ІСТОРІЯ ХРАМУ З 1941 РОКУ
19 вересня 1941 року гітлерівські загарбники захопили Київ. У Києво-Печерській лаврі вони встановили гармати, зокрема зенітні, для захисту переправи через Дніпро, а в численних келіях солдати розташувалися на постій.
Німці в Лаврі біля Успенського собору. 1941 рік. Суспільне надбання. Фото без змін
20 вересня 1941 року радянським саперам вдалося підірвати оглядовий майданчик Верхньої лаври та артилерійську батарею зі штабом і вбити командира Arko 134 (артилерійського управління) 29-го армійського корпусу вермахту полковника барона Ганса-Генріха фон Зейдліца-унд-Голау (нім. Hans-Heinrich von Seydlitz-und-Golau).
З 24 по 28 вересня в Києві вибухають будівлі на Хрещатику. Червона армія, що відступала, і диверсанти НКВС замінували головні будівлі Києва. Варто зазначити, що німецькі війська успішно розмінували Оперний театр, Музей Леніна (нині Будинок учителя), Педагогічний музей, Держбанк, Університет, Володимирський собор та інші пам’ятки архітектури. Але є свідчення, що окупанти знали й про замінований Успенський собор на території Лаври.
9 жовтня 1941 року Адольф Гітлер (нім. Adolf Hitler) видав секретний наказ командуванню поліції та СС: «Жодні священники, ченці чи інші місцеві люди, які зазвичай там працюють, не мають права входити до монастиря, який міститься в цитаделі Києва. Монастир ні в якому разі не повинен бути місцем праці чи релігійної діяльності. Має бути переданий поліції та СС, а потім знищений або залишений на їхній розсуд».
18 жовтня вищий керівник СС і поліції «Південна Росія» (на Півдні СРСР) обергруппенфюрер СС Фрідріх Август Єккельн (нім. Friedrich August Jeckeln) видав наказ про виселення з Верхньої лаври всіх її мешканців і заборону доступу туди музейним співробітникам.
У 2-й половині жовтня 1941 року німецькими окупаційними властями під керівництвом рейхскомісара Еріха Коха (нім. Erich Koch) було здійснено вивезення матеріальних і мистецьких цінностей Успенського собору, серед них литий срібний престол з вівтаря, срібні Царські врата, 120 срібних риз, дорогоцінні оправи, зняті з ікон, що прикрашали вівтар і жертовник, 3 срібні гробниці, кілька Євангелій у дорогоцінних окладах, збірка тканин і парчі, а також близько 2000 інших дорогоцінних предметів. Лише незначну частину цих унікальних творів мистецтва вдалося повернути 1948 року до музею Лаври.
3 листопада 1941 року близько 12:30 Лавру відвідав союзник німців президент Словаччини Йозеф Тісо (словацьк. Jozef Tiso) та генерали Німеччини, що його супроводжували. Близько 13:30 вони залишили монастир.
Остання фотографія Успенського собору, зроблена 3 листопада 1941 року в день його знищення. Джерело – https://vechirniy.kyiv.ua/news/73780/. Фото без змін
Близько 14:30 у Лаврі пролунав перший сильний вибух – обвалилася частина фортечної стіни – прямо на гармати. Не встигли гітлерівці отямитися, як пролунав другий вибух – в арсеналі, біля головних лаврських воріт, де був склад боєприпасів. Будівля сильно загорілася, снаряди вибухали у вогні, на всі боки розліталися фонтани іскор. Одразу послідував і третій вибух, від якого здригнулася земля – це був вибух уже в Успенському соборі. Але храм дивом вистояв. Влітку 1977 року в британській пресі було опубліковано донесення до Берліна керівництва Абверу (військова розвідка та контррозвідка) у Києві з приводу цих подій: «… около 14:30 внутри Успенского собора произошёл небольшой взрыв. Часовой заметил три бегущие фигуры, их застрелили. Через несколько минут после этого произошёл грандиозный взрыв, разрушивший весь собор. Взрывчатое вещество, вероятно, заложили заранее. По-видимому, этот акт следует рассматривать как покушение на жизнь президента Тисо. Трёх вероятных преступников невозможно было идентифицировать, поскольку у них не было никаких бумаг».
Четвертий вибух був жахливої сили, на кілометровій відстані від собору посипалися шибки у вікнах будинків, уламки цегли розлетілися на кілометри й засипали весь Печерськ. Очевидці цієї жахливої події згадували, що цегла від собору летіла вище Великої лаврської дзвіниці.
Один із серії знімків, зроблених німецьким офіцером з понтонного мосту 3 листопада 1941 року. Зафіксовано момент вибуху Успенського собору. Суспільне надбання. Фото без змін
Собор рухнув, перетворившись на купу руїн. Один німецький ветеран згадував: «Первые три взрыва показались нам тогда игрушками, а вот в четвёртый раз уже дало, так дало!» Можна лише уявити, скільки потрібно було вибухівки завезти під собор. Територія Лаври виявилася всіяною шматками мозаїк собору, фресок, вівтарного різьблення. Протягом кількох днів на території монастиря лютувала страшна пожежа.
