ІСТОРІЯ КИЄВА ДО СЕРЕДИНИ XI СТОЛІТТЯ
Археологічні розкопки показують, що поселення на території Київської області існували в епоху верхнього палеоліту 20 – 15 тис. років тому. Кирилівська стоянка – приблизно 25 000 рік до н. е.
10 тисяч до н. е. – кінець останнього льодовикового періоду.
Період неоліту й енеоліту (мідна доба) представлений Трипільською археологічною культурою (укр. Трипільська культура), пам’ятки й періоди якої дослідники поділяють на три етапи: ранній (4500 – 3500 рр. до н. е.), середній (3500 – 2750 рр. до н. е.) та пізній (2750 – 2000 рр. до н. е.).
Для періоду бронзової доби територіям південно-західної частини Київської області характерна Білогрудівська археологічна культура (укр. Білогрудівська культура). Зарубинецька археологічна культура (укр. Зарубинецька культура) характерна для північного заходу Київщини 2-ї половини I тисячоліття до н. е. – 1-ї половини I тисячоліття н. е.
У середині I століття н. е., згідно з церковним переказом, апостол Андрій Первозваний встановив хрест на місці сучасної Андріївської церкви, що знаменувало сходження благодаті Божої на цю землю.
Залізна доба на території сучасного Києва та Київської області представлена Київською археологічною культурою (укр. Київська культура), яка існувала на рубежі II-III – рубежі IV-V ст.
У III – IV ст. у лісостепу та степу від Нижнього Подунав’я на заході до лівобережжя Дніпра й Чернігівщини на сході була поширена Черняхівська культура.
Змієві вали, народна назва давніх, імовірно від II століття до н. е. до VII століття н. е., оборонних валів по берегах приток Дніпра південніше Києва. Їхні залишки збереглися й сьогодні вздовж річок Віта, Красна, Стугна, Трубіж, Сула, Рось та інших. Вали за часом створення відповідають зарубинецькій, черняхівській та пеньківській археологічним культурам.
Змієві вали біля села Іванковичі в Обухівському районі Київської області. Фото 20 вересня 2012 року. Автор – Kiyanka. Ліцензія – Creative Commons Attribution-Share Alike 4.0 International. Фото без змін
У V – на початку VIII ст. Пеньківська археологічна культура (укр. Пеньківська культура) антів.
Існує популярна гіпотеза, без переконливих наукових доказів, що вождь антів Бож мав резиденцію на Бусовій горі, яка нині знаходиться в межах Києва. Бож згадується візантійсько-готським істориком Йорданом (лат. Iordanes, помер після 551 року) у контексті війни готів з антами. Згідно з Йорданом, військо антів спочатку перемогло готів, але в 375 році було розбите. Бож із синами й 70 старійшинами був розіп’ятий для залякування інших антів.
У IV столітті в старовинних готських сагах є згадка про країну Ойум (гот. Aujom, укр. Оюм), розташовану на території сучасної України як частина Скіфії, куди, згідно з істориком Йорданом, переселився народ готів, спокушений «великим достатком тих країв». Столицею готів було місто Данпарстад (Архаймар, давньосканд. Árheimar). Його точне місцезнаходження невідоме, за однією з версій воно могло знаходитися на території сучасного Києва, на користь чого вказує переклад назви Данпарстад як «Місто на Дніпрі» та розташування біля нього темного (хвойного) лісу Мюрквід.
Згідно з булгарською хронікою, це місто було засноване в 330-х роках кочівниками, які прямували до Центральної Європи з Надволжя та Азії, і давня булгарська назва цього міста була Башту й Куян, звідки арабські географи Абу Ісхак Ібрагім ібн Мухаммад аль-Істахрі (араб. استخری, помер після 951 року), Абу-ль-Касім Убайдаллах ібн Абдаллах ібн Хордадбех (перс. أبو القاسم عُبید الله بن عبد الله اِبْن خُرْدادْبِهْ خرداذبه, помер близько 912 року), Абуль-Касім Мухаммад ібн Хаукаль ан-Нісібі (араб. ابن حوقل) вивели – Куяб, Куйаб етимологічно від «Куб» зі значенням «ім’я Отця Небесного та Бога Сонця, Творця Неба і Землі», звідки походять назви Куябія-Куявія-Київ. Це місто стояло на пагорбах (горах), що мали булгарську назву Куян або Кук-Куянтау (тобто «Гори духа Куяна» або «Кук-Куяна»). Перші правителі гунів, поховані в цьому місті, були Баламбер (Баламир, помер у 388 році) та Мундзук (Мундіуг, помер у 434 році), який передав престол своєму синові Аттілі (Гатило, помер у 453 році).
