ОПИС ХРАМУ ДО XVIII СТОЛІТТЯ

Успенська церква, або Велика церква, була однією з найбільших за розмірами пам’яток давньоруської архітектури. Первісно це був 6-стовпний хрестово-купольний одноголовий храм заввишки 43 метри, без галерей, із трьома нефами, що завершувалися зі сходу трьома гранчастими апсидами. Характерною особливістю плану храму є значна ширина його середнього та бічних нефів, що різко відрізняє пропорції печерського храму, з виразно вираженою тенденцією до центричності споруди, від пропорцій плану Михайлівського храму Видубицького монастиря з характерною для нього витягнутістю будівлі по осі схід-захід. Над середньою частиною храму здіймалася єдина глава (купол). Широко розставлені дві пари давніх східних стовпів, 8,16-8,24 метра, свідчать про великий діаметр давнього купола, що рухнув ще 1230 року під час землетрусу, але незабаром був відновлений.

Розміри Успенської церкви: довжина 35 метрів без апсид, ширина – 25 метрів. Пропорції ширини до довжини храму (2 × 3) стали канонічними для інших храмів Давньої Русі.

Успенський храм наприкінці XI – XVIII ст., чорним кольором обриси первісної церкви. План-реконструкція І.В. Моргілевського. Джерело – https://studfile.net/preview/6306717/page:2/. Фото без змін

Західна частина церкви являла собою нартекс, перекритий коробовими склепіннями хорів. Ця частина храму різко відокремлювалася від основного простору церкви подовженими лізенами (лопатками) західної пари хрестоподібних стовпів, що утворюють у центральному нефі вузький прохід із нартекса до основної частини храму. Потужні виступи на південній і північній стінах на осі західної пари стовпів також утворюють звужені проходи до основного храму з бічних членувань нартекса.

У західній частині над нартексом знаходилися невеликі хори (полати), на які вели зовнішні сходи з північного боку. Хори були розташовані не лише в західній частині храму, а й витягувалися в бічних нефах ще на одне членування на схід. У нартексі, в південній і північній стінах були розташовані по дві ніші для поховань. Внутрішнє приміщення церкви розмежоване чотирма стовпами на дев’ять комірок. Стовпи мали в розрізі форму хреста. Підкупольний простір дуже широкий – більший, ніж у Софійському соборі.

Довгий час не цілком було ясно, як у давнину підіймалися на хори. Твердження історика й археолога, протоієрея Петра Гавриловича Лебединцева (помер 1896 року) про те, що «в северо-западном углу здания была устроена вежа или башня с внутренней каменной лестницей», не було підтверджене автором. Жодних слідів прилягання давньої вежі до північно-західного кута будівлі не встановлено. Проте привертає увагу та обставина, що Приділ-церква св. Івана Предтечі не була прибудована впритул до північної стіни основної церкви, а залишала вузький прохід, де, вочевидь, і існували якісь сходи для входу на хори. Про її первісний устрій судити неможливо.

Про зовнішній вигляд Успенської церкви можна судити переважно за гравірованими зображеннями, зробленими до її остаточної перебудови наприкінці XVII і на початку XVIII століття. Фасади церкви членувалися пласкими лізенами (лопатками) двоуступінчастого профілю. Це підтвердив знайдений 1952 року в руїнах собору блок кладки північно-східного кута храму з частиною прилеглої апсиди. Ніші, що обрамляли віконні отвори, прилягали безпосередньо до зовнішнього уступу лізен. Кожне членування завершувалося напівциркульним склепінням (закомарою). Вікна й двері з напівциркульними завершеннями були обрамлені двоступінчастими порталами. Поверхню стін прикрашали пояси меандрових орнаментів, карнизи – у вигляді зубчастих орнаментів, викладених із плінфи.

Західний фасад Успенської церкви. Реконструкція Ю.С. Асєєва. Джерело – https://studfile.net/preview/6306717/page:2/. Фото без змін

Характерні особливості декоративної обробки фасадів храму збереглися на східному фасаді, а почасти й в інших місцях. На центральній і північній апсидах храму, попри велику кількість пізніших ліпних орнаментальних прикрас, чітко простежуються й різні елементи давнього декору. Вгорі, під карнизом під час реставраційних робіт було відкрито викладений у цегляній кладці пояс меандра. Після реставрації його було повторено в ліпних прикрасах по новій штукатурці. По гранях апсид збереглися давні тонкі напівколони, подібні до напівколон апсид Софійського собору.

