МИТРОПОЛИТ КОСТЯНТИН I

Костянтин I (давньогрец. Κωνσταντῖνος Α, укр. Костянтин І), митрополит Київський і всієї Русі 1155 – 1159 рр., помер 5 червня 1159 року в Чернігові. За походженням був греком. Православний святий, пам’ять святителя Костянтина відзначається 5 (18) червня.

 20 березня 1155 року князь Юрій Володимирович «Довгорукий» (укр. Юрій Володимирович) став великим князем Київським. Патріарх Константинопольський Михаїл I Керуларій (грец. Πατριάρχης Μιχαήλ Α’ Κηρουλάριος) був повідомлений, що в Києві готові прийняти нового митрополита, замість ставленика Ізяслава II Мстиславича (укр. Ізяслав Мстиславич), без благословення патріарха Константинопольського, митрополита Климента (Клима) Смолятича. Патріарх обрав і висвятив у митрополити на Київську кафедру Костянтина.

Митрополит Костянтин прибув до Києва лише наприкінці 1156 року і був прийнятий великим князем Юрієм Володимировичем і двома єпископами – Мануїлом Смоленським і Косьмою Полоцьким. Першим ділом митрополит Костянтин скинув усіх ієрархів, поставлених митрополитом Климентом Смолятичем. Особливо жорстоко Костянтин повівся з єпископом Володимирським Феодором, вихідцем з київської боярської родини. Феодор отримав свою посаду завдяки князю Володимирському Андрію Юрійовичу «Боголюбському», але не захотів бути його знаряддям і посварився з князем. Тоді князь відправив єпископа Феодора до Києва, на суд до митрополита, який давно ненавидів єпископа. У результаті скинутому єпископові урізали язика і відрубали праву руку.

Але незабаром митрополит Костянтин дозволив священнодійство священникам і дияконам, поставленим митрополитом Климентом, прийнявши від них «рукописание на Клима» – імовірно, письмове зобов’язання, що вони не будуть підкорятися Климентові. Митрополит Костянтин віддав анафемі померлого ще 1154 року великого князя Ізяслава II Мстиславича. Проте служіння Костянтина I було нетривалим.

15 травня 1157 року помер великий князь Юрій «Довгорукий», а його наступник, Ізяслав III Давидович (укр. Ізяслав Давидович), був вигнаний 21 грудня 1158 року з Києва синами Ізяслава II Мстиславича, і митрополит Костянтин віддалився до Чернігова до єпископа Антонія.

Далі почалися розбіжності між претендентом на Київ Ростиславом Мстиславичем, князем Смоленським і його племінниками, синами Ізяслава II Мстиславича, щодо київського митрополита. У результаті було ухвалено рішення не визнавати обох колишніх митрополитів, Климента і Костянтина, і просити в патріарха Константинопольського нового первосвященика для Русі. Тим часом 5 червня 1159 року митрополит Костянтин помер у Чернігові. Перед смертю він вручив запечатану духовну грамоту єпископу Антонію і вимагав, щоб той клятвено зобов’язався виконати останню волю вмираючого.

Після смерті митрополита єпископ Антоній у присутності чернігівського князя Святослава Ольговича зламав печатку і з подивом прочитав таке: «не предавайте погребению тело моё, но, привязав верви к ногам моим, извлеките меня из города и бросьте на съедение псам; я согрешил; из-за меня произошёл мятеж; пусть будет за это на мне рука Господня; пусть я пострадаю, да отвратит Господь несогласие и раздоры от народа Своего». Єпископ не наважився порушити клятву, але князь, сповнившись страху Божого, велів на третій день привезти тіло митрополита до Чернігова і поховати з почестями, згідно з Лаврентіївським літописом, «у святого Спаса, идже Игорь лежит… в теремце».

Літописці розповідають, що в ті три дні в Києві була жахлива буря й блискавка: одним лише громовим ударом убило вісім людей, а вітер зламав шатро великого князя Київського Ростислава І Мстиславича, що стояв тоді в полі поблизу Вишгорода (нині місто, адміністративний центр Вишгородського району Київської області). Вночі ж над викинутим тілом митрополита з’являлися три вогняні стовпи, що сягали неба. Великий князь Ростислав ревно молився, але буря не вщухала, та раптом настала тиша. Це сталося тоді, коли тіло митрополита було поховане (Ефимов А.Н. Черниговские кафедральные соборы. – Чернигов: Типография губернского правления, 1908).

Погрудні зображення канонізованих – митрополита Костянтина І та князя Ігоря Ольговича знаходяться в західному куті південної частини нартекса Спаського собору, хоча вони написані в 1872 – 1873 рр., не виключено, що їм передували ранніші, ідентичні за сюжетом, швидше за все, над місцем їхнього поховання (докладніше про це див. Ігор Ольгович).