ІСТОРІЯ ХРАМУ ДО 1941 РОКУ
1062 року ченці Печерського монастиря на вершині надпечерного пагорба, подарованого великим князем Київським Ізяславом I Ярославичем, збудували невелику дерев’яну Церкву Успіння Богородиці. У літописі сказано: «Игуменъ же братья заложиша церковь велику, … церковь свершиша и иконами украсиша».
1073 року з ініціативи печерського ігумена Феодосія (укр. Феодосій або Теодосій) на місці дерев’яної церкви було закладено головний кам’яний храм монастиря – Церкву Успіння Пресвятої Богородиці. В урочистій церемонії закладення храму активну участь узяв великий князь Київський Святослав II Ярославич, який для будівництва виділив частину поля великокнязівської садиби в Берестовому. Князь не лише був присутній, а й сам почав копати рів для фундаментів церкви. В Іпатіївському літописі під 6581 (1073) роком закладення нового храму описано так: «Того же лета основана бысть церковь Печерьская Святославом княземь, сыномь Ярославлимь, игуменом Феодосьемь, епископом Михаилом, митрополиту Георгиеви тогда сущю вь Грецех, а Святославу Кыеве седящу». На продовження будівництва, за свідченням «Києво-Печерського патерика», Святослав II «пожертвував» 100 гривень золота.
Нестор Літописець у «Житії Феодосія Печерського» розповідає про цю подію в агіографічному стилі, прикрашаючи основні відомі йому факти численними проявами «божественного провидіння». Так, за розповіддю Нестора, питання про вибір місця для нової церкви жваво обговорювалося в монастирі за участі «множества людий». Пропозиції щодо місця передбачуваної будівлі були різні – «месту на възграждение овемь она кажющим, инем же ино», але жодне з цих місць так не підходило для побудови храму, як «княже поле, близ прилежаше». І ось у самий розпал суперечок «по строению божию» повз проїжджав князь Святослав II Ярославич і «увидевь мног наряд и вопроси, что творять ту». Дізнавшись про причину збіговиська, князь «съврати коня», під’їхав до тих, хто сперечався, і розв’язав їхню суперечку. «Подвижимь от бога», князь указав «место на своемь поле и повеле ту възградити таковую церковь».
Відкидаючи агіографічний стиль розповіді Несторового «Житія…», неважко зрозуміти його історичну основу: помирившись після серйозного конфлікту в березні 1073 року з ігуменом Феодосієм, який поступився йому, князь не лише подарував монастирю нову землю, що входила, вочевидь, до його Берестівської вотчини, а й пожертвував чималі кошти на побудову нового монастирського кам’яного храму.
За життя ігумена Феодосія було завершено лише фундамент церкви. Як свідчить «Житіє Феодосія Печерського», Феодосій «повседневно подвизался и трудился на строительстве того Дома». Через рік після закладення церкви, 3(16) травня 1074 року Феодосій помер. Основні роботи проводилися за ігумена Стефана «Болгарина» (1074 – 1078 рр.). Проте, вочевидь, на деякий час спорудження храму було перервано. Лише під 6583 (1075) роком Іпатіївський літопис повідомляє про продовження та завершення будівництва: «В лето 6583. Почата бысть церкви Печерьская над основаньемь Стефаном игуменомь; из основанья бо Федосий поча, а на основаньи Стефан поча и кончано бысть на третее лето месяца июля в 1 день». Те саме повідомлення під 6583 роком у Лаврентіївському, Воскресенському, Никонівському, Єрмолінському, Густинському, Львівському літописах та в Літописці Переяславля Суздальського, тільки в останньому закінчення будівництва віднесено до 1 липня, у більшості решти літописів – до 11 липня; у Єрмолінському та Густинському літописах день закінчення не уточнено. У «Житії Феодосія Печерського» дата закінчення будівництва не згадується. Нестор повідомив лише, що Стефан завершив будівництво «в мало лет».
