ОПИС СОБОРУ ДО XVII СТОЛІТТЯ
Київський Софійський собор був однією з найбільших будівель свого часу. Завдяки науковим дослідженням були уточнені конструктивна система наземної будови, основного ядра, його перебудов, фундаментна система собору й деталі історії будівництва. Закладення храму виконували на майданчику, який був вирівняний і мав ухил близько 1,5 метра із заходу на схід. Роботи здійснювали без кутомірних інструментів, використовували шнур і кілочки за прийнятою у візантійській архітектурі того часу системою пропорційності, що призвело до деяких неточностей на плані й позначилося на композиції будівлі. Будівництво собору йшло швидко, про що свідчать «денні виробітки» мулярів, які можна простежити в муруванні стін. Зведення будівлі тривало не більше трьох-чотирьох сезонів і, ймовірно, стільки ж зайняли роботи з внутрішнього оформлення й оздоблення. Згодом надземні конструкції Софійського собору неодноразово перебудовувалися й посилювалися, але основне ядро храму збереглося незмінним.
Макет-реконструкція первісного вигляду Софійського собору в XI столітті. Реконструкція Ю.С. Асєєва, В.П. Волкова й М.Й. Кресального. 1950 – 1955 рр. Експонується в Софійському соборі. Джерело – Нікітенко Н. Софійський собор: Путівник. – Київ: Національний заповідник «Софія Київська», 2015. – С. 24. Фото без змін
Софійський собор, якщо подумки усунути його пізніші прибудови XVII – XIX ст., у первісну добу свого існування являв собою величезну 5-нефну хрестово-купольну будівлю, увінчану 13 півсферичними банями (куполами) на світлових (прорізаних вікнами) барабанах. Центральна баня, що різко вирізняється серед решти за висотою й діаметром, вінчає центр двосвітного хрещатого простору будівлі. Храм мав ступінчасто наростальну, пірамідальну, спрямовану вгору композицію. Циліндричні склепіння, що перекривали його центральний і поперечний нефи, ступінчасто піднімалися до центральної бані. Навколо центральної бані групувалися дванадцять менших, утворюючи пірамідальне завершення основного масиву будівлі. Чотири бані, розташовані над приміщеннями перед бічними апсидами храму, різко відрізняються за висотою. Разом із центральною банею вони утворюють пірамідальне завершення східного фасаду будівлі. Решта вісім бань тісно розташовані двома групами над південно-західним і північно-західним кутами основного масиву собору, освітлюючи кутові приміщення на хорах. Одна з чотирьох бань кожної групи, найближча до центральної бані, за висотою різко вирізняється з решти трьох. Ці дві бані західних груп за висотою дорівнюють двом великим баням східної групи. Усі разом вони утворюють оточення центральної бані храму, за висотою ніби готуючи останній ступінь пірамідальної композиції. Бані мали вікна й були вкриті сріблястими свинцевими листами. Свинець – стійкий до дії повітря й води, м’який і ковкий матеріал – вважався за часів середньовіччя символічним еквівалентом срібла й золота, на які він нібито перетворювався.
Східний фасад собору. Макет-реконструкція первісного вигляду Софійського собору в XI столітті. Реконструкція Ю.С. Асєєва, В.П. Волкова й М.Й. Кресального. 1950 – 1955 рр. Експонується в Софійському соборі. Фото 19 травня 2019 року. Автор – Качанов Сергій. Ліцензія – Creative Commons Attribution-Share Alike 4.0 International. Фото без змін
Східний фасад Софійського собору прикрашали п’ять вівтарних напівкруглих апсид.
Західний фасад собору. Макет-реконструкція первісного вигляду Софійського собору в XI столітті. Реконструкція Ю.С. Асєєва, В.П. Волкова й М.Й. Кресального. 1950 – 1955 рр. Експонується в Софійському соборі. Фото 16 вересня 2020 року. Автор – Angloman
Софійському собору властива центрична композиція: довжина його центральної частини без галерей майже дорівнює ширині. Із північного, західного й південного боків основне п’ятинефне ядро собору було оперезане двома поясами галерей: внутрішніми – двоярусними галереями, і зовнішніми – ще ширшими відкритими аркадами одноярусних галерей. Тривалий час вважалося, що зовнішні галереї прибудовані до собору пізніше. Дослідження останніх років довели, що вони пов’язані єдиним задумом і виникли одночасно. Над зовнішньою одноярусною галереєю проходив відкритий балкон-«гульбище».
