ГЕДИМІНОВИЧІ, ОЛЕЛЬКОВИЧІ, СЕРПУХОВСЬКО-БОРОВСЬКІ, ГОЛЬШАНСЬКІ

У Києво-Печерському монастирі й Успенській церкві монастиря були поховані представники литовської феодальної верхівки: Гедиміновичі, Гедиміновичі-Олельковичі, Серпуховсько-Боровські, Гольшанські.

ГЕДИМІНОВИЧІ (лит. Gediminaičių), правляча династія Великого князівства Литовського та загальна назва княжих родів Литви, Білорусі, Польщі, Росії й України, що сходять до родоначальника великого князя Гедиміна.

«Колони» (Стовпи Гедиміна) – знак Великого князівства Литовського, найчастіше розглядуваний як герб Гедиміновичів. Автор – Arz / Begoon. Суспільне надбання. Фото без змін

Представники династії Гедиміновичів, поховані в Печерському монастирі та Успенській церкві монастиря:

Іуліанія Олександрівна, 2-га дружина великого князя Литовського Ольгерда, донька великого князя Тверського Олександра Михайловича, померла 17.03.1391 р., «положена бысть в Печере на Кыеве», згодом її гробниця знаходилася в Успенській церкві;

Скиргайло Ольгердович, намісник великого князя Литовського в Києві, помер 11.01.1397 р., похований в Успенській церкві.

ОЛЕЛЬКОВИЧІ (Олельки) (лит. Olelka, укр. Олельковичі) герба «Погоня» (лит. Waykimas). Литовський княжий рід, що бере свій початок від князя Володимира Ольгердовича, одного зі старших синів великого князя Литовського Ольгерда з династії Гедиміновичів.

Герб Олельковичів «Погоня» (лит. Waykimas). Майже аналогічний нинішньому гербу Литви. Джерело – https://www.istpravda.com.ua/articles/4cfbfd2f3d935/. Фото без змін

Представники роду Олельковичів поховані в Києво-Печерському монастирі та Успенській церкві монастиря:

Володимир Ольгердович, князь Київський, помер після жовтня 1398 р. або пізніше, похований у Печерському монастирі, згодом його гробниця знаходилася в Успенській церкві;

Олександр (Олелько) Володимирович, князь Київський, помер 1455 р., похований у Печерському монастирі, згодом його гробниця знаходилася в Успенській церкві;

Андрій Володимирович, князь Логозький, молодший син князя Київського Володимира Ольгердовича, помер після 1457 року, похований у Печерському монастирі, його труна знаходилася в Успенській церкві;

Семен Олександрович (Олелькович), князь Київський, помер 03.12.1470 р., похований в Успенській церкві;   

Василь Семенович, князь Пінський (див. Білорусь), син князя Київського Семена Олександровича (Олельковича), помер 04.06.1495 р., похований в Успенській церкві;

Юрій (II) Юрійович Олелькович-Слуцький, князь Слуцький, нащадок князя Київського Олександра (Олелька) Володимировича, помер 09.11.1578 р., похований в Успенській церкві;

Юрій (III) Юрійович Олелькович-Слуцький, князь Слуцький, син князя Слуцького Юрія (II) Юрійовича Олельковича-Слуцького, помер 06.05.1586 р., похований в Успенській церкві.

СЕРПУХОВСЬКО-БОРОВСЬКІ, гілка династії Рюриковичів, прямі нащадки князя Московського Івана I Даниловича «Калити». Їхні володіння: Серпухов (нині місто, адміністративний центр міського округу Серпухов Московської області Російської Федерації), Боровськ (нині місто, адміністративний центр Боровського району Калузької області Російської Федерації).

Представник Серпуховсько-Боровської гілки Рюриковичів, похований в Успенській церкві:

Федір Іванович Боровський, князь Пінський, його дружина Олександра Семенівна, донька князя Київського Семена Олександровича (Олельковича), помер 1520/1521 р., похований в Успенській церкві.

