ІСТОРІЯ КИЄВА, 1054 – 1648 РР.

Третьою за часом виникнення частиною старого Києва стало так зване «Місто Ізяслава-Святополка», яке звели великі князі: Ізяслав I Ярославич (1054 – 1068, 1069 – 1073, 1077 – 1078 рр.) та Святополк II Ізяславич (1093 – 1113 рр.).

«Місто Ізяслава-Святополка» , уживана в науковій літературі умовна назва однієї з укріплених частин середньовічного Києва, яка розміщувалася на північно-східному відрозі Старокиївського плато – Михайлівській горі (нині верхня тераса Володимирської гірки). Це був ізольований із трьох боків мис із крутими схилами в бік Хрещатого яру-балки та Дніпра. Від основного масиву Старокиївського плато, за винятком невеликого перешийка, його відділяли два яри. Один – Димитрівський яр, на місці сучасної вулиці Трьохсвятительської (укр. Трьохсвятительська вулиця), спускався до Хрещатої долини. Інший ішов від нинішньої Михайлівської площі в бік дніпровських схилів, верхньої станції сучасного фунікулера.

За великого князя Святополка II навколо споруджених на Михайлівській горі храмів були зведені потужні земляні вали на зразок укріплень «Міста Ярослава». На жаль, ці вали ніколи не досліджувалися археологічно, і сказати щось певне про їхні розміри та час спорудження неможливо.

В XI – XIII ст. ця місцевість була щільно забудована й мала свою вуличну структуру. Тут знаходилися два або три міські монастирі та, ймовірно, резиденція великого князя Ізяслава I Ярославича і його синів. Забудова складалася переважно з наземних зрубних і стовпово-каркасних будівель, які належали до житлових і господарсько-ремісничих комплексів. Речові знахідки радше характерні для міського кварталу, ніж для монастирської території. Виявлені залишки низки ремісничих майстерень.

«Місто Ізяслава-Святополка». Фрагмент макета Києва X – XIII ст. Реконструкція Д. Мазюкевича. Експонується в Софійському соборі. Фото 16 вересня 2020 року. Автор – Angloman

Ізяслав I Ярославич заснував на цій території монастир на честь свого небесного покровителя св. Димитрія Солунського й близько 1062 року збудував однойменну церкву. У цьому самому монастирі старший син Ізяслава, Ярополк, між 1085 – 1087 рр. заклав Церкву св. Петра, у якій, згідно з літописом, і був похований. Інший син Ізяслава, великий князь Святополк II, у 1108 – 1113 рр. збудував одну з найкращих пам’яток давньоруської архітектури – Михайлівську Золотоверху церкву, яка стала соборною церквою багатого та впливового монастиря.

Зі споруд «Міста Ізяслава-Святополка» лише Михайлівський Золотоверхий храм дожив до XX століття. Про місцезнаходження двох інших можна здогадуватися з не зовсім чітких звісток, що потрапили на сторінки преси, про знаходження на Михайлівській горі якихось давніх фундаментів.

Таким чином, тодішній Київ мав три фортифікаційні укріплення (міста) площею 80 га.

На початку 1070-х років північнонімецький хроніст Адам із Бремена (нім. Adam von Bremen) називав Київ «суперником Константинополя».

Копирів кінець , укріплена частина давнього Києва, яка примикала з північного заходу до «Міста Ярослава» та займала північно-західний відріг Старокиївської гори. Нинішнє розташування в Шевченківському районі, у межах перетинів вулиць Кудрявської (укр. Кудрявська вулиця), Петрівської (укр. Петрівська вулиця), Вознесенського узвозу, Киянівського (укр. Киянівський провулок) і Несторівського (укр. Несторівський провулок) провулків. Ця територія становить близько 40 га.

На думку російського вченого-етнографа-лінгвіста Олександра Борисовича Страхова (помер у 2021 році), назва походить від давньоруського прізвиська Копир «копун». Назва місцевості виникла від «капир» (укр. – невіра; kāfir(-un) – ар., невіра, безбожник) і «капирить» (укр. – терпіти від негоди, холоду, пережидаючи щось чи ждучи чогось).

