ІСТОРІЯ ЦЕРКВИ ДО 1936 РОКУ
Десятинна церква, «кам’яна церква святої Богородиці», була закладена в 989 році великим князем Київським Володимиром I Святославичем: «Посемь же Володимер живяше в законе хрестьянсте, помысли создати церковь пресвятыя Богородица и послав приведе мастеры от Грек». Різні списки «Повісті минулих літ» відносять закладення церкви до різних дат. У Лаврентіївському літописі про цю подію розповідається під 6497 (989) роком, в Іпатіївському літописі той самий текст читається під 6499 (991) роком. До 991 року закладення церкви відносять також Літописець Переяславля-Суздальського, Софійський перший, Єрмолінський, Львівський, Типографський, Воскресенський, Густинський літописи та Рогозький літописець. У Никонівському літописі закладення храму віднесено до 6501 (993) року, у Новгородському третьому літописі – до 6498 (990) року.
Князь Володимир під час закладення наріжного каменя в присутності митрополита Київського і всієї Русі Леонтія, єпископів грецьких і руських, бояр і незліченного народу промовив: «Даю церкві цій святої Богородиці від майна мого й від міст моїх десяту частину». Церкву будували руські та грецькі зодчі 6 років як кафедральний собор. На час свого будівництва вона була найбільшим київським храмом. Після завершення робіт, згідно з літописом, церква була прикрашена іконами, коштовними посудинами та хрестами, які Володимир вивіз із Корсуня (Херсонеса Таврійського) (нині Гагарінський район міста Севастополя, Крим). Храму були передані мощі священномученика Климента I, папи Римського, утопленого в Корсуні.
12(25) травня 995 (6503) року церкву урочисто освятили. Князь Володимир, який любив усе робити з розмахом, «створи праздник велик в ть день бояром и старцем градским, и убогим раздая именья много». Цю дату обґрунтував російський історик Олексій Олександрович Шахматов (помер у 1920 році), спираючись на дані «Пам’яті й похвали князю Володимиру» (1040-ві роки). Він указував на те, що за свідченням проложної статті освячення церкви Богородиці відбулося 12 травня, а 12 травня припадало на неділю саме в 6503, а не в 6504 році. О.О. Шахматов вважав безсумнівним, що освячення нового храму було приурочене до недільного дня.
Першим настоятелем Десятинної церкви був один із «корсунських попів» Володимира – Анастас Корсунянин, якому, згідно з літописом, у 996 році князь Володимир доручив збір церковної десятини.
Десятинна церква вже з найперших років свого існування виступає як князівська усипальня. У 1007 році сюди були перенесені останки княгині Ольги. У саркофагах були поховані дружина великого князя Володимира Святославича, візантійська царівна Анна, яка померла в 1011/1012 році, потім і сам Володимир, який помер у 1015 році.
У 1017 році церква постраждала від великої пожежі в Києві. Про цю подію в Лаврентіївському літописі під 6525 роком сказано: «Ярослав йде в Киев, и погоре(ша) церкви».
У 1-й третині XII століття, точна дата невідома, церква зазнала значного ремонту, не згаданого в літописі. У цей час був повністю перебудований південно-західний кут храму, перед західним фасадом з’явився потужний пілон, що підпирав стіну. Ці заходи, найімовірніше, були відновленням храму після часткового обвалення внаслідок землетрусу.
Під 6547 (1039) роком Лаврентіївський літопис повідомляє: «священа бысть церкы святые Богородиця, юже созда Володимир, отець Ярославль» митрополитом Київським і всієї Русі Феопемптом (давньогрец. Ὁ μητροπολίτης Θεόπεμπτος, близько 1037 – 1049 рр.), причина повторного освячення достеменно невідома. У XIX столітті висловлювалися припущення, що після пожежі в Києві в 1017 році церква зазнала значної перебудови. Деякі сучасні історики їх заперечують, вважаючи це недостатньою причиною. Радянський і російський філолог Михайло Федорович Мур’янов (помер у 1995 році) вважав, що підставою другого освячення міг стати єретичний або язичницький акт, але достовірнішою причиною нині вважають установлення святкування щорічного оновлення храму, характерного для візантійської традиції, яке включало обряд освячення. Цю версію запропонував російський історик, археолог Олександр Євгенович Мусін. Існує й інша думка, що повторне освячення могло бути спричинене недотриманням візантійських канонів під час першого освячення. За іншою версією, до 1037 року Київська митрополія підпорядковувалася Охридській кафедрі, а не Константинопольському Царгородському патріархату, але до 1037 року становище змінилося, візантійці зміцнили свої позиції на Русі. І якщо митрополит Феопемпт негайно взявся за переосвячення Десятинної церкви, то, найімовірніше, до 1037 року в Константинополі вважали християн, які освятили в 995 році Десятинну церкву, єретиками. Починаючи з появи в Києві митрополита Феопемпта, Церкву Русі протягом усього домонгольського періоду очолювали майже виключно греки, яких призначали на Київську кафедру Константинопольські патріархи. Л.Є. Махновець відносить освячення церкви до щойно збудованої – Церкви Успіння Богородиці.
У 1044 році за розпорядженням великого князя Ярослава «Мудрого» останки його дядьків Ярополка та Олега Святославичів були викопані, охрещені й покладені в Десятинній церкві.
У 1078 році в Десятинній церкві був похований убитий у бою великий князь Ізяслав I Ярославич. Л.Є. Махновець ставив це під сумнів і вважав, що князь був похований у Церкві Успіння Богородиці.
У 1093 році в Десятинній церкві був похований князь Ростислав Мстиславич.
12 березня 1169 року Київ був узятий і пограбований військами князя Владимиро-Суздальського (див. Російська Федерація) Андрія Юрійовича «Боголюбського», під командуванням його сина, князя Мстислава Андрійовича; зокрема була жорстоко пограбована й Десятинна церква.
