ІСТОРІЯ СОБОРУ ДО XIX СТОЛІТТЯ
Різні літописи, усі вони створені пізніше від часу будівництва Софійського собору, називають датою його закладення 1017 або 1037 рік. У Новгородських I, II, III, IV, V, Софійському I, Никонівському, Тверському, Львівському, Єрмолінському літописах заснування Софійського собору датується 1017 роком. Новгородський перший літопис повідомляє, що в 6525 (1017) році «иде Ярослав (великий князь Киевский) к Берестью (Бресту). И заложена была святая София в Киеве».
«Місто Ярослава» з північно-східного боку, у центрі Софійський собор. Фрагмент макета Києва X – XIII ст., реконструкція Д. Мазюкевича. Експонується в Софійському соборі. Фото 16 вересня 2020 року. Автор – Angloman
Згідно з усталеною традицією, у 1036 році великий князь Ярослав «Мудрий» здобув перемогу над печенігами, які напали на Київ. У Лаврентіївському літописі під 6544 (1036) роком сказано: «…и сступишася на месте, идеже стоить ныне святая Софья, митрополья Русьская; бе бо тогда поле вне града. И бысть сеча зла и одва одоле к вечеру Ярослав». На згадку про перемогу на місці цієї битви князь заклав храм Святої Софії. У «Повісті временних літ» сказано: «В лето 6545 (1037 год). Заложи Ярослав город великый, у него же града суть Златая врата, заложи же и церковь святыя Софья, митрополью». Ця ж звістка під тим самим роком читається в Лаврентіївському та Іпатіївському літописах, Літописі Авраамки, Рогозькому літописці й у Густинському літописі.
Під 1037 роком у Новгородському першому літописі повторена звістка про закладення Софії, а в Новгородських III, IV, V, Софійському I, Воскресенському, Никонівському, Львівському літописах повідомляється про завершення її будівництва.
Така суперечливість джерел породила двохсотлітню дискусію про час спорудження Софійського собору в Києві. Які ж літописні свідчення слід визнати достовірними, а які помилковими? В історіографії щодо цього єдиної думки немає. Обидві дати, 1017 і 1037 рр., знайшли і своїх палких прихильників, і рішучих противників. До 1017 року відносили заснування Софії: історик Церкви, митрополит Київський і Галицький Євгеній (Євфимій Олексійович Болховітінов, помер у 1837 році), український історик мистецтва Костянтин Віталійович Широцький (помер у 1919 році), російський історик Володимир Зенонович Завитневич (білор. Уладзімір Зянонавіч Завітневіч, помер у 1927 році), російський і радянський візантолог Федір Іванович Шміт (помер у 1937 році), російський і радянський історик мистецтва Дмитро Власович Айналов (помер у 1939 році), український архітектор Володимир Юхимович Січинський (укр. Володимир Юхимович Січинський, помер у 1962 році), радянський історик архітектури Микола Іванович Брунов (помер у 1971 році), радянський археолог Микола Миколайович Воронін (помер у 1976 році). На даті 1037 року наполягали український і російський історик Михайло Олександрович Максимович (укр. Михайло Олександрович Максимович, помер у 1873 році), історик Церкви та протоієрей Петро Гаврилович Лебединцев (помер у 1896 році), радянський історик мистецтва Микола Петрович Сичов (помер у 1964 році), радянський історик архітектури й археолог Михайло Костянтинович Каргер (помер у 1976 році). Із цього приводу висловили свою думку радянський і український історик, археолог Сергій Олександрович Висоцький (помер у 1998 році), радянський і український історик архітектури Юрій Сергійович Асєєв (укр. Юрій Сергійович Асєєв, помер у 2005 році), радянський і український історик-медієвіст, археолог Петро Петрович Толочко.
Висновки більшості дослідників ґрунтувалися радше на довірі до літописних свідчень, ніж на глибокому й усебічному їх аналізі.
Найпереконанішим прихильником ранньої дати заснування Софії Київської був Дмитро Власович Айналов. Посилаючись на слова митрополита Київського і всієї Русі Іларіона (укр. Іларіон, 1051 – 1055 рр.) зі «Слова про Закон і Благодать», звернені до Володимира «Великого» та Ярослава «Мудрого»: «и недоконченное тобой докончи, аки Соломон Давыдова», дослідник вважав, що Ярослав продовжив справу свого батька і що задум збудувати Софію належав Володимиру. Судячи з усього, писав Д.В. Айналов, доводиться визнати, що Софію було закладено в 1017 році, а завершено через 20 років, у 1037 році, оскільки під цим роком у «Повісті временних літ» повідомляється про завершення будівництва. Ці припущення підтверджуються, на думку дослідника, і німецьким хроністом, єпископом Мерзебурга Тітмаром (нім. Thietmar von Merseburg, помер 1 грудня 1018 року). Під 1018 роком хроніст пише таке: «Архієпископ цього міста з мощами святих і різними церковними оздобами влаштував Болеславу (князь Польщі) та Святополку (великий князь Київський) почесну зустріч у Монастирі св. Софії, який за рік перед тим погорів». Про київську пожежу 1017 року, від якої постраждав і Софійський собор, повідомляється й у руських джерелах. Згідно з Новгородським літописом, навесні 1017 року печеніги, облягаючи Київ, прорвалися до недобудованого Софійського собору, який під час бою дуже постраждав від пожежі. Надвечір печенігів було розбито.