Копирів кінець згадується в давньоруських літописах від 1121 року. Він був обнесений власними укріпленнями. Це підтвердили розкопки Київської експедиції в 1974 році, що виявили в садибі № 6 на Киянівському провулку глибокий, близько 5 метрів, рів, а також залишки згорілої дерев’яної стіни. Як вважав український археолог Ярослав Євгенович Боровський (помер у 2003 році), який здійснював безпосередні дослідження, загальна висота укріплень Копиревого кінця в цьому місці сягала 10 метрів. Із напільного боку вони могли бути й значнішими. З «Містом Ярослава» його з’єднували Львівські (Західні, Жидівські) ворота. З північного боку з Копиревого кінця на Поділ вели Подільські ворота (в районі нинішньої вулиці Вознесенський Яр). Між Копиревим кінцем і Замковою горою розташовувалося урочище Гончарі-Кожум’яки.

Копирів кінець. Фрагмент діорами «Давній Київ», XII – XIII ст. Автор-виконавець А.В. Казанський. Наукові консультанти Ю.С. Асєєв, П.П. Толочко. 1976 рік. Експонується в Національному музеї історії України (колишній Державний історичний музей Української РСР). Джерело – Толочко П.П. Древний Киев. – Киев: Наукова думка, 1983. – С. 190–191. Фото без змін

Копирів кінець. Фрагмент макета Києва X – XIII ст. Реконструкція Д. Мазюкевича. Експонується в Софійському соборі. Фото 16 вересня 2020 року. Автор – Angloman

Копирів кінець. Джерело – История Украинской ССР. – Киев: Наукова думка, 1981. – Т. 1. – С. 450. Фото без змін

21. Жидівські ворота

25 і 26. Храми Монастиря св. Симеона

27. Церква св. Іоанна

28. Храм безіменний (кінець XII – початок XIII ст.)

У Копиревому кінці за часів князювання Святослава II Ярославича (1073 – 1076 рр.) був закладений Монастир св. Симеона, уперше він згадується в Іпатіївському літописі під 1147 роком.

В Іпатіївському літописі також повідомляється, що на території Копиревого кінця в 1121 році збудована Церква св. Іоанна: «того же лѣта, заложи церкви святого Ивана в Копыревѣ конци».

План-реконструкція Церкви св. Іоанна (Предтечі?) у Копиревому кінці на Вознесенському узвозі. Радянський археолог Михайло Костянтинович Каргер, розкопки 1947 року. Джерело – https://www.myslenedrevo.com.ua/ru/Sci/Kyiv/1958Karger/Vol2/12-Early13C/VoznesenRuins.html. Фото без змін

Наприкінці ХІІ століття в Копиревому кінці знаходилася резиденція великого князя Київського Святослава III Всеволодовича, так званий «Новий» княжий двір, уперше згадується в літописі в 1190-х роках. У міжусобних князівських чварах двір не раз руйнувався, зрештою він був зруйнований під час навали хана Батия. На князівському дворі була збудована Церква св. Василія Великого (укр. Василівська церква на Новому дворі). Згідно з літописною звісткою під 1197 роком: «Того же лѣта созда великыи… князь Рюрикъ церковь святого Василия, во имя свое, в Киевѣ на Новомъ дворѣ». Її залишки знайдені в 1878 році, нині на території клініки НАН України, що на Вознесенському узвозі.

Залишки фундаменту Церкви Василія Великого на «Новому» дворі в Копиревому кінці. Джерело – Літопис Руський / Пер. з давньорус. Л.Є. Махновця. – Київ: Наукова думка, 1989. – С. 364. Фото без змін

У Копиревому кінці, крім храмів, згаданих у літописі, виявлені залишки ще трьох храмів давньоруської доби:

– церква 2-ї половини XI століття на перетині Вознесенського узвозу та Киянівського провулка;

– церква 2-ї половини XI століття, нині на території Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури;

– церква XII – XIII ст. у Несторівському провулку, знайдена в 1967 році.

Знову цей район почали забудовувати вже на початку XVIII століття. Тоді була збудована Церква Вознесіння, почала формуватися нинішня мережа вулиць і провулків.

«Місто Володимира» – дитинець, разом із «Містом Ярослава», «Містом Ізяслава-Святополка» та Копиревим кінцем утворювало Верхнє місто.

Джерело – Літопис Руський / Пер. з давньорус. Л.Є. Махновця. – Київ: Наукова думка, 1989. – С. 537. Фото без змін

Макет Києва X – XIII ст. Реконструкція Д. Мазюкевича. Експонується в Софійському соборі. Фото 16 вересня 2020 року. Автор – Angloman

Київ часів правління Ярославичів і Володимира «Мономаха» уособлював у забудові відсутність монолітності й скупченості; у давньому Києві вперше були застосовані прийоми проєктування вулиць і площ з урахуванням законодавчої основи, що регулювала естетичний бік будівництва житла. Масова забудова Києва була переважно дерев’яною, її становили квартали зрубних і каркасно-стовпових будівель, переважно двоповерхових. Планування міста було садибно-вуличним. Площа всього міста XI – XIII ст. за підрахунками П.П. Толочка становила близько 400 га, а чисельність населення у XII – XIII ст., отримана на підставі аналізу археологічних джерел, сягала 50 тис. осіб.