План первісного Софійського собору. План-реконструкція М.Й. Кресального, В.П. Волкова й Ю.С. Асєєва. Джерело – Кресальный Н.И. София Киевская. – Москва, 1958. – С. 21. Фото без змін
Довжина й ширина собору без галерей становили 29 метрів, із галереями довжина – 41,7 (38 метрів без апсид) і ширина – 54,6 метра.
По кутах собору із західного боку височіли дві гвинтові сходові вежі. Вони посилювали урочистість західного, вхідного фасаду. Вхід до північної вежі містився на західному фасаді, вхід до південної – на південному фасаді собору. Вежі мали входи лише ззовні й були цілком ізольовані від приміщень собору першого ярусу. У давнину баштовими сходами піднімалися на хори (полаті) члени князівської родини й найближчі придворні. Просторі П-подібні хори оточували центр храму з північного, західного й південного боків. Із хорів був вихід на галереї другого ярусу й далі – на балкон-«гульбище».
Північний фасад собору. Над зовнішньою одноярусною галереєю – відкритий балкон-«гульбище». Макет-реконструкція первісного вигляду Софійського собору в XI столітті. Реконструкція Ю.С. Асєєва, В.П. Волкова й М.Й. Кресального. 1950 – 1955 рр. Експонується в Софійському соборі. Фото 16 вересня 2020 року. Автор – Angloman
Південний фасад собору. Над зовнішньою одноярусною галереєю – відкритий балкон-«гульбище». Макет-реконструкція первісного вигляду Софійського собору в XI столітті. Реконструкція Ю.С. Асєєва, В.П. Волкова й М.Й. Кресального. 1950 – 1955 рр. Експонується в Софійському соборі. Джерело – https://st-sophia.org.ua/uk/novini/zasidannya-naukovo-restavratsijnoyi-radi/. Фото без змін
Собор будували найкращі константинопольські зодчі, хоча йому й немає прямих аналогів у візантійській архітектурі того часу. Храми, які тоді будували в імперії, були меншими, мали лише 3 нефи й одну баню. Припускається, що київська влада поставила перед візантійцями завдання створити величний собор для урочистих церемоній, головний, найбільший храм Русі, яке вони розв’язали шляхом збільшення кількості нефів і додавання світлових барабанів бань для їх освітлення. Розкішні залиті світлом хори палацового типу, де під час служб перебував князь і його оточення, – теж результат замовлення київського правителя. Тут князь слухав богослужіння і, ймовірно, тут само проводилися придворні церемонії.
Водночас первісне архітектурне рішення собору мало свою символіку. Центральний високий купол храму завжди у візантійській архітектурі нагадував про Христа – Главу Церкви. Дванадцять менших куполів собору асоціювалися з апостолами, а чотири з них – з євангелістами, через яких християнство проповідувалося в усі кінці землі. Арки відкритих галерей, які створюють нижній ярус пірамідальної композиції, означають священні портали, через які народ Русі входить у Церкву Христову.
Фундаменти під різними частинами Софійського собору виявилися вельми різними за конструкцією. Як показали розкоп 1940 року фундаменту під північною апсидою й розкоп 1950 року біля фундаменту центральної апсиди собору, фундаменти зовнішніх стін будівлі складені з бутового каменю на розчині вапна з цем’янкою.
Фундамент центральної апсиди. Розкопки 1950 року. Джерело – https://www.myslenedrevo.com.ua/ru/Sci/Kyiv/1958Karger/Vol2/Mid11C/StSophia/Technique.html. Фото без змін
Фундамент центральної апсиди був закладений на глибину 1-1,1 метра, із зовнішнього боку має обріз завширшки 18-20 см.
Фундамент центральної апсиди. Розкопки 1950 року. Джерело – https://www.myslenedrevo.com.ua/ru/Sci/Kyiv/1958Karger/Vol2/Mid11C/StSophia/Technique.html. Фото без змін
Близький за конструкцією й технікою мурування фундамент був досліджений у 1949 році під західною стіною північної вежі. Розкоп площею 3 × 1,5 метра був закладений уздовж західної стіни вежі, впритул до неї. Південною межею розкоп прилягав до південної лізени (лопатки) західного фасаду вежі. Під сучасною цегляною вимосткою на глибину до 82 см лежить аморфний, багаторазово перекопаний культурний шар із незначними рештками давніх і нових будівельних матеріалів. Під цим шаром лежить щільний світло-жовтий материковий лес.
На глибині 45 см від рівня сучасної поверхні новий цегляний цоколь собору закінчується. За ним відкривається непотинькована поверхня давнього західного фасаду вежі. Мурування являє собою чергування рядів плінфи й рожевого від домішки товченої цегли вапняного розчину з гладко затертою поверхнею, що прикриває утоплений у муруванні ряд плінфи.