ГОЛЬШАНСЬКІ (лит. Alšėniškiai, білор. Гальшанскія), литовський княжий рід герба «Гіпоцентавр» («Китоврас») (лит. Hipocentauras), один з найзнатніших родів Великого князівства Литовського, родичі Гедиміновичів. Родина іменувалася за вотчиною в Гольшанах (лит. Alšėnai, білор. Гальшаны, нині агромістечко в Ошмянському районі Гродненської області Білорусі). Згідно з родинною легендою, що не знаходить підтвердження в надійних історичних джерелах, вони походили від Гольші (лит. Holša), який вів свою родовід від князя Литовського Довспрунка (лит. Dovsprunk, помер між 1219 і 1238 роком), засновника міста Вількомир (нині Укмерге (лит. Ukmergė), нині місто, адміністративний центр Укмергського району в центральній частині Литви). Згідно з іншими, так само недостовірними свідченнями «Хроніки литовської і жемойтської» та Воскресенського літопису, Гольша вів своє походження від легендарного князя Полоцького Романа (Віта) (білор. Раман (Віт)) – онука Ростислава Всеславича (білор. Расціслава Усяславіча, помер після 1130 року) з Полоцької гілки Рюриковичів (див. Білорусь).

Герб «Гіпоцентавр, Китоврас» (лит. Hipocentauras). «Гербовник Польщі від середньовіччя до XX століття». Тадеуш Гайл (польськ. Tadeusz Gajl), Гданськ 2007 рік. Автор – Bastianow. Ліцензія – Creative Commons Attribution-Share Alike 3.0. Фото без змін

Представники роду Гольшанських, поховані в Печерському монастирі та Успенській церкві:

Юрій Іванович Гольшанський-Дубровицький, князь Дубровицький, князь Гольшанський (див. Білорусь), помер 1536 р., похований в Успенській церкві монастиря, єдиний син князя Івана Юрійовича Гольшанського, стратованого 30.08.1481 року, 1-ю дружиною Юрія Івановича була Уляна Іванівна Боровська, сестра князя Федора Івановича Боровського;

Іуліанія Юріївна Гольшанська-Дубровицька, донька князя Юрія Івановича Гольшанського-Дубровицького, померла бл. 1540 р., канонізована Православною церквою, як – Іуліанія діва-княжна Ольшанська. Первісно вона була похована біля Успенської церкви, потім її рештки були перенесені до самої церкви. Нині її мощі знаходяться в Ближніх печерах Лаври.

 

У 1997 – 1998 рр. під час археологічних робіт, що проводилися Інститутом археології НАН України в південній частині давньоруського нартекса руїн Успенського собору, була знайдена родова усипальниця, яка, гіпотетично, могла належати старшій гілці правлячої у Великому князівстві Литовському династії Гедиміновичів – Олельковичам.

План Успенського собору з місцем розташування, згідно з джерелами, усипальниці Гедиміновичів-Олельковичів (виділено чорним кольором). Її розташування збігається з місцем розташування похоронного комплексу, знайденого в ході розкопок узимку 1997-1998 року. Джерело – https://www.kplavra.kyiv.ua/ua/25-August-archeology-Assumption-2-Funeral-complex-narthex-ukr. Фото без змін

Приміщення в соборі, під підлогою якого знаходилася родова усипальниця. Фото 18 вересня 2020 року. Автор – Angloman

Узимку 1997-1998 року археологи під керівництвом радянського й українського археолога Гліба Юрійовича Івакіна (укр. Гліб Юрійович Івакін, помер 22.05.2018 року) і С.О. Балакіна розчищали підземні ходи на території руїн Успенського собору з метою вивчення їхнього нинішнього стану для створення проєкту з відновлення храму. Узимку 1997 року було виявлено нижню частину якоїсь гробниці з овруцького рожевого шиферу. До квітня 1998 року загалом на глибині 20 см було знайдено похоронний комплекс із 5 гробниць, впорядкованих у дві лінії – східну (саркофаги № 1 – 3) і західну (саркофаги № 4 – 5).

