ПІВДЕННА ПРИБУДОВА (КАПЕЛА)
Південна прибудова біля південно-східного кута Спасо-Преображенського собору, не збереглася.
Південний фасад собору. Аерофотозйомка М.А. Сотнікова (укр. М.О. Сотнікова), 2015 рік. Джерело – «Пам’ятки монументальної архітектури Північного Лівобережжя України ХІ–ХІІІ ст». Фото без змін
Прибудова датується серединою XI століття й, найімовірніше, добудовувалася до храму князем Святославом Ярославичем.
У ХVІІ столітті права середньовічна прибудова храму була реконструйована з рівня нижніх шарів кладки, і капела, згідно з російським істориком Лівобережної України Афанасієм Филимоновичем Шафонським (помер 1811 року), була освячена на честь Трьох Святителів.
Судячи із зображень на «Абрисі Чернігівському», датованому 1706 роком, і на плані міста 1751 року, у 1-й половині ХVІІІ століття південна капела утворювала єдине ціле з південною галереєю собору й становила одноярусне приміщення, перекрите односхилим дахом.
Спаський собор. Фрагмент копії плану «Абрису Чернігівського», 1706 рік. Джерело – Чернігівський обласний історичний музей імені В.В. Тарновського, ВСП 579/1. «Пам’ятки монументальної архітектури Північного Лівобережжя України ХІ–ХІІІ ст». Фото без змін
Фрагмент плану Чернігова 1751 року із зображенням Спаського собору – унизу. Джерело – https://epub.chnpu.edu.ua/jspui/bitstream/123456789/6118/1/%d0%a1%d0%bf%d0%b0%d1%81%d0%be-%20%d0%9f%d1%80%d0%b5%d0%be%d0%b1%d1%80%d0%b0%d0%b6%d0%b5%d0%bd%d1%81%d0%ba%d0%b8%d0%b9%20%d1%81%d0%be%d0%b1%d0%be%d1%80%20%d0%b2%20%d0%a7%d0%b5%d1%80%d0%bd%d0%b8%d0%b3%d0%be%d0%b2%d0%b5%20%d0%b2%20%d1%81%d0%b2%d0%b5%d1%82%d0%b5%20%d0%bf%d0%be%d1%81%d0%bb%d0%b5%d0%b4%d0%bd%d0%b8%d1%85%20%d0%b0%d1%80%d1%85%d0%b8%d1%82%d0%b5%d0%ba%d1%82%d1%83%d1%80%d0%bd%d0%be-%d0%b0%d1%80%d1%85%d0%b5%d0%be%d0%bb%d0%be%d0%b3%d0%b8%d1%87%d0%b5%d1%81%d0%ba%d0%b8%d1%85%20%d0%b8%d1%81%d1%81%d0%bb%d0%b5%d0%b4%d0%be%d0%b2%d0%b0%d0%bd%d0%b8%d0%b9.pdf. Фото без змін
Капела перебувала у використанні, згідно з російським, радянським істориком Михайлом Миколайовичем Бережковим (помер 1932 року), принаймні до пожежі 1750 року, а 1770 року прибудови собору розібрали. У 1780-х роках поховання в капелі були пограбовані, кістки розкидані.
1899 року залишки стін і фундаменти південної прибудови в кількох місцях були пробиті, коли до Спаського собору підводили систему опалення.
Біля південного фасаду собору. Фото 21 вересня 2020 року. Автор – Angloman
Історія дослідження прибудови. 1881 року російський архітектор, археолог Андрій Михайлович Павлінов провів перше архітектурно-археологічне дослідження собору. Археологічно були досліджені північна та південна прибудови до собору. На той час навколо собору ще зберігалися руїни цих споруд. Так, А.М. Павлінов повідомляв, що біля південного фасаду видно залишки стін, які «зі сходу закруглюються подібно вівтарям храму, і розділяються впоперек двома стінками».
Давній Спаський храм. План-реконструкція А.М. Павлінова. Джерело – Павлинов А.М. История русской архитектуры. – Москва, 1894. – С. 13. Фото без змін
На складеному А.М. Павліновим плані-реконструкції можна побачити, що з двох боків від апсид храму позначені невеликі приділи, а біля бічних фасадів – галереї.
1923 року російський, український і радянський історик Микола Омелянович Макаренко біля південного фасаду собору виявив фундаменти прибудови. Дослідник, обережно, відніс її будівництво до «князівського часу», але в нього трапляється і конкретніше припущення – кінець XII століття.