Літописне повідомлення про завершення будівництва Успенської церкви ігуменом Стефаном отримало в історіографії різні тлумачення, внаслідок чого в різних авторів наводяться різні дати закінчення будівництва храму. У літописній статті під 6583 (1075) роком – йдеться про початок (у 1075 році) нового періоду будівництва храму «над основанием», яке було здійснено ще за Феодосія. На третє літо, тобто через два роки після відновлення будівельних робіт у 1075 році, у липні 1077 року будівництво було закінчено. Імовірно, саме так розуміли літописний текст перші автори, які писали про історію Печерського монастиря, – митрополит Київський і Галицький Самуїл (у миру – Симеон Григорович Миславський, помер 1796 року), митрополит Євгеній (у миру – Євфимій Олексійович Болховітінов, помер 1837 року), історик Церкви, протоієрей Петро Гаврилович Лебединцев (помер 1896 року), услід за ним історик Церкви Микола Іванович Петров (помер 1921 року) та інші.
З іншого трактування літописного тексту виходив російський і радянський славіст, історик Михайло Дмитрович Приселков (помер 1941 року). Він уважав, що слова «и кончено бысть на третее лето» слід обчислювати стосовно дати закладення собору за Феодосія в 1073 році, і на цій підставі відносив закінчення будівництва до 1075 року.
Багаторічні дослідження руїн Успенського храму дали змогу радянському архітектору Миколі В’ячеславовичу Холостенку (помер 03.05.1978 року) дійти висновку, що первісне ядро храму було зведено вже до 1078 року.
Закінчений 1077 року храм стояв, однак, неосвяченим до 1089 року, тобто 12 років. Щодо причини такої тривалої затримки освячення закінченої будівлі висловлювалися різні пояснення. Одним дослідникам здавалося, що затримка була викликана незавершеністю внутрішнього убранства храму, оскільки з тих чи інших причин монастир не мав можливості вчасно прикрасити храм фресковим розписом або мозаїкою. Проте для такого припущення немає абсолютно жодних підстав. Висувалося й інше пояснення. М.Д. Приселков уважав, що затримка освячення Успенської церкви була викликана тертям між Печерським монастирем і Київською митрополичою кафедрою. Монастир, на чолі якого з 1078 року став Никон (1078 – 1088 рр.), на думку М.Д. Приселкова, вочевидь, поєднував питання про освячення нового кам’яного храму, будівництво якого розпочав Феодосій, з питанням про офіційну канонізацію останнього. Київська митрополія, що перебувала в руках греків, однак не давала своєї згоди на канонізацію Феодосія. Не бажаючи відокремлювати питання про освячення монастирського храму від офіційного визнання засновника монастиря, Никон, на думку М.Д. Приселкова, затримував освячення.
1083 року під наглядом ігумена Никона Успенську церкву було прикрашено візантійськими майстрами іконами та мозаїкою, у храмі почав свою роботу перший відомий руський іконописець Аліпій Печерський. Повість «О пришествии мастеров церковьных от Царяграда к Антонию и Феодосию», так само як і повість «О пришествии писцев церковных ко игумену Никону от Царяграда», підкреслює грецьке, царгородське походження не лише монастирського храму, а й його внутрішнього убранства. Водночас ні в літописному Зводі Никона, ні в Несторовому «Житії Феодосія Печерського» немає жодних натяків на прибуття царгородських зодчих і живописців для участі в побудові кам’яного печерського храму, хоча обидва твори вийшли з-під пера не лише сучасників, а й активних учасників будівництва Печерського монастиря.
Лише після смерті Никона 1088 року, коли в Печерському монастирі з вступом в ігуменство Іоанна I (1088 – близько 1103 рр.), запанували інші церковно-політичні концепції. Питання про канонізацію Феодосія та питання про освячення храму були роз’єднані. Не дочекавшись офіційної канонізації з боку митрополії засновника монастиря Феодосія, монастир отримав дозвіл на освячення Успенської церкви, що й було здійснено 14 серпня 1089 року.