2 січня 1203 року князь Рюрик Ростиславич у союзі з Ольговичами й половцями, взявши Київ, піддав місто найжорстокішому пограбуванню. Пограбована була й Десятинна церква.
Обидва наведені вище розгроми обмежувалися, однак, грабунком і руйнуванням внутрішнього оздоблення храму, накопиченого за час його існування. Сама будівля церкви навряд чи зазнавала при цьому істотних пошкоджень.
3 травня 1230 року сильний землетрус.
У грудні 1240 року монгольські орди хана Батия штурмом узяли Київ. Після здачі першої лінії фортечних споруд кияни укріпилися за валами «Міста Володимира», тобто поблизу Десятинної церкви. Удень 6 грудня 1240 року маси людей, рятуючись від монголів, за розповіддю літописця, видерлися «на комары церковные и с товары своими; от тягости повалишася с ними стены церковные». Важко погодитися з таким поясненням причини руйнування храму. Обвалення церкви навряд чи сталося лише від великої кількості людей, які «с товары» видерлися «на комары церковные», тобто на склепіння. Причиною обвалення міг стати й аварійний стан, у якому Десятинна церква перебувала після сильного землетрусу 1230 року. Радянський і український історик архітектури Юрій Сергійович Асєєв (помер у 2005 році) висловлював припущення, що, облягаючи церкву, монголи застосували тут ту саму стінобитну техніку, яка описана під час узяття ними міських стін Києва: «пороком же беспрестани бьющим день и нощь, выбиша стены». Але так чи інакше найдавніша київська кам’яна церква, проіснувавши близько двох із половиною століть, перетворилася на купу руїн.
Майже два століття церква являла собою руїни, оточені купами щебеню, цегли й каменю, які жителі поступово розбирали для господарських потреб.
У XV столітті на руїнах Десятинної церкви була збудована невелика дерев’яна Церква св. Миколая. Деякі вцілілі на той час частини давнього храму були використані для будівництва римсько-католицького кафедрального костелу на Подолі.
На початку XVII століття згадується якась дерев’яна Церква Миколая Десятинного, що належала греко-католикам (уніатам). Можливо, її так назвали на згадку про 6 грудня 1240 року (на святого Миколая), коли хан Батий захопив Київ. Про існування церкви відомо з «Краткого исторического описания Киево-Печерской лавры», виданого в 1795 році, де сказано: «Митрополит Петро Могила, маючи звичай відвідувати святі храми щосуботи, одного разу пішов до церкви святителя Миколая, що залишилася після Батиєвого розорення від великої, званої Десятинною церкви». Український історик Микола Васильович Закревський (помер у 1871 році) поставив цю звістку під сумнів, але пізніші архівні дослідження історика й протоієрея Петра Гавриловича Лебединцева (помер у 1896 році) та історика Церкви Степана Тимофійовича Голубєва (помер у 1920 році) підтвердили цей факт.
За часів митрополита Київського, Галицького і всієї Русі Петра Могили з-під купи руїн давньої Десятинної церкви було видно лише південно-західний кут. Французький військовий інженер і картограф Ґійом Левассер де Боплан (фр. Guillaume Le Vasseur de Beauplan), який із початку 1630-х до 1648 року перебував на польсько-литовській службі переважно на території нинішньої України, у своїх працях пише: «напівзруйновані стіни храму (він помилково називає ці руїни Церквою св. Василія) заввишки від 5 до 6 футів (1,5 – 1,8 метра) вкриті грецькими написами; ці написи вирізані більш ніж за 1400 років перед цим (Ґ. де Боплан, очевидно, вважав, що храм споруджений раніше III століття) на алебастрі, але час майже цілком їх згладив».
У 1635 році з ініціативи митрополита Петра Могили залишки давньої Десятинної церкви були розчищені з-під нашарувань землі. Укладач «Патерика Печерського», митрополит Київський, Галицький і всієї Русі, 4-й екзарх Константинопольського престолу Сильвестр (у миру Стефан Адамович Косов, помер у 1657 році), у передмові писав, що «від давньої Десятинної церкви, розташованої неподалік від колишніх Міських воріт Київських, до часів Петра Могили, у 1635 році, залишалися власне лише руїни, і стоїть частина однієї стіни, що ледь виступає над поверхнею» («Była ta cerkiew wedle Bramy teraznieyszey Kiowskiey, na gorze stoyacey, ale oney, dla spustoszenia częstego Kiowa, mianowicie od Batyja Tatarzyna, ledwo szmat muru wynioslego stoi» (Paterikon, abo Żywoty ss.Oycow Pieczarskich et c.t., w Kijowie, roku 1635, с. 16)). За словами митрополита Сильвестра, Петро Могила «наказав Десятинну церкву пресвятої діви викопати й відкрити денному світлу» («Ten cerkiew Naiswiętszey Panny Dziesiecinną przy bramie Kiowskiey bedacą, teraz z ziemnych ciemności wykopać kazał у swiatłości dniowey wygrzebioną podać» (там само, с. 181)).