Як писав М.О. Макаренко, під час розкопок уже не робоча на той момент труба системи опалення, підведена до собору 1899 року від ємності, розміщеної в південно-східному куті кладовища, завадила йому повністю дослідити залишки давньої південної прибудови.
Під час дослідження прибудови М.О. Макаренко зазначив: «Щоб прокласти цю трубу, викопано рів, проломивши не потрібну широку діру (завширшки 0,6-1 метра) у стіні колишньої апсиди прибудови … і знищивши майже до краю північну стіну прибудови. Через таке руйнування нелегко було виявити повною мірою деякі окремі конструктивні деталі нашої прибудови». На плані в його монографії видно, що лише південна частина прибудови була розкрита до рівня материка. Північну частину, між трубою та стіною собору, розкрили лише до рівня труби.
За М.О. Макаренком, довжина внутрішнього простору прибудови з апсидою становила – 7,25 метра, без апсиди – 4,15 метра. Північна стіна прибудови, прибудована впритул до Спаського собору, була зруйнована майже повністю. За словами М.О. Макаренка, на момент його розкопок від північної стіни збереглося лише хаотичне скупчення будівельного сміття й окремі ділянки кладки.
У щілині між каменями фундаменту дослідники знайшли захований скарб речей XIII століття – срібні жіночі прикраси: два браслети та сережки-підвіски, і одну монетну гривну.
1923 року в кладці південної стіни прибудови, в її західній частині, були виявлені залишки давньоруської ніші-аркосолію (5).
У південній прибудові було виявлено лише одне поховання в напівзруйнованій цегляній гробниці. М.О. Макаренко зазначив, що гробниця збудована з великої червоної цегли (формат не вказано) і перекрита коробовим склепінням. Гробниця була вбудована у внутрішній простір капели паралельно її стінам. На її дні збереглися останки двох зміщених з місця скелетів, на думку дослідника, чоловіка та жінки. В одного з померлих на рівні грудної клітки знайдено двадцять три срібні «ґудзики кулястої форми».
1992 року український, російський, радянський історик-мистецтвознавець Василь Григорович Пуцко та український археолог Володимир Петрович Коваленко, на підставі повідомлення А.Ф. Шафонського про присвяту Північної капели собору Покрову Богородиці, відносили обидві первісні прибудови до XII століття й вважали ранішою південну прибудову, а пізнішою – північну.
2012 року під керівництвом українського археолога Олени Євгеніївни Черненко було проведено дослідження південної прибудови (Розкоп 2, площа розкопу – 70 м², 10 × 7 метрів). У ході робіт було з’ясовано, що розчищення кладки прибудови під час розкопок 1923 року не було завершене. Зокрема, у щілинах між рядами цегли залишився недоторканий ґрунт. Заглиблення проводилося відповідно до глибини розкопу 1923 року – вздовж зовнішнього периметра стін до рівня обрізу фундаментів прибудови, а в її внутрішньому просторі – до рівня материка. Вдалося виявити фрагменти кераміки XI століття, уламок іконки зі сланцю – збереглося зображення лівого боку та руки людини в захисному обладунку й плащі, з мечем на поясі, і конгломерат золотої мішури – залишки парчі.
Загальний вигляд прибудови з північного сходу. Фото 2012 року. Джерело – Черненко О.Є., Іоаннисян О.М., Новик Т.Г., Зиков П.Л., Торшин Є.М., Йолшин Д.Д. Звіт про науково-рятівні археологічні дослідження Спасо-Преображенського собору в Чернігові у 2012 р. // Науковий архів ІА НАНУ. Фонд експедицій (012/218). – Т. І1. – С. 37. – Рис. 39. Фото без змін
Як уже зазначалося, залишки прибудови перетинала труба старої системи опалення 1899 року. Трубу демонтували, що дозволило повністю розкопати залишки прибудови. Як виявилося, простір між трубою та південною стіною собору становила засипка від траншеї під систему опалення. Нижче рівня труби під стіною собору перебувала вертикальна яма, яка, утім, не досягла підошви фундаменту. Її заповнення складалося з шаруватої темно-сірої супіщини (вид ґрунту), що містила фрагменти керамічних посудин давньоруських часів і XVII – XIX ст., дрібні уламки кахлів, шматки залізного дроту тощо. Можна припустити, що цю яму викопали, намагаючись підвести трубу під південну стіну собору, проте через значну глибину залягання його фундаментів, 3,6 метра від рівня сучасної поверхні, цей намір виявився нездійсненним. Зрештою траншею перемістили південніше та завели труби опалення до собору по низу південного порталу.