У 2-й половині XI – на початку XII ст. у межах «Міста Володимира» були збудовані: «Великий Ярославів двір», Андріївський (Янчин) та Феодорівський монастирі, а також у 1183 році Василівська (Трьохсвятительська) церква. «Великий Ярославів двір» – офіційна резиденція великих князів Київських, знаходився приблизно в районі сучасних вулиць Десятинної та початку Володимирської, являв собою великі вільні від забудови площі, достатні для кінних перегонів. Тут також були житлові й господарські споруди. Неодноразова його згадка в середині XII століття дозволяє зробити висновок, що він займав значну площу й не випадково наділений епітетом «великий».

Найбільшим районом давнього Києва був торговельно-ремісничий посад – Поділ. До посадських районів Києва XI – XIII ст., крім Подолу та Копиревого кінця, належали також гори Замкова, Дитинка й Щекавиця. Археологічними дослідженнями доведено, що й тут, особливо на Замковій горі, жителі займалися переважно ремеслами.

Територія центрального міського ядра давнього Києва, огороджена укріпленнями «Міста Ярослава», Копиревого кінця, Щекавиці та Подолу, не вичерпувала собою всієї площі міста. Навколо розкинулися приміські слободи, села, князівські й боярські двори, монастирські садиби, так звані окольні райони, безпосередньо пов’язані з Києвом і такі, що становили його невіддільну частину. До таких окольних районів належали: село Берестове, Угорське урочище, Кирилівський монастир, Дорогожичі, Предславине, Шелвове, Видубичі. На південь від центральної частини давнього Києва, на Печерській височині, розміщувалися Кловський та Печерський монастирі.

Територія давнього Києва з окольними районами XII – XIII ст. за археологічними й письмовими даними. Джерело – Толочко П.П. Древний Киев. – Киев: Наукова думка, 1983. – С. 185. Фото без змін

1. «Місто Володимира»

2. «Місто Ярослава»

3. «Місто Ізяслава-Святополка»

4. Поділ

5. Замкова гора

6. Копирів кінець

7. Щекавиця

8. Хоревиця

9. Дорогожичі

10, 11. Кирилівський монастир

12. Угорське урочище

13. Берестове

14. Печерський монастир

15. Видубичі

Київ IX – XIII ст. з окольними районами. Джерело – Літопис Руський / Пер. з давньорус. Л.Є. Махновця. – Київ: Наукова думка, 1989. – С. 538. Фото без змін

Узимку 1092 року Лаврентіївський літопис повідомляє про велику кількість померлих у Києві: «В си же веремена мнози человѣци умираху различными недугы, якоже глаголаху продающе корсты (гробы), яко продахомъ корсты от Филипова дне до мясопуста 7 тысячь».

XII століття було позначене новими досягненнями київського мистецтва й передусім архітектури. Близько половини кам’яних споруд давньої столиці було збудовано в цей період. У культовому будівництві Києва XII століття з’являються нові риси: зводяться порівняно невеликі чотиристовпні храми, декоровані пілястрами з півколонами, аркатурними поясами, хрестами. До споруд цього типу належать Церква Богородиці Пирогощі, Кирилівська, Василівська церкви та інші.

У 1124 році в Києві сталася спустошлива пожежа. Літопис відзначає: «яко погорѣвшю ему мало не всему, по два дни по Подолью и по Горѣ, яко церквии единѣхъ изгоръ близ 6 сот», тобто згоріла значна частина міста й близько 600 церков.

На Русі володіння Київським великокнязівським столом належало, принаймні теоретично, старшому в роді й забезпечувало верховну владу над удільними князями. Київ залишався реальним політичним центром Руської землі, принаймні до смерті Володимира II «Мономаха» та його сина Мстислава I «Великого» в 1132 році.

Піднесення окремих земель із власними династіями, гілками Рюриковичів, протягом XII століття підірвало політичне значення Києва, поступово перетворивши його на почесний приз найсильнішому князю і, відповідно, на яблуко розбрату. На відміну від інших земель, у Київському князівстві не склалося власної династії. Основна боротьба за Київ велася між князями з чотирьох руських князівств: Владимиро-Суздальського (див. Російська Федерація), Володимиро-Волинського, Смоленського (див. Російська Федерація) та Чернігівського.