14 серпня 1091 року в Печерському монастирі проведено урочисте перенесення мощей Феодосія з Дальніх печер до Успенської церкви.
Наприкінці XI століття в північно-західному куті біля північної стіни Успенської церкви було збудовано хрещальню – у формі малої Церкви св. Івана Предтечі.
Західний фасад Успенської церкви з хрещальнею 1089 року. Реконструкція М.В. Холостенка. Джерело – Толочко П.П. Древний Киев. – Киев: Наукова думка, 1983. – С. 93. Фото без змін
Із кінця XI по XIX ст. площа в південній частині храму та прилегла до нього територія в межах обителі стали одними з найпрестижніших некрополів Києва та його околиць. Першим, за богоугодні діяння та сприяння при будівництві кам’яної Успенської церкви, у ній у 1089-1091 рр. був похований київський боярин, варяг Шимон (на Русі Симон) Африканович.
20 липня 1096 року Печерський монастир зазнав жахливого нападу половців хана Боняка. Успенську церкву було пограбовано й осквернено, половці увірвалися в притвор біля труни Феодосія.
На початку XII століття біля дверей Успенської церкви на південь спорудили божницю.
Західний фасад Успенської церкви на початку XII століття. Реконструкція радянського й українського краєзнавця, історика архітектури Григорія Никоновича Логвина (помер 2001 року). Суспільне надбання. Фото без змін
План і реконструкція церкви. Джерело – https://www.arhitekto.ru/txt/2russ26.shtml. Фото без змін
Успенська церква на початку XII століття. Вигляд з північного заходу. Фото – Києво-Печерська лавра. Джерело – https://vechirniy.kyiv.ua/news/73780/. Фото без змін
За печерського архімандрита Василя I (укр. Василь I, 1183 – 1197 рр.) проводилися деякі роботи в Успенській церкві. Були збудовані каплиці біля північної стіни храму та проведені роботи з відновлення купола.
3 травня 1230 року під час сильного землетрусу храм сильно постраждав: «в монастыри Печерском церкви святая Богородица камена на 4 части разступися» – звалилися склепіння й південна стіна. Печерський архімандрит Акіндин II (укр. Акіндит II, 1203 – близько 1232 рр.) доклав значних зусиль до відновлення церкви. Згідно з археологічними даними південну стіну храму було відбудовано в новій будівельній техніці.
У грудні 1240 року монгольські орди хана Батия (Бату, монг. Бат хаан?) пограбували та значно зруйнували Успенську церкву. В основному джерелі про ці події в повісті «О разорении прекрасный святыя великия Лавры Печерския», занесеній до «Синопсису Київського», сказано, що монголи «верх до полуцеркви по окна повелением проклятого Батыя испровергоша; такожде и верх алтаря великого по перси иконы пресвятыя Богородицы избиша и весь монастырь со всеми украшениями и каменными стенами до основания искорениша и разметаша». Після цього спустошення головною церквою Печерського монастиря стала Троїцька надбрамна церква. Згідно з дослідженнями XX століття Успенська церква насправді постраждала не так страшно, як свідчив автор «Синопсису». У храмі на той час ще збереглися давньоруські мозаїки.
Доля Успенської церкви в перші століття після монгольського розгрому майже невідома.
У якийсь проміжок часу Успенську церкву було відновлено, але в червні 1416 року вона знову була зруйнована військом під командуванням беклярбека Золотої Орди Едигея під час нападу на Печерський монастир.
У середині XIV століття, за кошти князів Київських Гедиміновичів-Олельковичів, проводиться реконструкція й оновлення Успенської церкви, що стала однією з головних усипальниць литовської великокнязівської династії та православних литовсько-західноруських магнатів. У церкві з кінця XIV до 2-ї половини XVI ст. були поховані члени князівських родин: Гедиміновичі-Олельковичі, Серпуховсько-Боровські і Гольшанські, а також не раніше 1476 року воєвода Київський Юрша Іванович, представник боярського роду Юршів.
