ВАСИЛЬ КАСПЕРОВИЧ ДУНІН-БОРКОВСЬКИЙ
Василь Касперович Андрійович Дунін-Борковський (пол. Wasilij Kasperowicz Dunin-Borkowski, укр. Василь Касперович Дунін-Борковський гербу «Лебідь» (Лабедзь)), нар. 1640 р.Борковка (пол. Borkówka) у Чернігівському воєводстві Речі Посполитої на Десні (укр. Бірківка, нині село в Корюківському районі Чернігівської області) – помер 04.03.1702 р. у маєтку селі Бобровиця (укр. Бобровиця, передмістя Чернігова, нині історично сформована місцевість (район) Чернігова), у віці близько 63 років.
Його батьком був коронний полковник Анджей Каспер Дунін (пол. Andrzej Kasper Dunin). Є відомості, що батько Василя був убитий 1649 року під час Польсько-козацької війни (Хмельниччини, 1648 – 1657 рр.), а його мати Тетяна (пол. Tatiana) і сестра Катерина (пол. Katarzyna), які намагалися сховатися в Ніжині (нині місто, адміністративний центр Ніжинського району Чернігівської області), були вбиті козаками, що збунтувалися. У деяких сучасних публікаціях Василя Касперовича Дуніна-Борковського помилково називають графом.
Герб «Лебідь» (пол. Łabędź). «Гербовник Польщі від середньовіччя до XX століття». Тадеуш Гайль (пол. Tadeusz Gajl), Гданськ, 2007 рік. Автор – Bastianow (Bastian). Ліцензія – Creative Commons Attribution-Share Alike 3.0 Unported. Фото без змін
Василь Касперович Дунін-Борковський – козацький державний діяч, чернігівський полковник 1672 – 1685 рр., генеральний обозний Війська Запорозького 1685 – 1702 рр., наказний гетьман Лівобережної України (виконувач обов’язків гетьмана Війська Запорозького) 1687 року (1 тиждень), ктитор чернігівського Єлецького монастиря, він також багато жертвував на потреби інших православних храмів.
Оклад «Євангелія» В.К. Дуніна-Борковського. XVII століття. На лицьовій дошці палітурки «Євангелія», виготовленого на замовлення Василя Касперовича Дуніна-Борковського, середник прикрашений гравірованим розп’яттям, фігурні наріжники – зображеннями євангелістів, вузькі смужки по краях дошки скромно орнаментовані. Угорі й унизу над і під розп’яттям розміщені рельєфні голівки херувимів. Нижня дошка має ще простіші прикраси та невигадливу композицію. В овальному медальйоні в центрі вигравірувано зображення Богоматері Покрови, а по кутах у колах – святителі. Експонується в Чернігівському обласному історичному музеї імені В.В. Тарновського. Джерело – https://myguidebook.ru/b/book/1275453012/3. Фото без змін
Цікавий потир із чернігівського Спаського собору, виготовлений на замовлення В.К. Дуніна-Борковського 1683 року. Це один із найцікавіших потирів. Його висота – 33 см. На позолоченій чаші потира зовні знаходиться ажурна, з орнаментів у стилі бароко, сітка, у картушах якої вигравіювані зображення святих і герб замовника; їхній малюнок – упевнений і витончений, а виконання – майстерне.
Потир. 1683 рік. Експонується в Чернігівському обласному історичному музеї імені В.В. Тарновського. Джерело – https://myguidebook.ru/b/book/1275453012/3. Фото без змін
На основі ніжки потира, у прямокутних картушах, у невисокому рельєфі подано шість сцен із циклу «Страсті Христові». Цьому потиру за стилем близька чаша (укр. келих) із чернігівської Благовіщенської церкви, виготовлена в Данцигу (нім. Danzig, нині Гданськ (пол. Gdańsk), нині місто, адміністративний центр Поморського воєводства Польщі) майстром «С.S.» на замовлення В.К. Дуніна-Борковського. Подібні твори свідчать про зв’язки українського ювелірного мистецтва із західноєвропейським.