Східний фасад собору, центральна апсида. Фото 18 вересня 2020 року. Автор – Angloman

Профіль давніх віконних отворів і ніш двох середніх поясів сильно спотворений ліпними прикрасами, але давня форма добре збереглася в нижньому ярусі двоуступінчастих ніш, які глибоко йдуть у землю внаслідок сильного підйому сучасного горизонту біля собору. Давній профіль зберегли й ніші верхнього поясу апсид. Двоуступінчасті ніші з напівциркульним верхом збереглися в кількох місцях також і на північному фасаді храму, зокрема, одна з них, на західному членуванні, видна на плані собору.

Для завершення характеристики давніх фасадів храму потрібно підкреслити, що, як і в інших спорудах XI століття, стіни Успенської церкви не були оштукатурені, залишаючи відкритою кладку з чергування рядів цегли-плінфи та каменю з характерним прийомом чергування відкритих рядів цегли з рядами, прикритими гладко затертим розчином.

Безсумнівно, що давня свинцева покрівля Успенської церкви, шматки якої не раз знаходили під час ремонтів верхніх частин храму, лежала безпосередньо на склепіннях: двосхиле покриття на гравюрах початку XVII століття не можна вважати первісним.

Про ступінь збереженості найдавнішої частини Успенського собору висловлювалися вельми різні припущення. Так, один із перших істориків Лаври, митрополит Київський і Галицький Євгеній (у миру – Євфимій Олексійович Болховітінов, помер 1837 року), стверджував, що давній храм Успіння взагалі «не уцелел». За словами митрополита, «не дошло до нас ни фасада, ни плана сего древнего здания». Ця думка ґрунтувалася не на результатах архітектурно-археологічних досліджень, а на беззастережній довірі до різних письмових джерел. Твердження про те, що собор, який дійшов до XIX століття, після руйнування його Батиєм заново збудований близько 1470 року князем Семеном Олельковичем, ґрунтувалося на тексті епітафії, що існувала ще в XVII столітті над гробницею князя Київського Семена Олельковича, похованого в Печерському монастирі 1470 року.

 У 1880 – 1882 рр. на зовнішніх стінах Успенського собору було проведено ремонт обшарпаної штукатурки. Видалення штукатурки на всій поверхні зовнішніх стін дало змогу історику церковної архітектури Петру Олександровичу Лашкарьову, який спостерігав за цією роботою, вивчити кладку храму та зіставленням техніки кладки різних частин будівлі з’ясувати час їхнього виникнення. Давні частини будівлі, за спостереженнями П.О. Лашкарьова, після видалення пізньої штукатурки виділилися з повною ясністю з маси пізніших до них прибудов і надбудов. При цьому з’ясувалося, що навіть в основному, найдавнішому ядрі пам’ятки є багато пізніх реставрацій, які замінили давні частини храму, що зруйнувалися в різний час. Так, кладка південної апсиди храму виявилася здебільшого не давньою. Давня кладка збереглася лише в куті, що прилягає до центральної апсиди, і лише на висоту нижньої частини середнього вікна цієї апсиди.

На центральній апсиді, що збереглася на всю висоту, під штукатуркою були виявлені залишки давнього декоративного убранства, характерного, очевидно, не лише для східного фасаду храму. На верхній частині апсиди під пізнішими ліпними прикрасами відкрився карниз, а під ним давній же орнаментальний пояс меандра, викладений у цегляній кладці. Цей елемент давнього декору церкви під час реставрації було відтворено у вигляді ліпних прикрас на новій штукатурці.

Цілком збереглася північна апсида храму, давня кладка простежувалася й у західній стіні первісної тринефної будівлі, піднімаючись аж до нинішньої покрівлі храму. Чудово збережена давня кладка простежувалася знизу доверху в стінах, стовпах, склепіннях і куполі Приділу св. Івана Предтечі, що прилягав до північно-західного кута храму.

П.О. Лашкарьов указував на наявність численних тріщин у стінах Успенського собору. Він висловлював припущення, що останні були результатом землетрусу 1230 року.

1893 року проводився капітальний ремонт усього Успенського собору, у зв’язку з чим було повністю збито нову штукатурку на всіх внутрішніх стінах, стовпах, склепіннях і арках храму. Керівник ремонтних робіт київський архітектор Володимир Миколайович Ніколаєв вивчав техніку кладки різних частин будівлі. За його спостереженнями, стіни та пілони основної частини Успенського собору виявилися давніми, але на різну висоту. Так, наприклад, західна стіна храму, за його словами, «сохранилась с древних времён в частях, выходящих к новейшим пристройкам, где помещены лестницы. В части же стены между лестницами древняя кладка находится только на высоте 2 аршина (1,4 метра) от главного пола храма». Решта частина цієї стіни, за словами В.М. Ніколаєва, «сложена из довольно слабого кирпича, размерами подходящего к нынешнему».