Вибух призвів до значних струсів ґрунту, які порушили його неміцну структуру, з’явилися нові й збільшилися старі тріщини. Після вибуху від Успенського собору залишилися лише: східна частина Приділу св. Івана Богослова з верхнім Вівтарем св. Андрія Первозваного та вінцевим барочним куполом, частки східної апсидної стіни, фрагменти давньої північної стіни, два пілони (стовпи) XI століття. По збережених залишках храму проходили дуже великі тріщини, конструкція могла впасти будь-якої миті. Серед руїн собору було знайдено обгорілу ікону Богородиця Одигітрія.
Обгоріла ікона Богородиця Одигітрія, знайдена серед руїн Успенського собору. Фото 1 травня 2007 року. Автор – Участник:Водник. Ліцензія – Creative Commons Attribution-Share Alike 2.5 Generic. Фото без змін
Радянська пропаганда у руйнуванні центру Києва й Успенського собору звинуватила німецьких окупантів. 6 січня 1942 року нарком закордонних справ СРСР В’ячеслав Михайлович Молотов назвав знищення пам’яток культури «одним із наслідків німецької окупації». Журнал «Славяне» в № 2 за 1942 рік представив фотографії підірваного Успенського собору з поясненням, що це справа рук нацистів. Підрив собору було вироблено з метою приховання слідів його пограбування, а також відповідно до політики нацистів зі знищення національних святинь з метою послаблення національної ідентичності підкорених народів. Згідно з матеріалами радянської Надзвичайної державної комісії з розслідування та встановлення злочинів німецько-фашистських загарбників, які фігурували на Нюрнберзькому процесі (суд над високопосадовцями нацистського режиму, що проходив з 20.11.1945 по 01.10.1946 рр.), вибух здійснили німецькі окупаційні війська: «По приказу немецкого командования военные части ограбили, взорвали и разрушили древнейший памятник культуры – Киево-Печерскую лавру». Те саме писали в повоєнних радянських путівниках і дослідженнях про Лавру.
Імовірність радянської версії, що Успенський собор підірвали німці, певною мірою підкреслює той факт, що вибух собору було зафіксовано на збережену професійну фото- та кіноплівку одним з німецьких офіцерів. Він знімав Лавру з лівого берега Дніпра та зафіксував потужний вибух. Тому виникає питання: фотограф знав про підготовлений вибух, чи це випадкові кадри? Ці фотографії були знайдені 1995 року в приватній збірці в Оберхаузені (нім. Oberhausen, місто у федеральній землі Північний Рейн-Вестфалія, у західній частині Рурського регіону, ФРН) і були надіслані до Києва за сприяння доктора Вольфґанґа Айхведе (нім. Wolfgang Eichwede), директора Дослідницького центру Східної Європи (нім. Forschungsstelle Osteuropa) Університету в Бремені (нім. Universität Bremen), який займався проблемами реституції. Таким чином, напрошується висновок, німецька влада заздалегідь знала про час вибуху й дала можливість своєму оператору вибрати безпечну точку для ефектної зйомки. Тоді інше питання: чому ці фотографії не потрапили до офіційної німецької кінохроніки й були знайдені лише 1995 року. До того ж, ця так звана професійна німецька фотохроніка вибуху виконана лише з одного ракурсу – з понтонного мосту. Причому в кадр потрапили сторонні люди, охорона мосту, що скоріше свідчить про випадковість того, що вдалося зняти вибух.
Крім того, сам факт того, що за годину до вибуху Успенський собор відвідав Йозеф Тісо, прямо перекреслює ймовірність підриву собору німецькими окупаційними властями. Адже це малоймовірно, що німці дозволили б йому прогулюватися серед сотень кілограмів вибухівки, ризикуючи його життям. За такий вчинок офіцерам, які забезпечували перебування Тісо на території Лаври, щонайменше загрожував би трибунал. Цілком зрозуміло, що, якби гітлерівці мали намір підірвати Успенський собор, вони зробили б це хоча б наступного дня після відвідання собору Тісо.
Також слід зазначити, що восени 1941 року німці не підривали інших церков на території України. Більше того, вони допускали, хоча й під контролем, відродження релігійного життя.
