РАННЯ ІСТОРІЯ РУСІ (ТЕРИТОРІЯ УКРАЇНИ)

У III – IV ст. на ці території справляє сильний вплив римська цивілізація.

У IV столітті починається Велике переселення народів.

У IV – VI ст. – перші політичні об’єднання слов’ян. Антський союз.

Північно-західні області сучасної України нині вважаються найімовірнішим місцем зародження слов’ян.

У IV столітті утворення першого племінного союзу східних слов’ян – волинян і бужан.

У V столітті утворення другого племінного союзу східних слов’ян – полян, у басейні середнього Дніпра.

Наприкінці V століття гегемонія над нинішньою територією України перейшла до найбільших слов’янських племен антів і склавинів.

У 493, 499, 502 роках – великі вторгнення слов’янських племен у межі Візантійської імперії. За свідченням візантійського історика Прокопія Кесарійського (грец. Προκόπιος ὁ Καισαρεύς, помер після 565 року), слов’яни майже щороку здійснювали набіги на Візантію, іноді сягаючи передмість її столиці Константинополя (давньогрец. Κωνσταντινούπολις, нині місто Стамбул (тур. İstanbul) у Туреччині).

Близько 540 року між антами та склавинами виникли чвари.

545 року до антів прибули візантійські посли, які оголосили про згоду імператора Юстиніана I (давньогрец. Ἰουστινιανός Α) поступитися антам нижньодунайську фортецю Турріс «к северу от реки Истра» (Дунай) та прилеглі землі за умови, що вони охоронятимуть північний кордон імперії від гунів. Анти прийняли пропозицію.    

У 550-ті роки – вторгнення в східнослов’янські землі кочівників – аварів.

558 року – підкорення аварами слов’янського племені дулібів.

У VI – VIII ст. до слов’янських племен, які населяли сучасну територію України, належали: поляни, древляни, сіверяни, бужани, тиверці, уличі, волиняни (дуліби) та білі хорвати.

Слов’янські племена в VII – VIII ст. за інформацією «Повісті врем’яних літ». Джерело – Грушевський. М.С. Ілюстрована історія України. – Київ-Відень: Дніпровський союз Споживчих союзів України «Дніпросоюз», 1921. Фото без змін

29 червня 626 року авангард аварської армії з’явився біля стін Константинополя. Основні сили аварів і слов’ян обложили місто та спалили передмістя. 4 серпня – морська битва в протоці Боспор (грец. Βόσπορος). 7 серпня – морська битва в затоці Золотий Ріг (грец. Κεράτιος Κόλπος), слов’янському флоту візантійці завдали поразки. 8 серпня слов’яни пішли. Авари знову спалили передмістя столиці й відступили.

У 2-й половині VII століття лівобережна частина території України з Таврією потрапила в залежність від Хозарського каганату.

СХІДНОСЛОВ’ЯНСЬКЕ ПЛЕМІННЕ ОБ’ЄДНАННЯ ПОЛЯН. В епоху розселення східних слов’ян поляни оселилися по середній течії Дніпра, на його правому березі. Судячи з літописних відомостей і новітніх археологічних досліджень, територія землі полян перед християнською добою обмежувалася течією Дніпра, Росі й Ірпеня; на заході вона прилягала до древлян, на північному заході – до південних поселень дреговичів (див. Білорусь), на південному заході – до тиверців, на півдні – до уличів, на сході межувала з сіверянами. Племінним центром полян був Київ. Вважається, що слов’янське поселення на цьому місці виникло наприкінці V століття, проте міське життя та наявність укріплень («града») упевнено фіксуються археологами лише з VIII століття.

Інші населені пункти полян:

Родень , колишнє місто на південь від нинішнього Канева (місто в Черкаському районі Черкаської області), поблизу впадіння в Дніпро річки Рось;

Вишгород (нині місто, адміністративний центр Вишгородського району Київської області), перша літописна згадка про нього належить до 946 року;

Витичів (нині село Витачів в Обухівському районі Київської області), вперше згадується в середині X століття в працях візантійського імператора Костянтина VII «Багрянородного» (давньогрец. Κωνσταντῖνος Ζ΄ ὁ Πορφυρογέννητος);

Білгород (нині село Білогородка на річці Ірпінь, у Бучанському районі Київської області, не плутати з російським Бєлгородом), перша згадка про нього в літописі належить до 980 року;

Василів (нині місто Васильків в Обухівському районі Київської області), засноване 988 року;

Треполь (нині село Трипілля в Обухівському районі Київської області), вперше згадується в літописах 1093 року;

Звенигород, колишнє місто-фортеця в Київському князівстві, вперше згаданий у літописах 1097 року.

