РАКА ПРЕПОДОБНОГО ПРОХОРА ЛОБОДНИКА

Рака преподобного Прохора Лободника (Лебедника) (укр. Поховання Прохора Чудотворця, Лободника), народж. не пізніше 1047 року Смоленськ (нині місто, адміністративний центр Смоленської області Російської Федерації) – помер 10(23).02.1107 р. Печерський монастир поблизу Києва (нині в Києві), монах Печерського монастиря, православний святий, шанований у лику преподобних, чудотворець.

Пам’ять преподобного Прохора Лободника звершується: 10 (23) лютого – день пам’яті преподобного; у другу неділю Великого посту – Собор усіх преподобних отців Києво-Печерських; в неділю перед 28 липня (10 серпня, днем Смоленської ікони Божої Матері, що називається «Одигітрія» («Путівниця»), – Собор Смоленських святих і 28 вересня (11 жовтня) – Собор преподобних отців Києво-Печерських, що в Ближніх печерах спочивають.

Він прийшов до Печерського монастиря зі Смоленська за ігумена Іоанна I (1088 – близько 1103 рр.) і прийняв від нього постриг. Прохор вів аскетичний спосіб життя, їв не звичайний хліб, а збирав траву лободу, перетирав її власними руками на борошно, робив із неї собі хліб і ним харчувався. У літню пору він заготовляв його на цілий рік і, коли знову настало літо, робив те саме на наступний рік, так що він ніколи не потребував звичайного хліба. За це Прохора було прозвано «лободником», тому що крім просфори в церкві, в келії не їв ніколи навіть овочів, а лише лободу, і не пив нічого, окрім води.

У 1090-х роках через постійні війни почався великий голод на Русі. Прохор почав робити ще більше хліба з лободи й роздавати його незаможним і тим, що вмирали від голоду. Люди, щоб прогодуватися під час голоду, почали теж робити хліб із лободи, але не могли їсти через гіркоту. Тоді всі почали звертатися до Прохора, і він не відмовляв нікому. На смак його хліб здавався солодким, ніби він був змішаний з медом. Цей хліб, лише якщо він давався Прохором з благословенням, здавався світлим, чистим і був солодкий на смак, а якщо хтось брав його потай, він ставав чорним, як земля, і гірким, як полин. Завдяки цьому чуду монах Прохор прославився повсюди.  

У 1097 – 1099 рр. внаслідок міжусобиць великого князя Київського Святополка II Ізяславича з князем Володимиро-Волинським Давидом Ігоревичем, у Києві не стало карпатської солі. Бачачи це, Прохор зібрав до своєї келії попіл з усіх монастирських келій і, молитвою, перетворював попіл на чисту сіль. Чим більше він роздавав солі, тим більше її ставало, так що солі стало достатньо не лише для монастиря, а й для мирських людей. Зібравшись разом, усі торговці, які тепер не могли торгувати сіллю, прийшли до великого князя Святополка II Ізяславича зі скаргою на ченця: «Прохор, черноризец Печерского монастыря, отнял у нас большие деньги: всех неотступно привлёк он к себе за солью, а мы, платящие тебе подати, не можем сбыть своей соли и через него разорились».

 Князь Святополк замислив дві речі – і припинити скарги торговців, і заробити собі грошей. Він вирішив забрати сіль у ченця. Коли сіль було перевезено, він прийшов сам подивитися на неї, але побачив лише попіл. Князь тримав попіл три дні і після цього наказав уночі його викинути. Той попіл, який висипали, знову перетворився на сіль. Тоді князеві розповіли все, що робив Прохор, і, дізнавшись про це, князь Святополк засоромився свого вчинку, пішов до Печерського монастиря й відвідав ігумена Іоанна. Через ці чудеса, відтоді, князь став «иметь великую любовь к Пресвятой Богородице и отцам Антонию и Феодосию Печерским. А Прохора, князь Святополк очень почитал и угождал ему, зная, что он истинный раб Божий». Перед Прохором він дав обіцянку Богові нікому більше не чинити насильства і зміцнив це слово, кажучи Прохору: «Если я, по изволению Божию, прежде тебя отойду от этого мира, ты своими руками положи меня в гроб, чтоб показать надо мной твоё незлобие. Если же ты преставишься прежде меня, я, взяв тебя на плечи, внесу тебя в пещеру, чтобы за то Господь подал мне прощение тяжкого моего греха пред тобой».

Прохор прожив ще чимало років, але на початку 1107 року розхворівся. Князь Святополк у цей час був у поході на половців. Тоді Прохор послав до нього з вісткою: «Приблизился уже час исхода моего из тела; если хочешь исполнить своё обещание и получить от Бога прощение грехов, приди, чтобы получить разрешение и своими руками положить меня в гроб. Ожидаю прихода твоего. Если же ты замедлишь, и я отойду без тебя, то не моя будет вина, и поход окончится не так, как если бы ты пришёл ко мне». Отримавши цю звістку, Святополк залишив військо й прийшов невдовзі до хворого Прохора. Прохор багато повчав князя про милостиню, про майбутній суд, про вічне життя та про нескінченні муки, дав йому прощення і благословення та попрощався з усім оточенням князя. Потім, Прохор, звівши руки до неба, і помер, це сталося 10 (23 за новим стилем) лютого 1107 року.

Князь Святополк із ченцями, взявши тіло Прохора, переніс його до печери й власноруч поклав його в труну. Цього ж року князь розбив половців, які вторглися, а 1109 і 1111 років Святополк спільно з іншими князями знову здобув великі перемоги над половцями, спустошив області половецькі й привів полонених у свою землю.

Мощі преподобного Прохора спочивають у Ближніх печерах, де їх вказують плани Ближніх печер з 1638 року.

На плані 1703 року його ім’я супроводжує слово «священник».

Нині мощі преподобного Прохора спочивають у Ближніх печерах, навпроти мощей преподобного Іоанна Посника.