Водночас народні перекази свідчать і про інше. Про полковника, який жив у великому маєтку в передмісті Чернігова Бобровиці, розповідали, що він вів гулящий спосіб життя, відбирав землі й майно у своїх противників і навіть водився з нечистою силою. Також у народі розповідали, що він був відлюдником, на вулиці з’являвся рідко, всі наради з підлеглими проводив увечері або вночі, до церкви не ходив. Любив познущатися зі своїх селян, особливо над дівчатами й молодими жінками.
З роками наближені стали помічати, що в їхнього господаря стають надто великими долоні, рот, з якого замість зубів видно ікла. Йому було важко сідати, тому що розпухлі коліна викликали нестерпний біль. Вночі він пересувався по маєтку, як привид.
Опис страждань від болю та змін у вигляді Василя Дуніна-Борковського дозволили сучасним вченим-медикам дійти висновку, що він страждав на акромегалію (від грец. ἄκρος – кінцівка і грец. μέγας – великий). Ця хвороба характеризується диспропорційним ростом кісток скелета, м’яких тканин і внутрішніх органів і супроводжується непропорційним збільшенням (розширенням і потовщенням) кистей, стоп, черепа, особливо його лицевої частини. При акромегалії порушуються функції ендокринних залоз: підшлункової, статевої, щитоподібної та нирок.
Вигляд хворого на акромегалію людини змінюється повільно, і це помічає не хворий, а люди навколо нього. Відбувається збільшення виступних частин обличчя: надбрівних дуг, виличних кісток, нижньої щелепи, проміжків між зубами, також розростаються м’які тканини – збільшуються ніс, губи, підборіддя, вуха, а шкіра утворює грубі зморшки на обличчі й голові, особливо на щоках, лобі та потилиці, стає низьким голос. Збільшуються – обсяг грудної клітки, ріст волосся на тулубі та кінцівках. Хворі скаржаться на слабкість, втомлюваність, головний біль, зумовлений підвищенням внутрішньочерепного тиску, ослаблення розумових здібностей, зниження гостроти зору, на біль у суглобах, відчуття оніміння кінцівок і порушення сну, у чоловіків хвороба часто призводить до статевого безсилля. Надмірна пітливість – зумовлена збільшенням потових залоз і посиленням обміну речовин. Хворого вражає деформівний остеоартроз, який особливо виражений у великих суглобах, його вторинний розвиток відбувається внаслідок розростання кісткової тканини й деформацій суглобів, під дією ваги. Причини підвищеної смертності при акромегалії: ураження судин головного мозку, хвороби серця та легень. Крім того, при акромегалії підвищений ризик поліпозу та раку товстої кишки.
Василь Касперович Дунін-Борковський помер 4 березня 1702 року в Бобровицькому маєтку. Він був урочисто похований 7 березня 1702 року в Успенському соборі Єлецького монастиря, з почестями, властивими генеральному обозному Війська Запорозького, з правого боку вхідної головної арки, що веде з притвору до собору. У стіну храму над похованням вмурували портрет покійного на повний зріст, а під ним велику посріблену мідну плиту з вигравіруваною епітафією, написаною архієпископом Чернігівським і Новгород-Сіверським Іоанном (у миру – Іван Максимович Васильківський, або Іван Максимович), на якій були перелічені пожертвування покійного.
За звичаями того часу над могилою на стіні малювали або встановлювали портрет померлого. Такий портрет Василя Касперовича Дуніна-Борковського, висів праворуч від надгробка. Нині портрет експонується в Чернігівському обласному художньому музеї імені Григорія Галагана (укр. Чернігівський обласний художній музей імені Григорія Галагана), і є одним із найцікавіших творів українського живопису початку XVIII століття, у якому мистецтвознавці бачать поєднання традицій іконопису та парадного портрета. Як ікона, він виконаний темперою на дошці, а композиційно наближається до європейських парадних портретів вельмож, хоча й у трактуванні обличчя відчувається іконописний вплив.