У скандинавських джерелах, зокрема у знаменитій «Сазі про Еймунда» (норв. Eymunds saga, XIII століття), оборона Києва від печенігів описана докладно й барвисто, як і в «Повісті временних літ» під 1036 роком. Однак відомо, що скандинавський герой Еймунд Рінгссон (норв. Eimund Ringsson) перебував на Русі в період із 1016 до 1022 рр. і помер не пізніше 1028 року. Отже, у битві 1036 року брати участі він не міг.
Наведені дані не переконали прихильників пізнішої дати. Петро Гаврилович Лебединцев, історик Церкви Микола Іванович Петров (помер у 1921 році), а потім і Ю.С. Асєєв вважали, що в цих хроніках ідеться про дерев’яну Софію. Єдине, у чому вони розійшлися, – це час спорудження дерев’яного храму та його місцезнаходження. П.Г. Лебединцев, посилаючись на звістку Іоакимівського літопису, вважав, що дерев’яна Софія, заснована ще за княгині Ольги, містилася поблизу міських воріт (пізніше Золотих) і проіснувала до 1037 року. Пізніша кам’яна Софія була збудована на місці дерев’яної попередниці. Знаючи, що твердження П.Г. Лебединцева не узгоджується з літописною статтею 1036 року «Повісті временних літ», де йдеться про це місце як про «поле вне града», інші історики припускали, що дерев’яна Софія містилася десь в іншій частині міста.
У літературі побутує думка, що в Новгородському першому літописі під 1017 роком ідеться не про закладення кам’яного храму, а лише про відновлення дерев’яного. Навряд чи літопис, до того ж новгородський, відзначив би відновлення дерев’яної церкви. Неможливо віднести до дерев’яної споруди й термін «заложи». У всіх випадках, коли йдеться про спорудження дерев’яного храму, літописець вживає терміни «сруби», «постави».
На стінах Софійського собору виявлено понад 7 тисяч написів-графіті, які охоплюють період із 2-го десятиліття XI – до початку XVIII ст., серед них у різних місцях собору – 10 найдавніших, які містять дати з 1018 до 1036 року. Сергій Олександрович Висоцький, який присвятив багато років виявленню й розшифруванню софійських графіті, відкрив і прочитав кілька ранніх. Один із них був датований 1032 роком.
Українська історикиня-культурологиня Надія Миколаївна Нікітенко та український історик-медієвіст В’ячеслав Васильович Корнієнко висунули версію, засновану на збережених у Святцях днях його освячення, що собор був закладений 4 листопада 1011 року (освячення місця) й освячений 11 травня 1018 року, будівництво розпочав Володимир, а завершив Ярослав. Ця концепція ґрунтується на комплексному вивченні письмових джерел, архітектури, новій інтерпретації світських фресок, знайдених у соборі найдавніших написів-графіті, датованих 1018/1021, 1019, 1022 (три написи), 1023, 1028, 1033 (три написи) і 1036 роками. Низка графіті, хоча й не містять дат, але завдяки згадуванню в них відомих історичних осіб також датуються 1019 роком. Це нове датування, що загострило дискусію, набуло значного суспільного розголосу й стало підставою для святкування у 2011 році 1000-ліття Софійського собору.
У вересні 2011 року згідно з рішенням 35-ї сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО, що відбулася в жовтні 2009 року, і за указом Президента України від 11 червня 2010 року на міжнародному й загальнодержавному рівнях відзначено 1000-ліття заснування Софійського собору.
Повернімося до часу будівництва собору. Літописець повідомляє, що Святу Софію Ярослав «Мудрий» «усякою красою прикрасив і золотом, і сріблом, і коштовним камінням». Для розпису храму були запрошені візантійські майстри. Вони поєднали два види зображення – мозаїчний і фресковий, що не практикувалося у Візантії. В оздобленні собору щедро використовувалися твори декоративного мистецтва: барельєфи, шиферні плити підлоги, інкрустовані мозаїчними наборами смальти, мармурові колони й капітелі. Під час будівництва собору вівтар був відділений від загальної частини храму лише невисокою передвівтарною огорожею, виготовленою з мармуру.
У 1037 році, згідно з міркуваннями істориків, Софійський собор був освячений, можливо, це було приурочено до 500-ліття завершення будівництва Софії Константинопольської і, можливо, до 60-ліття самого великого князя Ярослава «Мудрого». Необхідно зазначити, що жодних літописних «сказань про освячення храму Софії» не існує.
