ВОЛОДИМИР I СВЯТОСЛАВИЧ
Володимир I Святославич, великий князь Київський, помер 15(28) липня 1015 року в заміській резиденції в селі Берестовому під Києвом (нині в Києві). Відомий під іменами Володимир I, Володимир Святий, Володимир Великий, Красне Сонечко, Володимир Хреститель – у церковній історії. Згідно з «Літописцем Переяславля Суздальського», написаним у XV столітті, князь помер у віці 73 років. Виходячи з цього, низка істориків вважає найімовірнішою датою народження – 942 рік, але слід ураховувати, що в «Літописці Переяславля Суздальського» датою смерті вказано – 1035 рік.
Володимир, православний святий, шанований у лику рівноапостольних. Пам’ять рівноапостольного князя Володимира відзначається: 15 (28) липня – день пам’яті – Собор Київських святих; у третю неділю після П’ятдесятниці – Собор Галицьких святих, Собор Псковських святих і 10 (23) жовтня – Собор Волинських святих. Від Православної церкви традиція вшанування Володимира перейшла до Української греко-католицької церкви та Католицької церкви, день пам’яті – 28 липня.
Великий князь Володимир Святославич мав незвичайну генеалогію. Його матір’ю була ключниця княгині Ольги, Малуша Любечанка, яка стала наложницею великого князя Святослава I Ігоровича. Володимирові довго дорікали його походженням. На запитання князя Полоцького Рогволода до своєї дочки Рогніди, чи не бажає вона вийти заміж за Володимира, вона відповіла: «не хочю разути рабичича…».
Зображення Володимира Святославича на його сріблянику. 980 – 1015 рр. Аверс монети. Прорис за А.Г. Силаєвим. Автор – Лобачев Владимир. Ліцензія – Creative Commons Attribution-Share Alike 4.0 International. Фото без змін
Останні роки життя Володимир Святославич жив у заміській резиденції в селі Берестовому під Києвом. Його намір передати престол молодшому улюбленому синові, князю Ростовському Борису, викликав невдоволення старших синів, Святополка та Ярослава. У 1015 році Володимир навіть збирався йти походом на Новгород, де княжив Ярослав, але захворів. У червні 1015 року, будучи дуже слабким, він змушений був послати князя Бориса з дружиною для відбиття нападу печенігів.
Великий князь Володимир Святославич помер 15 (28 – за новим стилем) липня 1015 року в заміській резиденції в селі Берестовому під Києвом (нині в Києві) – «умер же на Берестовъмь».
Князівське оточення приховало смерть Володимира. Це було зроблено для того, щоб повідомити його наступника, князя Бориса, про смерть батька. Річ у тім, що старший син Святополк, ув’язнений у Києві, не мав дізнатися про це раніше за містян, інакше спробував би захопити владу. Згідно з «Повістю минулих літ», тіло князя, загорнуте в килим, спустили мотузками на землю й таємно вночі вивезли з Берестового. Привезли його до Десятинної церкви в Києві. Дізнавшись про це, люди у великій кількості прийшли до церкви оплакувати князя «з плачем великим». У цій церкві він був і похований: «вложиша в раку мороморяну» і «поставили в церкві святої Богородиці», поруч із саркофагом його першої християнської дружини царівни Анни, яка померла раніше. Згідно з описом німецького хроніста, єпископа Тітмара з Мерзебурга (нім. Thietmar von Merseburg, помер у 1018 році), «у церкві мученика Христового папи Климента… саркофаги їхні стоять на видноті посеред храму». Хроніст називає церкву за назвою приділу, присвяченого св. Клименту, мощі якого Володимир Святославич привіз із Херсонеса й поклав у Десятинній церкві. Як слушно зауважив радянський і український історик-медієвіст Олексій Петрович Толочко, про те, що саркофаг Володимира стояв в інтер’єрі храму, свідчить «риторичне звернення до “гробу” Володимира у Слові про закон і благодать, доречне лише тоді, якщо слухачі Іларіона й сам автор у момент виголошення могли бачити саркофаг».
Жодних свідчень про вшанування останків Володимира Святославича, як і про їхню долю, немає. Який вигляд мав його саркофаг, невідомо. Літопис називає лише різновид каменю саркофага – мармур. Як свідчить хроніст Тітмар із Мерзебурга, саркофаги князя Володимира та його дружини були частиною церковного інтер’єру, тому, як і Саркофаг Ярослава «Мудрого» в Софійському соборі, були монолітними.