Один із двох портретів В.К. Дуніна-Борковського. Невідомий чернігівський художник. Кінець XVII – початок XVIII ст. Чернігівський обласний художній музей імені Григорія Галагана. Джерело – https://we.org.ua/mistychna-ukrayina/ukrayinskyj-drakula-graf-vasyl-dunin-borkovskyj/. Суспільне надбання. Фото без змін
Постать покійного нерухома й велична, обличчя зі зосередженими очима й щільно стиснутими губами, осяяне внутрішнім світлом, має підкреслено індивідуальні риси. Це ідеалізований портрет не стільки пихатого й марнославного воїна-переможця, скільки шанованої богобоязливої людини, яка не шкодувала коштів на Божі храми. Це підкреслюється тим, що у верхній частині портрета, крім герба, зображена Єлецька ікона Божої Матері – такого на портретах того часу не було. Одяг покійного та інтер’єр приміщення намальовані в традиціях барокового портретного живопису: жупан з накидкою, скатертина на столі, піхви шаблі – усе вкрите різноманітними геометричними й рослинними візерунками. Вражає розкіш і багатство фарб. Цей портрет явний витвір доби бароко – декоративний, урочистий, радісний для ока фарбами й водночас звеличує людину, якій він присвячений.
1717 року, через 15 років після смерті В.К. Дуніна-Борковського, плита на місці поховання генерального обозного з невідомої причини була замінена на іншу. Можливо, плита була якимось чином пошкоджена або причина була в тексті першої епітафії, який треба було замінити.
За однією з версій у тексті першої епітафії, написаної архієпископом Іоанном, була згадка про «зрадника» гетьмана Івана Степановича Мазепу і саме це послужило причиною її заміни:
«В год Господен тысящный и семсотный вторий,
От временной сей жизни в небесние двори,
Марта дня четвертого духом преселися,
А зде в храме Успенском телом положися
…
Всегда царем и вождям служаше без лести.
Первый би по гетману праведно славимый,
Всим бо бяше любезен делами своими,
…
Погребен в храме, в немже пречиста Дева
Славися успением и по смерти жива».
В епітафії згадано внесок генерального обозного у відновлення храму, який ототожнюється зі Спасо-Преображенським собором:
«Церьковь соборна через брань бяше опустела,
Его тщанием вскоре сотворися цела».
Згідно з текстом епітафії, дерев’яна Благовіщенська церква була споруджена коштом В.К. Дуніна-Борковського:
«…его память храм Благовещенский,
Их же создав оукраи иконами зело».
1814 року з ініціативи архієпископа Чернігівського і Ніжинського Михаїла (у миру – Матвій Михайлович Десницький) було розроблено проєкт внутрішнього розпису Спасо-Преображенського собору, то передбачалося: «на втором простенке изобразить черниговского полковника и войск запорожских генерального обозного Василия Андреевича Дунин-Борковского с надписью, что этот благочестивый и ревностный христолюбец обустроил в граде семь новых храмов Божиих и восстанавливал пришедшие в упадок; возобновил святолепно и этот всемилостивого Спаса храм и богатой утварью наделил в 1672 и 1685 годах» (Иловайский П.И. Черниговская старина по преданиям и легендам. – Чернигов: Типография губернского правления, 1898. – С. 37). Однак проєкт так і не був реалізований.
Ім’я Василя Касперовича Дуніна-Борковського пов’язане з легендою, яку записали у 2-й половині XIX століття український і російський філолог, етнограф, історик Михайло Олександрович Максимович (укр. Михайло Олександрович Максимович, помер 1873 року) і російський етнограф Петро Саввич Єфименко (помер 1908 року). Ця ж легенда згадана українським істориком і етнографом Миколою Андрійовичем Маркевичем (укр. Микола Андрійович Маркевич, помер 1860 року) у книзі «Обычаи, поверья, кухня и напитки малороссиян», виданій 1860 року в Києві.