Усе це вказує на те, що в 1635 році руїни давньої Десятинної церкви зазнали перших «розкопок». Це були взагалі перші розкопки на території Києва, які, звісно, переслідували аж ніяк не наукові цілі. Однак помилково було б думати, що митрополит Петро Могила хотів розібрати гори щебеню, цегли й каменю лише для того, щоб на місці руїн спорудити нову церкву. Розкопки й реставраційні роботи Петра Могили мали безсумнівний зв’язок із церковно-політичною боротьбою, що розгорнулася в Україні в XVII столітті між православною та греко-католицькою (уніатською) церквами. На доказ своїх прав і привілеїв противники Берестейської унії часто посилалися на давність православної релігії на Русі, що пояснює їхній підвищений інтерес до церковної старовини. Слід зазначити, що Петро Могила мав особливий інтерес до реставрації церков, які на той час пов’язували з діяльністю великого князя Володимира «Великого», – Десятинної, Трьохсвятительської церков і Церкви Спаса на Берестовому. Нині доведено, що дві останні не мають стосунку до будівельної діяльності Володимира, однак не лише в XVII столітті, а й протягом усього XIX століття їх вважали спорудами Володимира «Великого». Усі ці роботи й, зокрема, «розкопки» Десятинної церкви мали на меті підкреслити споконвічність, давність київського православ’я та його східновізантійське походження.
Під час робіт 1635 року в руїнах давньої церкви були виявлені два мармурові саркофаги (1 і 2), які, на думку Петра Могили, належали великому князю Володимиру та його дружині царівні Анні. Череп великого князя передали до Церкви Спаса на Берестовому, у XVIII столітті його перенесли до Успенської церкви Києво-Печерської лаври. Між іншим, у своїх «Описах» Ґійом Левассер де Боплан зазначав, що «в руїнах відкривають гробниці багатьох руських князів».
У 1636 році з ініціативи митрополита Петра Могили дерев’яну церкву розібрали. На очищеному від будівельного сміття майданчику давнього храму, у його південно-західному куті, була закладена невелика Церква Різдва Пресвятої Богородиці (Десятинна церква) на згадку про втрачену святиню (далі в тексті – Церква 1654 року). Частина давніх стін увійшла до нової споруди, зведеної з товстої, квадратної за формою цегли XVII століття, виготовленої в печі. У своєму заповіті Петро Могила, який помер у 1647 році, залишив готівкою тисячу золотих на подальше відновлення Десятинної церкви.
Руїни давньої Десятинної церкви(?). Копія XVIII століття з рисунка голландського живописця й рисувальника Абрагама ван Вестерфельда (нідерл. Abraham van Westerveld) 1651 року. Суспільне надбання. Фото без змін
У 1654 році нову церкву завершили, і після зайняття Києва московським гарнізоном вона була освячена. Можливо, у цей час церкву дещо розширили перебудовою західного притвору за зразком російської «трапези». У храмі знаходилася одна з найдавніших ікон з образом св. Миколая, за переказом, привезена князем Володимиром Святославичем із Корсуня.
Церква 1654 року (праворуч), на фрагменті плану давньої Десятинної церкви К.А. Лохвицького. 1824 рік. Науковий архів Інституту археології Національної академії наук України, ф. 13, Д. 9-б. Джерело – istpravda.com.ua. Суспільне надбання. Фото без змін
Нова церква являла собою в плані видовжений прямокутник із гранчастою апсидою. Середня частина церкви мала вигляд вежі з чотиригранним шатровим верхом, на якому знаходився дерев’яний гранчастий барабан із грушоподібною банею. Із заходу до церкви прилягав дерев’яний притвор, увінчаний другою банею або дзвіницею над ним.
Петро Гаврилович Лебединцев наводить відомості «Росписного списка г. Киева 1700 г.», де серед зробленого за минулі роки вказано: «до неї (кам’яної Десятинної церкви) прибудована трапеза дерев’яна та вгорі приділ святих верховних апостолів Петра й Павла».
Церква 1654 року, вигляд із півночі. Автор – Г.Т. Корчак-Новицький. Джерело – Киевская старина. – 1888. Суспільне надбання. Фото без змін
У 1758 році Церква 1654 року потребувала ремонту. Відновлювальні роботи були проведені під наглядом черниці київського Вознесенського Флорівського монастиря (укр. Вознесенський Флорівський жіночий монастир) Нектарії Долгорукої (у миру – княгиня Наталія Борисівна Долгорукова, померла в 1771 році). У руїнах давньої Десятинної церкви було знайдено два мармурові саркофаги (3 і 4). Під час цих робіт, за свідченням протоієрея київського Софійського собору Іоанна Васильовича Леванди (укр. Іоанн Леванда, помер у 1814 році): «грецькі слова, зображені на зовнішній стіні між великими, круглими, мурованими прикрасами, що оперізують верхню церкву, збиті робітниками для білення».
Є звістка про відкриття близько 1771 року під штукатуркою південної стіни грецьких літер; можливо, у 1758 році літери були не збиті, а заштукатурені.
У 1803 році на генеральному плані Києва головного архітектора міста Андрія Івановича Меленського Церква 1654 року відображена під назвою «Кам’яна церква на честь чудотворця Миколая, звана Десятинною».
Церква 1654 року, вигляд із півночі. Літографія 1857 року Фабіанського з рисунка невідомого художника початку XIX століття. Джерело – Хижняк З.И. Киево-Могилянская академия. – Киев: Выща школа, 1988. – С. 30. Фото без змін
У 1820 році до Києва на проживання прибув багатий курсько-орловський поміщик Олександр Семенович Анненков. Він придбав велику садибу, що займала всю Андріївську вулицю (нині – вулиця Володимирська від Андріївської церкви до Великої Житомирської).
У 1824 році історик Церкви, митрополит Київський і Галицький Євгеній (у миру – Євфимій Олексійович Болховітінов), доручив київському археологу-аматору Кіндрату Андрійовичу Лохвицькому розчистити фундамент давньої Десятинної церкви. Протягом жовтня – листопада 1824 року К.А. Лохвицький відкрив фундаменти на всій вільній площі давньої церкви й провів їх дослідження. Він удруге виявив мармуровий саркофаг (4), а також три кам’яні гробниці (5, 6 і 7). Під час розкопок були відкриті надзвичайно цікаві фрагменти підлоги давнього храму. План церкви, знятий К.А. Лохвицьким із натури 25 листопада 1824 року, був опублікований митрополитом Євгенієм у березневій книзі «Отечественных записок» у 1825 році.