Під час монгольської навали 1240 року князівські останки були сховані. Десятинну церкву зруйнували монголи 6 грудня 1240 року, і під її уламками опинилися саркофаги великого князя Володимира, його дружини Анни та інших осіб, місце їхнього поховання було втрачене.
У героїчному епосі – піснях-билинах, які є поетичною оцінкою історії самим народом, – народ оспівував подвиги Володимира «Красного Сонечка» та його богатирів Іллі Муромця й Добрині Микитича.
Володимира Святославича було зараховано до лику святих не одразу. Коли це сталося, джерела не називають. Володимир як святий уперше згадується в Галицько-Волинському літописі під 1254 роком. Радянський і український історик-медієвіст, археолог Петро Петрович Толочко (укр. Петро Петрович Толочко, помер у 2024 році) доводив, що канонізація князя мала відбутися в 1251 році. Загальновизнаним вважається, що перші свідчення про шанування святості князя Володимира Святославича датують XIV століттям. У календарі Євангелія 1380-х років, що походить із Московського князівства, Володимира назвали «святим». Водночас у руській київській традиції – українських і білоруських церковних текстах – згадок про святість князя Володимира немає до XVII століття.
Поминальний культ і поклоніння святим мощам, як і традиція перенесення реліквій, належать до найдавніших християнських обрядів, тому є всі підстави припускати, що перші спроби відшукати останки святого рівноапостольного князя Володимира мали бути здійснені до або відразу ж після його канонізації. Однак до XVII століття свідчень про пошуки мощей св. Володимира або виявлення його гробу джерела не містять. Лише в XVII столітті, в умовах гострої міжконфесійної боротьби, духовенство розпочало пошуки гробниці князя Володимира.
Відомо, що давній мармуровий саркофаг або два мармурові саркофаги з останками князя Володимира та його дружини царівни Анни на руїнах давньої Десятинної церкви випадково знайшов митрополит Київський, Галицький і всієї Русі Петро Могила.
До нас дійшли дві версії того, як це сталося. Одну з них було опубліковано в 1795 році у 2-му виданні «Краткого исторического описания Киево-Печерской лавры» митрополита Київського й Галицького Самуїла (у миру – Симеон Григорович Миславський, помер у 1796 році). Згідно з цією версією, знайдення мощей датоване 1636 роком. Розповідається, що: «Митрополит Петро Могила, маючи звичай відвідувати святі храми щосуботи, одного разу пішов до церкви святителя Миколая, що залишилася після Батиєвого розорення від великої, званої Десятинною церкви, де звершував звичайну свою молитву і, вийшовши з неї, оглядаючи її околиці, несподівано побачив неподалік від нової церкви невелику яму в землі й, зацікавившись, наказав глибше те місце розрити; після виконання цього знайдено дві мармурові труни, в яких, за свідченням покладених на них написів, лежали кістки Св. Князя Володимира та дружини його, Грецької Царівни, Анни».
Поширенішою є інша версія, викладена в лаврському рукописі XVIII століття: «гріб був один, і в ньому лежали останки 2-х людей. На срібній із позолотою табличці повідомлялося, що тут спочивають князь Володимир, названий при хрещенні Василієм, та його дружина, візантійська принцеса Анна» (мармуровий саркофаг № 1). Чернець-переписувач книг із Києво-Печерської лаври, який указав на те, що саркофаг був один, особисто читав документ про цю знахідку, складений за Петра Могили. Цей оригінальний текст був утрачений у 1718 році, і лаврський чернець відтворив його з пам’яті. Він написав, що це сталося в 1632 році, у пізнішому джерелі вказано іншу дату – 1636 рік. До речі, за деякими даними відомо, що син Володимира – князь Ярослав «Мудрий» – теж був похований в одному саркофазі з дружиною.
Як випливає з тексту, ідентифікацію гробниці, або гробниць, було здійснено за написом, який, однак, явно пізнього походження й містить фактичні суперечності, датування від Різдва Христового тощо. Історик Церкви, митрополит Київський і Галицький Євгеній (у миру – Євфимій Олексійович Болховітінов, помер у 1837 році), поставився до розповіді з цілковитою недовірою. Російський історик, один з основоположників наукової історіографії та археології Києва Максим Федорович Берлинський (помер у 1848 році) не вірив в існування написів. До того ж написи, за якими нібито ідентифікували саркофаги Володимира та його дружини, не були оприлюднені й залишилися невідомими. Традиція маркування поховань у Давній Русі, як зазначає радянський і російський археолог та історик мистецтва Леонід Андрійович Бєляєв, фіксується лише з XV століття. Сучасні дослідники сумніваються в тому, що це справді були саркофаги Володимира та Анни.