12 березня 1169 року серйозного удару Києву завдали захоплення й пограбування міста військами князя Владимиро-Суздальського Андрія Юрійовича «Боголюбського», що стало першим в історії випадком розорення великокнязівського престолу. В Іпатіївському літописі під 6679 (1171) роком сказано: «И грабиша за два дни весь град: Подолье и Гору, и монастыри, и Софью и Десятинную Богородицю и не бысть помилования никому же ниоткуду же, церквам горящим, крестьяном убиваемом, другым вяжемым, жены ведомы быша в плен… и взяша имения множьство, и церкви обнажиша иконами и книгами, и колоколы изнесоша все Смолняне, и Суждальци, и Черниговци, и Ольгова дружина, и вся святыни взята бысть». Зв’язок між визнанням старшинства в князівському роді та володінням Києвом із цього моменту став необов’язковим. Коли владимиро-суздальські або галицькі князі заволодівали Києвом, вони воліли не залишатися в ньому самі, а віддавати його своїм залежним родичам.

Будівництво монументальних будівель у Верхньому місті тривало й у 2-й половині XII – на початку XIII ст. Особливо значним воно було в роки князювання в Києві Святослава III Всеволодовича, а також Рюрика Ростиславича. Останній розгорнув у Києві та Київській землі великі будівельні роботи. Літописець Мойсей писав, що Рюрик мав «хотѣние же к манастыремъ и ко всем церквамъ, и любовь несытну к зданьихъ».

У 1183 році на Великому Ярославовому дворі була освячена Церква св. Василія, яка згодом отримала назву Трьохсвятительської.

Наприкінці XII – на початку XIII ст. монументальна архітектура Києва, як і інших міст Русі, розвивалася шляхом ускладнення зовнішніх форм. Споруди цього часу мають висотні композиції, нагадують вежу. У них виразно виявився вплив давньоруської дерев’яної архітектури.

У 1197 році літопис повідомляє про будівництво ще однієї Василівської церкви на Новому дворі. Деякі дослідники схильні вважати, що в обох випадках ідеться про ту саму церкву, яку будували й перебудовували два князі.

Крім згаданих, у центральній частині давнього Києва існували й інші монументальні споруди, звістки про які не потрапили на сторінки літопису, але які незмінно виявляються під час земляних робіт та археологічних досліджень.

Унікальною на тлі давньокиївської архітектури виявилася цегляна споруда, досліджена в 1975 – 1976 рр. у садибі № 3 на вулиці Володимирській. Це кругла ротонда діаметром понад 20 метрів, складена з двох видів цегли – плінфи й брускової цегли. Із зовнішнього та внутрішнього боку ротонда мала по 16 пілястр, у центрі – масивний цегляний стовп.

Ротонда. XII – XIII ст. Реконструкція П.П. Толочка, В.Є. Боровського. Рисунок Л.І. Андрієвського, В.А. Буйновського. Джерело – История Украинской ССР. – Киев: Наукова думка, 1981. – Т. 1. – С. 448 – 449. Фото без змін

Відомо, що круглі споруди – ротонди – характерні переважно для романської архітектури. На Русі такий тип споруд з’являється в 2-й половині XII століття і, вочевидь, свідчить про розвинені політичні й культурні зв’язки Русі із західними та північно-західними сусідами. До часу виявлення київської ротонди давньоруського часу були відомі в Смоленську (Російська Федерація), Володимирі-Волинському (нині місто Володимир, адміністративний центр Володимирського району Волинської області), Галичі (місто в Івано-Франківському районі Івано-Франківської області), Гродні (Білорусь), Горянах (укр. Горяни, район у складі міста Ужгород, адміністративного центру Закарпатської області). Переважно вони мали культовий характер.

Питання про призначення київської ротонди не цілком зрозуміле. Вона знаходилася в оточенні відомих церков Києва – Десятинної, Трьохсвятительської, Хрестовоздвиженської. Проте немає скільки-небудь надійних підстав вважати її культовою спорудою. Ні всередині неї, ні навколо неї не виявлено жодних слідів, зокрема поховань, які вказували б на її культовий характер. Відрізняється київська ротонда від більшості круглих культових споруд і архітектурою – вона не мала апсиди, а в центрі її стояв потужний опорний стовп. Можливо, це залишки світської споруди, яка входила до комплексу великокнязівських палат і слугувала залою для князівсько-боярських нарад.

