ІГОР II ОЛЬГОВИЧ

Ігор II Ольгович, князь Новгород-Сіверський, великий князь Київський, убитий 9 або 19 вересня 1147 року в Києві заколотними киянами у віці близько 51 року.

Перед своєю смертю старший брат Ігоря великий князь Київський Всеволод II Ольгович скликав киян до Вишгорода й оголосив молодшого брата Ігоря своїм спадкоємцем. 1 серпня 1146 року Всеволод II помер. Неприязнь широких верств населення Києва до Всеволода II, вочевидь, слугувала для розпалювання ненависті до його брата Ігоря та всіх Ольговичів.

Вступ 1 серпня 1146 року на київський престол Ігоря Ольговича, за заповітом покійного брата, викликав невдоволення практично всіх жителів Києва. Проте на Угорському (нині Урочище Аскольдова могила) кияни цілували йому хрест – присягнувши на вірність. Ігор пройшов усі формальності поставлення на київський стіл, навіть уклав «ряд» (договір) з киянами. У князя була своя великокнязівська печатка, на одному боці якої було зображено святого Георгія, патрона Ігоря, а на іншому – святу Софію, покровительку Києва.

На віче, що зібралося на Подолі біля Турової (Борисо-Глібської) божниці, кияни виклали братові Ігоря, Святославу свої претензії до колишньої князівської адміністрації. Киянам було обіцяно змінити тіунів – управителів Всеволода II Ольговича, погоджувати з киянами призначення нових тіунів, а самих киян «имети в правде и любити». Але невдовзі через небажання Ігоря усунути тіунів у місті почалося невдоволення. Боярська опозиція таємно запропонувала престол князю Переяславському Ізяславу Мстиславичу, онуку Володимира «Мономаха».

9 серпня 1146 року поблизу Києва біля Надового озера відбулася битва між військами великого князя Ігоря II та його брата Святослава з Ізяславом Мстиславичем. У розпал битви київське ополчення перейшло на бік Ізяслава. Рятуючись, Ігор опинився в Дорогожицькому болоті (на сучасній Куренівці) і не зміг із нього вибратися. Чотири дні Ігор Ольгович переховувався на болотах біля Києва, перш ніж його ледь живого від холоду, голоду й виснаження знайшли воїни Ізяслава 13 серпня 1146 року. Він був привезений до Києва й посаджений у «поруб» – холодний колодний зруб без вікон і дверей у Видубицькому монастирі поблизу Києва. 

Потім Ігоря в кайданах перевезли до Переяслава (нині місто в Бориспільському районі Київської області), де в кам’яній в’язниці Монастиря св. Іоанна він тяжко захворів і був близький до смерті. «Брат, я очень болен, молю тебя, хозяин мой, сотвори мне милосердную любовь свою, удовлетвори желание сердца моего – прикажи постричь меня в монахи, чтобы оплакивать грехи мои», – писав він великому князю Ізяславу II (Картины церковной жизни Черниговской епархии из девяти веков ее истории. – Киев: Тип. Кульженко, 1911, с. 29). За цих умов противники Ігоря за згодою великого князя Ізяслава II Мстиславича дозволили визволити його із ув’язнення. Ігоря вивели з темниці ледь живого, вісім днів він був при смерті. Постриг звершив єпископ Переяславський Євфимій. Ігоря відправили до Феодорівського монастиря в Києві, де він одужав і залишився ченцем під ім’ям Гавриїл.

Брат Ігоря Святослав просив Ізяслава відпустити ченця до Чернігова, але той відмовив, що знову розпалило ворожнечу Ольговичів до Мономаховичів.

19 вересня 1147 року за розпорядженням відсутнього в Києві Ізяслава II митрополит Київський і всієї Русі Климент Смолятич і тисяцький Лазар скликали киян на віче до Собору святої Софії. Посланець князя Ізяслава II виголосив промову, в якій повідомив про розкриття змови чернігівських князів – Ольговичів проти великого князя з метою захопити або вбити його. Унаслідок віче першочергово вирішило розправитися з князем-ченцем.