Петро Могила вилучив із саркофага главу (череп) і кисть правої руки Володимира. Саркофаг або саркофаги були знову закопані. Череп він передав до Церкви св. Спаса на Берестовому. Про це писав у 1795 році митрополит Київський і Галицький Самуїл: «Після відкриття гробу Св. Володимира, згаданий Митрополит (Петро Могила) взяв, на спомин прийдешнім поколінням, главу того Великого Князя, яку спершу поклав у церкві Преображення Господнього, ним же, Св. Володимиром, за свідченням літописців, спорудженій, що нині знаходиться всередині фортеці Печерської, поблизу північних Лаврських воріт…».
Кисть правої руки, згідно з М.Ф. Берлинським, митрополит Петро Могила передав до Софійського собору в Києві, а нижню щелепу надіслав до Москви, московському царю Михайлу Федоровичу, і вона зберігалася в Успенському соборі Московського Кремля. Водночас український історик мистецтва Костянтин Віталійович Широцький (помер у 1919 році) писав, що митрополит Петро Могила залишив собі «только руку бывшаго тамъ, костяка, находящуюся нынъ в Москве в Успенскомъ соборе и черепъ съ челюстью, переданные въ Печерскую Лавру и въ Киево-Софійскій соборъ».
У чолобитній московському царю Михайлу Федоровичу Петро Могила так писав про взяті ним мощі Володимира: «святых его мощей часть вь Десятинной церкви пречистой Богородицы Кіевской разореной, мною въ мраморномъ гробѣ, идѣже древле положени быша, обрѣтенных». Є свідчення, зібрані російським церковним істориком Степаном Тимофійовичем Голубєвим (помер у 1920 році), що в Москві засумнівалися в істинності мощей.
У своїх «Описах» французький військовий інженер і картограф Ґійом Левассер де Боплан (фр. Guillaume Le Vasseur de Beauplan, помер у 1673 році) зазначив, що «в руїнах відкривають гробниці багатьох руських князів». Сучасник Петра Могили, чернець Києво-Печерського монастиря й церковний письменник Афанасій Кальнофойський (укр. Афанасій Кальнофойський (1-ша половина XVII століття)) у «Тератургімі» написав про це лише кілька рядків: «У 1635 р. ми викопали з руїн Десятинної церкви дорогоцінний скарб – святі мощі Володимира».
Віднайдення митрополитом Петром Могилою останків князя Володимира в руїнах Десятинної церкви поклало початок шануванню останків князя. Володимир був проголошений рівноапостольним, помісним святим, покровителем Київської митрополії та Русі-України, яка перебувала на той час у складі Корони Польської. Водночас «Требник» Петра Могили 1646 року не згадує князя Володимира серед святих.
У XVIII столітті череп князя перенесли до Успенського собору Києво-Печерської лаври. Митрополит Київський і Галицький Самуїл у 1795 році писав: «… того ж року(?), для якнайбезпечнішого його зберігання, поклав у Великій Києвопечерській церкві, де й дотепер цей найдорожчий скарб зберігається».
Згідно з географічним описом міста Києва від 1784 року, складеним поручиком В.І. Новгородцевим, який відвідав і Києво-Печерську лавру: «праворуч біля іконостаса лежить глава князя Володимира».
У 1824 році київський археолог-аматор Кіндрат Андрійович Лохвицький, який розчищав фундаменти давньої Десятинної церкви, у коментарях до плану церкви зазначив, що в приділі св. Климента, який, на його думку, розташовувався на північ від основного об’єму храму, були «влаштовані якнайкраще з добірного дикого каміння три місця для гробниць між фундаментними стінами; і напевно слід вважати: Свя: Великого князя Володимира, Дружини його Анни та Св. Великої Княгині Ольги, Бабки князя Володимира, у святому хрещенні названої Єленою». Цієї ж думки дотримувався й анонімний автор плану Десятинної церкви, надрукованого в 1825 році в «Отечественных записках». Він додає, що місця їхніх гробниць були «обкладені гладко тесаним диким каменем», а в східній частині приміщень, де вони стояли, була «видна основа алькова, що, ймовірно, слугувала кіотом для ікон і для незгасної лампади», але самі саркофаги – «ці гроби ще не відкриті».