Польський історик Мацей Стрийковський (пол. Maciej Stryjkowski, помер між 1586 і 1593 р.) повідомляє, що він читав «Київський літопис» початку XI століття, який вивіз із Києва в 1018 році князь Польщі Болеслав I «Хоробрий» (пол. Bolesław I Chrobry). У цьому літописі нібито йшлося, що укріплене місто на місці Києва існувало з 430 року. Таку саму дату повідомляє й «Короткий літописець» (укр. Летописец краткій), джерело 2-ї половини XVII століття, що вважається недостовірним, але має цікаві легенди. Згідно з енциклопедією «Британіка» (лат. Encyclopædia Britannica), місто було засноване в VI або VII століттях.
Згідно з легендою, що міститься в найранішому зі збережених у повному обсязі руських літописів «Повісті минулих літ», написаному на початку XII століття, Київ заснований трьома братами Києм, Щеком і Хоривом та сестрою Либіддю як центр племені полян і названий на честь старшого брата. Засноване місто було настільки незначним поселенням, що літописець пише «градок» (містечко) й не дає дати заснування міста.
Археологічні та письмові джерела свідчать, що Київ розвинувся на основі поселення кінця V – початку VI ст. Центром «Містечка Кия» була Старокиївська гора на правому березі Дніпра. Найдавніше київське городище було виявлене й досліджене російським археологом-реставратором Дмитром Васильовичем Мілєєвим (помер у 1914 році), Ф.Н. Молчановським, радянським археологом Михайлом Костянтиновичем Каргером (помер у 1976 році). Багаторічні археологічні дослідження показали, що містечко було укріплене земляними валами, ровами й частоколами. Його укріплення обмежували невелику – 2 га частину Старокиївської гори. Починалися укріплення біля сучасної Андріївської церкви, перетинали територію Національного музею історії України і закінчувалися над Гончарним яром, перед нинішніми Десятинним провулком і Пейзажною алеєю.
Зіставлення території містечка Кия V – X ст. з майбутнім «Містом Володимира». Джерело – http://community.livejournal.com/saveoldkyiv/9694.html. Автор – Андрій Горбаль, карта – (с) Google. Суспільне надбання. Фото без змін
У центрі найдавнішого київського городища знаходилося кам’яне язичницьке святилище, знайдене в 1909 році російським археологом-самоуком Вікентієм В’ячеславовичем Хвойкою (помер у 1914 році). Складене воно із сірого пісковику на глині й мало еліпсоїдну форму, розміри 4,2 × 3,5 метра. З чотирьох боків капища були чотирикутні виступи, звернені за сторонами світу.
Кам’яне язичницьке капище на Старокиївській горі. Реконструкція В.В. Хвойки. Джерело – Толочко П.П. Древний Киев. – Киев: Наукова думка, 1983. – С. 28. Фото без змін
У VI – VII ст. були заселені сусідні з містечком височини.
Проте є й інше припущення, що найдавнішим міським ядром Києва є поселення на Замковій горі, яке, розростаючись, поступово охоплювало й територію прилеглих гір. Водночас перспективне зростання дитинця на Старокиївській горі призвело до того, що в наступні століття саме цей район стає місцем князівської резиденції.
За радянських часів радянський і український історик-медієвіст, археолог Петро Петрович Толочко інтерпретував результати археологічних розкопок у Києві так, що поселення VI – VII ст. на правому березі Дніпра вже можна було вважати міськими. Інша частина дослідників вказує, що виявлені археологічні джерела не дають достатніх підстав для висунутого тлумачення, і вважає, як і раніше, що формування Києва як передміського поселення відбувалося у VIII – X ст. Лише в X столітті окремі поселення на Замковій горі, Подолі та Старокиївській горі злилися в єдине поселення міського характеру.
Згідно з теорією радянського й російського археолога, академіка Бориса Олександровича Рибакова (помер у 2001 році) на основі «Повісті минулих літ» та «Історії Тарона» (вірм. Տարոնի պատմություններ) вірменського хроніста VII століття Іоанна Маміконяна (вірм. Ջոն Մամիկոնյան), Київ був заснований полянами в V столітті. Ця гіпотеза лягла в основу офіційно прийнятої дати заснування міста. 482 рік – офіційно прийнята дата заснування Києва князем полян Києм, його братами Щеком і Хоривом та сестрою Либіддю, згідно з легендою про заснування Києва. Таким чином, у 1982 році було відзначене 1500-річчя Києва.
У VI – VII ст. Корчацька археологічна культура (укр. Корчацька культура) на Поліссі.
Шари Волинцівської археологічної культури (укр. Волинцівська культура) 2-ї половини VIII – початку IX ст. виявлені на Старокиївській горі та під північною галереєю Десятинної церкви.
Упродовж більшої частини IX століття Київ знаходився в нестабільній зоні угорсько-хозарського конфлікту.
У 2-й половині IX століття на території майбутнього Києва з’являються поселення Лука-Райковецької археологічної культури (укр. Лука-Райковецька культура, VIII – IX ст.).