План давньої Десятинної церкви К.А. Лохвицького. 1824 рік. Джерело – Науковий архів Інституту археології Національної академії наук України, ф. 13, Д. 9-б. Фото без змін
План давньої Десятинної церкви за матеріалами розкопок К.А. Лохвицького. У південно-західному куті давнього храму позначена наявна – Церква 1654 року. Джерело – Евгений Болховитинов. План первобытной Киевской Десятинной Богородицкой церкви с объяснением оного // Отечественные записки. – 1825, март. – Ч. 21. – Кн. 59. – С. 3. Фото без змін
За словами митрополита Євгенія Болховітінова, «увесь знятий щебінь обережно складали поблизу фундаментів, щоб потім, просіявши, пересвідчитися, чи не знайдуться якісь речі. Тим часом народ, який численними натовпами стікався до цих розкопок, хапав мозаїку, уламки мармуру, яшми та різні дрібні камінці. Сріблярі оправляли цю мозаїку й камінці в золоті та срібні хрестики й продавали народові… і розсилали по Росії. Довелося на зиму просити в цивільного начальства варту й обгородити церкву тином». Розпочаті роботи з вивчення Десятинної церкви так і не були завершені.
Головний архітектор Києва Андрій Іванович Меленський на пропозицію О.С. Анненкова розробив проєкт будівництва нової церкви на місці давньої Десятинної. Він «спроєктував план, фасад і профіль трипрестольної церкви з дзвіницею». Креслення з проханням О.С. Анненкова були подані 1 лютого 1825 року на затвердження митрополитові Євгенію, який відповів, «що, оскільки камені фундаменту давньої Десятинної церкви й частина мозаїчної підлоги вже відкриті, то через це він сам дозволити будівництво не наважується, а має намір довести це до найвищого відома». Проєкт А.І. Меленського був схвалений російським імператором Миколою I, а креслення направлені до Імператорської Академії мистецтв у Санкт-Петербург для розгляду, однак поданий проєкт затверджений не був.
У 1826 році за дорученням президента Імператорської Академії мистецтв А.Н. Оленіна молодого петербурзького архітектора Миколу Юхимовича Єфімова направили до Києва для вивчення й обмірів фундаменту давньої Десятинної церкви. Молодий архітектор у 1826 році провів нові розкопки. Утретє був виявлений мармуровий саркофаг (4), а також шиферна гробниця (8), імовірно, великого князя Володимира Святославича, та шиферна гробниця (9), імовірно, великої княгині Ольги. Судячи з опису доволі численних знахідок, причому не лише великих, як гробниці, а й дрібних: монети, хрести, персні, срібні зливки, залишки мармуру, мозаїк, яшми, фресок тощо, розкопки М.Ю. Єфімова були ретельнішими за попередні. Однак розкоп залишили без охорони, і його почали розкрадати.
М.Ю. Єфімов склав план фундаменту давньої церкви, визначив її розміри й конфігурацію. План був опублікований у 1829 році.
План давньої Десятинної церкви за результатами розкопок М.Ю. Єфімова, опублікований у 1829 році. Чорним кольором над південно-західним кутом давнього храму позначена наявна – Церква 1654 року. Джерело – Краткое историческое описание первопрестольной соборной Десятинной церкви в Киеве. – Санкт-Петербург, 1829. – С. 32. Суспільне надбання. Фото без змін
Перед західним входом до давньої Десятинної церкви М.Ю. Єфімов виявив залишки двох пілонів, які, імовірно, слугували постаментами для бронзової квадриги (коней), привезеної великим князем Володимиром Святославичем із Корсуня (Херсонеса Таврійського) (нині Гагарінський район міста Севастополя, Крим).
План давньої Десятинної церкви за матеріалами розкопок М.Ю. Єфімова. Чорним кольором над південно-західним кутом давнього храму позначена наявна – Церква 1654 року. Перед західним входом до давньої Десятинної церкви – два пілони. Джерело – Краткое историческое описание первопрестольной соборной Десятинной церкви в Киеве. – Санкт-Петербург, 1829. – С. 32. Суспільне надбання. Фото без змін
Із креслення М.Ю. Єфімова видно, що багато частин стін на час розкопок збереглися лише у вигляді ровів від фундаментів. Є всі підстави вважати, що камені фундаментів були розібрані ще до початку XIX століття, оскільки вони являли собою чудовий будівельний матеріал – червоний кварцит. Плани й описи Десятинної церкви, складені в 1-й половині XIX століття К.А. Лохвицьким і М.Ю. Єфімовим, указують на відсутність фундаментів у східній частині церкви та кращу збереженість її західних частин, унаслідок чого східна частина на цих планах показана дуже приблизно й неправильно.
Зіставлення планів К.А. Лохвицького й М.Ю. Єфімова стало доказом фантастичності першого з них. Коли цю обставину відзначили в рецензії на книгу «Краткое историческое описание Десятинной церкви», надрукованій у № 11 «Московского Телеграфа» за 1830 рік, К.А. Лохвицький опублікував відповідь, у якій не лише стверджував, що план М.Ю. Єфімова є «уявним, вигаданим», а й прагнув усіляко дискредитувати роботу М.Ю. Єфімова в Києві. К.А. Лохвицький звинувачував Єфімова не лише в тому, що план, знятий із давніх фундаментів, був ним «пристосований» до плану нової церкви, спроєктованої ним ще до приїзду до Києва. Він стверджував, що М.Ю. Єфімов «знищував у натурі» ті частини будівлі, які «не узгоджувалися з його планом», зокрема мозаїки підлоги. За словами К.А. Лохвицького: «на своєму кресленні давньої церкви Єфімов показав те, чого не було насправді, і це для того, щоб давній фундамент пристосувати до свого проєкту нової церкви, який, однак, не мав успіху».