У 1199 році у Видубицькому монастирі, щоб уберегти пагорб, на якому стояла Церква св. Михаїла, від розмивання дніпровськими водами, почалося будівництво підпірної стіни. Ця оригінальна споруда, автором якої був знаменитий київський архітектор Петро Милоніг, викликала великий інтерес у киян. Ось як описує стіну літописець Мойсей: «Заложи стѣну камену подъ церковью святого Михаила у Днѣпра, иже на Выдобычи. Они же мнозѣ не дерьзьнуша помыслити отъ древнихъ»… «Изобрѣте бо подобна дѣлу и художника и во своихъ си приятеляхъ именемъ Милонѣг, Петръ же по крещению». У 1200 році стіна була збудована: «свѣрши стѣну ту мѣсяца сентября в 24 день».

2 січня 1203 року Київ був узятий і спалений Рюриком Ростиславичем зі Смоленської гілки Ростиславичів (див. Російська Федерація), за участю Ольговичів і союзників Рюрика половців. У Лаврентіївському літописі під 6711 (1203) роком сказано: «…не токмо едино Подолье взяша и пожгоша, ино Гору взяша и митрополью святую Софью разграбиша, и Десятинную святую Богородицу разграбиша, и монастыри все, и иконы одраша, а иные поимаша, и кресты честные, и съсуды священный, и книги, и порты блаженных первых князей, еже бяхуть повешали в церквах святых на память собе».

Близько 1215 року в «Місті Володимира» на високій дніпровській кручі була заснована Хрестовоздвиженська церква. Це остання звістка про спорудження у Верхньому місті християнського храму в домонгольський час.

3 травня 1230 року сильний землетрус.

Під час міжусобних воєн 1230-х років Київ кілька разів брали в облогу й розоряли, він переходив із рук у руки.

У грудні (за іншими даними в листопаді) 1240 року Київ був узятий і пограбований монгольськими ордами хана Батия (монг. Бат хаан?): «Того же лета взяша Кыев татарове и святую Софью разграбиша, и манастыри всѣ, и иконы и кресты, и вся узорочье церковные взяша, а люди от мала и до велика вся убыша мечем». У місті було вбито велику кількість містян, були зруйновані багато споруд, зокрема Десятинна церква. Факт масової різанини підтверджений археологічними розкопками. У Києві досліджені залишки спалених будинків XIII століття, у яких лежали скелети людей різного віку й статі зі слідами ударів шабель, списів і стріл. Знайдені десятки скарбів із золотими та срібними прикрасами – вони були закопані київською аристократією перед падінням міста й так і не були викопані власниками, які загинули або були полонені. На території дитинця виявлені масові поховання, у яких були поховані тисячі киян, убитих монголами. На місці однієї з цих братських могил, біля східної стіни Десятинної церкви, у наш час встановлений сірий гранітний хрест. Це єдиний пам’ятник у Києві, що нагадує про трагічні події, які відбулися 6 грудня 1240 року.

Існує кілька описів оборони Києва. Але серед наявних джерел лише два тексти містять хронологічні вказівки. Загальноприйняте датування взяття Києва ґрунтується на Суздальській хроніці, що збереглася в Лаврентіївському списку XIV століття. Число й місяць у ній не вказані, але зазначено, що подія відбулася «на Николин день». Традиційно це розуміється як 6 грудня – день святого Миколая. Альтернативна дата походить із пізнішої Псковської хроніки – 19 листопада.

Італійський францисканець, папський легат і мандрівник Іоанн де Плано Карпіні (італ. Giovanni da Pian del Carpine), який проїжджав через Київ до ставки великого хана Монголії в 1245 році й назад у 1247 році, відзначив, що з понад 40 монументальних споруд Києва вціліло, та й то в сильно пошкодженому вигляді, лише 5-6, із понад 8 тисяч дворів – 200, а з 50-тисячного населення залишилося не більше двох тисяч. Він писав, що колись велике й багатолюдне місто було зведене до становища глухого містечка, мешканці якого терпіли страшне гноблення. У низці районів давнього Києва, зокрема центральному, життя відродилося лише через кілька століть.

Після 1240 року відомості про події в Києві стають скупими й нечисленними. Надалі Київське князівство продовжило своє існування під монгольським ігом, ним формально продовжували правити Рюриковичі з Владимиро-Суздальської гілки, отримуючи князювання за ханським ярликом. Князі Владимирські правили спустошеним Києвом із Владимира-на-Клязьмі через намісника. Майже до кінця XIII століття Київ вважався володінням владимирських князів, але самі вони там ніколи не сиділи.