З митрополичого двору заколотні кияни рушили в межі «Города Володимира». Митрополит і духовенство, тисяцькі Лазар і Рагуїл, особливо брат великого князя – Володимир Мстиславич – намагалися зупинити натовп.

Проникнувши через Софійські ворота до «Города Володимира», кияни вдерлися під час літургії до храму Феодорівського монастиря, схопили Ігоря, що молився перед іконою Божої Матері (згодом – «Ігорівський образ»), зірвали чернечий одяг і повлекли його на розправу. Князю Володимиру Мстиславичу вдалося відбити Ігоря у розлюченого цілком некерованого натовпу й довести до двору своєї матері – «вомча во двор матере своея Игоря хороня и затвори ворота». Нижче в літописі цей же двір названо Мстиславів – «в двор Мъстиславль». Немає сумніву, що цей князівський двір належав великому князю Київському Мстиславу I Володимировичу, а після його смерті 1132 року – вдові, матері Володимира.

Кияни, дізнавшись, що Ігор у Мстиславовому дворі, виламали ворота – «двигнушася и выломиша ворота». Далі процитую українського історика Михайла Сергійовича Грушевського (укр. Михайло Сергійович Грушевський, помер 1934 року): «…увидев Игоря, вытащили его из сеней, на лестнице стали избивать, пока не потерял сознание». Вирвавши Ігоря з рук захисників – «волокоша и с Мъстиславля двора». Обдертого, напівоголеного потягли його за ноги через міську центральну площу «Бабин торжок» на «Ярославль» (Великий Ярославів двір) – «чересъ Бабинъ торжекъ на княжь дворъ». Тут російський історик Василь Микитович Татіщев (помер 1750 року) додає, що коли Ігоря волокли через Бабин торжок біля Десятинної церкви, то: «Игорь, видя, что его хотят убить, просил, чтобы ему дали священника исповедаться. Но народ кричал на Игоря: “Когда вы с братом Всеволодом, жён и дочек наших брали на постели и дома грабили, тогда попа не спрашивали! И теперь поп без надобности!”».  

На Ярославовому дворі Ігоря й убили, що імітувало княжий суд. Його оголене тіло, прив’язавши до ноги мотузку, виволокли й кинули на Бабиному торжку (торговищі) біля Десятинної церкви. Навіть мертве тіло князя зазнавало побиття й наруги. У М.С. Грушевського: «відвезли тіло возом на подільське торговище й покинули тут». Історик також зазначив: «Уже коли він лежав на подільському торзі, “мужі благовірні” брали собі його кров і клаптики одягу як реліквії, розповідали про дива над його тілом» (Грушевский М.С. История Украины-Руси: В 11 т. – Киев: Наук. мысль, – Т. 2 – 1992, с. 156 – 157). 

Останній шлях Ігоря Ольговича. «Город Володимира» у XII – XIII ст. Джерело – Толочко П.П. Древний Киев. – Киев: Наукова думка, 1983. – С. 195. Фото змінено. Зміни – Angloman

Далі Іпатіївський літопис повідомляє, що ввечері того ж дня тіло вбитого Ігоря Ольговича за велінням тисяцького було покладено в Церкві св. Михаїла на Подолі, за деякими іншими даними, в Новгородицькій божниці.

Наступного ранку, 20 вересня 1147 року, митрополит Климент Смолятич послав на Поділ ігумена Феодорівського монастиря Онанію, який, прибувши до Церкви св. Михаїла, «виде нагого и облече и, и отпе над ним обычныя песни». Ігумен Онанія «везе (Игоря) на конец града, в монастырь святому Симеону, бе бо монастырь отца его и деда Святослава, тамо положиша». Таким чином, Ігор Ольгович був похований у чернечому одязі в Монастирі св. Симеона на околиці Києва, родовому монастирі чернігівських князів.