Микола Юхимович Єфімов здійснив першу в Російській імперії спробу відтворення давнього храму на підставі історичних та археологічних матеріалів у формах візантійської, або «давньокиївської», архітектури: у вигляді однобанної церкви з великими хорами. Але імператорові Миколі I проєкт не сподобався.
Руїни давньої Десятинної церкви до будівництва нової церкви в 1828 році. Літографія 1826 року. Іноді описується як копія роботи Абрагама ван Вестерфельда 1651 року, що ставить під сумнів низка істориків. Джерело – Памятники архитектуры в дореволюционной России. – Москва: Терра, 2002. – ISBN 5-275-00664-0. Суспільне надбання. Фото без змін
За велінням імператора Миколи I будівництво нової церкви було доручене петербурзькому архітекторові Василю Петровичу Стасову, проєкт якого й був «височайше затверджений».
2 серпня 1828 року на місці давньої церкви було освячено початок будівництва нової церкви. Під час будівництва була повністю розібрана Церква 1654 року. Відповідно до проєкту В.П. Стасова – одного з творів «російсько-візантійського стилю» – передбачалося зберегти дві стіни давнього храму, але пізніше це визнали технічно нездійсненним, і за розпорядженням Будівельного комітету давні стіни були зламані дощенту. Фундаменти південної та західної стін, однак, зберегли, і на них звели нові стіни.
Нова церква була збудована в імперському, візантійсько-московському стилі, що не мав нічого спільного з первісною архітектурою давньої Десятинної церкви. Будівництво церкви обійшлося в 100 тисяч золотих рублів. Іконостас склали з копій ікон іконостаса Казанського собору в Санкт-Петербурзі, створених російським художником Володимиром Лукичем Боровиковським (помер у 1825 році).
Кілька цеглин-плінф давньої Десятинної церкви було закладено 31 липня 1837 року у фундамент Червоного корпусу Київського університету св. Володимира (укр. Червоний корпус Київського національного університету імені Тараса Шевченка), що мало символізувати зв’язок Імператорського університету св. Володимира з просвітницькою спадщиною князя Володимира «Великого» як Хрестителя Русі.
15 липня 1842 року нову Десятинну церкву Різдва Пресвятої Богородиці освятили (далі в тексті – Церква 1842 року).
Церква 1842 року. Фото 2-ї половини XIX століття. Джерело – http://varjag-2007.livejournal.com/3376000.html#cutid1. Суспільне надбання. Фото без змін
Нова церква майже на століття приховала під собою залишки найдавнішої пам’ятки руського зодчества.
На плані давньої Десятинної церкви червоним кольором позначені обриси Церкви 1842 року. Джерело – Краткие сообщения о докладах и полевых исследованиях института истории материальной культуры (КСИИМК). – Москва – Ленинград, 1940. – Вып. 4. Суспільне надбання. Фото змінено
Навесні 1892 року київський археолог-аматор Йосип Адамович Хойновський провів розкопки великокнязівського двору й давньої Десятинної церкви. Знайдено чотири шиферні гробниці (10, 11, 12 і 13). Ці гробниці були віднесені до XI – XII ст.
Двобічний залізний процесійний хрест кінця XII – XIII ст. Артефакт був знайдений на території Десятинної церкви в 1907 році. Національний музей історії України. Сайт – Національний музей історії України. Суспільне надбання. Фото без змін
У 1907 – 1908 рр. розкопки біля церкви, на території садиби доктора М.М. Петровського, проводив російський археолог-самоук Вікентій В’ячеславович Хвойка (справжнє ім’я, чеськ. Čeněk Chvojka). На знайдених цеглинах-плінфах були виявлені тризуби великого князя Володимира Святославича.
Цеглина-плінфа кінця X століття із зображенням тризуба – знака Володимира Святославича. Знайдена В.В. Хвойкою під час розкопок Десятинної церкви в 1907 – 1908 рр. Національний музей історії України. Сайт – Національний музей історії України. Суспільне надбання. Фото без змін
На двох плінфах кінця Х століття, знайдених під час розкопок заповнення рову поблизу північно-західного кута давньої Десятинної церкви, було по дві літери, видряпані на ще сирій плінфі на її нижній поверхні. Літери утворюють склад «ЩИ». Напис міг означати або перший склад слова «считай», або бути числом – 708. На іншій плінфі зберігся відбиток ніжки маленького киянина.
Розміщення об’єктів на Старокиївській горі. Джерело – Винокур І.С., Телегін Д.Я. Археологія України. – Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2003. – С. 343. Фото без змін
I – фрагменти рову й валу найдавнішого київського городища
II – будівлі
III – ділянки, розкопані В.В. Хвойкою в 1907 році
1 – святилище в «граді Кия»
2 – «пантеон» князя Володимира
3 – ротонда X століття
4 – Південний князівський терем
5 – Західний князівський терем
6 – давня Десятинна церква
7 – терем «поза містом»
8 – ротонда кінця XII – початку XIII ст.
У 1907 році В.В. Хвойка на схід від руїн давньої Десятинної церкви, поруч зі стіною кам’яного князівського терема над Андріївським узвозом (укр. Андріївський узвіз), на розі вулиць Володимирської (укр. Володимирська вулиця) та Десятинної (укр. Десятинна вулиця), виявив і дослідив братську могилу захисників Києва 1240 року. Нині на цьому місці встановлений сірий гранітний хрест.
