ІСТОРІЯ ЦЕРКВИ ДО 1640 РОКУ
Перша згадка про село Берестове міститься в «Повісті временних літ» і належить до 980 року. Тут розповідається про велику кількість наложниць у великого князя Володимира I Святославича, літописець зазначає, що частина їх жила в Берестовому: «а 200 на Берестовем в сельци, еже зовут и ныне Берестовое». Тут перебував заміський княжий маєток, що неодноразово згадується в літописі. Володимир Святославич і «умер же на Берестовъмь» 1015 року.
Під 1051 роком у літописі згадується дерев’яна Церква св. Апостолів, що перебувала на княжому дворі в Берестовому. Її настоятель Іларіон стає першим із русинів митрополитом Київським і всієї Русі. Під 6559 (1051) роком в Іпатіївському літописі сказано: «…боголюбивому князю Ярославу любяще Берестовое, и церковь сущую святых Апостол, и попы многы набдящу и в них же бе прозвутерь, именем Ларион, мужь благ и книжен и постник».
Літописних відомостей про побудову Церкви Спаса на Берестовому немає.
Перша згадка про існування Спаського монастиря на Печерську зустрічається в Іпатіївському літописі під 1072 роком. Цього року спаський ігумен Герман брав участь в урочистості перенесення мощей Бориса і Гліба зі старої Церкви Бориса і Гліба у Вишгороді до нової, збудованої великим князем Ізяславом I Ярославичем. Вочевидь, за іменем цього настоятеля Спаський монастир пізніше називався «Германечь». Найменування монастиря за іменем Германа дає підстави думати, що останній був, якщо не засновником, то, у всякому разі, першим його ігуменом.
У липні 1096 року половці хана Боняка, прорвавшись до південних околиць Києва, спалили великокнязівську резиденцію в Берестовому. Також половці розграбували й спалили Спаський монастир. Іпатіївський літопис зазначає: «увратишася на монастыре, и пожгоша монастырь Стефанечь, деревенѣ и Германечь».
1113 року великий князь Київський Володимир II «Мономах» скликає до резиденції на Берестовому князів і тисяцьких та розробляє знаменитий статут Володимира, що вніс істотні зміни й доповнення до юридичного зводу того часу – «Правди Ярославичів».
На початку XII століття, до правління Володимира «Мономаха», може бути віднесено побудову нової кам’яної Церкви Спаса.
Церква Спаса. Вигляд із північного заходу. Реконструкція радянського й українського історика архітектури Юрія Сергійовича Асєєва. Джерело – Толочко П.П. Древний Киев. – Киев: Наукова думка, 1983. – С. 28. Фото без змін
Церква Спаса. План-реконструкція радянського історика архітектури Михайла Костянтиновича Каргера (помер 1976 року). Джерело – https://studfile.net/preview/6306717/page:3/. Фото без змін
Перша згадка в літописі про храм датується 6647 (1138) роком, коли тут була похована дочка Володимира «Мономаха», Євфимія.
Протягом XII століття Церква Спаса неодноразово згадується в Київському літописі як князівська усипальниця Мономаховичів. Тут були поховані близькі родичі Володимира «Мономаха», його інша дочка Софія, а також син князь Юрій Володимирович «Довгорукий» з його сином князем Глібом Юрійовичем.
Остання згадка про Спаський монастир на Берестовому в Київському літописі належить до 1231 року. Цього року, як зазначено в Лаврентіївському літописі, «ігумен Петро Спаський» був присутній у Софійському соборі в Києві при висвяченні Кирила єпископом Ростовським.
1240 року під час взяття Києва монголами хана Батия Церква Спаса разом із великокнязівською резиденцією в Берестовому була зруйнована. «Монастирі, храми, палаци, громадські та приватні будинки – усе було осквернено, спустошено, спалено», – пише київський історик Максим Федорович Берлинський (помер 1848 року). Тоді й «Берестове з княжими палатами і церквою були знищені». Від величної князівської усипальниці залишилося кілька стін, які два століття заростали травою та деревами. Подальша доля храму мало відома.