Похоронний комплекс під час досліджень. Загальний вигляд з півночі. Джерело – https://www.kplavra.kyiv.ua/ua/25-August-archeology-Assumption-2-Funeral-complex-narthex-ukr. Фото змінено

Усі шиферні гробниці були в тріщинах, імовірно, наслідки вибуху Успенського собору 1941 року, жодна з них не дійшла до нашого часу без більшої чи меншої деформації. Поховання перебували в дуже поганому стані, принаймні було виявлено 5 скелетів.

Ділянка прилягання гробниць № 2 – 3 і 4 – 5 при розчищенні. Джерело – https://www.kplavra.kyiv.ua/ua/25-August-archeology-Assumption-2-Funeral-complex-narthex-ukr. Фото без змін

Згідно з твердженнями дослідників, гробниці протягом усієї подальшої після поховання історії тією чи іншою мірою розкривалися і не раз. Останнє розкриття відбулося в останній чверті XIX століття, коли в Успенському соборі створювали мережу підземної опалювальної системи. Про це недвозначно свідчить наявність рейок і бетону тих часів, якими саркофаги були згодом укріплені. Найцінніші речі, кажуть, збирали ченці Києво-Печерської лаври та відносили їх до Ближніх печер. Гробниці були зображені на плані Успенського собору 1888 року.

У трьох гробницях, крім основних поховань, було знайдено велику кількість підкладених кісток, які могли бути покладені в гробниці внаслідок численних ремонтів у храмі. Дві гробниці були порожніми, і, можливо, так і не були використані за призначенням.

Найінформативнішою виявилася порожня гробниця № 1, яка розміщувалася безпосередньо під внутрішнім обрізом фундаментів південного фасаду собору. Саме це місце на плані М.М. Захарченка позначено як «гроб прп. Феодосия». Уперше зазначену похоронну споруду було обстежено археологом В.О. Харламовим 1982 року, шурф якого потрапив на західну частину гробниці. На момент досліджень 1998 року в задовільному стані зберігалася лише заповнена білим консерваційним піском її східна частина.

Гробниця № 1. Вигляд із заходу. Джерело – https://www.kplavra.kyiv.ua/ua/25-August-archeology-Assumption-2-Funeral-complex-narthex-ukr. Фото без змін

У межах зруйнованої західної ділянки гробниці на рівні її дна розчистили великий фрагмент шиферної плити з виїмкою діаметром близько 15 см і глибиною до 2,5 см. По периметру заглиблення хрестом прорізано 4 прямокутні в перерізі наскрізні отвори розміром 1,5 на 1,5 см.

Гробниця № 1. Шиферна плита з виїмкою. Джерело – https://www.kplavra.kyiv.ua/ua/25-August-archeology-Assumption-2-Funeral-complex-narthex-ukr. Фото без змін

Аналогії цій виїмці не знайдено, її призначення досі залишається нез’ясованим. Поруч із саркофагом № 1 у відвалі 1982 року було знайдено невеликий шматок шиферної плити з рельєфним зображенням п’ятикутної зірки.

Деталь рельєфного шиферного декору. Джерело – https://www.kplavra.kyiv.ua/ua/25-August-archeology-Assumption-2-Funeral-complex-narthex-ukr. Фото без змін

Двоє чоловіків із гробниці № 2 померли у віці 50-60 років. Перший з них, судячи з пропорцій масивного черепа, належав до північної гілки європеоїдів. Він мав високий зріст, близько 176 см, і був добре розвинений фізично. У молодому віці він отримав травму лівого плеча, і тому верхня частина його тіла викривилася. Внаслідок цього чоловік мав піднесене праве плече. Остеохондроз шийних хребців став причиною защемлення нерва, шийно-плечової невралгії та болю в ключиці, потилиці й плечах.