Братська могила киян біля Десятинної церкви, які загинули в битві з монголами в грудні 1240 року. Джерело – Літопис Руський / Пер. з давньорус. Л.Є. Махновця. – Київ: Наукова думка, 1989. – С. 397. Фото без змін
Скелети киян, які загинули в битві з монголами в грудні 1240 року. Джерело – Літопис Руський / Пер. з давньорус. Л.Є. Махновця. – Київ: Наукова думка, 1989. – С. 397. Фото без змін
У 1908 – 1914 рр. на території Десятинної церкви розгорнулися великі, розраховані на кілька років розкопки, які проводила Імператорська Археологічна комісія під керівництвом російського археолога-реставратора Дмитра Васильовича Мілєєва. Складність його роботи полягала в тому, що більша, зокрема вся центральна, частина давньої споруди знаходилася під Церквою 1842 року. Д.В. Мілєєв мав можливість дослідити лише ті частини давньої церкви, які виходили за межі нового храму.
Згідно з відомостями, зібраними в XIX столітті, було відомо, що південна й західна стіни Церков 1654 та 1842 років стояли й стоять на старих фундаментах давньої церкви. Керуючись цими даними, Д.В. Мілєєв розпочав дослідження біля південно-східного кута наявної церкви. Попереднє вивчення фундаментів цього кута дозволило встановити, що південна стіна Церкви 1842 року справді збудована на давньому фундаменті, східна ж, у Церкви 1842 року апсид не було, була споруджена на новому фундаменті, закладеному на 80 см глибше від давнього. Бутова кладка цього фундаменту була зроблена впритул без перев’язки зі старим і виведена до рівня поверхні давнього фундаменту, а потім як на новому, так і на давньому була зведена нова цегляна кладка.
Установивши співвідношення між Церквою 1842 року та давньою, Д.В. Мілєєв заклав свій перший розкоп завширшки 2,4 метра вздовж східної стіни Церкви 1842 року, на відстані 3,4 метра від неї. Згодом розкоп був поширений на всю східну ділянку садиби Десятинної церкви, до паркану, який відділяв цю садибу від садиби доктора М.М. Петровського.
Згідно зі звітом Імператорської Археологічної комісії за 1908 рік (нині в Архіві Інституту археології Російської академії наук), опублікованим у 1912 році, перша східна траншея дозволила визначити як характер культурних нашарувань, так і стан давньої пам’ятки. Після зняття дерну й пухкого чорнозему на глибині 30 см був виявлений шар жовтого, чистого лесу, що залягав на всій площі східної траншеї на глибину близько 50 см. Глибше він переходив у шар чорнозему, перемішаного з тим самим лесом. Д.В. Мілєєв визначив, що цей шар являє собою ґрунт, викинутий під час будівельних робіт при прокладанні рову для нового фундаменту східної стіни Церкви 1842 року. Під час будівництва спочатку був викинутий верхній шар чорнозему, а потім жовтий материковий лес, який таким чином опинився нагорі. Цей шар простежувався лише поблизу фундаменту Церкви 1842 року.
Під цим шаром знаходився наступний, що різко відрізнявся від попереднього, – більш злежаний чорнозем, густо перемішаний із масою дрібних шматочків цем’янки, домішка якої надавала чорнозему сірого кольору. У цьому ж шарі траплялися шматки тонкої плитчастої цегли-плінфи, фрагменти фресок тощо. Поряд із цим були знайдені й пізніші предмети XVI – XVII ст. Після зняття шару сірого чорнозему на глибину до 50 см стало зрозуміло, що місцями він лежав на іншому, різко від нього відмінному, дуже щільному чистому чорноземі, місцями ж під ним углиб лежав майже суцільний щебінь.
Вибираючи цей щебінь і водночас не чіпаючи шару щільного чорнозему, Д.В. Мілєєв невдовзі встановив, що щебінь заповнює рови від давніх фундаментів, бутова кладка яких була майже повністю вибрана, а утворені таким чином рови – заповнені щебенем зруйнованої давньої церкви. Шар, що заповнював рови, складався переважно з давньої тонкої плитчастої цегли-плінфи різної форми, шматків цем’янки, значної кількості фрагментів фресок, фрагментів мармурових плит із різьбленням, шматків кварциту, мозаїчної смальти й пізніших предметів – посуду, кахлів XVI – XVII ст.
У небагатьох місцях рову збереглася кладка фундаментів. У всіх інших ровах, там, де камені фундаментів були повністю вибрані, на дні всюди знаходилися міцні вапняні підошви, що слугували основою для кладки фундаментів і залишилися нерозбитими при вийманні бутової кладки. Вапняні підошви лежали на глибині 2,6 метра від сучасної поверхні землі. Вибирання щебеню, що заповнював рови, дозволило повністю встановити план східної частини давньої церкви.
Фундаментні рови апсид Десятинної церкви, вигляд згори. Розкопки 1908 року. Джерело – Фотоархів Інституту археології Російської академії наук. Суспільне надбання. Фото без змін
Фундаментні рови апсид Десятинної церкви, вигляд із півночі. Розкопки 1908 року. Джерело – Фотоархів Інституту археології Російської академії наук. Суспільне надбання. Фото без змін
З’ясувалося, що давня Десятинна церква закінчувалася зі східного боку трьома півциркульними апсидами, середня з яких виступала на схід дещо більше за бічні. Рови від поздовжніх фундаментів ішли на захід, заходячи під Церкву 1842 року. З півдня й півночі до апсид прилягали прямокутні прибудови – галереї, які за шириною трохи поступалися центральній апсиді й значно перевищували ширину бічних. На кутах ці галереї мали потужні лізени (лопатки), що виступали як на схід, так і на північ і південь.