Східний фасад собору. Макет-реконструкція первісного вигляду Софійського собору в XI столітті. Реконструкція Ю.С. Асєєва, В.П. Волкова й М.Й. Кресального. 1950 – 1955 рр. Експонується в Софійському соборі. Фото 19 травня 2019 року. Автор – Качанов Сергій. Ліцензія – Creative Commons Attribution-Share Alike 4.0 International. Фото без змін
Західний фасад собору. Макет-реконструкція первісного вигляду Софійського собору в XI столітті. Реконструкція Ю.С. Асєєва, В.П. Волкова й М.Й. Кресального. 1950 – 1955 рр. Експонується в Софійському соборі. Фото 16 вересня 2020 року. Автор – Angloman
Величні й гармонійні архітектурні форми, урочиста пишнота внутрішнього облаштування Софійського собору викликали захоплення сучасників. Митрополит Київський і всієї Русі Іларіон – свідок будівництва й завершення Софії – у «Слові про закон і благодать» написав: «Церкви дивна и славна всем окружныим странам, якоже ина не обрящется во всемь полунощи земнемь, от востока до запада».
Софійський собор став резиденцією митрополита Київського і всієї Русі. У храмі проводилися урочисті церемонії: собори руських єпископів, у ньому ставили на велике княжіння й приймали послів, правили молебні та складали присяги вірності, біля стін храму збиралися київські віча. Софійський собор став зразком для спорудження однойменних храмів у Новгороді й Полоцьку.
Під 1037 роком «Повість временних літ» згадує про бібліотеку на території Софійського собору: «В лето 6545. Сей же Ярослав, сын Володимер, насея книжными словесы сердца верных людий. Велика бо польза бывает человеку от учения книжного». Літописець, віддаючи належне Ярославу «Мудрому», говорить, що князь любив книги й «положи в святей Софии церкви». Це єдина згадка в літописних джерелах про першу й найзначнішу бібліотеку Русі. При Софії містилася велика книгописна майстерня, де працювало багато книгописців, перекладачів «с грек на славянское письмо», як духовного звання, так і мирян. У Софії Київській було укладено перший літописний звід законів «Правди Ярослава» 1037 – 1039 рр., написано й проголошено знамените «Слово про Закон і Благодать» митрополита Київського Іларіона, створено «Ізборник Святослава», написано «Послання до Смоленського пресвітера Фоми» митрополита Київського і всієї Русі Климента Смолятича. Знайомство з творами Іларіона й Климента Смолятича переконує в тому, що їм були відомі основні положення філософських учень Платона, Арістотеля та інших філософів давніх часів.
Резиденція київського митрополита була огороджена потужним кам’яним муром, рештки якого вдалося виявити під час археологічних розкопок 1948 – 1950 рр. У мурі містилися ворота, через які можна було проїхати до центрального, західного входу до Софії Київської. За радянським істориком архітектури й археологом Михайлом Костянтиновичем Каргером (помер у 1976 році), кам’яний мур, імовірно, був збудований за 4-го митрополита Київського і всієї Русі Феопемпта (давньогрец. Ὁ μητροπολίτης Θεόπεμπτος, близько 1037 – 1049 рр.). Як можна судити зі збережених решток муру, митрополичий двір займав площу близько 3,5 га. Про значні його розміри свідчать і письмові джерела: у 1147 році на подвір’ї Софії зібралося віче, у якому, за словами літописця, брало участь багато киян.
У 1051 році на київську митрополію в Софійському соборі був рукопокладений митрополит Іларіон.
Упродовж XI – XX ст. собор, а також його подвір’я були місцем поховання. Тут було поховано кількох князів, а також представників вищого духовенства, зокрема низку митрополитів.
Поховання великого князя Ярослава «Мудрого» у 1054 році в Софійському соборі – митрополичому соборі – було на той момент певним порушенням традицій. За статусом у такому соборі не мало бути усипальниці: візантійських імператорів не ховали в Софії Константинопольській, а ховали в церквах заснованих ними монастирів.
У 1055 – 1062 рр. Софійський собор добудовує великий князь Київський Ізяслав I Ярославич. Подальша історія собору мало висвітлена літописними джерелами.
У 1093 році в соборі були поховані: великий князь Київський Всеволод I Ярославич і князь Ростислав Всеволодович. Не можна не звернути уваги на те, що Софія слугувала князівською усипальницею лише для роду Всеволода Ярославича. Тут, крім нього, були поховані його два сини й онук.
Наприкінці XI століття відбувалася вельми велика перебудова Софійського собору, пов’язана з улаштуванням другого поясу зовнішніх галерей. Про цю перебудову письмових свідчень немає, лише висновки дослідників.
На межі XI – XII ст. в арку в південній частині західної зовнішньої галереї собору була вбудована апсида й облаштована хрещальня (хрестильна).
У 1113 році в Софійському соборі благословили на княжіння великого князя Володимира II Всеволодовича «Мономаха».
У 1125 році в соборі Володимир «Мономах» був і похований.
У 1154 році в Софійському соборі похований великий князь Київський В’ячеслав Володимирович.
12 березня 1169 року Київ був узятий і пограбований військами князя Володимиро-Суздальського (див. Російська Федерація) Андрія «Боголюбського». «Митрополія» (Софійський собор) була пограбована нарівні з іншими храмами, забрані всі золоті речі, церковні реліквії.