1470 року князь Київський Семен Олелькович взявся за відновлення храму. Церкву відбудували в модному тоді готичному стилі. Під час дослідження 2003 – 2004 рр. у шурфі № 13 у вівтарній частині біля північного стовпа були відкриті залишки фундаменту, складеного з валунів, плінфи й цемяночного розчину вторинного використання на слабкому вапняному розчині. Для приготування розчину, крім піску, використовувався мелений вапняк органогенного походження та лесовидний суглинок. Виявлені залишки фундаменту можна датувати ХІV – ХV ст.
У вересні 1482 року Церква Спаса була зруйнована кримськими татарами хана Менґлі I Ґерая (крим. I Meñli Geray) під час їхнього набігу на Київ.
1543 року польські королівські ревізори, які описували міста південно-західної Русі, перелічуючи церкви Києва, згадують серед інших Церкву Спаса.
У «Хроніці» польського історика Матея Стрийковського (польськ. Maciej Stryjkowski, помер між 1586 і 1593 роком) у книзі IV є такий текст: «I kazał [Владимир] zmurować cerkiew w Kijowie Swiętego Spassa z kamienia wielkiego, na tym miejscu, gdzie był bałwan Piorun przed tym chwalon, і cerkiew swiętego Wasila na imie swoje, ktoremu było przemieniono na chrztu, inszych też cerkwi bardzo wiele na tych miejscach, gdzie przed tym rozmaite bałwany stały, roskazał nabudawac kosztem przeważnym». Помилку хроніста відзначив історик Церкви митрополит Київський і Галицький Євгеній (у миру – Євфимій Олексійович Болховітінов, помер 1837 року), який вказав, що автор Хроніки «смешал сказания Несторовы и вместо Церкви св. Василия, построенной на месте идола Перуна, назвал оную Спасскою, а Васильевскую второю, не упомянув даже о Десятинной». Пояснення цієї плутанини митрополит Євгеній бачив у тому, що польський хроніст помилково переніс на Київ літописну звістку про побудову 989 року Церкви Спаса у Василеві.
У 1620-х роках Церквою Спаса й Берестовим володіла київська митрополія, що перебувала в руках греко-католиків (уніатів).
1631 року греко-католицький митрополит Київський, Галицький і всієї Русі Йосип (у миру – Іван Феліксович Веніамінов-Рутський) печерському архімандриту Петру Могилі (рум. Petru Movilă, укр. Петро Могила) передав «Спасский кут с церковью мурованною, подданными и всеми принадлежностями» в обмін на поступлені П. Могилою на користь митрополії лаврські маєтки на Софійській горі (тобто у Старому Києві).
1638 року чернець Печерського монастиря та церковний письменник Афанасій Кальнофойський у пояснювальному тексті до гравійованого плану Києва, доданого до «Тератургіми», писав: «Между западом и севером (от Печерского монастыря) идём дорогой через угол Спасский, то есть мимо церкви Преображения Господня: её построил из камня (zmurował) св. Владимир; но теперь стены её едва стоят, мусор покрыл всю землю». На основі цього тексту в Києві склалося уявлення, що Церква Спаса належить до часів великого князя Володимира Святославича. На самому плані А. Кальнофойського зображені руїни великої кам’яної будівлі. Купола на церкві немає; одна зі стін заділана колодами, біля будівлі купи сміття, на якому росте деревце. Проте руїни храму увінчані хрестом. Вочевидь, незважаючи на руйнування, Церква Спаса все ж була в цей час діючим храмом. Думка історика Церкви Миколи Івановича Петрова (помер 1921 року), який розглядав згадане зображення на плані А. Кальнофойського як залишки палацу князів Київських Олельковичів і вважав, що від Церкви Спаса, остаточно зруйнованої Менґлі I Ґераєм 1472 (фактично – 1482) року, до початку XVII століття «остались только развалины и мусор», не має під собою серйозних підстав.