У 2-й половині IX століття, згідно з «Повістю минулих літ», у Києві правили князі Дір та Аскольд. Київ виступає вже в ролі центру землі полян, а літописець називає його не «градком», а «градом».
У 882 році Київ був захоплений князем Новгородським (див. Російська Федерація) Олегом (укр. Олег Віщий), який переніс до міста на Дніпрі свою резиденцію, при цьому, згідно з руськими літописами, назвав Київ «матір’ю міст руських». Із цього моменту Київ став столицею Русі. На цей самий час припадає й зростання масштабів будівництва на території Києва, про це свідчать археологічні матеріали, виявлені у Верхньому місті, на Подолі, Кирилівській горі, Печерську. Будівництво було зумовлене швидким збільшенням кількості населення міста, що прибуло з різних регіонів Руської землі.
Наприкінці IX століття Київ починає набувати ознак середньовічного міста з поліетнічним складом населення. На Старокиївській горі починає формуватися курганний могильник Некрополь I. У матеріалах курганного некрополя, що виник у Верхньому місті, з’являються нові форми поховального обряду, які підкреслюють високий статус померлих (високі курганні насипи, поховання в камерах), з’являються нові впливи в речовому комплексі (скандинавські, угорські, «східні»), що позначають формування «дружинної моди». У Некрополі I на Старокиївській горі зруби камерних поховань споруджувалися у двох техніках рубання кутів зрубів: «в обло» та «в лапу». У низці випадків у Києві, Гньоздові (село Гньоздово поблизу Смоленська, адміністративного центру Смоленської області Російської Федерації), Шестовиці за 12 км на південний захід від Чернігова (урочище Коровель біля села Шестовиця), Чернігові й Тимереві (поблизу колишнього села Большоє Тимерево в Ярославському районі Ярославської області Російської Федерації) дослідники відзначили існування камер, відмінних і від зрубної, і від стовпової конструкцій. У більшості поховань кінця IX – початку X століття в Києві та на Середньому Подніпров’ї тіло небіжчика було покладене в могильну яму головою на захід. У семи камерних похованнях Києва виявлені мечі каролінзького типу. За характером і деталями поховальної обрядовості київські тілопокладення мають прямі аналогії в ранньохристиянських пам’ятках на території Великої Моравії в Старому Місті (чес. Staré Město, місто в районі Угерске-Градіште Злінського краю Чехії), Мікульчицях (чес. Mikulčice, село в районі Годонін Південноморавського краю Чехії), Погансько (чес. Pohansko поблизу Бржецлава в Південноморавському краї Чехії), Скалиці (словац. Skalica, місто в Трнавському краї Словаччини), Стара-Коуржим (чес. Kouřim, місто в районі Колін Середньочеського краю Чехії), Коліні (чес. Kolín, місто, адміністративний центр району Колін Середньочеського краю Чехії), Желєнках (чес. Želénky, село в районі Теплиці Устецького краю Чехії). Прямі аналогії в похованнях знаті свідчать про етнокультурну спорідненість правлячої еліти Києва та карпатських русинів. Борживой Достал, відзначаючи схожість інвентарю, писав про повну ідентичність дружинних могил Києва й Чернігова похованням у Великій Моравії. Радянські та російські археологи: Анатолій Миколайович Кірпічников (помер у 2020 році), Гліб Сергійович Лебедєв (помер у 2003 році), Василь Олександрович Булкін (помер у 2017 році) та Ігор Васильович Дубов (помер у 2002 році) дійшли висновку, що в київському некрополі є лише одне скандинавське поховання зі 146 – стовпове камерне поховання з північною орієнтацією № 114, датоване кінцем X – початком XI століття.
Топографія київських могильників VIII – X ст. Джерело – Толочко П.П. Древний Киев. – Киев: Наукова думка, 1983. – С. 45. Фото без змін
Написи на схемі київських могильників — українською
| На оригіналі | Українською |
|---|---|
| Могильник на Кирилловских высотах | Могильник на Кирилівських висотах |
| Подол | Поділ |
| Днепр | Дніпро |
| Могильник на Старокиевской горе | Могильник на Старокиївській горі |
| Могильник в районе Первомайского парка | Могильник у районі Першотравневого парку |
| Могильник на Батыевой горе | Могильник на Батиєвій горі |
I – поховання в кургані
II – безкурганні поховання
У IX – X ст. Київ забудовувався кварталами зрубних і каркасно-стовпових споруд; князівська частина мала також кам’яні будинки. На Подолі, як свідчить «Повість минулих літ», у 1-й половині X століття діяв християнський храм – соборна Церква св. пророка Іллі.