У 1180 році в соборі велика пожежа. Інтер’єри Софійського собору ледь уціліли.
2 січня 1203 року князь Рюрик Ростиславич у союзі з Ольговичами й половцями, узявши Київ, піддав місто найжорстокішому пограбуванню. Дружинниками Рюрика й половцями був пограбований і Софійський собор.
У грудні 1240 року Київ був узятий монголами хана Батия (монг. Бат хаан?). Основний удар монгольських полчищ, які увірвалися до Києва, був спрямований у бік «Міста Володимира», за стінами якого укріпилися кияни після падіння основної лінії оборони «Міста Ярослава». Під час переслідування останніх живих захисників міста, які вперто оборонялися за стінами Десятинної церкви, Софійський собор, що залишився осторонь головної арени бою, не був зруйнований монголами. Лаврентіївський літопис лише повідомляє про пограбування собору: «святую Софью разграбиша, и монастыри все, и иконы, и кресты честныя, и вся узорочья церковная взяша». Уцілілий, але пограбований і спустошений Софійський собор і далі залишався митрополичою резиденцією.
За митрополита Київського і всієї Русі Кирила II (1242 – 1281 рр.) собор був відремонтований і впорядкований.
У 1273 році в Софійському соборі був скликаний Помісний собор і схвалена Кормча книга – збірник церковних законів.
6 грудня 1281 року в Переяславлі-Залєському (нині місто в Ярославській області Російської Федерації) помер митрополит Кирило II. Звідти він був перевезений до Владимира-на-Клязьмі (нині місто, адміністративний центр Владимирської області Російської Федерації), а потім до Києва, де й був похований у Софійському соборі. В урочистій службі в Софійському соборі брали участь, за словами літописця, «всех епископов руських, со всем священным собором». Навряд чи таке урочисте богослужіння могло б відбуватися в напівзруйнованому храмі. Кирило II був першим відомим із літописів святителем, який упокоївся в соборі. Під час дослідження його поховання в південній внутрішній галереї археологи знайшли фрагменти шовкової тканини із золотим і срібним сюжетним шитвом, яке зображує Богоматір Оранту, ангелів і святих. Ці тканини – найдавніші з усіх знайдених на східнослов’янських землях, і нині вони зберігаються у фондах Софійського заповідника. Поховання митрополита було здійснене під фресковим образом св. Миколая Мирлікійського, вкритим спеціальним окладом. Оклад на фресці – унікальна річ, він засвідчував чудотворність софійського зображення святого Миколая. Сліди від маленьких цвяхів, якими кріпився оклад, досі видно на фресці.
У 1288 році митрополит Київський і всієї Русі Максим поставив «во святей Софии в Киеве» Якова єпископом до Владимира, а наступного, 1289 року Тарасія єпископом до Ростова.
Наприкінці 1299 року хан Золотої Орди Тохта (монг. Тохта) піддав Київ новому розоренню. Із цієї причини в 1299 році митрополича резиденція була перенесена до Владимира-на-Клязьмі.
Із 1375 до 1380 рр. і потім із 1382 до 1390 рр. у Києві «на митрополичому дворі при соборній церкві св. Софії» жив не визнаний у Москві князем Дмитрієм Івановичем митрополит Малої Русі й Литви Кипріан, у 1389 – 1406 рр. митрополит Київський і всієї Русі.
У 1385 – 1390 рр. митрополит Кипріан ремонтує Софійський собор.
Із цих уривчастих звісток про Софійський собор у XIII – XIV ст. можна зробити лише один істотний для подальшої історії храму висновок: собор після монгольської навали не був перетворений на руїни, подібно до багатьох інших давніх споруд Києва, хоча й позбувся, вочевидь, значної частини своїх скарбів, накопичених за два століття.
У 1414 році великий князь Литовський Вітовт (лит. Vytautas), виступаючи на соборі південноруських ієрархів, зібраних для обрання свого митрополита, говорив, що: «Святая Софья, столная церковь митрополяя не строится, не имеющи господаря, аки вдова и осиротевши, красоты своея лишена, есть, такожде и по всей митрополии Киевской строения несть, а митрополитове, пришедше з Москвы (Витовт намекал на митрополита московского Фотия) о сем токмо пекутся, еже обретше, што красно в Софьи, себе взяти».
У червні 1416 року Київ пограбував і спалив беклярбек Золотої Орди Едигей.
1 вересня 1482 року облога й спустошення Києва татарами кримського хана Менґлі I Ґерая (крим. I Meñli Geray) на прохання великого князя Московського Івана ІІІ. Кримський хан вивіз із Софійського собору чимало коштовностей, пізніше він надіслав у подарунок своєму союзникові великому князю Івану III золотий дискос і потир із награбованих у Софійській ризниці коштовностей.