Порівнюючи фотографії 1923 року та стан південної стіни 2012 року, можна помітити, що її інтер’єрна поверхня з моменту попередніх розкопок була сильно зруйнована. У південно-східній частині стіни на відрізку 2,8 м до основи фундаменту знищено ділянку завширшки 20 см. У цьому місці кладка обвалилася всередину приміщення, де збереглася у вигляді завалу цегли-плінфи та каменю. Під цим завалом перебував материковий останець завширшки 40-50 см, на який колись спиралася втрачена частина кладки. Для дослідження фундаментів у цьому місці було закладено зондаж. Як виявилося, фундамент стіни відстояв від її інтер’єрної площини на 25 см. Подібна неузгодженість може свідчити про повторну розбивку споруди перед зведенням стін.
Вид на прибудову із заходу. Фото 2012 року. Джерело – https://epub.chnpu.edu.ua/jspui/bitstream/123456789/6118/1/%d0%a1%d0%bf%d0%b0%d1%81%d0%be-%20%d0%9f%d1%80%d0%b5%d0%be%d0%b1%d1%80%d0%b0%d0%b6%d0%b5%d0%bd%d1%81%d0%ba%d0%b8%d0%b9%20%d1%81%d0%be%d0%b1%d0%be%d1%80%20%d0%b2%20%d0%a7%d0%b5%d1%80%d0%bd%d0%b8%d0%b3%d0%be%d0%b2%d0%b5%20%d0%b2%20%d1%81%d0%b2%d0%b5%d1%82%d0%b5%20%d0%bf%d0%be%d1%81%d0%bb%d0%b5%d0%b4%d0%bd%d0%b8%d1%85%20%d0%b0%d1%80%d1%85%d0%b8%d1%82%d0%b5%d0%ba%d1%82%d1%83%d1%80%d0%bd%d0%be-%d0%b0%d1%80%d1%85%d0%b5%d0%be%d0%bb%d0%be%d0%b3%d0%b8%d1%87%d0%b5%d1%81%d0%ba%d0%b8%d1%85%20%d0%b8%d1%81%d1%81%d0%bb%d0%b5%d0%b4%d0%be%d0%b2%d0%b0%d0%bd%d0%b8%d0%b9.pdf. Фото без змін
Апсида прибудови була сильно пошкоджена, траншея під трубу опалення розділила її на дві частини – північну та південну. У північній частині збереглися залишки двох рядів давньої кладки з цегли-плінфи, у південній – залишки одного ряду. Вище цього рівня апсида була переложена в ХVІІ столітті. Збереглося до 4 рядів ремонтної кладки на вапняно-піщаному розчині біло-сірого кольору, з великими фракціями вапна. У кладці повторно використовували як старі матеріали, напевно, із цієї ж прибудови: плінфа, блоки пісковику зі слідами давнього розчину на поверхні, так і цегла-пальчатка. Сліди ремонтної кладки з використанням цегли-пальчатки виявлені й на південній стіні. У всіх згаданих випадках було використано пальчатку формату 29-30 × 19-20 × 6-6,5 см, таку саму, як і в ремонтній кладці Північної капели.
Слід зазначити неузгодженість абрису первісних нижніх і верхніх, переложених у XVII столітті, шарів кладки апсиди. У Північній капелі такої неузгодженості немає. Можливо, це пов’язано з тим, що Південна капела потребувала на час відновлення серйознішого ремонту. Первісний вхід до прибудови виявився замурованим.
У ході досліджень 2012 року було відзначено, що технологічні характеристики кладки та будівельні матеріали Південної прибудови відрізняються як від Спаського собору, так і від Північної прибудови. Характер цегли-плінфи, так само як і будівельна техніка, дозволяють датувати її не раніше ніж серединою XI століття, найімовірніше – часом князювання Святослава Ярославича.
На думку Олени Євгеніївни Черненко, виходячи з датування прибудови, є певні підстави вважати її усипальницею князя Святослава Ярославича. Відомо, що він завершив свій життєвий шлях як великий князь Київський, проте поховали його в Чернігові. Очевидно, згідно з дослідницею архітектурного декору та прикладного мистецтва Київської Русі Єлизаветою Іванівною Архиповою, про свою усипальницю князь подбав заздалегідь, ще будучи чернігівським князем.
Російський історик архітектури Олег Михайлович Іоаннісян відносить Південну прибудову до часу невдовзі після закінчення будівництва храму – до 2-ї половини XI століття.