Мабуть, за часів князювання Ігоря I (укр. Ігор Рюрикович, 912 – 945 рр.) за межі тісного дитинця було винесене й київське святилище. Припинення існування старого київського капища в 1-й половині X століття та перенесення його на нове місце за межі найдавніших укріплень підтверджуються й археологічними дослідженнями. У 1975 році під будинком № 3 на вулиці Володимирській під час розкопок Київською археологічною експедицією були виявлені фундаментні рови якоїсь давньої споруди. Викопані вони в лесі, їхня глибина в північній частині сягала 70-90 см, у південній – 50-60 см. Датування різних матеріалів, що заповнювали рови, не виходило за межі X століття.
Основа язичницького капища. Південно-західна частина. Розкопки 1975 року. Джерело – Толочко П.П. Древний Киев. – Киев: Наукова думка, 1983. – С. 44. Фото без змін
У плані споруда являла собою видовжений прямокутник завширшки 1,75 метра, витягнутий по осі північ – південь на 7 метрів. Південний і північний кінці прямокутника переходили в заокруглені симетричні виступи, по два з кожного боку. Ще два такі виступи, мабуть, відходили від східного боку прямокутника. Загалом, таким чином, споруда мала шість виступів у вигляді пелюсток квітки. Два великі сягали 2 метрів у діаметрі, чотири менші – 1 метра.
План язичницького капища на вулиці Володимирській № 3. Розкопки 1975 року. Джерело – Толочко П.П. Древний Киев. – Киев: Наукова думка, 1983. – С. 42. Фото без змін
Виходячи з незвичайної конфігурації фундаменту давньої споруди, орієнтованої точно за сторонами світу, можна припустити, що це залишки культової споруди дохристиянського часу. Шість її пелюсткоподібних виступів могли слугувати своєрідними п’єдесталами для ідолів шести слов’янських богів – Перуна, Хорса, Дажбога, Стрибога, Семаргла та Мокоші, уже без Велеса. Про належність відкритого фундаменту язичницькому капищу свідчить і виявлений поблизу його південного великого виступу зольник. Розміщений він у чашоподібному заглибленні діаметром близько 3 метрів і зберігся на висоту понад 1 метр.
Під 945 роком літописець 2-ї половини XI століття, розповідаючи про прибуття послів деревлян до великої княгині-регентки Ольги (укр. Ольга, 945 – початок 960-х рр.), пише, що «Тоді ж вода текла біля гори Київської і на Подолі не жили люди, а на горі. Місто ж Київ було там, де нині двір Гордятин і Никифорів, а двір княжий був у місті, де нині двір Воротиславів і Чюдин, а перевісище було поза містом, і був поза містом двір інший, де двір деместика за святою Богородицею над горою, двір теремний, бо тут був терем кам’яний».
Фрагмент «Київ у V – XIII ст.». Джерело – Літопис Руський / Пер. з давньорус. Л.Є. Махновця. – Київ: Наукова думка, 1989. – С. 537. Фото без змін
I. Містечко Кия
1. Ольжин (княжий) двір із теремом, пізніше – двори Воротислава, Гордяти, Никифора та Чюдина
Місцезнаходження останнього князівського двору визначити досить легко. Це підтверджено археологічними розкопками, які виявили на схилі Старокиївської гори, над садибою № 38 на Андріївському узвозі, фундаменти давньоруської теремної споруди. Пошуки князівського двору «в місті» тривалий час не мали успіху. Він був виявлений і досліджений експедицією Інституту археології в 1970 – 1971 рр. на південний захід від нинішньої будівлі Національного музею історії України на відстані 20 – 30 метрів, поблизу язичницького капища. Одна частина збереженого фундаменту, яка була, вочевидь, основою дугоподібної стіни терема, сягала 18 метрів завдовжки й понад 1,5 метра завширшки. За висотою фундамент зберігся від 1 до 1,5 метра. Цей терем значно відрізнявся своєю архітектурою від тих, які пізніше були зведені на схід, південь і захід від Десятинної церкви.
Фундамент князівського терема X століття на Старокиївській горі. Розкопки 1971 року. Джерело – Толочко П.П. Древний Киев. – Киев: Наукова думка, 1983. – С. 40. Фото без змін
План Києва в X столітті (за часів княгині Ольги). Джерело – Закревский Н.В. Описание Киева. – Москва, 1868. – Т. 2. Суспільне надбання. Фото без змін
На березі Почайни – річкової гавані, за княгині Ольги, діяв перший християнський храм Києва – Церква св. пророка Іллі. Літописець повідомляє, що це була соборна церква, яку відвідували не лише руси, а й іноземці, звісно, якщо вони були християнами.
У 989 році за наказом великого князя Володимира I Святославича «Великого» (укр. Володимир Святославич «Великий», 978 – 1015 рр.) жителі Києва були хрещені в Дніпрі. Русь стала християнською державою, була заснована Київська митрополія. За Володимира місто досягло високого ступеня розквіту й значно розширилося за межі Старокиївського городища, умовно названого містечком Кия.