Наприкінці XV століття київські митрополити майже зовсім не жили в Києві, віддаючи перевагу як своїй резиденції Вільну (нині Вільнюс (лит. Vilnius), столиця Литви) або близькому до литовської столиці Новгородку (Новогрудку) (білор. Навагрудак, нині адміністративний центр Новогрудського району Гродненської області Білорусі). Занедбаний Софійський собор доволі швидко занепадав.
У 1497 році в Михайлівському приділі собору було покладено тіло вбитого татарами 1 травня 1497 року митрополита Київського, Галицького і всієї Русі Макарія I (1494 – 1497 рр.). Із 1930-х років його святі мощі лежать у Володимирському соборі в Києві.
Рака священномученика митрополита Макарія I в Михайлівському приділі Софійського собору. Джерело – http://sophia.sophiakievska.org/uk/node/55. Фото без змін
У XVI столітті Софійський собор перебував у запустінні й катастрофічно руйнувався.
У середині XVI століття київський староста в рапорті польському королю повідомляв, що на покрівлі св. Софії ростуть дерева.
У 1577 році києво-софійський намісник пан Богуш Гулькевич-Глебовський (польськ. Bogusz Gulkiewicz-Glebowski) власним коштом відремонтував Софійський собор і перекрив дах храму свинцевими плитами – «в оправе великое церкви святое Софие немалый поратунок и подможене своими власными пенезми учинил: её покрыл и побил». Збереглася грамота від 6 липня 1577 року, у якій митрополит Київський, Галицький і всієї Русі Ілля (у миру – Ілля Йоакимович Куча) дякує йому, що він «здійснив для великої церкви святої Софії немалий порятунок».
У жовтні 1584 року купець і мандрівник, чернець-домініканець Мартін Ґруневеґ (нім. Martin Gruneweg) відвідав Софійський собор, який описав у своєму щоденнику.
За митрополита Київського, Галицького і всієї Русі Онисифора (у миру – Михайло Петрович Гринькович-Дівочка, 1583 – 1589 рр.) собор, що опинився в руках якогось «жовніра» (польський ратник) і до того ж «єретика», остаточно дійшов до стану розрухи й убогості.
У 1594 році Київ відвідав австрійський дипломат і мандрівник Еріх Лясота (Ласота) фон Штеблау (нім. Erich Lassota von Steblau). Він відзначав, що церква Софії, яку він вважає найгарнішою й найвеличнішою серед київських храмів, «дуже зветшала, і переважно зветшали верхні її склепіння». Він відзначав, що собор «усередині оздоблений мозаїчною роботою, підлога ж викладена гарними кольоровими камінцями». Також Еріх Лясота першим описав гробницю «велетня Іллі Моровлина» (Іллі Муромця) у Софійському соборі.
У 1595 році київський католицький єпископ та історик Юзеф Верещинський герба «Корчак» (польськ. Józef Wereszczyński herbu Korczak), якому належить найраніший опис Києва, склав записку, адресовану Краківському сейму. Описавши із захопленням Софійський собор, Ю. Верещинський підсумовував: «Одним словом, – із чим погоджується багато хто, – у цілій Європі за коштовністю й витонченістю роботи немає храмів, що стоять вище за константинопольський і київський (обидва вони збудовані за одним планом), і хоча київський храм менший за константинопольський, але все-таки він з усіма частинами, в усьому своєму обсязі дорівнює двом костелам св. Станіслава в Краківському замку, з’єднаним разом. Але, на жаль! – нині храм цей не лише осквернений гноєм рогатої худоби (що входить до нього), коней, псів і свиней і водночас чимало позбавлений церковних оздоб, які нищать дощі внаслідок поганого стану даху, а й останнім часом почалося вже руйнування самих стін, що все відбувається внаслідок поганого догляду київських митрополитів і байдужості панів грецької релігії».
У 1596 році польський дипломат та історик Рейнгольд Гейденштейн (нім. Reinhold Heidenstein), який відвідав Київ, описуючи руїни київських храмів, перелічує серед них і Софію: «Залишився дотепер один із них, – пише він, – але й то в такому жалюгідному вигляді, що богослужіння в ньому не відбувається». Описуючи мозаїки храму за зразком константинопольських і венеційських храмів, його колони з порфіру, мармуру й алебастру, Р. Гейденштейн підсумовує: «У такому, однак, запустінні ця прекрасна будівля, що покрівлі на ній немає, і вона дедалі більше наближається до знищення, хоча всі вороги щадили її заради її особливої витонченості».
У 1596 році Софійський собор за Берестейською унією перейшов до Руської унійної церкви (лат. Ecclesia Ruthena unita, польськ. Ruski Kościół Unicki, укр. Руська Унійна Церква – Українська греко-католицька церква). Руйнування й пограбування собору посилилося. Із храму розкрадали тепер уже не скарби його давніх ризниць, останні давно були порожні, тепер грабували чудове архітектурне оздоблення самого собору.
У 1605 році «піп Філіп», який відав Софійським собором, примудрився не лише забрати з престолу храму «скринку з мосчами», а й «каменье тесанное на столбах и сходах, разным людем пораспродавал».