Фундамент північної вежі. Розкопки 1949 року. Джерело – https://www.myslenedrevo.com.ua/ru/Sci/Kyiv/1958Karger/Vol2/Mid11C/StSophia/Technique.html. Фото без змін
Це давнє мурування продовжується на глибину 82 см від рівня сучасної поверхні. Нижче рівня нового цоколя видно три ряди цегляного мурування, що лежать у площині фасаду й чергуються з двома рядами, утопленими в муруванні та прикритими гладко затертим вапняним розчином.
Фундамент північної вежі. План, фасад, профіль. Розкопки 1949 року. Джерело – https://www.myslenedrevo.com.ua/ru/Sci/Kyiv/1958Karger/Vol2/Mid11C/StSophia/Technique.html. Фото без змін
Написи на кресленні фундаменту північної вежі — українською
| На оригіналі | Українською |
|---|---|
| ФАСАД | Фасад |
| ПЛАНЫ | Плани |
| Цементный раствор | Цементний розчин |
| Новый кирпич | Нова цегла |
| Шифер | Шифер |
| Камень | Камінь |
| Уровень земли | Рівень землі |
| Отпечаток колышка | Відбиток кілочка |
| Граница раскопа | Межа розкопу |
| Отпечаток лежня | Відбиток лежня |
Вузький вертикальний зондаж, що прорізав нове цегляне мурування цоколя, показує, що вище лежать ще два ряди давнього цегляного мурування, над якими вже починається пізніша закладка давнього західного входу до вежі.
На глибині 82 см відкрилося бутове мурування фундаменту вежі, що складається з гранітних валунів і великих шматків червоного овруцького кварциту на розчині вапна з домішкою цем’янки. Обріз фундаменту виступає від лінії західного фасаду на 44 см. Оскільки товщина лізени 30 см, на 14 см менша за ширину обрізу фундаменту, фундамент у цьому місці розширення не має. Глибина закладення фундаменту від рівня давнього горизонту 86 см, від рівня сучасної поверхні 1,68 см.
Зачищення західної поверхні бутового мурування фундаменту дало змогу виявити в розчині мурування глибокі відбитки дерев’яних, загострених унизу колів (кілків), прямокутних у перерізі, забитих майже вертикально в підошву фундаментного рову на глибину 20 см нижче рівня мурування фундаменту. Верхня частина кілків заввишки до 28 см була залита розчином бутового мурування, у якому й збереглися відбитки кілків. На відкритій розкопками західній поверхні фундаменту простежені відбитки шести кілків; відстань між ними 40-58 см. Невеликий шурф завширшки 75 см, закладений під підошвою фундаменту, дав змогу з’ясувати ще одну вельми істотну конструктивну особливість мурування фундаменту. На підошві фундаменту в розчині мурування чітко простежується відбиток дерев’яного поперечного лежня, що являє собою прямокутну в перерізі балку 12 × 10 см.
Зовнішні стрічкові фундаменти Софійського собору виконані з бутового мурування, що складається з гранітних валунів і великих брил червоного овруцького кварцу на вапняно-цем’янковому розчині з шириною обрізу фундаменту 18-44 см на глибину 1,75-2 метри. Внутрішні фундаменти складені з бутового каменю насухо, без розчину, з обрізом фундаменту 15-20 см на глибину 0,85-1 метр. Лише зверху він був перекритий тонким шаром 5-10 см дуже міцного розчину вапна з цем’янкою, на якому викладалися стіни або стовпи будівлі. Фундаменти надалі не посилювалися, крім західної частини, де під час будівництва підвалу під нартексом були споруджені цегляні стрічкові фундаменти завглибшки до 5 метрів. Отже, сучасна будівля являє собою єдину систему, що об’єднує давнє ядро Софії й пізніші конструкції, посилені системою конструктивного захисту – контрфорсами й тяжами.
Нині опорні конструкції собору перебувають у стабільному стані. Але слід зазначити, що північна частина собору має значно менше деформацій, ніж південна, для якої характерна велика кількість наскрізних і силових тріщин. Особливо це стосується колишньої галереї, південної вежі й прилеглого до них приміщення хрещальні. Ширина розкриття більшої частини тріщин у центральній і північній частинах собору становить 0,1-1 мм, у стінах південної галереї – 0,1-8 мм, у хрещальні до 8 мм. Ширина розкриття тріщин у склепінні хрещальні становить 0,5-7 мм, у куполі Михайлівської апсиди – 0,5-2,5 мм.