На користь радянської версії, як не дивно, свідчать архівні документи й мемуари, що відкрилися останнім часом, самих німців, які визнали свою причетність до знищення Успенського собору. Про це свідчать визнання на допитах та спогади низки нацистських керівників і військових: рейхсміністра озброєння та військового виробництва Альберта Шпеєра (нім. Albert Speer, помер 01.09.1981 (76 років) м. Лондон, Велика Британія), начальника групи релігійної політики міністерства окупованих східних територій Карла Розенфельдера (нім. Karl Rosenfelder), офіцера вермахту, який мав сан євангельського священника, Фрідріха Хейєра (нім. Friedrich Heyer) і обергруппенфюрера СС Фрідріха Августа Єккельна (нім. Friedrich August Jeckeln, публічно повішений 03.02.1946 р.). Ось фрагмент з мемуарів Альберта Шпеєра: «Одну из самых знаменитых церквей Киева я застал в руинах. Взлетел в воздух размещавшийся в ней советский склад боеприпасов – так, во всяком случае мне объяснили. Позднее я узнал от Геббельса, что эта церковь была взорвана по приказу рейхскомиссара на Украине Эриха Коха, чтобы уничтожить этот символ украинской национальной гордости. Геббельс рассказал мне об этом с неодобрением: он был в ужасе от жёсткого курса, практикуемого в России. … В рамках нацистской идеологии, “покоренные народы не должны иметь символических культовых сооружений, которые укрепляют их идентичность и стремление к автономии”».
Відомий радянський кінорежисер Олександр Петрович Довженко (помер 25.11.1956 року) вважав, що Успенський собор підірвали «свої». Одразу після вигнання ворога він опинився в Києві та по гарячих слідах розпитав багатьох жителів. У «Щоденнику» записав з болем: «Не немцы уничтожили центр нашей изуродованной столицы, а мы сами. И Лавру высадили в воздух».
Одна з версій знищення Успенського собору будується на тому, що під час відступу радянських військ з Києва 16-17 вересня 1941 року Успенський собор таємно замінувала саперна команда спеціального призначення під командуванням полковника Іллі Григоровича Старинова за участі мінерів 18-ї дивізії НКВС, у рамках сталінської тактики ведення війни – «випаленої землі». Собор був лише одним із багатьох замінованих цивільних об’єктів і споруд Києва. 3 листопада диверсантами, залишеними НКВС, Успенський собор було підірвано. Деякі сучасні публіцисти досі приписують організацію вибуху диверсійній групі лейтенанта державної безпеки Івана Даниловича Кудрі, оперативні псевдоніми «Максим» і «Українець» (убитий гестапівцями в листопаді 1942 року в Києві). Івана Кудрю було розсекречено в радянській пресі в 1-й половині 1960-х років, йому було присвоєно посмертно звання Героя Радянського Союзу. 1963 року Комітет державної безпеки (КДБ) СРСР видав для публікації невелику «Справку КГБ при Совете Министров УССР о диверсионно-разведывательной деятельности группы подпольщиков г. Киева под руководством И.Д. Кудри». У цій довідці йдеться: «В городе… не прекращались пожары и взрывы, взявшие особый размах в период с 24 по 28 сентября 1941 года, в числе прочих был подорван склад с принятыми от населения радиоприёмниками, немецкая военная комендатура, «кинотеатр для немцев» и др. И хотя утвердительно никто не может сказать, кто конкретно совершал подобные взрывы, унёсшие в могилу сотни «завоевателей», нет сомнения, что к этому приложили руку лица, имевшие отношение к группе «Максима».
Український письменник та історик Данило Іванович Кулиняк (укр. Данило Іванович Кулиняк, помер 06.01.2016 року), розслідуючи обставини вибуху Успенського собору, з’ясував, що напередодні відступу Червоної Армії з Києва були заміновані всі головні громадські будівлі. У тому числі культові – Софійський і Успенський собори. Але через несправність вибухового пристрою Софійський собор вцілів. Чого не можна сказати про Успенський. Сюди вибухівку завезли з таким розрахунком, щоб підірвати її в момент збору фашистської еліти. Для цієї мети в підземеллі собору встановили три види детонаторів: радіовибухівки, електровибухівки та бікфордів шнур. Спецкоманда підривників НКВС чекала лише умовного сигналу зі спостережного пункту, в полі зору якого перебували в’їзні Лаврські ворота. Дізнавшись про намір Тісо оглянути Лавру, німецькі окупаційні власті міста вжили безпрецедентних заходів безпеки – на світанку 3 листопада 1941 року виселили все цивільне населення з Лаври та прилеглих до неї будинків. Також оточили монастир суцільним подвійним кільцем солдатів. Коли до воріт Лаври під’їхали три лімузини в супроводі штабних машин, стало ясно – настав час «Ч». Сигнал на радіовибухівку було подано. Але вибуху не сталося. Розсекречені та опубліковані характеристики радянських мін показують: акумулятори, якими оснащувалися вітчизняні радіоміни, за сорок діб розряджалися. Київ радянські війська залишили 19 вересня, а собор підірвали 3 листопада. До того ж мінування відбувалося не в день відступу з міста, а раніше, так що до дня вибуху акумулятори мали повністю сісти, тому радіосигнал не спрацював. Тоді й задіяли групу з трьох підривників у самій Лаврі, які в ній перебували. Але час було втрачено: високий гість, відвідавши собор, вийшов із нього й поїхав, а вибух так і не відбувся вчасно. Подвійне оточення навколо Лаври було знято. Зупинити запущений механізм детонації підривникам не вдалося, що підтвердив невеликий вибух усередині собору. Усвідомивши неминучість ще потужнішого вибуху, вони кинулися тікати, але були застрелені охороною.