Близько 1470 року князь Київський Семен Олелькович відремонтував напівзруйновану Успенську церкву. Князь аж ніяк не збудував храм заново. Під час відновлення церкви, безсумнівно, було не лише в основному збережено її первісний план, а й включено до нової споруди збережені різною мірою давні стіни та стовпи. Навколо церкви збудовано безліч каплиць, а також дерев’яних споруд для житла й господарських потреб.
1 вересня 1482 року Успенську церкву було пограбовано кримськими татарами хана Менґлі I Ґерая (крим. I Meñli Geray) під час набігу на Київ і Печерський монастир.
1495 року біля північної стіни Успенської церкви було збудовано невелику каплицю-усипальницю.
Протягом XVI століття в церкві ховали представників князівського роду Вишневецьких герба «Корибут».
1516 року відновлення Успенської церкви за кошти князя Костянтина Івановича Острозького, до південно-східного кута храму прибудовано Приділ св. Івана Богослова.
У XVI столітті Успенська церква стала місцем поховання церковних ієрархів і світської знаті, які вносили до Печерського монастиря грошові суми й дарували земельні угіддя. Згідно з реєстром 1554 року такі почесні поховання стали привілеями гетьмана великого Литовського, князя Костянтина Івановича Острозького (помер 1530 року) та княгині Мар’янни Острозької, князівського роду Сангушків-Каширських, князя Семена Олгимунтовича, князів Друцьких-Горських, Тишкевичів та інших.
У 1555 – 1556 рр. печерський архімандрит Іларіон II Пісочинський оновив і прикрасив Успенську церкву.
У XVI столітті в Україні з’являється традиція прикрашати надгробки скульптурними портретами. Прикладом може слугувати створений і встановлений 1579 року в Успенській церкві надгробний пам’ятник князю Костянтину Івановичу Острозькому.
За архімандрита Єлисея Плетенецького у 1599 – 1624 рр. обшарпану Успенську церкву було відремонтовано та відреставровано. Його наступник Захарія Копистенський у надгробному слові Єлисею Плетенецькому вигукував: «О як церковь тую значне поправил и оздобил, все видим, все ся утешаем, все оному признаваем». На не збереженому в Успенській церкві надгробку Є. Плетенецького, у присвяченій йому епітафії, списаній 1638 року іноком Печерського монастиря Афанасієм Кальнофойським і збереженій у його праці «Тератургима» в переліку надгробків людей, похованих у межах монастиря, згадувалося, що Єлисей Плетенецький «великую церковь, обветшавшую, от развалин предохранил».
На початку XVII століття біля південної стіни церкви збудовано Приділ трьох Святителів.
Зображення Успенської церкви на гравірованому титульному аркуші книги «Беседы Святого Иоанна Златоуста на 14 Посланий Святого апостола Павла». – Київ, 1623 рік. Джерело – Киевская старина. – 1886. Суспільне надбання. Фото без змін
Давній вигляд Успенської церкви зазнав значних змін у період діяльності митрополита Київського, Галицького і всієї Русі Петра Могили. Львівський типограф Михайло Слезка у виданій ним 1642 року «Цветной триоди», у присвяті митрополиту Петру Могилі, вихваляючи останнього: «…о святой чудотворной церкви монастыря Печерского, которую также преосвященство ваше внутрь и не внутрь муром и деревом поновил».
У XVII столітті до Успенської церкви було прибудовано Приділ трьох Святителів і Приділ архідиякона Стефана. Збережені гравюри 1661 і 1693 років свідчать про зміну архітектурного вигляду Успенської церкви порівняно з первісним. Над храмом надбудовано додаткові бані, а також здійснено декорування в стилі українського бароко. У 2-й половині XVII століття перебудови Успенської церкви поступово перетворювали її на барокову церкву.
Монастир і Успенська церква на титульному аркуші з книги «Пресисті Акафісти всеседмисті». – Київ, 1677. Джерело – Киевская старина. – 1886. Суспільне надбання. Фото без змін
1683 року в Приділі архідиякона Стефана похований український церковно-просвітній діяч, автор «Синопсису», ректор Києво-Братської колегії (майбутньої Києво-Могилянської колегії) архімандрит Києво-Печерської лаври Іннокентій Гізель.