Мурування стін, стовпів, склепінь та арок Софійського собору вирізняється високою майстерністю. Основний масив собору складений у візантійській техніці «змішаного мурування» («opus mixtum») – із чергування рядів великих природних каменів – граніту й рожевого кварциту та широкої тонкої цегли-плінфи на розчині вапна з домішкою дрібнотовченої цегли (цем’янки), від чого він набував рожевуватого кольору. Домішка цем’янки надавала розчину не лише більшої міцності, а й робила його гідравлічним. Таке мурування було характерним для давньоруського зодчества X – XI ст.
Змішане мурування («opus mixtum»), стіна західного фасаду собору. Фото 15 червня 2018 року. Автор – Angloman
Відкриті зондажами значні частини стін храму дають змогу судити не лише про технічний, а й про художній бік давнього мурування будівлі. У нижніх частинах споруди застосовували більші блоки каменю – червоний кварцит, почасти граніт, ніж у верхніх, де до того ж каменю загалом менше. Цем’янковий розчин, із якого камені нерідко виступають окремими, найопуклішими своїми частинами, будівничі спеціально підрізають фаскою, ніби підкреслюючи «неквадровий» характер каменю. Мурування з різновеликих і нерівних каменів через певні проміжки вирівнювалося муруванням із плінфи.
У верхніх частинах будівлі кам’яне мурування чергувалося з муруванням із рядів плінфи із застосуванням «утопленого ряду» – через ряд плінфа заглиблювалася («утоплювалася») у товщу стіни й затиралася цем’янковим розчином. Шар розчину між плінфами дорівнював товщині цегли. Таке смугасте мурування надавало фасадам своєрідної мальовничої поверхні, розкриваючи водночас із граничною ясністю конструктивну основу будівлі.
Змішане мурування («opus mixtum») на другому ярусі в південному залі. Фото 16 вересня 2020 року. Автор – Angloman
Стовпи невеликого перерізу, аркові прорізи, вікна й ніші викладалися зазвичай лише з плінфи «з утопленим рядом».
Плінфа в найдавніших частинах Софійського собору винятково високої якості, глина добре вимішана, випал рівномірний, форма дуже правильна, розміри – 37-40 × 21-27 × 3-3,5 см і половинки – 29 × 18 × 3,5 см.
На другому ярусі на стінах виставкових залів є зондажі мурування. Вони розповідають про первісні архітектурні форми собору, зокрема в південному залі відкриті сліди хрестових склепінь, які в давнину перекривали галереї другого ярусу.
Змішане мурування («opus mixtum») на другому ярусі в південному залі. Фото 16 вересня 2020 року. Автор – Angloman
Технічна зрілість будівничих особливо яскраво виявилася в муруванні купольних склепінь. Куполи складені з плінфи в один ряд на розчині вапна з цем’янкою. На дві третини своєї висоти склепіння викладене концентричними колами з напуском одного ряду над іншим і з незначним нахилом рядів до центру кривої купола. Верхня частина купола, що утворює так звану скуфію, складена з таких самих плінф, але вже за допомогою опалубки на кружалах. У центрі купольного склепіння було виявлене трикутне заглиблення, утворене трьома вертикально поставленими плінфами, яке слугувало, вочевидь, для кріплення хреста, що вінчав центральну баню собору.
Мурування купольного склепіння обмазане зверху розчином вапна з цем’янкою й покрите спеціально виготовленою, вигнутою відповідно до сферичної поверхні купола, ретельно припасованою одна до одної лекальною плінфою. Поверх цього ряду плінфи купольне склепіння знову було обмазане тонким шаром ретельно загладженого й відшліфованого цем’янкового розчину. Покрівлі куполів і склепінь собору були вкриті свинцем, про що свідчать численні знахідки свинцю, нерідко підданого дії вогню, на склепіннях храму й під час розкопок під його підлогами.
У муруванні склепінь собору у великій кількості були застосовані спеціально виготовлені глиняні посудини – «голосники». Такі самі голосники виявлені в парусах центрального купола. Непотиньковані отвори деяких голосників, що виходили всередину храму, свідчать про застосування голосників не лише для полегшення склепінь, а й як резонаторів для поліпшення акустики споруди.
Первісні фасади собору, як і у Візантії, не тинькувалися й не білилися, мурування залишалося відкритим. Широкі світло-рожеві смуги розчину в поєднанні з оранжево-рожевою плінфою й темними плямами каменів створювали багату фактуру й посилювали мальовничість фасадів храму. Щоб можна було уявити первісний вигляд собору, на фасадах реставратори залишили зондажі – ділянки розкритого давнього мурування. Найкраще первісна структура собору нині видна на східному фасаді з боку вівтаря, де розкриті також фрагменти первісного оздоблення фасадів. Мурування відкритих зондажів, а також експоновані будівельні матеріали розповідають про будівельну техніку того часу. Фасади храму декорувалися вікнами з ошатними віконницями, прикрашеними розписами нішами, орнаментами з поставлених на ребро плінф.