У 1826 році гадане місце поховання Володимира та Анни в Десятинній церкві знову розкопав петербурзький архітектор Микола Юхимович Єфімов. Були знайдені саркофаги? (4, 8, 9), але вони не відповідали опису XVII століття. У складеній гробниці з червоного шиферу (8) розкопаній М.Ю. Єфімовим у південній галереї церкви, зберігся кістяк, були відсутні голова та права рука, що дало привід М.Ю. Єфімову приписати цю гробницю князю Володимиру Святославичу, відкриту митрополитом Петром Могилою в 1635 році. У новій Десятинній церкві (далі – Церква 1842 року), збудованій у 1828 – 1842 рр., ця шиферна гробниця зберігалася як гробниця князя Володимира.
Митрополит Київський і Галицький Євгеній Болховітінов (митрополит у 1822 – 1837 рр.) в описах Софійського собору в Києві та Києво-Печерської лаври з десяток сторінок присвятив мощам. Згадує він і про главу святого рівноапостольного князя Володимира, яка «знаходиться праворуч біля вівтаря Успенського собору Лаври в приділі св. Архангела Михаїла у срібній раці й під срібною іконою цього князя на повний зріст, зробленою в 1825 році». В анонімній статті в «Московском телеграфе» митрополит Євгеній обурювався, що друкар 2-го видання Києво-Печерської лаври 1795 року Феофан Шиянов, «приватна особа, без розгляду й затвердження церковного начальства наважився оголошувати невідомі кістки мощами Св. князя Володимира».
Щоб якось узгодити наявну суперечність і підтвердити святість останків, в «Описании Десятинной церкви», виданому в 1872 році, була запропонована версія про те, що Володимир був похований не в мармуровому саркофазі, а в шиферній гробниці, «тому що в смутну хвилину його смерті, яка сталася за містом, суворий Святополк хотів заволодіти надбанням своїх братів, і тіло Володимира вночі перенесене було з Берестового й поспіхом поховане в храмі Десятинному. Тут події свідчать про достовірність пам’яток і, навпаки, самі пам’ятки є вірними свідками подій».
Неможливістю визначити належність гробу конкретному князеві російський археолог та історик мистецтва Яків Іванович Смирнов (помер у 1918 році) пояснював «мовчання сучасників про таку важливу, здавалося б, знахідку, і нездійснення Могилою його наміру перенести гробницю або принаймні мощі до Св. Софії, і зникнення самих мощей, окрім голови <…> і, нарешті, втрату мармурових гробниць».
К.В. Широцький у своїй праці, виданій у 1917 році, описуючи Успенський собор Києво-Печерської лаври, зазначає, що: «наприкінці іконостаса праворуч зберігається ковчег із главою святого Володимира». Також він повідомляє, що в правому приділі Десятинної Церкви 1842 року, освяченому в ім’я князя, відвідувачам показують сіру мармурову гробницю (споруджена Олександром Семеновичем Анненковим), нібито з мощами святого князя Володимира, знайденими митрополитом Петром Могилою. На саркофазі на повний зріст зображений святий Володимир, угорі розміщений щит із датами хрещення та смерті, а також герб Володимира.
У 1936 році Десятинну Церкву 1842 року розібрали на цеглу, а саркофаг з останками знову вилучили. Імовірно, нині він знаходиться в Національному заповіднику «Софія Київська».
За радянської влади, незадовго до нападу гітлерівської Німеччини на СРСР, главу Володимира відправили до Ленінграда, до лабораторії радянського антрополога, археолога й скульптора Михайла Михайловича Герасимова, який створив скульптурні портрети багатьох історичних осіб за їхніми черепами – князів Ярослава «Мудрого» та Андрія «Боголюбського», царя Івана «Грозного», середньоазійського завойовника Тамерлана й інших. Передбачалося, що М.М. Герасимов відтворить і вигляд князя Володимира. Однак почалася війна, і М.М. Герасимова евакуювали до Узбекистану, до міста Самарканда. А череп князя Володимира зник у блокадному Ленінграді й досі не знайдений.
Збереглася нижня щелепа князя Володимира, надіслана Петром Могилою до Москви. Частина чесних мощей Володимира, передана в дар московському царю Михайлу Федоровичу, згадується в описах Образної палати (Оружейної палати) Московського Кремля 1669 року та кремлівського Успенського собору 1701 року, де її й шанували аж до 1918 року. Увесь радянський період святиня зберігалася у фондах Музеїв Московського Кремля. У 2010 році мощі в оригінальному ковчежці були урочисто передані до Кафедрального соборного храму Христа Спасителя в Москві.