1150 року київський престол зайняв Юрій Володимирович «Довгорукий», і його союзник – князь Новгород-Сіверський Святослав Ольгович, рідний брат Ігоря Ольговича, 5 (18) червня 1150 року урочисто переніс рештки Ігоря до Чернігова й поклав їх у Церкві св. Спаса – «положиша его мощи у святого Спаса в тереме» (усипальниці). Серед літописних згадок про поховання князів у Спаському храмі, чи не найвідомішою є розповідь про поховання князя Ігоря. 

Князь Ігор Ольгович був канонізований у рідному Чернігові. У нас, сучасних людей, часто виникає нерозуміння, чому загиблі в боротьбі за владу члени князівської родини – князь Ігор Ольгович чи Борис і Гліб Володимировичі – були віднесені Церквою до святих. Тут слід згадати, що слово «святі» означає «світлі». Так за часів перших християн називали тих, хто сповідував вчення Христа, виконував його заповіді. Пізніше святими стали називати тих, чиє життя могло бути прикладом. Диким, неосвіченим, пройнятим язичницькими віруваннями й забобонами людям X – XII ст. як приклад подавали осіб, які жили й помирали за християнськими нормами, відмовлялися взяти участь у боротьбі, що тоді велася за законом: око за око, зуб за зуб.

1239 року перед нападом монголів на Чернігів мощі князя Ігоря разом із ракою задля уникнення їх наруги були заховані чернігівцями під фундамент храму.

В.М. Татіщев наводить князеві таку характеристику, дану сучасником: «Сей князь Игорь Ольгович был муж храбрый, очень охотный к ловле (охоте с псами и птицами) на зверей и птиц, чтец книг и в книгах церковных учён. Часто мне приходилось с ним петь в церкви, когда он был во Владимире. Священников мало уважал и постов не соблюдал, потому его в народе мало любили. Роста он был среднего, сухощав, лицом смугл, не по княжескому обычаю носил длинные волосы, как поп, и небольшую узкую бороду. Когда находился в монастыре под стражей, тогда старательно уставов монашеских соблюдал, но притворно ли он себя так проявлял, или покаялся, этого я не знаю, потому что только один Бог знает совесть человека». Ці татіщевські відомості, де один з авторів літопису говорить про себе в першій особі й розповідає про своє особисте знайомство з Ігорем, ведуть, як вважають, до київського боярина, тисяцького Петра Бориславича (помер після 1185 року). Смаглявість обличчя Ігорю передала його мати-половчанка, дочка половецького хана Оселука, 2-га дружина Олега Святославича.

Святий князь Ігор Чернігівський. Ескіз розпису Володимирського собору у Києві, 1885 – 1896 рр., пензля російського художника-живописця Віктора Михайловича Васнецова. Джерело – https://www.kunstkopie.de/a/wasnezow-viktor-michailow/heiligerigorvontschernigowentwurffrdiefreskeninder.html. Ліцензія – Creative Commons Attribution-Share Alike 4.0 International. Фото без змін

З погляду радянського та російського історика Бориса Олександровича Рибакова (помер 2001 року), вбивство князя Ігоря було пов’язане з тим, що навіть у куколі схимника він становив реальну небезпеку для нового великого князя Ізяслава II Мстиславича. 

Радянський та російський історик Ігор Якович Фроянов (помер 2020 року) вважав, що «вбивство Ігоря сталося не на соціальному ґрунті, хоча присмак соціальності в ньому є безсумнівний. Не можна… ставитися до нього і як до політичного вбивства». Воно мало магічний ритуалізований характер, що відповідав язичницькій свідомості. Убити Ігоря і покінчити з Ольговичами – одне й те саме. Вбивство Ігоря мало «магічний знак припинення будь-яких спроб Ольговичів сісти на київському столі…».