Південна й північна стіни храму, за спостереженнями В.М. Ніколаєва, також збереглися на різну висоту. На північній стіні збереглися давні вікна «византийской формы, в три впадины, с ясно видной заделкой окна». За спостереженнями того ж автора, головний купол храму та вітрила під ним складені з давньої цегли, але кладка й розчин не давні; лише в північно-західному вітрилі виявився невеликий шматок давньої кладки, у якому зберігся голосник.

Найдокладніше описано В.М. Ніколаєвим кладку північно-західного приділу храму – Приділу св. Івана Предтечі, який являв собою, за словами дослідника, «особый маленький храм с крошечным алтарём, жертвенником и диаконником». Після видалення пізньої штукатурки всередині цього приділу-церкви скрізь відкрилася чудово збережена кладка з цегли й великих булиг, прикритих рожевуватим вапняним розчином із домішкою товченої цегли, причому розчин затертий до блиску. Цегла, за твердженням В.М. Ніколаєва, «самый древний» – XI століття, розміром 41 × 31 × 4,5 см. На західній і південній стінах приділу відкрилися «характерные византийские впадины», у яких виявилися закладені пізньою цеглою вікна. У вітрилах були видні глиняні глеки-голосники. Давня кладка будівлі була в багатьох місцях розірвана глибокими наскрізними тріщинами. Особливо великі й загрозливі тріщини спостерігалися у склепіннях, що прилягали до головного купола з півдня, півночі та заходу; склепіння виявилися розколотими по довжині, так що собор ніби розділився на чотири частини.

1952 року розчищення руїн Успенського собору та ретельне дослідження залишків давніх стін і стовпів, проведені радянським архітектором Миколою В’ячеславовичем Холостенком, дали змогу уточнити систему кладок і характер зовнішнього оформлення стін храму XI століття. Ретельне вивчення численних фрагментів кладки, як тих, що збереглися на первісному місці, так і тих, що відірвалися від основного масиву храму, дало змогу уточнити деякі особливості техніки кладки. Великий інтерес викликають зібрані в процесі розбирання завалів спостереження з питання про будівельні матеріали собору.

Обстеження завалів від східних частин храму дало змогу знову переконатися, що кладка центральної апсиди, за винятком верхньої частини, надкладеної в XVI – XVII ст., в основному належала до XI століття.

Фрагменти кладки стін. Джерело – Холостенко М.В. Исследование руин Успенского собора Киево-Печерской лавры. СА, XXIII. – Москва, 1955. – С. 361. Фото без змін

Фрагменти кладки стін. Джерело – Холостенко М.В. Исследование руин Успенского собора Киево-Печерской лавры. СА, XXIII. – Москва, 1955. – С. 361. Фото без змін

Збереженість північної та південної апсид також відповідає опису П.О. Лашкарьова. Судячи з частин північної апсиди, що обвалилися, кладка її також була в основному давньою, окрім надкладеної пізніше верхньої частини. Від південної апсиди зберігся лише нижній північний кут. Загальна композиція східного фасаду до руйнування церкви 1941 року була в основному давньою, якщо не зважати на частково розширені за рахунок ніш, що їх оточували, давні вікна та на те, що первісні вікна опускалися до залізного відливу ніш, що їх обрамляли.

Розташування упалих блоків давньої кладки біля західного фасаду Успенської церкви дало змогу встановити, що частини західної стіни будівлі за сходами зберегли давню кладку XI століття на всю висоту й були надкладені новим карнизом лише в 1722 – 1729 рр., коли до цієї стіни були прибудовані сходи на хори. Навпаки, у середній частині західного фасаду, між сходами, кладка XI століття збереглася на момент руйнування будівлі лише на невелику висоту, що підтверджується й старими, наведеними вище спостереженнями В.М. Ніколаєва.

Вивчення фрагментів верхніх частин північної стіни храму показало, що до руйнування давня кладка цієї стіни збереглася майже на всю висоту до рівня склепінь (закомар). Лише в XVII – XVIII ст. над закомарами було надкладено новий карниз із парапетами. У давнину стіна членувалася лізенами (лопатками) двоуступінчастого профілю; ніші, що обрамляли віконні отвори, прилягали безпосередньо до зовнішнього уступу лізен. Двоуступінчастий профіль лізен був зіпсований реставрацією 1729 року – уступи були закладені цеглою врівень з поверхнею лопатки й заштукатурені, внаслідок чого давні членування стін набули грубішої й спрощеної форми.