«Місто Володимира» , прийнята наукою назва київського дитинця кінця Х – 1-ї половини XIII століття, збудованого за часів князювання Володимира «Великого» на північному краї Старокиївської гори. Територія «Міста Володимира» займала за різними джерелами близько 10-12 га.
На території, яка до великого князя Володимира була зайнята невеликим городищем, курганами язичницького могильника й невеликою Софійською церквою часів княгині Ольги, розгортається велике будівництво. Для цього найдавніший вал городища був знесений, рів засипаний, кургани й насипи також знесені.
«Місто Володимира» у XII – XIII ст. Реконструкція автора. Джерело – Толочко П.П. Древний Киев. – Киев: Наукова думка, 1983. – С. 195. Фото без змін
«Місто Володимира» було обнесене земляним валом із рубленими «в обло» дерев’яними городнями всередині та ровом, які пролягали вздовж північних схилів Старокиївської гори поблизу будинку № 38 на вулиці Андріївський узвіз (Андріївський узвіз), далі на схід до урвища в районі сучасного фунікулера, далі йшли на південь до нинішньої Михайлівської площі в напрямку вулиці Великої Житомирської і простягалися вздовж її правого боку до Гончарного яру (урочище Гончарі-Кожум’яки). Вали «Міста Володимира» мали у своїй основі дерев’яні конструкції, які до наших днів не збереглися. Вал розкопували двічі й на двох різних ділянках. У 1907 – 1908 рр. у північній частині садиби Історичного музею В.В. Хвойка провів розкопки валу. За його даними, вал був насипаний із жовтої глини. Висота його дорівнювала 6 метрам, ширина до 9 метрів. У 1934 році досліджувався вал у східній ділянці «Міста Володимира», на території садиби № 12 на Десятинній вулиці. Під час будівельних робіт він був знесений упродовж 29 метрів, аж до станції фунікулера. Ширина валу дорівнювала 13 метрам, висота – 2 метрам.
В укріпленнях київського дитинця було троє воріт. Із південного боку, на сучасній вулиці Володимирській за 16 метрів від того місця, де її перетинає вулиця Велика Житомирська, знаходився головний в’їзд – кам’яні Градські, пізніше – Софійські, Батиєві ворота. Поряд із воротами зафіксовані залишки земляного валу, а перед ними знаходився 10-метровий рів, що проходив по лінії давнього яру, через який був перекинутий міст. Під час археологічних робіт 1913 року з’ясувалося, що під час розбирання воріт у 1798 році були збережені не лише кам’яні фундаменти, а й нижні частини цегляної кладки стін. Софійські ворота являли собою дві паралельні стіни-пілони завдовжки близько 10 метрів і завтовшки 2,3 метра в середній частині та 3,5 метра по краях, на які спиралося склепіння ворітного проїзду. Ширина воріт – 10 метрів, а ширина проїзної частини – від 4 метрів по краях і до 6 метрів посередині. Також між фундаментами, у прогоні воріт, на 1,5 метра нижче рівня сучасної поверхні була виявлена давня бруківка з поздовжніх товстих брусів із настилом із дубових кругляків. Залишки такої самої бруківки були відкриті й за 4-10 метрів від воріт у північному напрямку; вона, вочевидь, вела до великокнязівського терема. Цікаво, що давня бруківка йшла майже паралельно сучасній Володимирській вулиці, дещо відхиляючись на північ. За розмірами Софійські ворота значно поступалися Золотим воротам. Сьогодні на проїзній частині Володимирської вулиці, між будинками № 11/6 і 14/8, можна побачити символічну викладку червоним кварцитом фундаменту Софійських воріт.
Місце Софійських воріт на вулиці Володимирській, викладене каменем. Фото 28 червня 2011 року. Автор – Posterrr. Ліцензія – Creative Commons Attribution-Share Alike 3.0 Unported. Фото без змін
Із південно-східного боку в районі сучасної Михайлівської площі розташовувалися, що побічно підтверджується літописними даними, дерев’яні Михайлівські ворота, які виходили на Боричів узвіз, яким спускалися до пристані на річці Почайні. Усередині дитинця Михайлівські ворота з’єднувалися вулицею з центральною площею – «Бабиним торжком». За воротами проходив глибокий яр, через який був перекинутий підйомний міст. Треті ворота, також дерев’яні, називалися Подільськими й вели до нинішнього Андріївського узвозу в бік Подолу. Усередині дитинця Київські ворота були пов’язані дорогою з розташованим поблизу «Бабиним торжком».
«Місто Володимира», фрагмент макета Києва X – XIII ст. Реконструкція Д. Мазюкевича. Експонується в Софійському соборі. Фото 16 вересня 2020 року. Автор – Angloman
Під час правління великого князя Володимира Київ приблизно на третину складався з князівських земель, на яких розташовувалися князівські споруди.