Покинута напризволяще будівля Софійського собору руйнувалася з катастрофічною швидкістю.
Близько 1621 року в листі до гетьмана й Війська Запорозького київські містяни просили: «о митрополиту православном и церкви Софии святой старайтеся, абы под благословением патриаршим быти мог, и церков Софейскую, як обыдрал пан Садковский, напоменуть его, або и накрил хотя соломою, жебы ей гнити не давал, олово обобрал и продал, а тресками накрыл умысльне абы се обалити, як и иншые муры навалялися, маетностей церковных ужывает, а церкви гниючы пустует».
У 1-й чверті XVII століття впала західна стіна Софійського собору, заваливши центральний вхід. У творі «Тератургіма» ченця Печерського монастиря й церковного письменника Афанасія Кальнофойського читаємо: «1625 року, вересня 6, шляхетні пан Андрій Борецький і пан Стефан Шимонович, один із села Глевахи, а другий – із Юрівки, їхали вночі до Києва у своїх справах. Перед світанком прибули до так званих Золотих воріт, виїжджаючи з яких, побачили в церкві св. Софії велике освітлення, запалені свічки й почули найприємніший спів. Здивувавшись, вони сказали: “Що ж, однак, це? У порожній церкві хтось так рано править службу Божу з таким милозвуччям”. Зійшли зі своїх возів, підійшли до самої церкви й, не маючи змоги ввійти до неї, оскільки двері були завалені великою купою впалої кам’яної стіни й чималою купою сміття, побачили крізь щілини, які вчинили ворожа рука й небес негода…».
У 1632 році Софійський собор за згодою короля Речі Посполитої Владислава IV (польськ. Władysław IV Waza) був відібраний у греко-католиків і повернений відновленій Київській митрополії Константинопольського патріархату. Такого рішення домігся митрополит Київський, Галицький і всієї Русі, 3-й екзарх Константинопольського престолу Петро Могила (рум. Petru Movilă, 1632 – 1647 рр.). Собор перебував у катастрофічному стані. За словами самого Петра Могили, він отримав церкву від уніатів «безпокровную, едва не до конца разорённую и украшения внутреннего, святых икон, сосудов же и священных одежд ни единаго имущую».
У липні 1633 року Софійський собор був освячений. Єпископ Сильвестр Коссов стверджував, що до цього часу Софію Петро Могила «ледве тільки міг від руїн звільнити й частково світові виправленою показати».
У 1634 році почалося відновлення собору, яке тривало протягом десяти років.
У 1637 – 1638 рр. митрополит Петро Могила провів у соборі капітальний ремонт, відреставрував і прикрасив храм. До робіт із відновлення собору він залучив італійського архітектора Октавіано Манчіні (італ. Octaviano Mancini), українських художників братів Тимоша та Івана Зінов’євих. Для оздоблення собору були виписані з Москви позолотник Аким Євтихієв, іконописець Йоаким, а також різьбярі, теслі, муляри. Основна увага приділена вівтарній частині й північному фасаду, оскільки саме тут містився головний вхід, бо західна стіна все ще лежала в руїнах. Первісний фресковий живопис собору частково оновлений клейовою фарбою. У Софійському соборі був установлений перший високий дерев’яний різьблений золочений іконостас із соборною іконою Святої Софії. Вочевидь, цю частину реставраційних робіт виконали прислані з Москви майстри, серед яких Петро Могила особливо відзначав роль «сухозлітника» Акима Євтихієва.
У 1630-х роках митрополит Петро Могила збирав у Софійському соборі мощі святих. Згідно із сучасними дослідженнями, митрополит створив у східних торцях зовнішніх північної й південної галерей дві каплиці, призначені для мощей великого князя Володимира Святославича та священномученика митрополита Київського, Галицького і всієї Русі Макарія I.
У 1638 році митрополит Петро Могила заснував при Софійському соборі чоловічий монастир. Навколо собору спорудили дерев’яні монастирські будівлі, усю територію обнесли високим дерев’яним парканом. Єдиний в’їзд до монастиря містився під дерев’яною дзвіницею, що стояла в північно-східному куті монастиря. Територія монастиря стала значно більшою за митрополичий двір XI століття.
У 1640 році в Софії, на її престольне свято – Різдво Богородиці, 8 – 18 вересня, зібрався помісний собор. Він затвердив новий православний «Требник».
Відновлення Софійського собору тривало дуже довго і, на жаль, не було завершене за митрополита Петра Могили, оскільки обсяг робіт був величезним. Після проведених відновлювальних робіт Софійський собор усе ще зберігав свій первісний вигляд.
У 1651 році були позолочені верхні малі куполи собору.
Софійський собор, праворуч дерев’яна дзвіниця. Східний фасад храму. Копія XVIII століття з рисунка голландського живописця й рисувальника Абрахама ван Вестерфельда. 1651 рік. Суспільне надбання. Фото без змін
Рисунки 1651 року голландського живописця й рисувальника Абрахама ван Вестерфельда (нідерл. Abraham van Westerveld) західної та південної галерей собору свідчать, що відновлювальні роботи, розпочаті митрополитом Петром Могилою, були далеко не завершені. Обидві галереї зображені ще у вигляді руїн, замість склепінь видно небо; на верхніх частинах галереї ростуть чагарники.