Складніша картина різночасових нашарувань відкрилася в результаті дослідження південної стіни храму. Її давня зовнішня поверхня, яка згодом опинилася всередині різночасових прибудов, була закрита пізньою штукатуркою та розписом. Лише на одній ділянці південної стіни храму, в нижній її частині, збереглася кладка XI століття, відкрита 1945 року розкопками радянського історика й археолога Володимира Андрійовича Богусевича. Ця кладка являла собою чергування потужних блоків дикого каменю з рядами плінфи на розчині вапна з дрібнотовченою цем’янкою, із застосуванням прийому «утопленого ряду» плінфи.

За винятком цієї невеликої ділянки, усі решта частин південної стіни складені також із цегли XI століття, проте взятої з розвалу давніх кладок, причому цегла при цьому навіть не повністю очищалася від міцно приставшого до неї давнього цем’янкового розчину. Кладка стіни також відрізняється низкою особливостей. Стіна складена в техніці рівношарової кладки на світло-білому розчині вапна з двосторонньою підрізкою шва. Спеціальне дослідження розчину показало, що до нього додавалася цем’янка з розбитої кладки XI століття. Вельми цікаво, що стіна викладена в «полегшеній системі». Вона являла собою дві «облицювання» завтовшки в одну цеглину, порожнина між якими забутовувалася битою цеглою XI століття, валунами, шматками давнього цем’янкового розчину, уламками шиферних плит, зокрема й різьблених.

Описана кладка з цегли XI століття була виявлена на всьому протязі південної стіни, у частині південної апсиди, у простінку між південною та центральною апсидами, причому арка отвору й низ простінка виявилися давньою кладкою XI століття. Було встановлено, що всередині храму описана кладка перев’язується з кладкою арок, складених із яскраво-червоної цегли, 28 × 23 × 5, 21 × 16 × 5, 28 × 25 × 5,5, 31 × 24 × 5,5 см. З такої самої цегли складені верхні частини південної стіни, південно-східний пілон, дещо менший за розмірами, ніж усі інші пілони собору, підпружні арки, що прилягали до стовпа, а також барабан центрального купола.

Спостереження, зроблені під час вивчення залишків храму 1952 року, привели М.В. Холостенка до повної згоди з висновками П.О. Лашкарьова, що під час землетрусу 1230 року найбільше постраждала південно-східна частина церкви. Головна сила удару пройшла під кутом до західного фасаду, зруйнувавши частину західної стіни, південну стіну, південно-східний пілон і південну апсиду. Краще збереглися північна стіна, північно-східний кут і хрещальня. М.В. Холостенко всупереч В.А. Богусевичу, який пов’язував перелічені частини храму з часом ремонту церкви 1470 року, переконливо відніс цю капітальну реставрацію храму до домонгольського періоду, вважаючи, що Успенську церкву було відновлено невдовзі після землетрусу 1230 року, до розгрому Києва монголами 1240 року.

Під час дослідження 1952 року завалів зруйнованого храму М.В. Холостенку вдалося виявити шматки різьблених шиферних плит підлоги, в які інкрустувалися мозаїчні набори смальти. Такі самі плити були відомі й серед старих знахідок. Російський історик Церкви Микола Іванович Петров (помер 1921 року) вважав їх уламками передвівтарного огородження храму та парапетів. Під час розкопок 1952 року під підлогою притвору XV – XVII ст., розташованого біля південної стіни собору, у перекопаних шарах були знайдені шматочки смальти як від стінних, так і від підлогових мозаїк. Там же виявлено й фрагменти давнього фрескового розпису храму. Природно, внутрішнє убранство церкви слідувало ранній традиції київської архітектури, що поєднувала мозаїки, фрески та різьблений камінь.

У давнину до північно-західного кута Успенської церкви прилягала невелика, майже квадратна в плані хрещальня – Приділ-церква св. Івана Предтечі.

Північний фасад церкви. Реконструкція М.В. Холостенка. Джерело – https://studfile.net/preview/6306717/page:2/. Фото без змін

Розчищення руїн цього приділу дало змогу виявити фрагмент кладки давнього склепіння (закомари) з карнизом із зубчастої цегли, пазухи якої були закладені цегляним щебенем XVIII століття. Ще цікавіші знахідки двох фрагментів барабана, що увінчував приділ. Обидва вони являли собою міжвіконні простінки з прилеглими до них частинами арочних перемичок вікон.