Причиною поступової загибелі в Києві більшості споруд, які вціліли в 1240 році, стало те, що внаслідок монгольського розгрому давньоруської державної системи й руйнування економічної бази міста – Середнього Придніпров’я, а також встановлення золотоординського іга Київ не мав коштів на утримання великої кількості кам’яних споруд. Уціліли лише окремі храми, які знаходили економічну підтримку: Софійський, Успенський, Видубицький, Михайлівський Золотоверхий, Кирилівський.

Попри тяжкі часи Київ продовжував залишатися релігійним центром Русі. Після загибелі митрополита Київського і всієї Русі Йосифа духовенство обрало главою Кирила II (1242 – 1281 рр.). Резиденцією митрополита був київський Софійський собор.

У 1245 році, прямуючи до ставки Батия, Київ відвідав князь Галицький Данило Романович. Зупинився він у Видубицькому монастирі, який, імовірно, менше за інші постраждав у 1240 році. Під час його перебування в Києві в місті не було ординських баскаків.

Монголи не прагнули знищити Київ повністю, проте їхні міжусобиці несли місту все нові руйнування. Під час розорення улусу беклярбека Ногая (монг. Нохай, Ногай), найзахіднішого улусу Золотої Орди, до складу якого входило Подніпров’я, хан Золотої Орди Тохта (монг. Тохта) наприкінці 1299 року піддав Київ новому розоренню. Шкода, завдана місту, що ледве відновилося, була настільки великою, що митрополит Київський і всієї Русі Максим переїхав до Владимира-на-Клязьмі. Проте Київ іще довго продовжує вважатися резиденцією глави церкви. Митрополити так само носили титул «митрополита Київського і всієї Русі».

Фактично розгромлений монголами Київ втратив економічне й політичне значення, а також духовну монополію. Верхнє місто на Старокиївській горі лежало в руїнах. Основна кількість жителів у той час зосереджувалася на Подолі, тут знаходилися Собор Успіння Богородиці та міський торг, а згодом – магістрат із ратушею.

Новий період в історії Києва почався з перемогою литовців у битві на річці Ірпінь (нині в Київській області), що відбулася в 1324 році. У ній великий князь Литовський Гедимін (лит. Gediminas) розбив військо князя Київського Станіслава Івановича, у підсумку Київське князівство стало васалом як Золотої Орди, так і Литви.

Після перенесення резиденції митрополита з Києва до Владимира-на-Клязьмі, а в 1325 році до Москви, литовські князі в 1330 році ініціювали створення окремої митрополії для своїх православних підданих.

У 1330 – 1458 рр. одночасне існування двох митрополитів Київських і всієї Русі, як правило, обидва не мали постійного місця перебування в Києві. Так, митрополит, підконтрольний князю Московському, мав резиденцію в Москві й носив титул митрополита Київського і всієї Русі, а митрополит, підконтрольний великому князю Литовському, мав титул митрополита Київського і всієї Русі (Київського і Литовського) та найчастіше перебував у Новгородку (лит. Naugardukas, нині місто біл. Навагрудак, адміністративний центр Новогрудського району Гродненської області Білорусі).

У 1350 – 1351 рр. спроба відновити Київську митрополію.

У 1362 році литовсько-західноруське військо великого князя Литовського Ольгерда Гедиміновича (лит. Algirdas) розбило на берегах річки Синя Вода (річка Синюха, ліва притока річки Південний Буг) на Поділлі, поблизу фортеці Торговиця (нині село в Голованівському районі Кіровоградської області) трьох золотоординських нойонів (правителів). Унаслідок перемоги південноруські землі остаточно увійшли до складу Великого князівства Литовського. Ольгерд узяв під повний контроль Київське князівство, Переяславське князівство та Чернігівське князівство, тобто більшу частину сучасної України.

Із 1362 до 1569 року Київ входить до складу Великого князівства Литовського. Міські укріплення Києва настільки постраждали під час розорення Києва військом хана Батия, що головною оборонною спорудою Києва в епоху належності Великому князівству Литовському та Речі Посполитій став дерев’яно-земляний Київський замок, який став дитинцем міста. Замок був збудований у 2-й половині XIV століття на горі Киселівці, згодом названій за ним Замковою (також Хоривиця, Флорівська або Фролівська гора).

У 1397 році в Києві написаний «Київський Псалтир». Нині зберігається в Російській національній бібліотеці в Санкт-Петербурзі в зібранні рукописів Товариства любителів давньої писемності та мистецтва, без оправи у вигляді окремих зошитів.