Джерело – https://zn.ua/science/pyat_sarkofagov_i_odna_moneta.html. Фото без змін

У зрілому віці цей чоловік міг погано володіти лівою рукою. Він також страждав на подагру – захворювання, яке було поширене серед заможних людей і мало на той час назву «капкан для ніг». Рентгенограма виявила посилення поперечного малюнка в кістках ніг. Радянський рентгенолог Дмитро Герасимович Рохлін (помер 1981 року) пов’язував їх з гормональними порушеннями, які могли вплинути на формування таких ознак психіки, як «лёгкая возбудимость, живая фантазия …, раздражительность и бурные реакции даже на незначительные раздражители».

Поруч із цими рештками знаходилися рештки ще одного чоловіка, який був молодшого віку й дещо нижчого зросту (близько 172 см). Зміни в хребті дали змогу діагностувати в нього хворобу, пов’язану з порушенням обміну ліпідів і гормональними порушеннями в організмі. Подібні проблеми зі здоров’ям були характерні для середньовічних ченців і осіб вищого стану, принаймні, дошкуляли їм набагато частіше, ніж звичайним простолюдинам. Тіло було трохи зігнуте вперед і вправо. Щоб подивитися вбік, людині доводилося повертати весь тулуб. Крім того, чоловік мав хворе праве коліно, а, отже, накульгував. Звуження отвору хребтової артерії внаслідок деформуючого артрозу в кількох шийних хребцях могло призвести до хронічного підвищення артеріального тиску й частого головного болю. У гробниці було знайдено золототканий медальйон з нечітким зображенням якогось святого. Оскільки медальйон погано зберігся, він був переданий до рук реставраторів. 

Гробниця № 3 була порожньою.

У гробниці № 4 з «трійцею» знаходилися дуже погано збережені рештки молодої жінки, похованої разом з дитиною 5-6 років. Вони, очевидно, і померли разом внаслідок якоїсь інфекції чи нещасного випадку. Пізніше до них було підпоховано чоловіка 30-35 років, за іншими даними 40-50 років, але стверджувати щось щодо їхньої спорідненості вчені поки не можуть. Голова чоловіка лежала на узголів’ї, виготовленому з цегли на вапняному розчині та вкритому золототканою парчевою тканиною. Тут же було знайдено унікальну срібну монету XIV століття, князя Київського Володимира Ольгердовича, рік карбування 1363 – 1394 рр. Монету було виготовлено за технологією тих часів зі срібного дроту, і вона мала ідеально розраховану вагу. З одного боку монети було зображено лик Володимира, а з іншого – знак (тамгу) хана Золотої Орди Джанібека (застар. Чанібек). Відомий фахівець у галузі нумізматики Юрій Козубовський стверджує, що таких монет досі було відомо лише 18, а ця – дев’ятнадцята – ціла подія в нумізматичному світі.

Гробниця № 4. Джерело – https://zn.ua/science/pyat_sarkofagov_i_odna_moneta.html. Фото без змін

Чоловік мав мужнє, досить високе й помірно широке, добре профільоване обличчя з сильно виступаючим носом і високою перенісицею. Цей тип був характерний у Середньовіччі та в ранньомодерний час для населення Правобережної України, частини Білорусі та Прибалтики. Він був високого зросту та добре розвинений фізично. З дитинства їздив верхи, а протягом життя отримав кілька травм. Зокрема, стрибаючи з висоти, вочевидь з коня, пошкодив колінний суглоб, а незадовго до смерті його було поранено стрілою в лівий висок. Наконечник деякий час залишався в кістці – навколо нього почала утворюватися кісткова мозоль, а, отже, медичну допомогу, хоч і кваліфіковану, чоловік отримав не одразу. Можливо, на момент поранення він перебував далеко від дому. Через кілька місяців після цього тяжкого поранення чоловік загинув.

Обставини смерті чоловіка інакше, як жахливими, не назвеш. При відкритті гробниці складно було не помітити деяке порушення анатомічного порядку в розташуванні кісток скелета. Майже повністю збережені стопи ніг лежали біля колін, а, отже, були відокремлені від гомілок під час смерті або одразу після неї.

Змальовка розташування кісток нижніх кінцівок у гробниці № 4. Джерело – https://zn.ua/science/pyat_sarkofagov_i_odna_moneta.html. Фото без змін

Другий шийний хребець (епістрофей) був зруйнований, проте голова знаходилася на своєму місці, хоча й дещо зсунута в бік грудей. Усе це було характерно при четвертуванні.