Схематична карта Київщини. Склав Л.Є. Махновець. Джерело – Літопис Руський / Пер. з давньорус. Л. Є. Махновця. – Київ: Наукова думка, 1989. – С. 579. Фото без змін

Згідно з найдавнішим із збережених у повному обсязі руських літописів – «Повістю врем’яних літ», написаною на початку XII століття, три брати Кий, Щек, Хорив і сестра їхня Либідь на правому високому березі Дніпра, у землі полян, заснували три поселення, які пізніше склали місто Київ. Ця подія датується приблизно кінцем V – початком VI ст. Від Кия та його братів літописці виводили полянське плем’я.

Легендарна династія Київичів. У «Повісті врем’яних літ» говориться про те, що у полян княжили нащадки Кия, Щека та Хорива. Польський історик Ян Длугош (пол. Jan Długosz, помер 1480 року) у своїй «Хроніці» писав: «После смерти Кия, Щека и Хорива, наследники по прямой линии, их сыновья и племянники много лет господствовали у русинов, пока преемственность не перешла к двум родным братьям Аскольду и Диру».

правив 30 років – легендарний князь полян Кий (давньорус. Кыи, укр. Кий), у східнослов’янській міфології генеалогічний герой, один із легендарних родоначальників племені дніпровських полян і їхній князь, легендарний засновник Києва. Радянський і російський археолог Борис Олександрович Рибаков (помер 2001 року) вважав, що діяльність Кия припадала на 499 – 518 рр. або 527 – 565 рр., тобто час правління імператорів Анастасія I (грец. Ἀναστάσιος A΄) або Юстиніана I. Сучасні історики відносять Кия до VI – VII ст.

згідно з міфологією син князя Арія (Орея)

Згідно з «Повістю врем’яних літ», князь Кий сидів на горі, де нині підйом Боричів (нині Андріївський узвіз), Щек – на горі, яка нині зветься Щекавиця, а Хорив на третій горі, яка прозвалася за його ім’ям – Хоривицею.

Археологічні дослідження різних років виявили на Старокиївській і Замковій горах житла з печами та господарські будівлі. Кераміка, що знаходиться в них, належить до Корчацької археологічної культури та датується кінцем V – VII ст.   

Згідно з «Повістю врем’яних літ», ходив Кий до цесаря (імператора) в Царгород (Константинополь). Повертаючись, прийшов він до Дунаю, і зрубав городок невеликий, і хотів сісти в ньому зі своїм родом, та не дали йому ті, що живуть навколо; так і донині називають придунайські жителі городище те – Київець. Кий же, повернувшись у своє місто Київ, тут і закінчив життя своє; і брати його Щек і Хорив та сестра їхня Либідь тут же померли. І після цих братів став рід їхній княжити у полян… «Велесова книга» («Дощечки Ізенбека») пропонує список наступників Кия – київських князів – до варязького нашестя на Київ.

правив 20 років – легендарний князь Лебедян, який звався Славер (укр. Лебедян-Славер), його виховала Либідь, тому він наречений Лебедян, як пасинок або племінник Либеді

син, первісток, князя Кия

Після смерті Лебедяна правив Верен.

правив 20 років – легендарний князь Верен із Великограда

онук князя Кия

правив 10 років – легендарний князь Сережень

правнук князя Кия

Сережень помер бездітним.

правив 33 роки – легендарний князь Святояр

У 1-й половині VIII століття землі в’ятичів, радимичів і більша частина землі сіверян були захоплені Хозарським каганатом.

З середини VIII століття поляни стали платити данину Хозарському каганату.

Карта земель України VIII століття. Автор – Роман Днепр. Ліцензія – Creative Commons Attribution-Share Alike 3.0 Unported. Фото без змін

У VIII столітті Київ стає головним містом Руської землі – міжплемінного об’єднання південних східнослов’янських племен.

середина VIII століття – гіпотетичний князь або воєвода Олег, за припущенням українського історика Михайла Сергійовича Грушевського (укр. Михайло Сергійович Грушевський, помер 1934 року). На підтвердження цієї гіпотези він наводить літописні свідчення та народні перекази, а також наявність трьох князівських могил Олега, дві з яких знаходяться в Києві

У середині VIII століття руси, очолювані, можливо, Олегом?, здійснили військовий похід на Чорне море. Вони спустошили малоазійське узбережжя Візантії від Пропонтиди (Мармурового моря) до Сінопа (давньогрец. Σινώπη, нині тур. Sinop, місто на півночі Туреччини), про що збереглася згадка в «Житии святого Георгия Амастридского».