Фрагменти купола приділу, за обмірами М.В. Холостенка. Джерело – Холостенко М.В. Исследование руин Успенского собора Киево-Печерской лавры. СА, XXIII. – Москва, 1955. – С. 364. Фото без змін

По ребру грані простінка розташована напівколона. Над аркою віконної ніші зберігся арочний зубчастий карниз із давньої плінфи з клинчастим кінцем. Карнизи сходилися біля напівколони, не перерізаючи її. Напівколона йшла вище зубчастих арочок, а в пазухах арочок давня цегляна кладка розташовувалася горизонтальними рядами. Усе це свідчило про завершення барабана горизонтальним карнизом.

Будівельна техніка у 2-й половині XI століття суттєвих змін порівняно з попереднім часом не зазнала. Основним типом залишалася порядова кладка – цегла-плінфа з утопленими рядами. Змінювалася лише товщина цегли – від 4 до 5,5 см, і її форма стала більш витягнутою, 35 × 28 × 4 см. За словами М.В. Холостенка, кладка стін і стовпів храму «характеризуется стремлением строителей применить минимальное количество кирпича и максимальное – местного валунного камня. Эта расчетливость зодчих сказалась в применении системы «облегченной» кладки, которая состоит из внешней и внутренней облицовок, сделанных регулярной кладкой, и «ядра» между ними, заполнявшегося нерегулярной массой».

Ряди каменю, прокладені двома-трьома рядами плінфи, покладеної в неодноразово вже описаній вище системі кладки «з утопленим рядом», являли в Успенській церкві лише зовнішнє облицювання завтовшки в одну плінфу. Внутрішня порожнина стін між двома такими облицюваннями заповнювалася валунами на вапняному розчині.

Розріз кладки стіни, за обмірами М.В. Холостенка. Джерело – Холостенко М.В. Исследование руин Успенского собора Киево-Печерской лавры. СА, XXIII. – М., 1955. – С. 360. Фото без змін

Техніка кладки пілонів храму була аналогічною, з тією лише різницею, що зовнішні поверхні їх викладалися в основному з плінфи «з утопленим рядом», а для забутовки застосовувалися ті самі валуни суцільно або вперемішку з нерегулярною кладкою з плінфи. Крім того, пілони відповідно до загальних членувань будівлі розчленовувалися по висоті прокладними шиферними плитами.

Від давніх арок храму збереглися лише їхні нижні частини біля південно-східного пілона. Дослідженням цих незначних залишків було встановлено, що в кладці арок застосовувалася система перев’язки швів як шляхом повороту цілої плінфи, так і шляхом застосування «половинної» плінфи.

Розчищені від завалів 1945 і 1952 рр. фрагменти нижніх частин давньої південної стіни храму показали, що цокольна частина храму обробляли дещо інакше, ніж решта поверхні зовнішніх стін. Тут розчин, що прикриває кладку, був оформлений під кам’яну кладку. Глибокими врізними лініями (графьєю) була зображена кладка з рядів каменів, причому для того, щоб цей малюнок краще читався, «торцеві» камені та «ложковий ряд» робилися з загладженою поверхнею, а зображення каменів, поставлених «на образок», передавалося шорсткою поверхнею. Як відомо, цей прийом має вельми давнє походження. Він застосований в обробці цоколя київського Софійського собору, відомий він і в пам’ятках 2-ї половини XI століття – Михайлівський храм Видубицького монастиря, залишки храму на території Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури та інші.

Масове обстеження й обміри плінф із руїн храму дали змогу встановити, що вони поділяються на групи, які відрізняються одна від одної й являють за розмірами варіанти типового асортименту, причому кожна група являє певний набір стандартів, до якого входять як плінфа для кладки стін, так і лекальна плінфа для окремих деталей будівлі. Крім прямокутної плінфи для кладки стін і половинної плінфи до них, застосовувалося кілька типів фасонної плінфи трапецієподібної форми – для кладки внутрішньої поверхні стін апсид, напівкруглої з одного кінця – для кладки напівколонок, клиноподібної з одного кінця – для кладки зубчастих поясків. Квадратна, прямокутна й трапецієподібна плінфа виготовлялася в дерев’яних рамкових формах, напівкругла й клиноподібна виготовлялася індивідуальним обрізанням прямокутних цеглин.