У 1690-х роках в Успенській церкві було здійснено великі реставраційні роботи, внаслідок чого вона набула нового вигляду. Північні й південні приділи по висоті доведено до рівня стін основної частини храму.
Західний фасад Успенської церкви на гравюрі 1693 року. Джерело – https://kyivpastfuture.com.ua/ru/uspenskyj-sobor-2/. Суспільне надбання. Фото без змін
Східний фасад Успенської церкви на плані Києва полковника Івана Ушакова 1695 року. Суспільне надбання. Фото без змін
1696 року за кошти гетьмана Війська Запорозького Івана Степановича Мазепи-Колединського в церкві проводилися реставраційні роботи.
Успенська церква на титульному аркуші «Євангелія напрестольного». 1697 рік. Майстер А. Федір, гравер кінця XVII – початку XVIII ст. Джерело – https://www.pslava.info/Kyiv_MazepyVul_KyivPecherskLavra21_057,179839.html. Фото без змін
Освячення Успенської церкви. Ілюстрація до книги «Патерик Печерський», видання Києво-Печерської друкарні, 1702 рік. Мідьорит. 15,5 × 11,4 см. Леонтій Тарасевич, гравер кінця XVII – початку XVIII ст. За храмом праворуч – високі дахи лаврських споруд, ліворуч – напевно, будівля старої лаврської друкарні. Джерело – https://www.pslava.info/Kyiv_MazepyVul_KyivPecherskLavra21_070,179840.html. Фото без змін
У ніч з 21 на 22 квітня (за новим стилем з 2 на 3 травня) 1718 року масштабна пожежа в Печерській лаврі зруйнувала й Успенську церкву.
У 1722 – 1729 рр. Успенську церкву, тепер уже собор, було відновлено та перебудовано, розширено й прикрашено в стилі українського бароко, роботами керував московський зодчий Іван Каландін. Давнє ядро собору з півночі, заходу та півдня оточили нові двоповерхові приділи, як і в Софійському соборі, давні стіни виступали назовні лише у вівтарній частині. Собор було увінчано 7 грушоподібними куполами. Храм набув барокового вбрання.
Преподобні Антоній і Феодосій Печерські на тлі Успенського собору Києво-Печерської лаври. Ікона XVIII століття. Суспільне надбання. Фото без змін
Особливу увагу було приділено декоруванню інтер’єру собору. У цей період стіни храму були оштукатурені та розписані.
Внутрішньою прикрасою Успенського собору став новий дерев’яний, позолочений, 5-ярусний головний іконостас із мармуровими перегородками та срібними з золоченням Царськими вратами карбованої роботи.
14 серпня 1729 року Успенський храм було вдруге освячено. У такому вигляді він проіснував майже до листопада 1941 року.
У вересні 1744 року в Успенському соборі були благословлені на шлюб великий князь і майбутній імператор Петро III Федорович та велика княгиня і майбутня імператриця Катерина II Олексіївна.
У XVIII столітті череп великого князя Володимира Святославича перенесли до Успенського собору, до цього він зберігався в Церкві Спаса на Берестові.
Печерський архімандрит Йосиф IV (1748 – 1751 рр.) особливо дбав про облаштування Успенського собору, про що було зроблено пам’ятний напис на Царських вратах храму.
1770 року в крипті під Приділом архідиякона Стефана, в архієрейському облаченні, був похований митрополит Тобольський і Сибірський у 1758 – 1768 рр. Павло (у миру – Петро Конюскевич (Канючкевич, Конюшкевич)). Нині мощі святителя знаходяться в Дальніх печерах Лаври.
У 1772 – 1776 рр. храмові розписи були майже повністю оновлені майстрами лаврської іконописної школи під керівництвом З. Голубовського.