Версію «мінували комуністи, підірвали нацисти» підтримували українські зарубіжні кола. Так, у романі «Хрещатий Яр» української письменниці Докії Гуменної (справжнє ім’я Євдокія Кузьмівна Гуменна, укр. Докія Кузьмівна Гуменна, емігрувала з окупованого Києва, померла 04.04.1996 року), героїня говорить: «Лавру заминировали и приготовили к уничтожению большевики, немцы же только поленились вытащить мины и решили, что не стоит возиться, меньше хлопот будет, когда всё взлетит в воздух».
Радянський та український архітектор Анатолій Євдокимович Антонюк, свого часу, який займався відновленням Успенського собору наприкінці 1990-х років, згадував: «Каждый раз, когда мне рассказывают, что это сделали немцы, я, как инженер и бывший сапёр, отвечаю, что это полная чушь. Потому что немцы не такие идиоты, чтобы закладывать взрывчатку под землю, в то время как они могли взорвать в десять раз меньше тротила, подложив его под каждую стену, – пилоны упали бы, и всё завалилось бы внутрь. На самом деле взрывчатку закладывали в подземной части. Так что выводы делайте сами».
Дискусія про те, хто підірвав тисячолітній храм під час Другої світової війни, не припиняється досі.
Руїни Успенського собору. Зима 1941-1942 рр. Джерело – https://pravlife.org/ru/content/uspenskiy-sobor-kievo-pecherskoy-lavry. Фото без змін
Угорські солдати шукають скарби під руїнами храму. 1942 рік. Джерело – https://vechirniy.kyiv.ua/news/73780/. Фото без змін
Фото 1942 року. Збереглися підкупольні стовпи з основою арок, частина склепіння бічної гілки хреста й арка, перекинута через бічний неф. Праворуч – пізня прибудова. Джерело – Федеральний архів Німеччини. Ліцензія – Creative Commons Attribution-Share Alike 3.0 Germany. Фото без змін
Фото 1942 року. Автор – Л. Янушевич. Національний музей історії України. Суспільне надбання. Фото без змін
Джерело – Odessit.ua. Суспільне надбання. Фото без змін
У жовтні 1942 року в Лаврі німцями було створено структуру з розбирання зруйнованих споруд. Було зібрано 20 тонн міді переважно з куполів Успенського собору.
Німці біля зруйнованого Успенського собору. Фото 1942 року. Автор – Liselotte Purper. Джерело – https://vk.com/feed?w=wall-182604668_6496. Суспільне надбання. Фото без змін
Аерознімок, 1942 рік. Суспільне надбання. Фото без змін
У цей час губиться слід давньої ікони Печерської Успіння Пресвятої Богородиці, що перебувала в Успенському соборі й дала назву всій Києво-Печерській лаврі. 1942 року під час німецької окупації ікону було передано до Музею західного та східного мистецтва. У січні 1944 року вона разом з іншими лаврськими іконами була вивезена до Східної Пруссії, де, за свідченням очевидців, загинула з 17 на 18 лютого 1945 року поблизу Кенігсберга (нині місто Калінінград, адміністративний центр Калінінградської області Російської Федерації).
Руїни собору, вигляд із заходу. Фото липень 1943 року. Суспільне надбання. Фото без змін
Фото 1943 року. Джерело – https://kyivpastfuture.com.ua/ru/uspenskyj-sobor-2/. Фото без змін
Суспільне надбання. Фото без змін
Наприкінці 1943 року основна центральна частина Успенського собору разом з купальнею, склепіннями, західною та північною стінами, а також вівтарними апсидами, все ще являла собою купу руїн. У ґрунті біля собору утворилися чотири величезні провали, що загрожували залишкам цієї споруди – Приділу св. Івана Богослова.
Фото 1944 року. Джерело – https://kyivpastfuture.com.ua/ru/uspenskyj-sobor-2/. Фото без змін
Суспільне надбання. Фото без змін
З вересня 1945 по 1946 рік радянська влада проводила роботи з розчищення грандіозних руїн Успенського собору.
1945 року було здійснено першу спробу архітектурно-археологічного вивчення руїн Успенського собору. Вона мала обмежене завдання розчищення з-під завалів східної частини південної прибудови XVII – XVIII ст. Проте розкрита при цьому частина давньої південної стіни храму, що збереглася на висоту від 4 до 5-6 метрів, дала змогу зробити суттєві нові спостереження. Давня кладка XI століття, з характерним для цього періоду київського зодчества чергуванням потужних блоків дикого каменю з рядами пласкої тонкої цегли-плінфи на рожевуватому вапняному розчині з домішкою дрібнотовченої плінфи – «змішана кладка» («opus mixtum»), збереглася лише в найнижчій частині стіни і не на всьому її протязі.