Вивчення кладки на різних ділянках будівлі показало, що розташування плінфи одного комплекту в межах однієї ділянки не спостерігається. Плінфа з різних комплектів ішла за призначенням лише залежно від її форми – для кладки стін або для кладки фасонних частин храму. З цього спостереження М.В. Холостенко зробив висновок, що відмінність комплектів не визначалася тими чи іншими частинами храму. Різні комплекти плінфи виготовлялися різними майстернями або окремими групами будівельників, які керувалися загальними вимогами асортименту, зумовленими архітектурними формами споруди, усталеними традиціями та навичками будівельників.

Перегляд великої кількості плінфи дав змогу виявити на їхньому широкому боці знаки двох типів: писані пальцем по сирій глині безпосередньо після формування плінфи та нанесені гострим інструментом, очевидно, дерев’яним ножем або шкребком, що вживався під час формування плінфи для видалення надлишку глини. Знаки на плінфі мали вигляд простих рис або ж складніших малюнків, а іноді й літер глаголичної та кирилівської абетки, причому, за спостереженнями дослідника, «буквенные метки написаны в широкой, скорописной манере, рунами, очевидно привыкшими к письму». З кирилівських літер на плінфах з Успенської церкви трапляються літери «Н», «У», «О», з глаголичних – «веди», «мислете», «он». Вдалося переконливо встановити, що на плінфі одного асортименту трапляються знаки, зроблені обома згаданими способами, звідки випливає, що знаки не були знаками майстра. М.В. Холостенко вважає їх «метками сдаваемых партий кирпича».

Від найбагатшого давнього убранства інтер’єру Успенської церкви внаслідок пізніх перебудов і реставрацій збереглися лише нікчемні випадкові фрагменти. Як і в Софійському соборі, в Успенській церкві мозаїчними зображеннями була прикрашена лише східна частина центрального простору, а решта стін і склепінь розписані фресками. «Києво-Печерський патерик» повідомляє, що в центральній апсиді було мозаїчне зображення «Оранти» з двома ангелами по боках, нижче – сцена «Євхаристії», у куполі – Христос Вседержитель (Пантократор). За «Києво-Печерським патериком», одним з авторів мозаїк міг бути монах Аліпій Печерський. Після численних перебудов ці твори мистецтва не збереглися. Фрески займали значну частину розписів храму. Під час розкопок виявлено численні, але невеликі за розміром фрагменти. Внутрішній декор храму доповнювали різьблені шиферні плити, фрагменти яких неодноразово траплялися під час розбирання руїн і розкопок храму.

Підлога в Успенській церкві була викладена шиферними плитами завширшки від 30 до 75 см і завдовжки від 120 до 216 см. Виявлені під час розкопок у центральній частині храму численні фрагменти шиферних плит із мозаїчними вставками свідчать про те, що підкупольний простір займала орнаментована частина, а решта підлоги була викладена з простих гладких плит. Підлоги завершували пишне внутрішнє убранство храму, про багатство якого свідчать літописи.

Протягом багатовікової історії Успенський храм неодноразово зазнавав численних перебудов, що ускладнювало вивчення його первісного вигляду.

Напівзруйнований після монгольської навали монастирський храм було відновлено, судячи з наведеної вище епітафії, близько 1470 року. Князь Семен Олелькович аж ніяк не збудував храм заново. Під час відновлення храму, безсумнівно, було не лише в основному збережено його первісний план, а й включено до нової споруди збережені різною мірою давні стіни та стовпи. До храму були добудовані готичні східчасті фронтони, зроблені скатні дахи та безліч потужних контрфорсів. Контрфорси були складені з жовтих брускових жолобчастих цеглин, 25 × 13 × 8,59 см у системі чергування «тичкових» і «ложкових» рядів з горизонтальними швами завтовшки 3 см. Навколо церкви збудовано безліч каплиць, а також дерев’яних споруд для житла й господарських потреб. На замовлення князя Семена на апсиді храму на камені було створено рельєф-триптих із зображенням Богоматері Оранти й засновників монастиря преподобних Антонія і Феодосія, з текстами. У 1890-х роках під час ремонтних робіт триптих було перенесено й вмуровано на першому ярусі Великої лаврської дзвіниці в нішах дверних отворів. Розфарбування барельєфів дещо втрачено.

Своєрідна техніка цегляної кладки, характерна для реставрації 1470 року, що різко відрізняється як від найдавнішої кладки храму кінця XI століття, так і від кладки, що належить до подальших реставрацій храму в XVII – XVIII ст., дає змогу зрозуміти роль князя Семена Олельковича не як будівничого нового храму, а як реставратора руїн давнього храму, зі збереженням його давнього плану.