На момент досліджень 2012 року кладка напівзруйнованої гробниці, знайденої 1923 року, не збереглася. Але, зважаючи на використання в конструкції гробниці крупноформатної цегли, згідно з М.О. Макаренком, її побудову можна віднести до XVIII століття, тобто до часу, коли така цегла використовувалася в регіоні. Будівельна історія південної прибудови, докорінно реконструйованої в XVII столітті й закинутої з 2-ї половини ХVІІІ століття, на думку Є.Є. Черненко, дозволяє говорити про достовірність зазначеного датування.
Інших поховань у південній прибудові виявлено не було, що й не дивно, зважаючи на стан її збереженості: уже після демонтажу капели її внутрішній простір було фактично знищено внаслідок проходу через неї пристрою системи опалення собору 1899 року.
Під час дослідження Південної прибудови були виявлені сліди південного притвору (або портика).
Опис прибудови. Це була невелика, прямокутна споруда з однією апсидою, розміром 6,7 (з апсидою – 9,5) × 6,3 метра. Розмір її внутрішнього простору становив 5,7 (з апсидою – 7,5) × 3,4 метра.
Вид прибудови з південного заходу. Фото 2012 року. Джерело – https://epub.chnpu.edu.ua/jspui/bitstream/123456789/6115/1/%d0%9f%d1%80%d0%be%20%d0%bc%d1%96%d1%81%d1%86%d0%b5%20%d0%b7%d0%bd%d0%b0%d1%85%d0%be%d0%b4%d0%b6%d0%b5%d0%bd%d0%bd%d1%8f%20%d0%ba%d0%bd%d1%8f%d0%b7%d1%96%d0%b2%d1%81%d1%8c%d0%ba%d0%b8%d1%85%20%d0%bf%d0%be%d1%85%d0%be%d0%b2%d0%b0%d0%bd%d1%8c%20%d1%83%20%20%d1%87%d0%b5%d1%80%d0%bd%d1%96%d0%b3%d1%96%d0%b2%d1%81%d1%8c%d0%ba%d0%be%d0%bc%d1%83%20%d0%a1%d0%bf%d0%b0%d1%81%d0%be-%d0%9f%d1%80%d0%b5%d0%be%d0%b1%d1%80%d0%b0%d0%b6%d0%b5%d0%bd%d1%81%d1%8c%d0%ba%d0%be%d0%bc%d1%83%20%d1%81%d0%be%d0%b1%d0%be%d1%80%d1%96.pdf. Фото без змін
Товщина південної стіни прибудови – 1,4 метра, західної – 1,2 метра. Меншими за товщиною були прибудована впритул до собору північна стіна – 1 метр і стіна апсиди – 1,2 метра.
Фундаменти прибудови складені з булиги (пісковик), залитої цем’янковим розчином, без перев’язі з фундаментами храму. Його підошва впущена в материк на 50 см. В основі фундаментів південної, північної та західної стін прибудови збереглися сліди поздовжніх лежнів – у вигляді порожнин із відбитками деревних волокон на поверхні, з розколотих колод діаметром близько 20 см, засипаних щебенем (пісковиком) і залитих цем’янковим розчином. Фундамент апсиди споруджений із булиги, залитої цем’янковим розчином. На відміну від фундаментів стін, він стояв безпосередньо на материку. Підошва фундаменту перекривала залишки котлованів більш ранніх споруд, врізаних у материк на глибину до 60 см. Їхнє заповнення було насичене вуглинками. Кладка з бутових каменів із включенням плінфи виконана дуже неякісно.
Основний об’єм прибудови, судячи з усього, був складений у техніці змішаної кладки («opus mixtum»). Стінова кладка збереглася на висоту до 30 см від обрізу фундаменту. Фундамент перекритий рядом нерівних, злегка підтесаних блоків пісковику на цем’янковому розчині. Найімовірніше, цей ряд слугував цоколем і перебував вище за давній рівень землі часу будівництва прибудови. Над цоколем вціліло від 2 до 7 рядів кладки з плінфи: нижні заповнюють проміжки між виступаючими вгору блоками цоколя, а верхні утворюють єдиний пояс. У кладці добре простежуються горизонтальні та вертикальні шви, що відповідають перервам у будівельному циклі. Свідчення можливої зупинки будівництва можна відзначити й у кладці ніші-аркосолію.