Софійський собор. Західні галереї. Копія XVIII століття з рисунка Абрахама ван Вестерфельда. 1651 рік. Суспільне надбання. Фото без змін
Софійський собор. Фасад південної галереї. Копія XVIII століття з рисунка Абрахама ван Вестерфельда. 1651 рік. Суспільне надбання. Фото без змін
Софійський собор. Південний бік західного фасаду. Копія XVIII століття з рисунка Абрахама ван Вестерфельда. 1651 рік. Джерело – Літопис Руський / Пер. з давньорус. Л.Є. Махновця. – Київ: Наукова думка, 1989. – С. 296. Фото без змін
У 1652 році архідиякон Антіохійської православної церкви, мандрівник Павло Алеппський (араб. بولس ابن مكاريوس الزعيم الحلبي) зробив докладний опис Софійського собору. Щодо західного фасаду церкви Павло Алеппський писав: «…з боку західного нартекса вона наполовину в руїнах». Описуючи собор, він писав про її вежі: «На кожному із західних кутів кругла величезна вежа… Кожна вежа має двері із заходу; від неї входиш широкими просторими й довгими сходами з багатьма сходинками до найвищої бійниці, через яку виходиш на другу верхню окружну галерею церкви». Він захоплено описував багатство дерев’яного різьблення нового іконостаса. «Коли входиш до храму через західні двері, – писав він, – то очам твоїм відкривається підлога хороса (середня підкупольна частина будівлі), зроблена з дивовижної багатоколірної мозаїки з різноманітними тонкощами мистецтва. Така сама підлога всередині вівтарів і перед ними».
У 1654 році кияни затвердили в Софійському соборі рішення Переяславської ради про союз із Московією.
У 1657 році в соборі похований митрополит Київський, Галицький і всієї Русі, 4-й екзарх Константинопольського престолу Сильвестр Коссов (1647 – 1657 рр., місце поховання збереглося).
Чолобитна місцеблюстителя Київської митрополії Мефодія московському царю Олексію Михайловичу від 28 липня 1666 року свідчить, що в Софійському соборі велися якісь незначні роботи з відновлення. Місцеблюститель просить милостині «на церковне будівництво св. Софії», причому йдеться не лише про «золото й срібло сусальне для виготовлення ікон», а й «про вапно в Брянському повіті, щоб до св. Софії віддати й стругами спустити до Києва».
У 1690 році в соборі був похований митрополит Київський, Галицький і всієї Русі, 8-й екзарх Константинопольського престолу, з 1688 року митрополит Київський, Галицький і Малої Росії Гедеон Святополк-Четвертинський, який багато зробив для храму; князь походив із династії Рюриковичів. Відповідно до заповіту Гедеона, його поховали під північною стіною Володимирського вівтаря, навпроти гробниці його предка – Ярослава «Мудрого».
У 1690 – 1707 рр. митрополит Київський, Галицький і всієї Малої Росії Варлаам Ясинський за матеріальної допомоги гетьмана Війська Запорозького обох сторін Дніпра Івана Степановича Мазепи (Мазепа-Колединський) (укр. Іван Степанович Мазепа (Іван Мазепа-Колединський)) провів капітальні ремонтно-реставраційні роботи в Софійському соборі. Гетьман дарував 5000 дукатів на золочення купола Софії, подарував собору золоту чашу в 500 дукатів, а на відновлення собору виділив 50 000 золотих. Під час ремонтних робіт у соборі над одноярусними галереями були надбудовані другі яруси, аркбутани розібрані, а галереї перетворені на закриті приміщення, де розмістили бічні вівтарі, встановлені 4 нові бані (куполи), перебудовані в бароковому стилі верхи старих веж. Давні фрески, на той час пошкоджені, були потиньковані й забілені. Отже, Софійський собор був повністю відновлений, зовні він набув стилю українського бароко, який у своїх основних рисах зберігся донині. Відбулися деякі зміни й в інтер’єрі храму – розібрана західна потрійна аркада центрального нефа.
Софійський монастир у XVII столітті, за планом 1695 року. Джерело – http://sofiyskiy-sobor.polnaya.info/ua/pamyatniki_sofiya_kyivska.shtml. Фото без змін
Наприкінці ХVІІ століття під Успенським приділом давньої зовнішньої південної галереї собору споруджена велика крипта 6 × 4,5 метра, де був улаштований некрополь для митрополитів Київських.
У 1697 році велика пожежа знищила всі відремонтовані дерев’яні споруди Софійського монастиря й монастирський архів.
У 1699 році за указом царя Московського Петра I почалося спорудження нових, уже кам’яних будівель монастиря.