«Місто Володимира» наприкінці X – XIII ст. Джерело – История Украинской ССР. – Киев: Наукова думка, 1981. – Т. 1. – С. 450. Фото без змін
1. Десятинна церква
2. Північно-східний князівський терем
3. Південний князівський терем
4. Західний князівський терем
5. Північно-західний князівський терем
6. Феодорівський монастир
7. Андріївський (Янчин) монастир
8. Трьохсвятительська церква
9. Хрестовоздвиженська церква
10. Ротонда кінця XII – початку XIII ст.
11. Софійські ворота
Композиційним центром «Міста Володимира» була Десятинна церква (збудована 989 – 995 рр.), навколо якої розміщувалися кам’яні князівські тереми, залишки яких і сьогодні знаходяться в землі на південь і захід від церкви. Їхні залишки в 1907 – 1908 рр. розкопав В.В. Хвойка. Стіни князівських теремів були розписані фресковим живописом, підлоги вистелені полив’яними плитками, інтер’єр прикрашений шиферними різьбленими та мармуровими архітектурними деталями.
Розміщення об’єктів навколо Десятинної церкви. Джерело – Винокур І.С., Телегін Д.Я. Археологія України. – Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2008. – С. 343. Фото без змін
I. Фрагменти рову й валу найдавнішого київського городища; II – будівлі; III – ділянки, розкопані В.В. Хвойкою в 1907 році
1. Святилище в «граді Кия»
2. «Пантеон» князя Володимира
3. Ротонда X століття
4. Південний князівський терем
5. Західний князівський терем
6. Десятинна церква
7. Терем «поза містом»
8. Ротонда кінця XII – початку XIII ст.
Фото 17 вересня 2020 року. Автор – Angloman
Трасування фундаментів південно-східної стіни Південного князівського терема. Фото 17 вересня 2020 року. Автор – Angloman
Продовження трасування фундаментів південно-східної стіни Південного князівського терема. Фото 17 вересня 2020 року. Автор – Angloman
Трасування фундаментів північно-західної стіни Південного князівського терема. Фото 17 вересня 2020 року. Автор – Angloman
Південний князівський двір згадується в літописних звістках під 1068, 1097, 1145 – 1146, 1150 – 1151, 1154 і 1183 рр. Близько середини XII століття південний княжий двір отримує назву «Ярославль дворъ» або «Великий Ярославль дворъ».
Північно-східну частину дитинця займав великокнязівський двір. Тут розкопана кам’яна палацова будівля, досліджена частина якої знаходиться на відстані 60 метрів від фундаментів Десятинної церкви. Неподалік археологи знайшли залишки будівлі, яку вважають будинком церковного причту (священнослужителів), збудованим одночасно з Десятинною церквою; раніше будівлю ототожнювали з так званим теремом Ольги.
Поряд розміщувалися родові князівські та боярські тереми й садиби. Судячи з письмових і археологічних даних, «Місто Володимира» було буквально наповнене дворами світських і церковних феодалів. На південний захід від Десятинної церкви знаходився Мстиславів двір, який належав князю Мстиславу Володимировичу (Мстислав «Великий»), а після його смерті – дружині. Його місцеположення фіксують фундаменти кам’яного терема, виявлені в нинішньому Десятинному провулку. Цей двір згадується в 1147 році у зв’язку зі смертю Ігоря Ольговича.
Садиби Десятинної церкви, «Ярославового» та «Мстиславового» дворів виходили на «Бабин торжок». Ця міська центральна площа неодноразово згадується в літописах. Її назва походить, імовірно, від мідних статуй (баб), привезених великим князем Володимиром із Корсуня (Херсонес Таврійський (давньогрец. Χερσόνησος – ἡ χερσόνησος), нині розкопаний у Гагарінському районі міста Севастополя) і встановлених перед Десятинною церквою. «Бабин торжок» був центром торгівлі на Горі, а також мав парадні функції та був місцем зібрання віча. На сучасному плані Києва давню площу можна розташувати в районі виходу Десятинного провулка на вулицю Володимирську.
Упродовж майже двох із половиною століть архітектурний ансамбль на Старокиївській горі був гідною окрасою столиці Русі.
На початку XI століття, зі слів німецького хроніста Тітмара з Мерзебурга (нім. Thietmar von Merseburg, помер у 1018 році), Київ був великим містом, із 400 храмами, 8 торжищами (ринками) та незліченною кількістю населення.
В XI – XIII ст. територія на північний захід від Десятинної церкви, де в X столітті знаходився найдавніший князівський двір Києва, дещо змінила свій соціальний ранг. Тепер тут розташовувалися садиби чотирьох київських феодалів: Гордятина, Никифора, Чудина та Воротислава. Ці бояри відігравали помітну роль у житті Києва й Русі. Прізвища Чудина та Никифора зустрічаються не лише на сторінках літопису, а й «Правди Ярославичів» 1072 року.