Серед розчищених 1952 року біля західного фасаду блоків пізнішої кладки з жолобчастої червоної цегли були знайдені залишки обрамлення порталу з білувато-сірого вапняку. Дуже ймовірне припущення, що вони являють частини того уступчастого порталу, який неодноразово зображували на гравірованих зображеннях храму XVII століття. Схожість форм цього уступчастого порталу з мініатюрами та малюнками XVI століття, а також зв’язок кам’яних уламків порталу з кладкою з цегли розміром 27 × 14 × 7,5 см привели М.В. Холостенка до переконливого висновку про належність порталу до часу відновлення церкви князем Костянтином Івановичем Острозьким 1516 року.

Розчищення завалів храму та вивчення М.В. Холостенком окремих уцілілих його частин 1952 року дали змогу уточнити деякі етапи його багатовікової будівельної історії. До часу князя Костянтина Івановича Острозького належить прибудова до південно-східного кута собору Приділу св. Івана Богослова, що є найбільш уцілілою частиною споруди. Проте, судячи з характеру кладок, лише незначні частини стін приділу можуть бути віднесені до XVI століття. У 1722 – 1729 рр. приділ було заново перебудовано. Розкопками біля південної стіни собору виявлено частини Приділу трьох Святителів, збудованого на початку XVII століття та перебудованого наприкінці цього століття. Більшої уваги заслуговують залишки капели XV – XVII ст., виявлені розкопками між другою і третьою із заходу лізенами (лопатками) південної стіни собору.

Вельми суттєвим джерелом для реконструкції подальшої будівельної історії Успенської церкви є надзвичайно цікава серія її давніх зображень, що належать до XVII – XVIII ст. Гравіровані зображення Успенської церкви слугували в XVII – XVIII ст. своєрідною друкарською маркою в численних виданнях лаврської друкарні. Найдавнішим зображенням Успенської церкви вважається звичайно зображення церкви на гравюрі Феодосія Печерського в «Анфологіоні» 1619 року. Однак це зображення не має жодних ознак схожості з Успенським храмом Лаври і є або умовною схемою, або зображує якусь іншу церкву.

Перше безумовно «портретне» зображення Успенської церкви є на гравірованому титульному аркуші лаврського видання «Беседы Святого Иоанна Златоуста на 14 Посланий Святого апостола Павла», надрукованого в Печерській друкарні 1623 року.

Західний фасад церкви. Зображення Успенської церкви в книзі «Беседы Святого Иоанна Златоуста на 14 Посланий Святого апостола Павла». – Київ, 1623 рік. Джерело – Киевская старина. – 1886. Суспільне надбання. Фото без змін

Гравірована рамка титульного аркуша цього видання була повністю повторена на титульному аркуші «Бесед Иоанна Златоуста на деяния апостолов», надрукованих наступного, 1624 року, на титульному аркуші «Толкований Андрея Кесарийского на Апокалипсис», надрукованих 1625 року, і в дещо спрощеному та спотвореному вигляді на титульному аркуші «Главизн диакона Агапита», надрукованих 1628 року. На всіх цих гравюрах Успенську церкву зображено із західного боку. Західний фасад храму розчленований лізенами (лопатками) на три частини, кожна з яких завершується двосхилим покриттям, під яким, однак, видно напівциркульні дуги давніх склепінь (закомар). З північного боку до західного фасаду головного храму впритул прилягає західний фасад одноголового храму, в якому, безсумнівно, треба бачити давній Приділ св. Івана Предтечі.

Середнє членування Успенської церкви позначене двома потужними контрфорсами, до яких прилягають інші, менші контрфорси, що підіймаються до половини висоти фасаду. Перед південним членуванням фасаду головного храму зображена невисока прибудова з двосхилою покрівлею. Над фронтоном цієї прибудови хрест.

Зображення Успенського храму дуже умовне в цілому й далеко не точне в деталях. Так, південне членування західного фасаду головного храму зроблено чомусь удвічі більшим, ніж північне, тоді як насправді вони рівні. Незрозуміло, що хотів зобразити гравер, вводячи в середню частину середнього членування приділу якусь лізену (лопатку) з арками, що спираються на неї. Проте й це схематичне зображення все ж переконливо свідчить про те, що в 1620-х роках Успенський храм зберігав загалом дуже суворі первісні форми. До числа, безсумнівно, давніх особливостей храму потрібно віднести систему напівциркульних закомар, розташування двох поясів вікон у середньому членуванні головного храму, вузькі віконні отвори на фасаді приділу, форму купола на приділі та головний купол храму, що повторює давню форму, хоча вже перекладений заново.