26 травня 1988 року, напередодні святкування 1000-ліття Хрещення Русі, в Оружейній палаті Московського Кремля відбулася урочиста церемонія передачі Російській православній церкві священних реліквій, серед яких було кілька мощовиків, зокрема й із часткою чесних мощей святого рівноапостольного князя Володимира. З благословення патріарха Московського Пимена (у миру – Сергій Михайлович Ізвєков) цей мощовик був переданий Керуючому справами Московської патріархії, митрополиту Ростовському й Новочеркаському Володимиру Сабодану (у миру – Віктор Маркіянович Сабодан), і покладений до Кафедрального собору Різдва Пресвятої Богородиці в Ростові-на-Дону.
24 липня 2005 року, напередодні дня пам’яті святого князя Володимира, на прохання предстоятеля Української православної церкви Володимира Сабодана (у миру – укр. Віктор Маркіянович Сабодан) частка мощей святого рівноапостольного великого князя Володимира повернена до України й спочиває в Успенському соборі Свято-Успенської Києво-Печерської лаври.
Джерело – https://osnovahram.kh.ua/publ/pravoslavni_svyati_ta_svyatyni/svjatye_moshhi_ravnoapostolnogo_knjazja_vladimira/8-1-0-25. Фото без змін
25 лютого 2015 року президент України Петро Олексійович Порошенко підписав указ «Про вшанування пам’яті князя Київського Володимира Великого – творця середньовічної європейської держави Руси-України».
6 липня 2025 року, як інформує офіційний сайт УГКЦ – ugcc.ua, глава Української греко-католицької церкви (УГКЦ) Святослав Шевчук (у миру – Святослав Юрійович Шевчук) урочисто вніс у Софійському соборі УГКЦ в Римі (італ. Roma, столиця Італії) для постійного вшанування мощі святого князя Володимира, які 23 січня 2025 року йому передав в адміністративному центрі УГКЦ в Києві митрополит Переяславський і Вишневський Православної церкви України Олександр Драбинко (у миру – Олександр Миколайович Драбинко, укр. Олександр Миколайович Драбинко). За запевненнями Святослава Шевчука, мощі князя Володимира в українців «украли» московські окупанти, і тепер вони «повертаються у свою Церкву». Софійський собор у Римі був збудований як символ зв’язку із Софією Київською, і присутність мощей у ньому є символічною.
Глава Української греко-католицької церкви Святослав Шевчук вносить мощі святого князя Володимира до Софійського собору УГКЦ в Римі. Фото – пресслужба УГКЦ. Фото без змін
Мощі святого князя Володимира. Джерело – https://osnovahram.kh.ua/publ/pravoslavni_svyati_ta_svyatyni/svjatye_moshhi_ravnoapostolnogo_knjazja_vladimira/8-1-0-25. Фото без змін
Джерело – https://osnovahram.kh.ua/publ/pravoslavni_svyati_ta_svyatyni/svjatye_moshhi_ravnoapostolnogo_knjazja_vladimira/8-1-0-25. Фото без змін
Згідно з публікацією на Спілка православних журналістів, мощі святого князя Володимира були передані УГКЦ митрополитом ПЦУ Олександром Драбинком, причому це аргументувалося тим, що нині покійні митрополит Київський і всієї України, предстоятель УПЦ Володимир Сабодан (помер у 2014 році), та предстоятель Української греко-католицької церкви Любомир Гузар (укр. Любомир Ярославович Гузар, помер у 2017 році) добре спілкувалися. Передана реліквія, за їхніми даними, раніше перебувала в особистому користуванні Володимира Сабодана. Звідки в митрополита Олександра Драбинка ці мощі й на якій підставі він їх передав, не уточнюється.
Для довідки: з 1998 року Олександр Драбинко був референтом, а в 2006 – 2014 рр. – особистим секретарем предстоятеля УПЦ митрополита Володимира Сабодана. 19 грудня 2007 року він став єпископом і вікарієм митрополита Володимира Сабодана, 19 грудня 2010 року був возведений у сан архієпископа, а 23 листопада 2013 року – митрополита, залишаючись при цьому вікарієм. За твердженням митрополита УПЦ Іонафана (у миру – Анатолій Іванович Єлецьких), «будучи особистим секретарем Блаженнішого Володимира, практично керував усією УПЦ і навіть формував курс УПЦ. І особливо в останні 3 роки життя тяжкохворого предстоятеля УПЦ».