Біля підніжжя Старокиївської гори знаходилися місцевості Кожум’яки, Дігтярі та Гончарі, де жили ремісники й прислуга. Поділ у низині біля Дніпра залишався незаселеним.
Із часів Володимира Святославича в Києві існує державна школа. У ній навчалися або, як пише літопис, опановували «учение книжное» діти «нарочитой чади» – найближчого оточення великого князя, тобто діти старших дружинників, княжих мужів, бояр.
У 1017 році велика пожежа в Києві.
За великого князя Ярослава Володимировича «Мудрого» (1019 – 1054 рр.) на південь від «Міста Володимира» було закладене велике укріплене місто, назване на честь князя – «Містом Ярослава».
«Місто Ярослава» , прийнята в історіографії назва укріпленої частини давнього Києва, яка була збудована на Старокиївській горі за часів князювання Ярослава «Мудрого». Місто розташовувалося на площі понад 60-72 га.
Розширення Ярославом «Мудрим» міста в Новгородському, Никонівському, Тверському, Львівському та інших літописах датується 1017 роком. У «Повісті минулих літ» сказано: «В лѣто 6545 (1037 год). Заложи Ярославъ городъ великый, у него же града суть Златая врата; заложи же и церковь святыя Софья, митрополью, и посемь церковь на Златыхъ вратѣхъ святыя Богородица Благовѣщенье, посемь святаго Георгия манастыря и святыя Ирины». До цього місцевість, на якій був споруджений Софійський собор, була полем «вне града».
Одним з аргументів на користь другої дати є те, що Ярослав не міг почати будівельні роботи в Києві доти, доки не помер його політичний противник Мстислав Володимирович, князь Чернігівський. Смерть останнього, що сталася в 1036 році, на думку багатьох, стала поштовхом до «будівельного буму» Ярослава. Водночас така кількість споруд, закладених у 1037 році, радше може бути підсумком багаторічної будівельної діяльності, а не її початком. Ознайомлення з першою частиною літописної статті викликає подив, чому похвала Ярославу віддається не за збудовані храми, а лише за закладені. Адже в практиці літописання таких прикладів немає.
Щодо стримувального впливу Мстислава на будівельний стимул Ярослава. Логічно припустити, що однією з необхідних умов політичного змагання між ними за старшинство на Русі було суперництво двох міст – Києва й Чернігова. Зміцнити авторитет столиці Русі Києва можна було лише за умови розгортання значного будівництва: фортифікаційного, культового й житлового. Водночас Мстислав розгорнув у Чернігові великі будівельні роботи, за нього почалося зведення Спаського собору.
Не вкладається в рамки логіки й та обставина, що Ярослав «Мудрий» майже за 20 років перебування на великокнязівському столі не збудував жодної споруди, гідної уваги літописця, і лише на 21 році князювання взявся за такі грандіозні роботи.
«Місто Ярослава» було оточене ровом із водою завглибшки 12 метрів і високим земляним валом з армованими дерев’яними клітями загальною протяжністю 3,5 км, шириною біля основи – 30 метрів, висота валів сягала 11 метрів, а разом із дерев’яним частоколом – до 16 метрів. Унаслідок будівництва «Міста Ярослава» площа укріплень Києва зросла всемеро. Проїзд між «Містом Володимира» та «Містом Ярослава» здійснювався через Софійські ворота.
Згідно з розрахунковими даними радянського історика архітектури Павла Олександровича Раппопорта (помер у 1988 році), який досліджував Ярославів вал у 1951 році, для його насипу потрібно було близько 630 тис. м3 землі й не менше 50 тис. м3 будівельного лісу. На будівництві укріплень за умови, що воно тривало чотири роки, мало бути щодня зайнято понад 1000 людей.
«Місто Ярослава» у XII – XIII ст. Реконструкція автора. Джерело – Толочко П.П. Древний Киев. – Киев: Наукова думка, 1983. – С. 197. Фото без змін
У південній частині «Міста Ярослава» знаходилися головні міські ворота – Золоті ворота, одні з трьох міських воріт, споруджених за Ярослава «Мудрого». З боку поля перед воротами проходив рів завширшки 15 метрів і завглибшки 8 метрів. Сліди цього рову читаються нині в перепаді рівня Золотоворітського проїзду (вул. Золотоворітський проїзд).
Вал «Міста Ярослава» від Золотих воріт проходив по нинішній вулиці Ярославів Вал (вулиця Ярославів Вал) до Львівської площі, де знаходилися Жидівські ворота (укр. Жидівська брама), пізніше стали називатися Львівськими (укр. Львівські ворота) або Західними воротами. Про зовнішній вигляд, розміри, характер, матеріал, із яких були споруджені ворота, нічого не відомо. Археологічно ворота виявлені не були.