Майже в такому ж вигляді, але зі східного боку зображена Успенська церква й на відомому гравірованому плані Києва та Києво-Печерської лаври 1638 року, доданому до «Тератургіми» ченця Києво-Печерського монастиря, церковного письменника Афанасія Кальнофойського.

План Києва. Успенська церква під № 31. Східний фасад церкви. Гравюра Афанасія Кальнофойського з книги «Тератургима». 1638 рік. Суспільне надбання. Фото без змін

Крім північно-західного приділу, біля храму зображені деякі інші маленькі прибудови, які перелічуються в пояснювальному тексті Афанасія Кальнофойського: «32. Часовня их милостей панов Ельцов (то есть древний Придел св. Иоанна Предтечи у северо-западного угла храма); 33. Часовня святых трёх церковных учителей Василия Великого, Иоанна Богослова и Иоанна Златоуста; 34. Часовня архидиакона Стефана, князей их милостей Корецких (у северо-восточного угла храма); 35. Часовня св. Иоанна Богослова (у юго-восточного угла храма)». На гравюрі зображений одноголовий храм із трьома апсидами, перекритими спільною двосхилою покрівлею. До північно-західного кута прилягає високий баштоподібний Приділ Івана Предтечі, увінчаний главою.

Давній вигляд Успенської церкви зазнав значних змін у період діяльності митрополита Київського, Галицького і всієї Русі Петра Могили. Львівський типограф Михайло Слезка у виданій ним 1642 року «Цветной триоди», у присвяті митрополиту Петру Могилі, вихваляючи останнього за реставрацію «своим коштом» Софійського собору, додавав: «А что ся рекло о Софии святой, то же речи можно и о святой чудотворной церкви монастыря Печерского, которую также преосвященство ваше внутрь и не внутрь муром и деревом поновил».

Про характер реставраційних робіт митрополита Петра Могили в Успенській церкві дають уявлення гравіровані зображення храму, виконані лаврськими художниками. Порівняння гравюр, що зображують Успенську церкву в 1620-х і 1630-х роках, з гравюрами 1650-х – 1670-х років свідчить про великі реставраційні роботи, проведені в проміжку між 1638 і 1655 роками.

На гравюрі, що прикрашає титульний аркуш «Панагіаріона» 1655 року, зображення церкви вже сильно відрізняється від зображень на гравюрах 1620-х – 1630-х років. На цьому зображенні всі прибудови, що прилягали до церкви, об’єднані в архітектурну цілість із самим храмом. На храмі вже не дві глави, а шість, не враховуючи тих трьох, які, вочевидь, були зведені над вівтарними апсидами храму. У такому вигляді Успенську церкву описано й у Павла Алеппського під 1652 роком, який згадує про дев’ять куполів, зокрема про три над вівтарними півколами.

Реставраційні роботи, проведені між 1638 і 1655 роками, що так сильно змінили давній вигляд Успенської церкви, судячи з наведеної вище присвяти в «Цветной триоди», можна пов’язати з діяльністю митрополита Петра Могили, який виявляв у ці роки енергійну ініціативу у справі реставрації давніх київських храмів. Але й під час реставраційних робіт Петра Могили все ж давні суворі форми були в основному збережені. Фасади храму, як і раніше, відрізнялися суворою простотою й конструктивною логікою основних членувань.

Цей же суворий вигляд Успенський храм зберігав, вочевидь, і в 1660-х – 1670-х роках, судячи з його зображення на титульному аркуші «Печерського Патерика» 1661 року, повтореного в нових виданнях того ж патерика 1678 і 1702 рр.

Західний фасад Успенської церкви на титульному аркуші «Печерського Патерика». Гравюра 1661 року. Джерело – Киевская старина. – 1886. Суспільне надбання. Фото без змін

Про це ж свідчать зображення на титульних аркушах печерських видань «Огородок Марии Богородицы» 1675 року та «Пресисті Акафісти всеседмисті» 1677 року.

Західний фасад Успенської церкви на титульному аркуші «Огородок Марии Богородицы». Гравюра 1675 року. Джерело – Киевская старина. – 1886. Суспільне надбання. Фото без змін

Західний фасад Успенської церкви на титульному аркуші «Пресисті Акафісти всеседмисті». Гравюра 1677 року. Джерело – Киевская старина. – 1886. Суспільне надбання. Фото без змін