Плінфа, зафіксована на первісному місці в кладці стін, жовто-рожева і жовта, з рожевуватими прошарками, що утворилися під дією високої температури в процесі випалу, формату 23-28 × 3,2-4,5 см. Траплялися також окремі тонкі, 2-3 см, завширшки 22,5-27,5 см плінфи рожевого кольору, схожі на плінфу з кладки Спаського собору. Розчин Південної прибудови не такий щільний, як у північній. Він пухкіший і відрізняється за складом: містить у заповнювачі домішки дрібнозернистої залізистої цем’янки та великозернисту цем’янку, аналогічну, за висновком технолога-реставратора Юлії Миколаївни Стріленко, плінфі Іллінської церкви та Борисоглібського собору. Знаки на плінфі відсутні.
Апсиду від основного простору відокремлюють два розташовані один навпроти одного простінки («стовпи») – що прилягають впритул до північної та південної стін прибудови. У плані їхній розмір, відповідно: 1,3 × 1,2 метра та 1,6 × 1,4 метра. Північний простінок зберігся на висоту 85 см від підошви, а південний – 1,25 метра. Вони споруджені в техніці рівношарової кладки («opus isodus») з плінфи на цем’янковому розчині. Ряди кладки покладені недбало, у них використано як цілу плінфу, так і її уламки. Простінки встановлені на материку та перекривають залишки котловану більш раннього об’єкта. В їхній основі перебуває шар щебеню, залитого цем’янковим розчином. Використана в кладці простінків плінфа жовтого кольору, переважно – 32-34,5 × 27-28 × 3-3,5 см. На багатьох плінфах є різноманітні знаки – у вигляді рисок, «воронячої лапи», тризубів. Ці знаки мають аналоги серед знаків на плінфах церкви-усипальниці, розкопаної українським археологом Володимиром Петровичем Коваленком і радянським істориком архітектури, археологом Павлом Олександровичем Раппопортом на північно-східній ділянці чернігівського Детинця 1986 року. Схожий і формат плінфи. Кладка простінків і кладка прибудови не перев’язані між собою, і відрізняються як за матеріалами – плінфа й розчин, так і за будівельною технікою. Це свідчить про реконструкцію прибудови в домонгольський період.
Слід зазначити, що 1923 року в інтер’єрі прибудови були відзначені залишки ще однієї конструкції з плінфи. Західніше південного простінка в стіні був виступ, прийнятий М.О. Макаренком за залишки другої поперечної стінки. Цей виступ можна побачити на фотографії, поміщеній у публікації матеріалів робіт 1923 року. До 2012 року він не зберігся. Вцілів лише материковий останець, що перебував у його основі, у плані наближений до прямокутника розміром 81 × 41 см. Проте в основі південної стіни на прилеглій до останця ділянці виступають окремі блоки каменю. Це свідчить про існування тут колись конструкції, кладка якої була перев’язана з кладкою стіни.
Усі поверхні стінової кладки прибудови сильно пошкоджені: торці плінф сколоті, є численні вибоїни. Зважаючи на це, говорити про первісне оформлення споруди складно. На плані, поміщеному в книзі М.О. Макаренка, на південному фасаді прибудови чітко зображено дві пласкі одноуступчасті лізени (лопатки). Вони розташовуються в її південно-західному та південно-східному, у місці примикання апсиди, кутах споруди. Додатково на загальному плані собору показано, що західна лізена Південної прибудови з’єднується без закрестій з такою ж лізеною, розташованою на її західному фасаді. Загальне розташування лізен не відповідало членуванню південного фасаду Спаського храму.
До теперішнього часу вціліли залишки східної лізени прибудови. При цьому фундамент стіни не має відповідних розширень по кутах споруди, які могли б слугувати опорою для лізен. Таким чином, кутові лізени не мали під собою фундаменту.
У ході прибудови до Південної прибудови галереї первісний вхід із західного боку було переділано. 1923 року в кладці західної стіни було зафіксовано «врізку» в товщу стіни на 20 см. М.О. Макаренко вважав, що це – поріг, що відповідає рівню підлоги прибудови. Перевірити ці дані в наш час, на жаль, неможливо через значне руйнування західної стіни, що відбулося вже після розкопок 1923 року. Проте в її товщі, на 1,17 метра від північно-західного внутрішнього кута прибудови, дійсно зберігся ділянка вертикальної загладженої поверхні. Це можуть бути залишки обмазки північного укосу дверного прорізу. Тоді, якщо портал розташовувався на центральній осі споруди, його ширина становила 1,1 метра. Що ж до підлоги, то вона не збереглася, проблематично навіть установити, на якому рівні вона перебувала.