Апсиди собору, відкрите давнє мурування. Фото 12 серпня 2005 року. Автор – невідомий. Ліцензія – Creative Commons Attribution-Share Alike 3.0 Unported. Фото без змін
Про влаштування вікон дають змогу судити численні уламки фрагментів круглого віконного скла, які знаходять під час розкопок у соборі.
Уся архітектура Софії мала урочисто-святковий характер, що особливо яскраво виявився в її внутрішньому оздобленні.
Архітектура інтер’єру Софійського собору збереглася з давнини майже без змін. Це прямокутний у плані храм, витягнутий по осі північ-південь. Внутрішній простір основного його ядра ділиться дванадцятьма хрестоподібними стовпами на п’ять поздовжніх коридорів-нефів, які зі східного боку закінчуються півколами вівтарних апсид. Центральний неф удвічі ширший за бічні, 7,5 метра. За шириною йому дорівнює поперечний коридор-трансепт, що перетинає всі п’ять нефів собору по осі центрального купола. Центральний підкупольний квадрат із прилеглими до нього із чотирьох боків членуваннями будівлі утворює рівнокінцевий просторовий хрест, вписаний у прямокутний план собору. На відміну від решти компонентів храму, розчленованих по вертикалі склепіннями хорів, хрещатий простір піднімається до основних склепінь, а центральний його квадрат увінчаний високим куполом. Такий тип храму називається хрестово-купольним.
План Софійського собору. 1 січня 1982 року. Автор – Раппопорт П.А. Ліцензія – Creative Commons Із зазначенням автора – Розповсюдження на тих самих умовах 4.0 Міжнародна. Джерело – Раппопорт П.А. Русская архитектура X-XIII вв.: Каталог памятников. – Ленинград: Наука, 1982. – С. 136. Фото без змін
Із півночі й півдня хрещатий простір замикається двоярусними трипрогоновими аркадами, що спираються внизу на восьмигранні, а вгорі – на пучкові стовпи, а зі сходу – середньою апсидою.
Північний бік хрещатого простору. Фото 16 вересня 2020 року. Автор – Angloman
Первісне влаштування західної частини хреста заслуговує на особливий розгляд. Західна потрійна аркада центрального нефа не збереглася, оскільки була розібрана наприкінці XVII століття, що певною мірою порушує хрестову композицію внутрішнього простору будівлі. Основи восьмигранних стовпів західної потрійної аркади під хорами були виявлені археологічними розкопками 1939 року.
Центральна баня (купол) на високому барабані з дванадцятьма віконними прорізами спирається на чотири хрещаті в плані стовпи, що стоять на перетині середнього нефа храму з трансептом, з’єднані підпружними арками, у кутах між якими розташовані паруси, що мають форму сферичних трикутників. Баня складається з високого, прорізаного широкими вікнами барабана й купола параболічної форми. Діаметр центрального купола дорівнює 7,7 метра, а його висота від рівня давньої підлоги до зеніту центрального купола 28,6 метра.
Інтер’єр собору XI століття з мозаїками. У центральній апсиді – мозаїка «Оранта». Фото 3 вересня 2021 року. Автор – Rasal Hague. Ліцензія – Creative Commons Із зазначенням автора – Розповсюдження на тих самих умовах 4.0 Міжнародна. Фото без змін
Архітектура собору відтворює числову символіку Небесного Єрусалима (Церкви Христової) та його сакральні параметри, наведені в Одкровенні Іоанна Богослова, де представлений Град Божий, що сходить на землю. Так, про його дванадцять підвалин нагадують дванадцять хрестоподібних стовпів центрального ядра храму, а трипрогонові аркади разом із трьома арками вівтаря – центрального, жертовника (північного) й дияконника (південного) – асоціюються з дванадцятьма воротами Горнього Єрусалима, розташованими із чотирьох сторін світу.
У розписі внутрішніх стін собору були поєднані два види образотворчого мистецтва – мозаїка й фреска. В оздобленні храму використовувалися твори декоративного мистецтва. Мальовничість давнього інтер’єру храму посилювала барвиста мозаїчна підлога, рештки якої відкриті в трансепті Софійського собору.
Первісна архітектура Софійського собору, хоч і в сильно пошкодженому вигляді, змогла зберегтися лише до кінця XVII століття. Лише інтер’єр храму зберіг, хоча й фрагментарно, риси свого колишнього чудового оздоблення.