Шийний відділ хребта (7 хребців), виділено червоним. Автор – Anatomography. Ліцензія – Creative Commons Attribution-Share Alike 2.1 Японія. Фото без змін

Особливу увагу привернули сліди двох надрізів, зроблених дуже гострим лезом на шийці правого стегна – ззаду біля паху (лат. inguen), або пахова область (лат. regio inguinalis), частина нижнього краю черевної області, що прилягає до стегна.

Суспільне надбання. Фото без змін. Жовтий – пахова область; синій – лобкова зона; 3 – паховий канал (лат. canalis inguinalis), через який проходять великі кровоносні судини стегна. Автор – Anatomography. Ліцензія – Creative Commons Attribution-Share Alike 2.1 Японія. Фото без змін

Товщина м’язів у цьому місці така, що випадкове поранення тут практично неможливе. Глибока рана в цьому місці травмує велику кровоносну судину і спричиняє смертельну втрату крові. Поруч із правим пахом чоловіка було знайдено стрічку з щільної тканини. Можливо, вона слугувала джгутом або пов’язкою, якою намагалися зменшити кровотечу. Електронна мікроскопія, проведена в Інституті анатомії та ембріології в місті Геттінген (нім. Göttingen) у ФРН, показала початкове, від кількох годин, загоєння цієї травми. Не виключено, що смерть чоловіка настала через деякий час після поранення. Надрізи були знайдені також на відростку першого грудного хребця. Усе сказане наводить на думку, що чоловіка катували, і помер він не своєю смертю.

У гробниці під № 5, під дошкою, завалений перевідкладеним ґрунтом і численними людськими кістками, знаходилися рештки чоловіка 30-35 років із руками, зв’язаними стрічкою з візерунками. Чоловік мав дуже високий зріст близько 181 см і, очевидно, ніколи не займався важкою фізичною працею. Зміни в суглобах ніг, розвиток специфічних ознак у тазовому поясі свідчать про його значну вагу. У юності або молодому віці ця людина отримала травму грудної клітки, крім цієї травми, були виявлені також залишки старого, добре зажилого перелому лівого передпліччя.

На думку авторів досліджень, створення зазначеного похоронного комплексу мало заздалегідь сплановий характер і відбувалося пізніше за давньоруський час. Найімовірніше, воно було пов’язане з відновленням Успенської церкви за князя Семена Олельковича близько 1470 року.

Цінне свідчення минулих століть отримали фахівці з ткацтва на території України. Зразків тканин XV століття збереглося не більше десятка, а з п’яти гробниць отримано близько сотні фрагментів різних тканин цього періоду. Наприклад, узголів’я в гробниці № 4 з добре збереженою «трійцею» було встелене золототканою парчевою тканиною.

Згідно з коментарями Г.Ю. Івакіна: «Есть такая гипотеза, что останки принадлежат князьям Олельковичам, однако до окончания анализа методами естественных наук мы не спешим утверждать – антропологи должны посмотреть ткани, кости, дерево, все продатировать. Более-менее целых скелетов пять, остальные же пока трудно посчитать. В наших планах также – антропологический анализ на предмет установления возможного родства между погребёнными. Сейчас антропологи уже дезинфицировали останки, провели микробиологический анализ, отравлены или нет умершие, какого пола и возраста, от чего скончались.

Поскольку саркофаги плохо сохранились, планируется вынуть их, отреставрировать насколько возможно и потом уже, когда будет готов проект собора, вместе с останками вернуть на прежнее место успения. У нас, археологов, есть такое предложение. Но архитекторы и другие специалисты должны посоветоваться, в каком виде это лучше сделать, можно ли будет ходить поверх места захоронения или лучше обозначить могилы.

Научную значимость находки ещё предстоит определить, Но уже сейчас ясно, что о таком крупном захоронении мы не знали. И одиночные саркофаги находили в разных местах, но так, чтобы сразу пять в одном месте – не было случая. Если подтвердится версия о том, что погребенные – исторические личности, – тем более ценно.