1784 року згідно з географічним описом міста Києва, зокрема Києво-Печерської лаври поручика В.І. Новгородцева, Успенський собор являв собою храм із сімома верхами, у ньому 10 престолів:
– 1-й, головний, Престол Успіння Пресвятої Богородиці;
– 2-й, Престол св. архістратига Михаїла, «на правой стороне, близ поденных дверей»;
– 3-й, Престол св. Івана Богослова, на правому боці в приділі;
– 4-й, Престол трьох Святителів, «к полудню на правой стороне» в приділі;
– 5-й, Престол архідиякона Стефана, на лівому боці, поблизу північних дверей собору, «в котором, имеется некрополь для умерших, где ранее русские и польские вельможи погребались». Під вівтарем Приділу архідиякона Стефана – усипальниця-крипта;
– 6-й, Престол св. Івана Предтечі, «на левой стороне к полуночи» в приділі (у північно-західному куті);
– 7-й, Престол св. апостола Андрія Первозваного в приділі, «на хорах на правой стороне от полудня»;
– 8-й, Престол Преображення Господнього в приділі, «на хорах на левой стороне от полуночи»;
– 9-й, Престол преподобного Антонія Печерського, при вході на хорах з правого боку;
– 10-й, Престол преподобного Феодосія Печерського, з лівого боку.
План Успенського собору з розташуванням приділів і престолів 1784 року. Джерело – Літопис Руський / Пер. з давньорус. Л.Є. Махновця. – Київ: Наукова думка, 1989. – С. 141. Фото змінено
Згідно з описом поручика В.І. Новгородцева, складеним 1784 року: «по левую сторону подле иконостаса в серебряной раке лежат мощи первого русского митрополита Михаила, а позади столбов по правой стороне – преподобного Феодосия под спудом, на правой стороне подле иконостаса лежит глава князя Владимира».
В Успенському соборі в Богословському приділі знаходилася чудотворна ікона Успіння Пресвятої Богородиці, за переказом, дивом отримана грецькими художниками у Влахернському храмі Константинополя та принесена ними до Києва 1073 року. Перед нею молився Ігор Ольгович перед убивством 1147 року. У ризниці собору зберігалися чудові за давністю й цінністю Євангелія, начиння та облачення, а також колекція портретів. На хорах знаходилася бібліотека Лаври з документами. Колишнє книгосховище, ймовірно, згоріло 1718 року.
У середній частині Успенського собору було кілька гробниць: митрополита Київського, Галицького і всієї Русі Петра Могили (помер 01(11).01.1647 року), митрополита Київського, Галицького і всієї Малої Росії Варлаама Ясинського (помер 22.08(04.09).1707 року) та біля лівого клироса російського генерал-фельдмаршала графа Петра Олександровича Румянцева-Задунайського (помер 08(19).12.1796 року).
Відома благодійниця графиня Ганна Олексіївна Орлова-Чесменська (померла 1848 року) для Успенського собору замовила новий бронзовий іконостас вартістю 1 000 000 рублів асигнаціями, який замінив колишній дерев’яний.
Успенський собор. 1870-ті роки. Суспільне надбання. Фото без змін
У 1880 – 1882 рр. на зовнішніх стінах Успенського собору проведено ремонт обшарпаної штукатурки. Видалення штукатурки на всій поверхні зовнішніх стін дало змогу історику церковної архітектури Петру Олександровичу Лашкарьову, який спостерігав за цією роботою, вивчити кладку храму та зіставленням техніки кладки різних частин будівлі з’ясувати час їхнього виникнення.
Успенський собор на листівці Ідзіковського. Початок XX століття (помилка в даті, фото до 1893 року – немає нової Трапезної церкви). Суспільне надбання. Фото без змін
1893 року проводився капітальний ремонт усього Успенського собору, у зв’язку з чим було повністю збито нову штукатурку на всіх внутрішніх стінах, стовпах, склепіннях і арках храму. Керівник ремонтних робіт київський архітектор Володимир Миколайович Ніколаєв вивчав техніку кладки різних частин будівлі. Проте його матеріали залишилися неопублікованими, а доповідь про результати своїх спостережень, зроблена ним 1899 року на засіданні однієї із секцій XI Археологічного з’їзду в Києві, відома лише в короткому й малозрозумілому викладі за протоколами з’їзду.