Фрагмент давньої кладки південної стіни собору. Джерело – https://www.myslenedrevo.com.ua/ru/Sci/Kyiv/1958Karger/Vol2/2Half11-Early12C/PecherskMonastery/Excavations.html. Фото без змін
Вище давньої кладки – кладка з тієї самої давньої цегли, проте на зовсім іншому розчині та без застосування каменю. Ці частини стін, складені в техніці рівношарової цегляної кладки з двосторонньою підрізкою розчину, радянський історик і археолог Володимир Андрійович Богусевич відніс до часу капітального ремонту храму 1470 року.
Суспільне надбання. Фото без змін
У 1-му кварталі 1946 року проводилися археологічні розкопки руїн собору під керівництвом В.А. Богусевича. У ході робіт проведено спостереження, що стосуються історії та технології будівництва й перебудови будівлі. Знайдено 2 тисячі цінних експонатів XIV – XVIII ст.: металеві та дерев’яні речі, вишивки, тканини, мармуровий пам’ятник генерал-фельдмаршалу П.О. Румянцеву-Задунайському, роботи І.П. Мартоса.
Джерело – https://vechirniy.kyiv.ua/news/73780/. Фото без змін
Джерело – https://vechirniy.kyiv.ua/news/73780/. Фото без змін
Фото 1947 року. Джерело – https://kyivpastfuture.com.ua/ru/uspenskyj-sobor-2/. Фото без змін
Фото 1947 року. Джерело – https://kyivpastfuture.com.ua/ru/uspenskyj-sobor-2/. Фото без змін
1947 року дослідження руїн собору знову проводив В.А. Богусевич.
У 1947 – 1948 рр. проводилися роботи із закріплення та консервації частково уцілілого Приділу св. Івана Богослова. Були проведені першочергові протиаварійні роботи: руїни підперли металевими стійками, взяли в обойми й зробили підлогу.
У 1951 – 1952 рр. на руїнах собору працювала експедиція Держбуду УРСР за участі Інституту археології та Академії архітектури під керівництвом радянського архітектора Миколи В’ячеславовича Холостенка, за участі історика архітектури Юрія Сергійовича Асєєва, архітектора-реставратора Маріоніли Мойсеївни Говденко, архітектора Григорія Никоновича Логвина та інших. До війни Успенський собор не був, як слід, вивчений і обміряний, тому навіть купи руїн становили величезний науковий інтерес.
1952 року розпочато планомірне розбирання руїн Успенського собору, що супроводжувалося ретельним архітектурно-археологічним дослідженням збережених частин храму, але, на жаль, роботи невдовзі призупинилися. Результати досліджень 1952 року, коротко опубліковані науковим керівником робіт М.В. Холостенком, дають змогу в багатьох відношеннях значно доповнити характеристику найдавнішого вигляду пам’ятки, а також уточнити окремі етапи його багатовікової будівельної історії. Особливу цінність становлять численні спостереження дослідника з різних питань будівельної техніки.
У 1962 – 1963 рр. археологічні розкопки руїн собору знову проводив М.В. Холостенко, за участі Ю.С. Асєєва, М.М. Говденко, Г.М. Логвина та інших. Архітектором-реставратором Маріонілою Мойсеївною Говденко були проведені роботи з консервації фрагментів собору.
1963 року було закінчено розбирання й вивезення завалів собору. По периметру храму було встановлено цоколь, закріплено аварійні частини споруди. Інститут археології АН УРСР завершив першу чергу археологічних розкопок, виконано реконструкцію первозданного художнього вигляду собору.
1965 року тривали роботи з консервації решти блоків собору, проведено реставрацію Приділу св. Івана Богослова.
У 1969 – 1972 рр. знову на руїнах собору проводилися археологічні розкопки.
У 1970 – 1971 рр. дослідження руїн проводив М.В. Холостенко, за участі Ю.С. Асєєва, М.М. Говденко, Г.М. Логвина та інших.
Суспільне надбання. Фото без змін
1971 року частину Успенського собору, що уціліла після вибуху, у тому числі й Приділ св. Івана Богослова, а також виявлені в ході розкопок фундаменти храму XII і XVIII століть були законсервовані й облаштовані для екскурсійного показу.
Вид на східний рукав хреста храму. Фотографія 1970-х років. Джерело – https://studfile.net/preview/6306717/page:2/. Фото без змін
Фото 1976 року. З добірки листівок. Автор – Б. Міндель. Фото без змін
На початку 1980-х років постало питання про відновлення Успенського собору. Головним аргументом слугувало те, що Успенський собор є центральною домінантою серед споруд Києво-Печерської лаври. Втрата головного храму фактично зруйнувала весь архітектурний ансамбль цієї святині. З огляду на повну відсутність якісних обмірних даних довоєнного періоду, розміри собору та характер промальовування окремих деталей були визначені фотограмметричним методом. Ця робота була проведена в лабораторії Геодезії та Картографії Географічного факультету Київського державного університету імені Тараса Шевченка за участі географа та історика Сергія Борисовича Хведчені. У результаті обробки фотознімків було отримано високоточні ортогональні проєкції планів і фасадів Успенського собору.