Мы намерены вести раскопки и дальше, до конца культурного слоя, который простирается ещё на три-четыре метра вглубь.

Такие саркофаги – типичны для древней Руси, то есть они могли быть установлены и в конце XIII – начале XIV века, а затем использоваться несколько раз, так как размещены достаточно высоко. Могли быть переставлены в XV или XVII веках. Научных вопросов остается достаточно много».

Поховання № 4 може бути ключовим у пошуку історичних аналогій. Не виключено, що людина в гробниці була одним з учасників «змови князів» 1481 року, і це поховання Михайла Олельковича або Івана Юрійовича Гольшанського, страчених 1481 року. Відомо, що перший помер у віці 57 років, а другий, який доводився йому племінником, мав бути дещо молодшим.

1481 року русько-литовські православні князі Михайло Олелькович Слуцький, Федір Іванович Більський (лит. Fiodoras Ivanovičius Belskis) – обидва були онуками князя Київського Володимира Ольгердовича, та Іван Юрійович Гольшанський – правнук князя Київського Володимира Ольгердовича, організували змову з метою вбивства великого князя Литовського Казимира Ягеллончика (у Польщі – король Казимир IV Ягеллончик) та його синів або усунення Казимира від престолу. Імовірно, їхньою кінцевою метою було зведення на великокнязівський престол Михайла Олельковича. Тут мали місце міркування династичного старшинства, оскільки Михайло Олелькович, який належав до старшої лінії Ольгердовичів, формально мав більші права на престол, ніж нащадки Ягайла, до яких належав Казимир IV.

За однією з версій, змовники збиралися заманити великого князя Казимира до Кобрина (білор. Кобрын, нині місто, адміністративний центр Кобринського району Брестської області Білорусі) на весілля князя Федора Більського й Анни Семенівни Кобринської 1481 року, умертвити його та звести на великокнязівський престол у Вільно князя Михайла Олельковича Слуцького.

Змова удільних князів була передчасно розкрита в Києві, завдяки доносу київського воєводи Івана Федоровича Ходкевича, проте є також вказівки на Семена Більського, брата Федора Більського. За наказом великого князя Литовського Казимира Ягеллончика в середині квітня 1481 року були заарештовані й ув’язнені князі Михайло Олелькович Слуцький та Іван Юрійович Гольшанський. Федір Іванович Більський втік з Литви до Москви, втративши своє удільне князівство. Подробиці замаху не стали суспільним надбанням, жодного документа з цього процесу не збереглося ні в оригіналі, ні в копії. Автор Волинського короткого літопису обмежився ремаркою, що «вина их богу единому свядущу».

За злочин проти майна винуватців засудили до смертної кари. 30 серпня 1481 року, за іншою версією – у листопаді 1482 року, князі-змовники Михайло Олелькович та Іван Гольшанський були страчені у Вільні (лит. Vilna) столиці Великого князівства Литовського (нині місто Вільнюс (лит. Vilnius) столиця Литви), шляхом відсікання голови або навіть четвертовані. Суворий вирок свідчив про тяжкість скоєного, будь-який прояв милосердя з боку великого князя був би витлумачений сучасниками як прояв слабкості.

У всьому іншому Казимир Ягеллончик повівся м’яко. Було дозволено поховання тіл змовників у церкві. Великий князь залишив Слуцьке князівство вдові та синові Семену, а Гольшанське і Дубровицьке князівства успадкували молодші брати Івана, Олександр і Семен Юрійовичі.

Результати експертизи, проведеної майже 20 років тому, поки що дають змогу лише припустити належність людей, похованих в Успенському соборі, до роду Ольгердовичів. Нині з розвитком таких сучасних методів досліджень, як аналіз стабільних ізотопів, білків і ліпідів, а також завдяки вивченню ДНК, стало можливим визначити, звідки походила людина, як вона подорожувала в дитинстві та юності, до якого роду належала.