Наприкінці XIV століття Київ став основною базою армії великого князя Литовського Вітовта (лит. Vytautas), який почав наступ на Золоту Орду, але був розбитий 12 серпня 1399 року на річці Ворсклі. Війська хана Золотої Орди Тимура Кутлука (старотат. تیمور قتلغ خان‎) обложили Київ, але не взяли його. Отримавши від киян і Печерського монастиря величезний викуп, золотоординські війська відійшли.

У червні 1416 року війська під командуванням беклярбека Золотої Орди Едигея обложили Київ, місто взяте, пограбоване, церкви спалені, Київським замком ординцям оволодіти не вдалося. Монголи відійшли, забравши кілька тисяч жителів як ясир.

У 1439 році митрополит Київський і всієї Русі Ісидор прийняв унію на соборі у Флоренції.

У 1458 році закінчився період одночасного існування двох митрополитів Київських. Поділ Митрополії Київської і всієї Русі на Київську та Московську. Митрополити, які мали кафедру у Вільні, стали іменуватися Київськими, Галицькими і всієї Русі, а з 1461 року московські митрополити, які мали кафедру в Москві, – Московськими і всієї Русі. Номінальним центром Київської митрополії стає Київ, хоча митрополити часто продовжують перебувати в Новгородку (Новогрудку), на колишньому місці перебування митрополита Київського і Литовського. Першим митрополитом Київським, Галицьким і всієї Русі став Григорій II Болгарин.

У 1471 році Київське удільне князівство було ліквідоване й перетворене на звичайну литовську провінцію – Київське воєводство. Київський замок став офіційною резиденцією київських воєвод, зокрема князя Костянтина (Василя) Костянтиновича Острозького (1559 – 1608 рр.), Станіслава Жолкевського герба «Любич» (пол. Stanisław Żółkiewski herbu Lubicz, 1608 – 1618 рр.), Адама Світольдича Киселя (пол. Adam Kisiel, 1649 – 1653 рр.).

Карта Києва 1400 – 1600 рр. План-реконструкція М.В. Закревського. Джерело – Учебный атлас по русской истории. – 1887. https://kyivpastfuture.com.ua/ru/karty-kieva/. Фото без змін

У 1473 році напади кримських татар на Київ.

1 вересня 1482 року облога й спустошення Києва та Печерського монастиря кримськими татарами хана Менглі I Ґерая (крим. I Meñli Geray). Як писали московські літописи, набіг був здійснений «по слову» великого князя Московського Івана III. Під час облоги був узятий у полон воєвода Київський Іван Федорович Ходкевич (лит. Ivanas Fedorovičius Chodkevičius). Згідно з Никонівським літописом, ханські воїни спалили замок і місто, піддавши його ретельному пограбуванню, багато містян були вбиті. Було зруйновано більшість старокиївських храмів. Софійський собор був пограбований. Кримський хан подарував князю Московському золоті дискос і потир, які татари взяли із собору. Після цього нападу занепад Києва тривав майже століття.

У 1497 році великий князь Литовський Олександр Ягеллончик (лит. Aleksandras) надав Києву право на самоврядування – Магдебурзьке право (нім. Magdeburger Recht), яке, проте, було досить обмеженим.

Наприкінці XV століття в місті знаходилися замок – резиденція київських воєвод і ратуша – місце засідань київського магістрату.

У 1508 році заколот Михайла Львовича Глинського (лит. Michailas Lvovičius Glinskis). Заклик Глинських до київських бояр із метою відродити Київське князівство.

У 1511 році отримання митрополитом Київським, Галицьким і всієї Русі Йосифом II (у миру – Ілля Солтан) від короля Польщі Сигізмунда I «Старого» (пол. Zygmunt I Stary) привілею на незалежність духовенства від світської влади.

У 1516 і 1525 роках приїзд до Києва імператорського посла Сигізмунда фон Герберштайна (нім. Siegmund Freiherr von Herberstein), який склав опис міста в «Записках о Московии» (видання 1549 року).

Фрагмент карти Польщі та Угорщини німецького вченого Себастьяна Мюнстера (нім. Sebastian Münster). 1552 рік. На карті зображений Київ із підписом «Kyouia epatus» (лат. Kyovia episcopatus, букв. «Київський єпископат»), а також Білорусь (лат. Russia Alba), Вишгород (лат. Visigrod), Канів (лат. Caniow), Черкаси (лат. Czerkasi), Звенигородка (лат. Suynigrod), Очаків (лат. Oczakow), Перекоп (лат. Precop) і північно-західне узбережжя Чорного моря (лат. Sinus Carcinitus, Pontus Euxinus). Джерело – Crop from File: Polonia Et Ungaria XX Nova Tabula.jpg, dated 1552. Суспільне надбання. Фото без змін

У 1563 році православна й католицька шляхта Великого князівства Литовського зрівнюється в правах.