Південна стіна південної галереї, дійшовши до Церкви 1842 року, заходила під її південну стіну й далі не могла бути простежена. На відстані 2-х метрів від Церкви 1842 року до фундаменту давньої південної стіни прилягає поперечний фундамент, що з’єднує південну стіну з південною апсидою. На зовнішній поверхні південної стіни це місце позначене потужною лізеною. На східній і західній поверхнях поперечного фундаменту чітко видно дві лізени, які ділять цю поперечну стіну на дві нерівні частини. Ця ділянка храму була найкраще збереженою. Фундамент поперечної стіни й прилегла до нього із заходу ділянка південної стіни збереглися.
Фундамент південно-східного кута Десятинної церкви. Розкопки 1908 року. Джерело – Фотоархів Інституту археології Російської академії наук. Суспільне надбання. Фото без змін
На поперечній стіні згори в розчині чітко видно сліди двох довгих поздовжніх дерев’яних в’язей, прямокутних у поперечному перерізі, що лежали в товщі кладки вздовж фундаменту стіни, і відбитки одного ряду плінфи поверх бутової кладки.
Сліди дерев’яних в’язей у бутовій кам’яній кладці фундаменту й відбитки одного ряду плінфи поверх бутової кладки. Розкопки 1908 року. Джерело – Фотоархів Інституту археології Російської академії наук. Суспільне надбання. Фото без змін
У 1908 році під південною апсидою церкви була відкрита дерев’яна споруда – зруб, складений із соснових, сильно зотлілих колод, рубаних «в обло». Судячи з наявного креслення Д.В. Мілєєва, у плані зруб нагадує типовий житловий п’ятистінок. Більша його камера мала розміри 5,5 × 5,5, менша – 5,5 × 2 метра. Д.В. Мілєєв висловив припущення, що відкриті лише нижні частини якоїсь дерев’яної будівлі, яка, можливо, здіймалася й над поверхнею землі. Звітні дані про розкопки свідчать, що це нижня частина (підкліт) житлового будинку X століття. Від рівня давнього горизонту вона заглиблена в землю на 1,4-1,5 метра.
Зруб під південною апсидою давньої Десятинної церкви. Розкопки Д.В. Мілєєва. 1908 рік. Джерело – Толочко П.П. Древний Киев. – Киев: Наукова думка, 1983. – С. 41. Фото без змін
Споруда отримала в археологічній літературі різні тлумачення. Д.В. Мілєєв, російський археолог Сергій Петрович Вельмін (помер у 1950? році), а потім і радянська археологиня Леонілла Анатоліївна Голубєва (померла в 1996 році) вважали її залишками житлової будівлі. Радянський археолог Михайло Костянтинович Каргер (помер у 1976 році) розглядав її як поховальну споруду. Причину відсутності в зрубі кісток або скелетів він пояснював пограбуванням цього поховання будівничими Десятинної церкви, які не лише забрали зброю та багаті прикраси, а й викинули з могили кістки. На чому ґрунтується таке пояснення, невідомо. У звіті Д.В. Мілєєва сказано, що нижні вінці зрубу знаходилися на глибині 3,1 метра від сучасної поверхні й не були зачеплені будівництвом Десятинної церкви. Отже, версія про пограбування не має жодних підстав.
У 1908 році Д.В. Мілєєв і російський історик мистецтва, археолог Борис Володимирович Фармаковський удруге після 1826 року знайшли шиферну гробницю (9), імовірно, великої княгині Ольги. У 1908 – 1914 рр. Д.В. Мілєєв виявив дві погано збережені шиферні гробниці (14 і 15).
Розпочате в 1908 році й продовжене пізніше дослідження північної стіни давньої Десятинної церкви дозволило встановити, що давня північна стіна знаходилася на відстані 4 метрів від Церкви 1842 року. Фундамент цієї стіни був також повністю вийнятий, за винятком другої зі сходу лізени (лопатки). Рів від фундаменту був заповнений, як і рови східної частини будівлі, залишками будівельних матеріалів давньої церкви, на його дні місцями збереглася вапняна заливка. Вивчення контуру фундаментних ровів дозволило з достатньою точністю відновити план східної та північної частин церкви.
Давня Десятинна церква та Церква 1842 року й навколишні будівлі, сучасні їм. План. Розкопки 1908 – 1914 рр. Джерело – https://www.myslenedrevo.com.ua/ru/Sci/Kyiv/1958Karger/Vol2/Late10-Early11C/TitheChurch/Excavation1908.html. Фото без змін
Дослідження східної частини давньої церкви не завершилося встановленням конфігурації фундаментних ровів апсидних півкіл. Після точних обмірів виявлених ровів розпочали вивчення шарів землі, у яких вони залягали. Верхні шари були пухкими й містили масу шматків щебеню, вапна та інших предметів. Нижні шари, на противагу верхнім, характеризувалися більшою щільністю чорнозему й незначною кількістю знахідок.
Земля всередині трьох півкіл виявилася насипною. Це був строкатий чорнозем, змішаний із лесом і міцно злежаний. У ньому траплялися також камені яскраво-жовтого розсипчастого пісковику. Після зняття цього шару на всьому просторі між трьома апсидами була виявлена суцільна вапняна заливка, потріскана, місцями наче продавлена. У цих місцях заливки виявилися порожнини зі слідами цілком зотлілого дерева й чіткими відбитками дерев’яних лежнів завтовшки 15 см.
Субструкції вівтарної апсиди Десятинної церкви. Розкопки 1908 року. Джерело – Фотоархів Інституту археології Російської академії наук. Суспільне надбання. Фото без змін
Д.В. Мілєєву вдалося простежити цілу низку паралельно розташованих дерев’яних колод. Вони зовсім зотліли, але за порожнинами, що залишилися від них, і чорною трухою вдавалося точно встановлювати їхні сліди. Під цим верхнім рядом колод був простежений другий ряд, розташований перпендикулярно до першого. Колоди, так само як і у верхньому ряду, лежали паралельно одна до одної. Оскільки нижні ряди колод теж цілком зотліли, їх вивчення становило великі труднощі. Проте дуже обережне розчищення показало, що вони були укладені безпосередньо на материковий ґрунт, а проміжки між ними заповнені дрібним жовтим пісковиком із подальшою заливкою вапняним розчином. При цьому була виявлена ціла низка дерев’яних, квадратних у перерізі кілків, убитих у материковий ґрунт у проміжках між колодами. Товщина всієї цієї складної підготовки становила близько 25 см.