На думку радянського та російського історика-медієвіста Володимира Яковича Петрухіна, кияни віддали перевагу одній гілці князівського роду – «володимирового племені», нащадкам Володимира «Мономаха» і Всеволода Ярославича – над іншою, чернігівськими Ольговичами. Приводом підтримати Ізяслава проти Ігоря для киян послужило порушення Ігорем «ряду» з киянами, небажання усунути старих тіунів. Після вокняжіння Ізяслава II князь і кияни підозрювали Ігоря у змові з іншими Ольговичами з метою повернення на княжий стіл. Кияни для виправдання своїх дій звертаються до попереднього прецеденту – Київського повстання 1068 року. Себе вони вважають поборниками законної княжої влади, оскільки розправляються з Ігорем як з ворогом Ізяслава Мстиславича, на відміну від повсталих 1068 року «злих людей», які, навпаки, звільнили й возвели на престол супротивника законного князя, від чого «много зла бысть граду». Ігоря живим дотягли до княжого двору й убили там, що імітувало княжий суд. Загибель Ігоря Ольговича вчений порівнює із загибеллю двома століттями раніше його тезки й предка – Ігоря Рюриковича, який також порушив «ряд».

Водночас історія в християнській державі набувала провіденціального сенсу, а державна влада – сакральної санкції, тому літописці ставилися до вбивства Ігоря Ольговича інакше порівняно з його язичницьким тезкою Ігорем Рюриковичем. Діяння киян, незважаючи на їхні «виправдувальні» посилання на прецедент 1068 року, оголошуються «беззаконними». Акцент ставився на тому, що натовп розправився з князем-ченцем без видимої опори на правові норми. Більше того, натовп, за літописом, «рүгающесѧ цр҃ьскомо и сщ̑еномү тѣлоу» («наруга над царським і священним тілом»). Ігор Ольгович був уподібнений «святим правовірним царям».

Пам’ять святого Ігоря Чернігівського шанується в православ’ї в лику благовірного великого князя, а також страстотерпця, звершується: 5 (18) червня – перенесення мощей; 19 вересня (2 жовтня) – день мученицької кончини і 22 вересня (5 жовтня) – Собор Тульських святих з 1987 року. Князь Ігор шанується також і в католицтві – 2 жовтня.

Нічого конкретного про місцезнаходження мощей князя Ігоря Ольговича невідомо. Вважалося, що вони перебувають десь під підлогою собору в землі: «мощи святого Игоря хранятся в храме под спудом» (Ефимов А. Черниговские кафедральные соборы. – Чернигов: Типография губернского правления, 1908. – С. 19).

У XIX – на початку XX ст. згаданий вище «терем» найчастіше ототожнювали з давньою вежею, прибудованою до Спаського храму з півночі (Північна сходова вежа). Такої думки дотримувалися чернігівський історик-краєзнавець Михайло Єгорович Марков (помер 1819 року), історик Церкви та церковної архітектури Євгеній Євсигнійович Голубинський (помер 1912 року), український історик Микола Андрійович Маркевич (укр. Микола Андрійович Маркевич, помер 1860 року) та інші. Думку про похоронне призначення Північної вежі було спростовано ще на рубежі XIX – XX ст.

Звертаючись до проблеми місцезнаходження князівських поховань у Спаському соборі, у своєму виступі на XIV Археологічному з’їзді в Чернігові 1908 року російський та радянський історик Михайло Миколайович Бережков (помер 1932 року) дуже детально розглянув питання про літописний «терем», де був похований князь Ігор Ольгович. На його думку, цей «терем» – не окрема споруда, а дороговартісна «сінь» (шатро, навіс). Він доводив, що Святослав Ольгович мав розмістити в Спаському храмі рештки мученика Ігоря так само, як їхній батько – Олег Святославич прагнув розмістити у Вишгороді раки з мощами Бориса і Гліба: праворуч від входу в притворі, під спеціально обладнаним покриттям. Слід зазначити, що така версія узгоджується зі значенням слова «терем» у давньоруський час. Згідно з російським істориком-сходознавцем Костянтином Олександровичем Іностранцевим (помер 1941 року), це – покриття на чотирьох опорах. Про використання «теремів» у вигляді шатра на чотирьох опорах у похоронній практиці Давньої Русі писав радянський архітектуровед та археолог Микола Миколайович Воронін (помер 1976 року) та інші дослідники.