У 1569 році рішенням Люблінської унії Київ із воєводством переданий до складу польських коронних земель. Із 1569 до 1654 року місто знаходиться у складі Речі Посполитої.

У жовтні 1584 року купець і мандрівник, монах-домініканець Мартін Ґруневеґ (нім. Martin Gruneweg) відвідав Київ. Він описав місто у своєму щоденнику, особливу увагу купець приділив забудові Подолу.

У 1592 році Київський замок був на нетривалий час захоплений повстанцями гетьмана козаків-низовиків Криштофа Косинського герба «Равич» (укр. Криштоф Косинський, пол. Krzysztof Kosiński herbu Rawicz).

У 1594 році приїзд до Києва австрійського дипломата й мандрівника Еріха Лясоти фон Штеблау (нім. Erich Lassota von Steblau), який склав докладний опис Києва. Згідно з його описом, кафедральна церква Київського єпископства Римсько-католицької церкви була в поганому стані, дерев’яна.

У 1596 році польський дипломат та історик Рейнгольд Гейденштейн (нім. Reinhold Heidenstein), який відвідав Київ, писав про те, що значна частина міста, численні православні храми й пам’ятки старовини лежать у руїнах, свідчачи про колишню пишноту та велич міста. Зі збережених храмів він назвав лише храм Святої Софії та храм Святого Михаїла, які, проте, перебували в такому «жалюгідному вигляді», що богослужіння в них не відбувалися. Життя в сучасному йому Києві жевріло передусім на Подолі, а не всередині старих стін розташованого на пагорбі Верхнього міста. Київські купці, за його словами, займалися «дуже вигідною» торгівлею з Москвою по Дніпру та Десні (у той час Чернігово-Сіверська земля знаходилася у складі Московського царства й Київ фактично був прикордонним містом). Про Київський замок він написав, що той «зовсім занедбаний і майже повністю згнив».

У 1596 році Брестська (Берестейська) церковна унія (укр. Берестейська унія, пол. Unia brzeska, біл. Берасьцейская унія). Київська митрополія Константинопольської православної церкви на чолі з митрополитом Київським, Галицьким і всієї Русі Михайлом Рагозою прийняла католицьке віровчення й перейшла в підпорядкування папі Римському з одночасним збереженням богослужіння візантійської літургійної традиції церковнослов’янською мовою. Значна частина храмів і монастирів, зокрема Софійський собор та Видубицький монастир, відійшла до уніатів (греко-католиків) – Руської унійної церкви (лат. Ecclesia Ruthena unita, пол. Ruski Kościół Unicki, укр. Руська Унійна Церква). Проте переважна частина містян і духовенства, що залишилася без митрополита, не прийняла унію. Київ на кілька десятиліть став центром гострої боротьби уніатів і православних, і роль міста як духовного центру православ’я знову зросла.

У 1596 році Київський замок був на нетривалий час захоплений повстанцями козацького провідника Северина Наливайка.

Близько 1615 року засноване православне Київське Богоявленське братство при Києво-Братському Богоявленському монастирі. У 1615 році при братстві були відкриті Київська братська школа та Києво-Печерська друкарня.

У 1620 році була відновлена православна Київська митрополія Константинопольського патріархату з резиденцією в Києві, яка в 1633 році отримала визнання влади Речі Посполитої та поступово повернула собі церкви, монастирі й майно. Митрополитом Київським, Галицьким і всієї Русі, 1-м екзархом Константинопольського престолу став Йов (у миру – Іван Матвійович Борецький). 26 травня 1620 року Київське Богоявленське братство отримало від Константинопольського патріарха статус самоврядної одиниці (ставропігії), незалежної від київського митрополита.

27 жовтня 1625 року Київ став центром Київського полку.

У 1632 році Київська братська школа була об’єднана зі школою Києво-Печерської лаври, що поклало початок Києво-Могилянській колегії, заснованій за зразком єзуїтських освітніх установ.

Близько 1640 року, згідно з описом французького військового інженера й картографа Гійома Левассера де Боплана (фр. Guillaume Le Vasseur de Beauplan), православні мали в Києві до 10 храмів, один із яких – Братська церква – знаходився біля ратуші. Католики мали в місті 4 храми: кафедральний, домініканський (на ринку), бернардинський (під горою), єзуїтський («з недавніх пір»).

У XVII столітті населення Києва становило 12-15 тисяч осіб.