На схід від півкіл апсид земля виявилася також насипною, подібно до тієї, яка заповнювала внутрішній простір апсид. Під нею була виявлена така сама підготовка, що лежала на одному рівні з підготовкою, відкритою всередині апсид.
Д.В. Мілєєв вважав, що міцні вапняні підошви, виявлені в півколах фундаментних ровів, становили одне ціле з описаною вище субструкцією, однак вони були роздавлені накладеним на ці субструкції фундаментом. Саме тому поверхня вапняних підошов фундаментів виявилася на 15 см нижчою за рівень поверхні дерев’яних субструкцій, виявлених усередині апсид. Подальше дослідження підтвердило це припущення. За напрямком дерев’яних лежнів, знайдених усередині апсид, можна було простежити їхнє продовження й на ущільнених вапняних підошвах півкіл апсид. Це дослідження було пов’язане з великими труднощами, оскільки вся складна підготовка з лежнів і щебеню з вапном була тут наче сплющена від ваги фундаментів і являла собою важку для розчищення, міцну вапняну масу з жовтим пісковиком завтовшки близько 10 см.
Підсумовуючи спостереження, зроблені під час розкопок, Д.В. Мілєєв реконструював цей надзвичайно цікавий технічний прийом підготовки субструкцій будівлі в такому вигляді. Будівничі для закладення півкруглих фундаментів трьох апсид не обмежувалися риттям ровів, у які зазвичай забутовують фундамент, а робили суцільну виїмку землі котлованом на всьому просторі трьох апсид. На дні котловану була укладена складна підготовка з двох рядів дерев’яних балок, покладених навхрест, заповнених щебенем жовтого пісковику й залитих вапняним розчином. На влаштованій таким способом рівній вапняній підготовці здійснювали кладку фундаментів трьох півкіл апсид.
Вільний простір, що утворився в котловані всередині й поза півколами зведених фундаментів, був засипаний землею, змішаною з великими уламками жовтого пісковику. Ця засипка сягала, очевидно, рівня підлоги церкви й тієї поверхні землі, яка існувала під час будівництва церкви. Цей рівень підлоги майже всюди виявився вже порушеним пізнішими перекопами, проте незначні його залишки все ж удавалося місцями простежити й, отже, встановити глибину, на яку закладали фундаменти давньої церкви. Глибина закладення давніх фундаментів дорівнювала 1,4 метра, рівень поверхні землі в епоху будівництва церкви лежав на глибині близько 1,1 метра від сучасної поверхні землі.
Під час вивчення фундаментів, розташованих на захід від апсид, було встановлено, що рови робили ширшими за фундамент, який закладали, а порожнини, що утворювалися з боків, засипали землею. Рови мали ширину 2,1 метра, ширина закладеного в них фундаменту дорівнювала 1,1 метра.
Розкопки 1908 – 1910 рр. виявили велику кількість глиняних полив’яних плиток різної форми, розрахованих, очевидно, на викладання складних орнаментальних підлогових композицій.
У 1911 році Д.В. Мілєєв на південь від Десятинної церкви ретельно дослідив залишки фундаментів великої цивільної будівлі кінця X століття – південного князівського терема. На ділянці, розташованій на південь від руїн Десятинної церкви, виявлений визначний фрагмент стовпа з півколонами.
Фрагмент стовпа з півколонами. Розкопки 1911 року. Джерело – Фотоархів Інституту археології Російської академії наук. Суспільне надбання. Фото без змін
У 1912 році під час розкопок Д.В. Мілєєва на території церкви була знайдена актова висла свинцева печатка, на якій, крім зображення князівського двозубця, збереглися грецькі літери «СТЛА» (Святослав?). Російський археолог Денис Дмитрович Йолшин виявив на цеглині-плінфі з розкопів Д.В. Мілєєва знак, схожий на трикветр.
У 1912 – 1914 рр. розкопками Десятинної церкви керував співробітник Д.В. Мілєєва Сергій Петрович Вельмін. Біля стін Десятинної церкви він завершив дослідження залишків південного князівського терема й виявлених залишків палацової будівлі в Десятинному провулку.
Розкопки тривали аж до 1914 року, коли несподівана смерть Дмитра Васильовича Мілєєва перервала ці роботи. На жаль, із тієї ж причини величезні матеріали, зібрані під час багаторічних робіт, залишилися не лише неопублікованими, а й нерозібраними. Щодо всієї звітної документації робіт 1908 – 1914 рр., то вона безслідно зникла, якщо не рахувати коротких повідомлень, які друкувалися в «Отчётах Императорской Археологической комиссии». В архіві цієї комісії (нині в Архіві Інституту археології Російської академії наук) знаходиться лише велика кількість непаспортизованих негативів і частина не цілком завершених креслень. У 1950-х роках невелика частина негативів розкопок Д.В. Мілєєва передана Київському державному історичному музею (нині Національний музей історії України).
Розкопки Д.В. Мілєєва дали матеріал виняткової цінності для вивчення давньої Десятинної церкви. Попри те, що йому довелося вивчати Десятинну церкву вже в значно гірших умовах порівняно з дослідниками початку XIX століття, він уперше здобув точні й на той час вичерпні дані для характеристики церкви.
У 1928 році, за радянської влади, Церква 1842 року була закрита, а в 1935 – 1936 рр. розібрана на цеглу.