1982 року український фахівець з археології та архітектури Київської Русі й середньовічної України Віктор Олександрович Харламов на руїнах собору провів масштабні археологічні розкопки, зокрема буріння шурфів. У результаті цих робіт було не лише остаточно встановлено давній план храму, а й розв’язано питання реконструкції його первісних форм.
1984 року матеріал по собору, отриманий фотограмметричним методом, ліг в основу затвердженого проєкту відновлення храму, розробленого колективом однієї з майстерень київського науково-дослідного інституту «Укрпроектреставрація». Керівником проєкту був архітектор Олег Олександрович Граужис, брали участь директор проєктного інституту «УкрНДІпроектреставрація» Держбуду України Анатолій Євдокимович Антонюк та інші.
Знайшлося чимало й противників, які виступали проти відновлення храму. Люди, які застали Успенський собор уже в зруйнованому вигляді, вважали, що це історична пам’ятка, яку слід залишити у вигляді автентичних руїн. Також знаходилися й ті, хто стверджував, що відновлення храму може негативно вплинути на весь комплекс Києво-Печерської лаври і завдати значної шкоди іншим спорудам комплексу.
На початку 1985 року Президія Ради Міністрів УРСР ухвалила рішення про відтворення Успенського собору у формах українського бароко XVIII століття.
Фото 1985 року. Джерело – https://kyivpastfuture.com.ua/ru/uspenskyj-sobor-2/. Фото без змін
Фрагмент срібного окладу престолу та макет Успенського собору. Фото 1985 року. Джерело – https://kyivpastfuture.com.ua/ru/uspenskyj-sobor-2/. Фото без змін
1986 року було проведено дослідження руїн Успенського собору архітектурно-археологічною експедицією Інституту археології України під керівництвом Віктора Олександровича Харламова.
Фундамент і уцілілі фрагменти собору після розчищення, вигляд із заходу. Фото без змін
Спочатку передбачалося відновити Успенський собор до святкування 1000-річчя Хрещення Русі. Однак розпочаті було будівельні роботи невдовзі були призупинені з огляду на широкі протести представників наукової та творчої громадськості, особливо через тип фундаментів. Зрештою, час було втрачено, і до 1988 року вдалося лише знову затвердити первісний проєкт. З огляду на кризові явища в економіці пізнього СРСР, будівельні роботи так і не відновилися, а 1990 року було прибрано паркан, що оточував будівельний майданчик.
9 грудня 1995 року президентом України Леонідом Даниловичем Кучмою видано указ про відновлення Успенського собору. Цього разу закінчити храм було вирішено до іншого ювілею – святкування 950-річчя заснування Києво-Печерської лаври, яке мало відзначатися 2001 року.
У 1996 – 1997 рр. на ділянці майбутньої будівлі Успенського собору під керівництвом радянського й українського археолога Гліба Юрійовича Івакіна Інститутом археології НАН України було проведено археологічні дослідження, відкориговано та затверджено науково-проєктну документацію на побудову храму.
Взимку 1997-1998 року під час археологічних розкопок Г.Ю. Івакіна під руїнами Успенського собору виявлено численні поховальні комплекси в шиферних гробницях XV століття. Усього виявлено 5 гробниць, імовірно князів династії Гедиміновичів-Олельковичів із дружинами. Тоді ж було знайдено поховання митрополита Тобольського й Сибірського Павла (у миру – Петро Конюскевич, помер 04(17).11.1770 р., був похований у крипті під Успенським собором лаври в Приділі св. Стефана). Нині його мощі спочивають у Дальніх печерах Лаври, в печерній Церкві Благовіщення Пресвятої Богородиці.
1998 року під собором було знайдено залишки землянки Трипільської культури (укр. Трипільська культура, середина 5-го тисячоліття до н. е. – 2650-ті роки до н. е.).
Проєкт відновлення Успенського собору було розроблено на основі правової та дозвільно-вихідної документації й концепції, затвердженої 25 червня 1998 року, якою передбачено відтворення пам’ятки у формах бароко XVIII століття. Авторський колектив та відповідальні виконавці проєкту: А.Є. Антонюк (наукове керівництво), О.О. Граужис (автор проєкту), А. Рожков (автор проєкту «Конструкторська частина»), Т. Філіппова (автор проєкту інтер’єрів), Н. Шепітько (підготовка історичних матеріалів) та інші. Генеральний підрядник – корпорація «Укрпроектреставрація», генеральні проєктувальники – «Київгенплан» і «Київпроект».
У серпні 1998 року розпочалися будівельні роботи.
21 листопада 1998 року, у день пам’яті Архістратига Божого Михаїла, предстоятель Української православної церкви митрополит Київський і всієї України Володимир (у миру – Віктор Маркіянович Сабодан) поклав першу цеглину в основу Великої церкви, що відроджується. Президент України Л.Д. Кучма урочисто заклав капсулу із закладною грамотою на честь початку відновлення Успенського собору.
