1401 року удільне Чернігівське князівство було ліквідовано, його землі увійшли до складу Великого князівства Литовського.

1404 року примирений із королем Польщі Владиславом II «Ягайлом» (пол. Władysław II Jagiełło) і великим князем Вітовтом і принісши їм васальну присягу їхній брат Свидригайло Ольгердович отримав від них у спадкове володіння обширне удільне князівство: Чернігово-Сіверську землю разом з містами: Чернігів, Новгород-Сіверський, Трубчевськ, Стародуб і Брянськ.

.

Династія Гедиміновичів, 1404 – 1430 рр.

.

XXXV. 1) 1404 – липень 1408 рр. – князь Свидригайло Ольгердович (лит. Švitrigaila, укр. Свидригайло Ольгердович), православне ім’я Лев, католицьке – Болеслав з 1386 року, нар. бл. 1373 р., князь Вітебський (див. Білорусь) 1393 року, князь Подільський і Жидачівський 1400 – 1401 рр., князь Новгород-Сіверський 1404 – 1408 рр., князь Брянський (див. Російська Федерація) 1404 – 1408 рр., у 1409 – 1418 рр. у в’язниці Кременецького замку (укр. Кременецький замок, нині місто Кременець, адміністративний центр Кременецького району Тернопільської області) у великого князя Вітовта

син Ольгерда, великого князя Литовського

.

1404 року Свидригайло брав участь у поході Вітовта на Смоленськ і в Литовсько-московській війні 1406 – 1408 рр.

У липні 1408 року Свидригайло разом із групою князів і бояр від’їхав із Брянська до Москви до великого князя Василя I Дмитровича.

10 серпня 1420 року великий князь Вітовт зустрівся зі Свидригайлом, і вони примирилися. 1422 року Свидригайло отримав Чернігів, Трубчевськ, Брянськ, Новгород-Сіверський.

.

2) 1422 – 1430 рр. – князь Свидригайло Ольгердович, помер 10.02.1452 р. Луцький замок (укр. Луцк, нині місто, адміністративний центр Волинської області), похований у Кафедральному соборі св. Станіслава і св. Владислава у Вільно (нині місто Вільнюс (лит. Vilnius), столиця Литви), князь Новгород-Сіверський 1422 – 1430 рр., князь Брянський (див. Російська Федерація) 1422 – 1430 рр., великий князь Литовський 1430 – 1432 рр., князь Волинський 1434 – 1452 рр.

.

У «Великій російській енциклопедії» зазначено, що Свидригайло брав участь у війні з Тевтонським орденом (лат. Ordo fratrum domus Sanctae Mariae Theutonicorum Hierosolymitanorum) і укладенні Мельнського мирного договору 27 вересня 1422 року. Німецький драматург і романіст Август Фрідріх Фердинанд фон Коцебу (нім. August Friedrich Ferdinand von Kotzebue, помер 1819 року) наводив уривки з листа 1422 року Свидригайла Ордену, в якому Ольгердович називав себе ворогом ордену і вірним слугою й союзником «старейших братьев» Вітовта і Владислава II «Ягайла». У листі вказаний титул Свидригайло князь Литовський, володар Чернігова, Взвора і Трубчевська (лат. Dux Luttwaniae et terrarum Czirncow, Bzwor et Trubeczen dominus).

1428 року Свидригайло брав участь у поході Вітовта на Великий Новгород (нині місто, адміністративний центр Новгородської області Російської Федерації).

27 жовтня 1430 року помер 80-річний великий князь Вітовт. Свидригайло став великим князем Литовським.

1454 року з Московії до Литви разом із дружиною, дітьми та всіма своїми людьми втік Іван Андрійович із Московської гілки Рюриковичів – Можайських (онук князя Московського та великого князя Владимирського Дмитра Івановича «Донського») удільний князь Можайський (див. Російська Федерація) 1432 – 1454 рр. Того ж року від великого князя Литовського Казимира Ягеллончика (лит. Kazimieras Jogailaitis, у Польщі король Казимир IV Ягеллончик) він отримав «в годування» Чернігів, Стародуб, Гомель і Любеч, з титулом – князь Стародубський (див. Російська Федерація) 1454 – близько 1485 рр.

В останній чверті XV століття верховські князі почали переходи на московську службу. За підсумками Московсько-литовської війни (1487 – 1494 рр.) їхні володіння увійшли до складу Великого князівства Московського.

Наприкінці XV століття більша частина удільних князівств Чернігово-Сіверської землі була ліквідована, і відповідні території належали безпосередньо великому князю Литовському, який ставив у міста своїх намісників.

1496 року великий князь Литовський Олександр (лит. Aleksandras) надав Чернігів «в годування» з титулом – князь Стародубський, синові князя Івана Андрійовича, Семену Івановичу.

1499 року князь Семен Іванович отримав від великого князя Олександра імунітетну грамоту на свої володіння в Литві – міста Чернігів, Стародуб, Гомель, Любеч, Карачев і Хотимль.

Навесні 1500 року князь Семен Іванович разом зі своїми волостями переходить на службу, до великого князя Московського Івана III Васильовича, що спровокувало Московсько-литовську війну (1500 – 1503 рр.). Іван III порушив договір, за яким вони обидва обіцяли князів із волостями в підданство не приймати.

У квітні 1500 року Чернігів був окупований московськими військами. Князь Семен Іванович брав діяльну участь у війні. У ході мирних переговорів взимку 1502/1503 року литовська сторона наполягала на поверненні Литві Сіверських земель, Іван III відмовлявся їх повернути, тому переговори закінчилися перемир’ям. Сіверські землі залишилися під владою Москви, хоча Литва цього й не визнала.

У 1507 – 1508 рр. сталася ще одна Московсько-литовська війна, Литві вдалося повернути собі лише місто Любеч.