У 1894 – 1901 рр. виконано розпис Успенського собору в аскетично-канонічному дусі групою іконописців під керівництвом російського історичного живописця й портретиста Василя Петровича Верещагіна.
12 вересня 1896 року було укладено договір на розпис інтер’єру собору орнаментальним живописом російським художником, іконописцем Віктором Доримедонтовичем Фартусовим.
1899 року за проєктом київських архітекторів Євгена Федоровича Єрмакова та В.М. Ніколаєва перед входами до Успенського собору влаштовано металеві ажурні тамбури.
1900 року паркетну підлогу в соборі замінено на штучний камінь – метлаську або пірогранітну кахельну плитку з клеймом: «Т-Б-Э-Б», по колу напис: «БЕРГЕНГЕЙМЪ. ХАРЬКОВЪ». Це все розшифровується так: «Товарищество барона Эдуарда Бергенгейма в Харькове».
1905 року було розібрано верхні яруси іконостаса, залишено лише намісний ряд із різьбленими позолоченими колонками. Усі його решта частини перенесено до приміщення другого ярусу Лаврської дзвіниці. Їх було звалено в купу й так пролежали близько 20 років. 1919 року всі ці частини були розсортовані й описані.
Іконостас із Царськими вратами. Джерело – https://vechirniy.kyiv.ua/news/73780/. Фото без змін
Західний фасад Успенського собору на початку XX століття. Фото – Києво-Печерська лавра. Джерело – https://vechirniy.kyiv.ua/news/73780/. Фото без змін
Картина «Велика церква Києво-Печерської лаври». В.П. Верещагін. 1905 рік. Суспільне надбання. Фото без змін
Східний фасад собору. Фото 1905 року. Суспільне надбання. Фото без змін
У 1907 – 1910 рр. старий «пришедший в ветхость деревянный иконостас художественной работы» було замінено новим «величественным мраморно-металлическим иконостасом». Його було спроєктовано 1901 року російським архітектором Олексієм Вікторовичем Щусєвим. Проєкт іконостаса було схвалено 19 січня 1902 року. За малюнком О.В. Щусєва художньо виготовлено бронзову ґратку для солеї. Декороване плетінкою нове огородження хорів з білого карарського мармуру виконано за ескізами Віктора Доримедонтовича Фартусова. Центральна частина храму була облицьована панеллю з кольорового мармуру.
Західний фасад собору. Фото 1911 року. Суспільне надбання. Фото без змін
Після революції 1917 року розпочалися неспокійні часи.
Фото 1918 року. Суспільне надбання. Фото без змін
Під час артилерійського обстрілу Києва більшовицькими військами в січні 1919 року – 8 влучань в Успенський собор. У ході боїв армії більшовиків із польськими військами в червні 1920 року собор було знову пошкоджено. Зокрема, пошкоджень зазнали: верхній фронтон із південно-східного боку, стіни жертовника і вівтаря, які отримали три пробоїни, покрівля збоку Трапезної палати, в яку влучив снаряд, розбиті всі вікна.
З приходом радянської влади розпочалося планомірне пограбування та знищення православних святинь. На території Лаври закривалися храми. У липні 1919 року з ризниці Успенського собору радянська влада вилучила цінності. Під час голоду в Поволжі частину дорогоцінних реліквій собору було вилучено й продано з метою придбання продовольства для голодуючих.
З 1920-х років Успенський собор був уже єдиним чинним храмом Верхньої лаври.
Західний фасад собору. Фото 1930 року. Суспільне надбання. Фото без змін
У 1937 – 1938 рр. радянський історик архітектури Іполит Владиславович Моргілевський розпочав архітектурно-археологічні дослідження Успенського собору.