Фото 21 листопада 1998 року. Джерело – https://kyivpastfuture.com.ua/ru/uspenskyj-sobor-2/. Фото без змін
У ході будівельних робіт у структурі собору були збережені справжні залишки: стіни з фрагментами живопису XIX століття приділів святих Івана Богослова й Андрія Первозваного, кладка апсид, датована XI, XV, XVII століттями, з’єднана з відновленими частинами храму, їх не лише законсервували й відреставрували, а й зміцнили та зв’язали з новими стінами й склепіннями, сховавши всі нові конструкції. Усередині храму побудували Приділ (малу церкву) св. Івана Предтечі в гіпотетичному первісному вигляді. Нашарування підлог, фундаменти, кладка стін, фрагменти живопису XIX століття у вигляді зондажів представлені для огляду. Фундаменти зміцнені задавлюваними палями малого діаметра (18 см) завдовжки до 23 метрів, поверх яких влаштовано залізобетонний пояс, стіни скріплені металевими тягами. Склепіння виконано із залізобетону. Плінфа-цегла і розетки виготовлені на Київському керамічному заводі. Ліпні прикраси зроблені з гіпсу з додаванням скловолокна. Позолочені бані виготовлені на окремому майданчику та змонтовані на місці за допомогою крана.
14 жовтня 1999 року на Успенському соборі було встановлено й освячено перший хрест, а 28 жовтня – головний хрест на центральному куполі відродженого собору.
Відновлення собору. Джерело – https://vechirniy.kyiv.ua/news/73780/. Фото без змін
Роботи з оздоблення фасадів та інтер’єру (ліплення, живопис, виготовлення дверей, позолота, малювання ікон) здійснили ТОВ «Декор», АТ «Україна-Реставрація», ТОВ НВП «Аркант», інститут «Укрзахідпроектреставрація», МСП РВП «Майстер», ЗАТ «Майстерня з реставрації живопису».
Успенський собор забезпечений новітнім технічним оснащенням: повітряним опаленням з використанням каналів XIX століття, Теплою підлогою, вітчизняною системою кондиціонерів, підігрівом даху, ліфтом, під’їздом для інвалідних візків і так далі. Підсвітку іконостаса виконано ЗАТ «Укрсвіт».
24 серпня 2000 року в рік 2000-річчя Різдва Христового, в День Незалежності України й до 950-річчя Лаври, відбулося урочисте освячення відновленого Успенського собору, яке відбулося під проводом предстоятеля Української православної церкви митрополита Володимира.
Відроджений Успенський собор 2000 року, західний фасад. Автор – Борис Корпусенко. Джерело – https://vechirniy.kyiv.ua/news/73780/. Фото без змін
До відкриття Успенського собору було завершено лише зовнішнє оздоблення храму. У 2000 році розпочато оздоблення інтер’єру собору, роботи з його настінного розпису розпочалися лише 2007 року і тривають досі.
У процесі виконання нових розписів Успенського собору було задіяно історичні та іконографічні матеріали самого зруйнованого храму. Зокрема, основними іконографічними джерелами були рукописи початку ХІХ століття «Память, что внутр святой Великой Печерской церкви изображенно», друкований варіант цих документів «Описание иконописи Киево-Печерской Лавры», опублікований істориком Михайлом Павловичем Істоміним 1897 року, та акварельні малюнки загальних видів інтер’єру Успенського собору, виконані академіком живопису Ф.Г. Солнцевим у 1840-х роках. Також копіювалися збережені пам’ятки барокового мистецтва, зокрема збережені ікони іконостасів Успенського собору зі збірок Національного художнього музею України та Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника і іконостас та настінні розписи Троїцької надбрамної церкви Києво-Печерської лаври 1720 – 1730-х років.
Підсумковий документ – «Концепция воспроизведения стенописи Успенского собора Киево-Печерской Лавры» (автори Н. Слипченко, Л. Ошуркевич, І. Семочкін), ухвалений за основу відтворення внутрішньої декорації храму, був опублікований у науковому збірнику корпорації «Укрзахідпроектреставрація». Створюючи цей проєкт, автори намагалися, наскільки це можливо за нинішніх обставин, дотримуватися принципів барокової системи розпису та настанов барокової естетики й поетики. Отже, ця праця є не просто публікацією концепції, але мистецтвознавчим і, певною мірою, богословським її обґрунтуванням.
Інтер’єр Успенського собору в процесі створення нових розписів. Художник Л.І. Дмитренко за роботою. Фото 2010 року. Автор – Andreevartstudio. Суспільне надбання. Фото без змін
2011 року український художник Любомир Іванович Дмитренко у співавторстві з А.Л. Дмитренком в Успенському соборі завершив розпис – «Апокаліпсис».
Східний фасад собору. Фото 12 вересня 2015 року. Автор – Star61. Ліцензія – Creative Commons Attribution-Share Alike 4.0 International. Фото без змін
Перед відновленим Успенським собором під навісом було збережено фрагмент кладки церкви XI – XII ст. Цей фрагмент верхньої частини північної стіни храму було знайдено 1952 року. Він вражає своєю товщиною.