Потім вал тягнувся на схід над схилами гори до валу «Міста Володимира». З протилежного боку від Золотих воріт вал ішов до дерев’яних південно-східних Лядських воріт. Досі історики сперечаються про точне місце розташування Лядських воріт.
Далі міський вал проходив до Володимирської гірки і в районі нинішньої Михайлівської площі з’єднувався з валами «Міста Володимира».
«Місто Ярослава» з північного сходу. Фрагмент макета Києва X – XIII ст. Реконструкція Д. Мазюкевича. Експонується в Софійському соборі. Фото 16 вересня 2020 року. Автор – Angloman
У центрі «Міста Ярослава» знаходився Софійський собор, кафедра київських митрополитів. Двір митрополії був центром громадського життя, що слугував іноді й місцем вічових зібрань. На сучасній карті Києва його локалізація не викликає труднощів. Виявлення кам’яної огорожі навколо Софії дозволяє визначити й розміри митрополичої садиби. Вона займала площу близько 3 га.
«Місто Ярослава». Джерело – История Украинской ССР. – Киев: Наукова думка, 1981. – Т. 1. – С. 450. Фото без змін.
12. Софійський собор
13. Стіна митрополичого палацу (XI століття)
14. Церква св. Георгія
15. Церква св. Ірини
16. Храм безіменний (XI століття)
17. Кам’яний терем (XI ст.)
18. Лазня на митрополичому дворі (XI ст.)
19. Золоті ворота
20. Лядські ворота
Навколо митрополичої садиби, а також в інших частинах міста розміщувалися двори великих київських феодалів і міської адміністрації. Літопис згадує сім феодальних дворів: Коснячків, Брячиславів, Путятин, Глібів, Ратшин, Бориславів і Васильків, але навряд чи можна сумніватися, що їх було значно більше. На думку дослідників, Брячиславів двір належав Брячиславу Ізяславичу – батькові Всеслава, князя Полоцького. Поблизу нього, згідно з літописом, знаходився Коснячків двір. Згідно з літописом, двори Путяти й Борислава знаходилися на території між Софійським собором і Жидівськими воротами. На сучасній карті Києва Бориславів двір можна розташувати десь у районі виходу вулиці Стрілецької або Рейтарської на вулицю Ярославів Вал. Двір тисяцького Гліба кілька разів згадується в літописі. У статті під 1147 роком, під час повстання киян, князь Володимир Мстиславич не зміг пробитися через Софійські ворота, він, «увороти коня на право, мимо Глѣбовъ дворъ», в’їхав у «Місто Володимира» через південно-східні – Михайлівські ворота. Отже, Глібів двір знаходився десь на півдорозі між Софійськими та Михайлівськими воротами в «Місті Ярослава». Нині це в районі виходу вулиці Великої Житомирської на Михайлівську площу.
Крім дворів великих феодалів, які відігравали помітну роль у державних справах, у «Місті Ярослава» зосереджувалися й садиби мечників, соцьких, купців-лихварів. Археологічними дослідженнями встановлено, що в цій частині давнього Києва проживали й найбідніші, переважно залежні верстви населення. Їхні житла виявлені вздовж вулиць Великої Житомирської, Чкалова, Рейтарської.
План розташування споруд центральної частини «Міста Ярослава». Джерело – Толочко П.П. Древний Киев. – Киев: Наукова думка, 1983. – С. 75. Фото без змін
Написи на плані центральної частини «Міста Ярослава» — українською
| На оригіналі | Українською |
|---|---|
| Сооружение банное | Споруда лазні |
| Стена Митрополичьей усадьбы | Стіна Митрополичої садиби |
| Софийский собор | Софійський собор |
| Церковь Богородицы (?) | Церква Богородиці (?) |
| Ирининская церковь | Ірининська церква |
| Георгиевская церковь | Георгіївська церква |
| Дворец (Ирины?) | Палац (Ірини?) |
Поряд із Софійським собором великий князь Ярослав «Мудрий» звів монументальні споруди – Ірининський (згідно з версією Л.Є. Махновця – Церква Успіння Богородиці) та Георгіївський монастирі, князівський терем та інші споруди. Північніше Георгіївської церкви стояв іще один храм XI століття, який не згадується в літописі. Його залишки були знайдені під час розкопок 1909 – 1911 рр.
Поблизу південної стіни так званої Ірининської церкви (див. план) височів кам’яний терем. Залишки його були відкриті в 1834 році київським археологом-аматором Кіндратом Андрійовичем Лохвицьким і досліджені в 1913 – 1914 рр. російським археологом Сергієм Петровичем Вельміним. У плані будівля являла собою видовжену прямокутну споруду, архітектура якої нагадувала тереми «Міста Володимира».
Таким чином, на порівняно невеликій території «Міста Ярослава» на півдорозі між Золотими та Софійськими воротами стояли чотири кам’яні храми й кам’яний терем.
У середині XI століття Київ досяг свого «золотого віку».