У різних інтерпретаціях у легенді викладаються такі події. Нібито через пів року після смерті генерального обозного наприкінці 1702 року в околицях Чернігова почалася серія дивних смертей. З цього приводу навіть було проведено спеціальне слідство, яке встановило, що за рік зникло безвісти 30 людей і померло «смертию немочной» (недокрів’я – анемія) близько 20 людей. Здавалося, що хтось ходить уночі й п’є кров випадкових перехожих. Хтось пустив чутку, що винен у всьому – вурдалак (вампір) Дунін-Борковський.
Почали поширюватися чутки, що щоночі підіймався генеральний обозний з могили, і в кареті, запряженій шістьма вороними кіньми, у супроводі мертвих слуг і гайдуків, мчав до родового маєтку Дуніних-Борковських у Бобровиці, який розташовувався на Чорній кручі над Десною. Там мрець обходив свою садибу, наводячи при цьому жах на слуг і домочадців, потім до ранку влаштовував гучне застілля. Перед першими півнями він зупинявся біля старого колодязя, вказував на нього перстом, а потім зникав після півнячого крику. Цікаво, що коли з часом колодязь розкопали, знайшли підземний хід, який вів у маленьку кімнату. У ній стояла порожня труна, а на столі лежали залишки книги, обтягнутої чорною шкірою.
Нарешті родичі, вдова покійного Марія Василівна, і жителі Чернігова звернулися по допомогу до церкви. Коли пізно вночі примарна карета знову з’явилася у воротах Єлецької обителі й помчала до Чорної кручі, біля Червоного мосту (укр. Червоний міст, один з перших мостів Чернігова, збудований 1783 року) через Стрижень їй вийшла назустріч процесія священників і мирян на чолі з архієпископом Іоанном (у миру – Іван Максимович Васильківський, або Іван Максимович, архієпископ Чернігівський і Новгород-Сіверський до 1712 року). Процесія й привид зустрілися на середині мосту, архієпископ перекрив хрестом шлях кареті. Міст зруйнувався, і Дунін-Борковський разом зі свитою зник у водах Стрижня, а карета попливла сірим туманом над річкою і незабаром розчинилася в повітрі.
Згідно з легендою вранці наступного дня гробницю Василя Касперовича Дуніна-Борковського в Успенському соборі розкрили. Небіжчик лежав у труні як живий, рум’яний і з «димною люлькою в зубах». Архієпископ Іоанн нібито розпорядився вбити в груди генерального обозного осиковий кіл. Після цього труну з тілом із собору вилучили й закопали його в родовому маєтку Дуніних-Борковських, Борковці (укр. Бірківка, нині село в Корюківському районі Чернігівської області, відстань до Чернігова по прямій – 49 км), на березі Десни, за іншою інтерпретацією легенди в Бобровиці, поблизу Чернігова на березі Десни, що більш імовірно. Тієї ж ночі над містом розігралася небаченої сили гроза, річка вийшла з берегів, повінь затопила й знищила могилу генерального обозного.
Російський і український історик, геральдист, генеалог Вадим Львович Модзалевський (укр. Вадим Львович Модзалевський, помер 1920 року) і російський географ, культуролог Петро Миколайович Савицький (помер 1968 року) писали 1914 року, що: «Його надгробна дошка збереглася всередині Єлецького собору – недалеко від входу. Це срібна дошка, прикрашена прекрасною гравюрою, виконаною духом самого пишного бароко».
Надгробна плита з епітафією, складеною архієпископом Чернігівським і Новгород-Сіверським Іоанном зберігалася в Успенському соборі до 1920-х років, потім втрачена, відома лише за описами.