Фрагмент кладки Успенської церкви XI – XII ст. Фото 23 серпня 2015 року. Автор – Laila nav. Ліцензія – Creative Commons Із зазначенням автора – Розповсюдження на тих самих умовах 4.0 Міжнародна. Фото без змін
Фото 15 червня 2018 року. Автор – Angloman
Зверніть увагу на цікаву кладку, коли всередині стіни цегла, і із зовнішнього боку теж цегла. Тут застосовано дві техніки кладки: перша кладка, це «змішана кладка» («opus mixtum») застосовувалася в X – XI ст., чергування цегли-плінфи та каменю, друга – «кладка з утопленим рядом» 2-га половина XI – XII ст., коли через ряд цегла-плінфа заглиблювалася всередину, а проміжки заповнювалися цементним розчином, куди обов’язково додавали товчену плінфу – звідси рожеве забарвлення.
Кладка XI століття. Фото 23 серпня 2015 року. Автор – Laila nav. Ліцензія – Creative Commons Із зазначенням автора – Розповсюдження на тих самих умовах 4.0 Міжнародна. Фото без змін
Фото 20 листопада 2021 року. Автор – Drummerj v. Ліцензія – Creative Commons Із зазначенням автора – Розповсюдження на тих самих умовах 4.0 Міжнародна. Фото без змін
31 грудня 2022 року в Української православної церкви закінчився договір оренди Успенського собору. Національний Києво-Печерський історико-культурний заповідник не продовжив договір оренди.
7 січня 2023 року в День Різдва Христового за юліанським календарем відбулося перше богослужіння в Успенському соборі предстоятеля Православної церкви України митрополита Київського і всієї України Епіфанія (укр. митрополит Епіфаній, у миру – Сергій Петрович Думенко (укр. Думенко Сергій Петрович)).
Митрополит Епіфаній в Успенському соборі. Фото 7 січня 2023 року. Джерело – https://www.bbc.com/ukrainian/news-64185287. Фото без змін
В Успенському соборі під час богослужіння. Фото 7 січня 2023 року. Джерело – https://www.bbc.com/ukrainian/news-64185287. Фото без змін
Відтоді святкові богослужіння Православної церкви України в Успенському соборі проводяться регулярно.
У ніч на 15 червня 2026 року о 1:19, у ході повномасштабної агресії проти України, внаслідок масованої ракетно-дронової атаки Російської Федерації на Київ було пошкоджено Успенський собор.
Пожежа на даху Успенського собору. Фото 15 червня 2026 року. Автор – Minister of Culture of Ukraine Tetyana Berezhna via Facebook/Handout via REUTERS. Фото без змін
Рятувальники гасять пожежу на даху Успенського собору. Фото 15 червня 2026 року. Автор – Minister of Culture of Ukraine Tetyana Berezhna via Facebook/Handout via REUTERS. Фото без змін
Влучання дрона сталося у вівтарну частину собору прямо в Стефанівський приділ, спричинивши сильну пожежу. «Найстрашніше, що постраждала частина, одна з небагатьох, що збереглися після вибуху під час Другої світової війни», – повідомив генеральний директор Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника Максим Анатолійович Остапенко.
Пожежа на даху Успенського собору. Фото 15 червня 2026 року. Автор – Minister of Culture of Ukraine Tetyana Berezhna via Facebook/Handout via REUTERS. Фото без змін
Наслідки нічної атаки РФ на Успенський собор з висоти пташиного польоту. Обгорілий дах собору. Фото 15 червня 2026 року. Автор – Державна служба України з надзвичайних ситуацій. Фото без змін
Дах Успенського собору після російського удару. Фото 15 червня 2026 року. Автор – Presidential Office of Ukraine. Фото без змін
Давні ікони та інші святині вдалося врятувати, про це повідомив намісник Києво-Печерської лаври єпископ Авраамій (у миру – Михайло Михайлович Лотиш, укр. Михайло Михайлович Лотиш). Максим Анатолійович Остапенко зазначив, що понад 80% даху, а це близько 800 м², пошкоджено. Однак найголовніше, що рятувальникам вдалося запобігти проникненню вогню всередину собору.
Успенського собору після російського удару. Фото 15 червня 2026 року. Джерело – сторінка Facebook: Роман Маленков. Україна Інкогніто. Фото без змін
Місце влучання. Джерело – Terrecon. Фото без змін
Вдень 15 червня 2026 року понад 70 іноземних дипломатів відвідали Успенський собор, де побачили наслідки удару країни-агресора.
Вівтарна частина собору. Праворуч – Приділ архідиякона Стефана, крайній ліворуч – Приділ св. Івана Богослова, що зберігся після вибуху 1941 року. Фото 15 червня 2026 року. Джерело – сторінка Facebook: Роман Маленков. Україна Інкогніто. Фото без змін
16 червня 2026 року Максим Анатолійович Остапенко поінформував, що повна реставрація Успенського собору та інших постраждалих об’єктів Лаври займе близько 2 років. При цьому відвідувачів пустять до заповідника значно раніше.