Думку про поховання князя Ігоря в південній частині нартекса Спаського храму висловлював також історик, генерал-лейтенант, граф Григорій Олександрович Мілорадович (помер 1905 року). Він обґрунтовував це тим, що саме в південній частині Спаського храму, «на арках» між нартексом і наосом (навою), західний кут південної частини нартекса, розміщені зображення святих Ігоря Ольговича та митрополита Костянтина, похованих поруч. Таке припущення справді є можливим, оскільки традиція надгробних живописних зображень відома в давньоруських храмах. Вони є, наприклад, у Церкві Бориса і Гліба в Кидекші (XII століття, нині село в Суздальському районі Володимирської області Російської Федерації) та великому храмі заміського монастиря в Смоленську (XI століття). Таким чином, хоча згадані графом Г.О. Мілорадовичем і збережені до нашого часу погрудні зображення святих у нартексі Спаського собору в Чернігові створені в 1872 – 1873 рр., не виключено, що їм передували раніші, ідентичні за сюжетом.

Невипадково на початку XX століття саме в південній частині нартекса Спаського собору планувалося провести археологічні пошуки князівських поховань. Ця ідея була запропонована 1902 року на засіданні Чернігівської вченої архівної комісії. Її намагалися здійснити напередодні XIV Археологічного з’їзду в Чернігові 1908 року. Проте дослідження так і не відбулися, хоча на них і отримали дозвіл Святійшого Синоду. Напевно, вирішальну роль тут відіграла позиція місцевих священників, які вважали блюзнірством турбувати прах чернігівських князів, розкопувати, фотографувати й змальовувати їхні рештки, а також вилучати з могил давні предмети. Погляди противників здійснення пошуків князівських поховань у Спаському соборі сформулював у доповіді на Чернігівському з’їзді М.М. Бережков: «Едва ли когда-нибудь решатся исследовать древнюю усыпальницу Спасского собора, со стороны содержимого в ней. И в самом деле: теперь надобно всячески поберечь многовековой храм св. Спаса. И какая была бы польза? Потревожили бы прах и кости давно почивших людей, но едва ли бы узнали что-нибудь существенно важное для науки».

1923 року під час археологічних досліджень російського, українського, радянського історика й археолога Миколи Омеляновича Макаренка (укр. Микола Омелянович Макаренко, репресований 1938 року) у південній частині нартекса (шурф I) собору було виявлено лише поховання XVII – XVIII ст.

Спаський собор. Схема розташування шурфів. 1923 рік. Джерело – Науковий архів Інституту археології Національної академії наук України, ф. 21, спр. 3, арк. 9. Джерело – https://www.academia.edu/45142122/%D0%A7%D0%B5%D1%80%D0%BD%D0%B5%D0%BD%D0%BA%D0%BE_%D0%9E_%D0%A1%D0%9B%D0%86%D0%94%D0%90%D0%9C%D0%98_%D0%9C%D0%98%D0%9A%D0%9E%D0%9B%D0%98_%D0%9C%D0%90%D0%9A%D0%90%D0%A0%D0%95%D0%9D%D0%9A%D0%90_%D0%94%D0%9E%D0%A1%D0%9B%D0%86%D0%94%D0%96%D0%95%D0%9D%D0%9D%D0%AF_%D0%A7%D0%95%D0%A0%D0%9D%D0%86%D0%93%D0%86%D0%92%D0%A1%D0%AC%D0%9A%D0%9E%D0%93%D0%9E_%D0%A1%D0%9F%D0%90%D0%A1%D0%9E_%D0%9F%D0%A0%D0%95%D0%9E%D0%91%D0%A0%D0%90%D0%96%D0%95%D0%9D%D0%A1%D0%AC%D0%9A%D0%9E%D0%93%D0%9E_%D0%A1%D0%9E%D0%91%D0%9E%D0%A0%D0%A3_%D0%B7%D0%B0_%D0%BC%D0%B0%D1%82%D0%B5%D1%80%D1%96%D0%B0%D0%BB%D0%B0%D0%BC%D0%B8_1923_%D1%82%D0%B0_2012_2014_%D1%80%D0%BE%D0%BA%D1%96%D0%B2_Chernenko_O_Following_Mykola_Makarenko_research_of_Transfi_guration_Cathedralin_Chernihiv_by_materials_of_1923_and_2012_2014_researche?email_work_card=title. Фото без змін