У 1699 – 1706 рр. на замовлення гетьмана Івана Мазепи й митрополита Варлаама Ясинського на південний схід від Софійського собору була збудована кам’яна триярусна дзвіниця з парадним в’їздом, названа мешканцями Києва «Тріумфальною дзвіницею». Іван Мазепа власним коштом позолотив її купол. До сьогодні зберігся дзвін, відлитий у 1705 році на замовлення гетьмана Івана Мазепи, який міститься на другому ярусі дзвіниці й має назву «Мазепа». Вага дзвона – близько 13 тонн.
Дзвін «Мазепа». Фото 27 серпня 2010 року. Автор – Фото Mazepa11. Ліцензія – Creative Commons Attribution-Share Alike 3.0 Unported. Фото без змін
У 1744 – 1747 рр. за митрополита Київського, Галицького і всієї Малої Росії Рафаїла Заборовського (польськ. Michał Zaborowski, укр. Рафаїл Заборовський) Софійський собор зазнав нової реставрації, що певною мірою торкнулася зовнішнього вигляду храму й істотно змінила його інтер’єр.
У 1747 році в соборі за митрополита Рафаїла Заборовського встановлений дерев’яний різьблений позолочений іконостас, що існує й нині.
До кінця 1740-х років у Софійському соборі були завершені всі будівельні роботи. Зовнішній вигляд собору, у якому було вже 17 престолів, практично наблизився до сучасного.
У 1752 році позолочений центральний купол Софійського собору, для чого було використано приблизно чотири кілограми золота.
На території Софійського подвір’я масштабні реставраційно-будівельні роботи тривали до 1767 року. За архієпископа Київського і Галицького Варлаама Ванатовича (1722 – 1730 рр.) та митрополита Рафаїла Заборовського архітектурний ансамбль монастиря остаточно набув нинішнього вигляду. На його території були збудовані: Південна в’їзна вежа (початок XVIII століття), Монастирський мур заввишки близько 4 метрів (укр. Монастирські мури, 1-ша половина XVIII століття), Трапезна церква (укр. Трапезна церква, 1722 – 1730 рр.), Хлібня-пекарня (укр. Хлібня, 1722 – 1730 рр.), Будинок митрополита (укр. Будинок митрополита, 1722 – 1737 рр.), Західні ворота – Ворота Заборовського (укр. Брама Заборовського, до 1745 року), Монастирські келії, згодом Братський корпус (укр. Братський корпус, 1756 – 1757 рр.), Монастирські келії, згодом Софійське духовне училище – Бурса (укр. Бурса, 1763 – 1767 рр.). В архітектурі всіх цих споруд і в зовнішньому вигляді Софійського собору присутні характерні риси української барокової архітектури XVII – XVIII ст.
У XVIII столітті на територію Софійського монастиря було три в’їзди: під дзвіницею, під Південною в’їзною вежею та через Західні ворота, так звані Ворота Заборовського, які тепер замуровані.
Упродовж усього XVIII століття змінюється й інтер’єр Софійського собору. Його зруйновану західну частину перебудували, унаслідок чого центральна частина собору стала просторішою. На стінах собору з’явилися нові олійні розписи в традиціях барокового живопису, що приховали під собою давні фрески. Ці роботи проводили художники живописної майстерні Софійського монастиря. Мозаїки XI століття були залишені й стали основними акцентами нової форми внутрішнього оздоблення.
У середині XVIII – 1-й чверті XIX ст. у великій крипті (6 × 4,5 метра), спорудженій наприкінці XVII століття під Успенським приділом, було поховано шістьох митрополитів Київських і Галицьких, які багато зробили для храму: Рафаїл Заборовський (похований 30 листопада 1747 року), Арсеній Могилянський (укр. Арсеній Могилянський, похований у 1770 році), Гавриїл Кременецький (укр. Гавриїл Кременецький, похований у 1783 році), Самуїл Миславський (укр. Самуїл Миславський, похований у 1796 році), Ієрофей Малицький (укр. Ієрофей Малицький, похований у 1799 році) та Серапіон Александровський (укр. Серапіон Александровський, похований у 1824 році). Мощі митрополита Рафаїла Заборовського перебували в крипті відкритими для огляду, поки вхід до крипти в середині XIX століття не був закритий чавунними плитами.
У 1786 році у зв’язку із секуляризаційною реформою російської імператриці Катерини II Софійський монастир був скасований. У цей самий період у соборі була проведена реконструкція, частиною якої було посилення основних опорних елементів конструкцій системою тяжів і анкерних пристроїв, на що було виділено не менше 500 пудів металу. Тоді ж храм отримав назву «Києво-Софійський Кафедральний Собор» із відповідним штатом та утриманням. Із цього часу митрополит Київський вважався водночас і архімандритом Києво-Печерської лаври. Софійський собор залишився резиденцією митрополита, якому було дозволено мати резиденцію й у Лаврі.
Протягом 2-ї половини XVIII і 1-ї половини XIX ст. великі реставраційні роботи в соборі, вочевидь, не проводилися. Однак за цей час біля південної та північної стін собору з’явилися масивні контрфорси.
Наприкінці XVIII століття підлога в соборі викладена гладкими квадратними чавунними підлоговими плитами.