2012 року під час археологічних розкопок на прилеглій ділянці до дослідженого 1923 року шурфу I у південно-східній частині нартекса були виявлені дві давньоруські поховальні ніші (7, 8).

Схема розташування розкопів 2012 – 2014 рр. у Спаському соборі. Джерело – https://epub.chnpu.edu.ua/jspui/bitstream/123456789/6115/1/%d0%9f%d1%80%d0%be%20%d0%bc%d1%96%d1%81%d1%86%d0%b5%20%d0%b7%d0%bd%d0%b0%d1%85%d0%be%d0%b4%d0%b6%d0%b5%d0%bd%d0%bd%d1%8f%20%d0%ba%d0%bd%d1%8f%d0%b7%d1%96%d0%b2%d1%81%d1%8c%d0%ba%d0%b8%d1%85%20%d0%bf%d0%be%d1%85%d0%be%d0%b2%d0%b0%d0%bd%d1%8c%20%d1%83%20%20%d1%87%d0%b5%d1%80%d0%bd%d1%96%d0%b3%d1%96%d0%b2%d1%81%d1%8c%d0%ba%d0%be%d0%bc%d1%83%20%d0%a1%d0%bf%d0%b0%d1%81%d0%be-%d0%9f%d1%80%d0%b5%d0%be%d0%b1%d1%80%d0%b0%d0%b6%d0%b5%d0%bd%d1%81%d1%8c%d0%ba%d0%be%d0%bc%d1%83%20%d1%81%d0%be%d0%b1%d0%be%d1%80%d1%96.pdf. Фото без змін

 

Не виключено, що за часів Давньої Русі в інтер’єрі нартекса Спаського храму було встановлено два саркофаги, які нині вважаються втраченими. Згідно з українською дослідницею Єлизаветою Іванівною Архиповою, така традиція існувала у Візантії та була запозичена Руссю. Це тим більш імовірно, що в даному випадку поховання в Спаському соборі можна асоціювати з похованнями осіб, вшануванню яких надавали особливого значення – мученикам князю Ігорю Ольговичу та митрополиту Костянтину. На користь цього припущення свідчить і те, що нішу під другу гробницю витесали вже після створення фундаментів першої. Тобто тут могли перебувати два різночасові саркофаги, що відповідає хронології подій згідно з літописом, про поховання Ігоря згадано в літописній статті під 1150 роком, а митрополита Костянтина – під 1159 роком.

Проте існують і інші версії щодо місця поховання святих Ігоря й Костянтина. Одну з таких версій обґрунтував архієпископ Чернігівський і Ніжинський Філарет (у миру – Дмитро Григорович Гумілевський, помер 1866 року). Він доводив, що в розповіді про поховання Ігоря йдеться про спеціальну кімнату або прибудову до храму – «терем» для нарад. Філарет ототожнював цей «терем» з «єпископією», згаданою в літописному повідомленні про похорон князя Ярослава Всеволодовича: «У святого Спаса епископьи». «Епископьей». На думку архієпископа Філарета, була прибудова, руїни якої за його життя ще збереглися біля південної апсиди собору (Південна прибудова).

2 жовтня 2012 року з південно-східного боку Борисоглібського собору встановлено Пам’ятник святому благовірному князю Ігорю Ольговичу Чернігівському (укр. Пам’ятник святому благовірному князеві Ігорю Ольговичу). Скульптор Карен Саркісов. Бронзова скульптура, що зображує князя, який сидить на престолі.

Пам’ятник святому благовірному князю Ігорю Ольговичу. Фото 21 вересня 2020 року. Автор – Angloman