кінець VIII – початок IX ст. – легендарний князь Бравлін, ім’я князя згадується лише в одному джерелі «Житие Стефана Сурожского»

На межі VIII і IX століття загін русів на чолі з князем Бравліном здійснив похід на Крим, захопив візантійські міста Корсунь (Херсонес Таврійський (давньогрец. Χερσόνησος – ἡ χερσόνησος), нині розкопаний у Гагарінському районі міста Севастополя. Приблизно 802 року руси захопили Сурож (нині місто Судак на південному сході Криму, на березі Чорного моря) і Корчев (нині місто Керч у східній частині Кримського півострова, на березі Керченської протоки).

Куявії, Куябія або Куйаба або (варіанти Куйа.а, Кукіяна; араб. كويابة‎ Kūyāba), один із трьох центрів русів на початку – у середині IX століття, поряд зі Славією (об’єднання північних слов’янських і неслов’янських племен) та Арсанією (Артанія, землі нинішнього південного сходу України, Надазов’я, східний Крим), які згадуються в працях «класичної школи» арабських географів X століття: Абу-ль-Касіма Мухаммада ібн Хаукаля ан-Нісібі (араб. ابن حوقل‎), Абу Ісхака Ібрагіма ібн Мухаммад аль-Істахрі (араб. استخری, помер після 951 року) та низки авторів пізнішого часу, які походять від них. Першоджерелом відомостей є втрачена праця мусульманського вченого-енциклопедиста Абу Зайд Ахмед ібн Сахл аль-Балхі (араб. أبو زيد أحمد بن سهل البلخي‎), написана близько 920 року. За загальним визнанням топонім Куявія ідентифікується з державою полян із центром у Києві.

У 825-842 рр. військо русів заволоділо містом Амастридою (давньогрец. Ἄμαστρις, нині місто Амасра (тур. Amasra) на заході чорноморського узбережжя Туреччини), головним містом візантійської Пафлагонії на малоазійському узбережжі Чорного моря.

Під 838-839 роками Бертинські аннали (лат. Annales Bertiniani) повідомляють про посольство «народу Рос» і його «кагана» до Константинополя. Це перша згадка Русі в письмових джерелах.

18 травня 839 року, згідно з Бертинськими анналами, до палацу імператора Заходу (франків) Людовіка I «Благочестивого» (фр. Louis le Pieux) в Інгельгаймі (нині місто Інгельхайм-ам-Райн (нім. Ingelheim am Rhein), адміністративний центр району Майнц-Бінген у федеральній землі Рейнланд-Пфальц, ФРН) прибули посли кагана народу «рос».

Близько 840 року Київ захопили хозари та угри (угорці).

Пізніше 840 року, але не пізніше 870-х років належить повідомлення мусульманського географа іранського походження Абу-ль-Касіма Убайдалли ібн Абдалли ібн Хордадбеха (перс. بو القاسم عُبید الله بن عبد الله اِبْن خُرْدادْبِه‌ْ خرداذبه, помер близько 912 року) про торговельні шляхи: «русы – купцы – один из разделов славян: они возят мех, белок, чернобурых лисиц и мечи из крайних пределов славянства до Римского моря, а также и до Хазарской столицы Итиль, до Багдада».

2 жовтня 844 року – напад кораблів «ал-Маджус ар-Рус» (загальноприйнято – нормани) на арабську Севілью (ісп. Sevilla, нині місто на півдні Іспанії). Руси беруть місто штурмом, убивають і захоплюють у рабство безліч жителів, міські стіни зруйновано.

У 850-ті роки – звернення вірменських «опозиціонерів» до «володаря слов’ян».

воєвода Альмус (Олом) (укр. Альмус)
  

Якийсь грек Дірос? захопив Київ.

У сучасній російській історіографії слідом за радянською продовжує переважати гіпотеза, що згадки про Каганат русів у IX столітті пов’язані з південною Руссю – південноруським князівством у Середньому Подніпров’ї.

858 року на відторгнутих від Чорної Булгарії землях хозарські васали Жир-Ас (Дір у руських літописах) і Аскольд створили ранньослов’янську державу, так званий Каганат русів. Згідно з «Повістю врем’яних літ» і усталеною традицією Аскольд і Дір були дружинниками конунга Рюрика, князя Новгородського (див. Російська Федерація), який відпустив їх у похід на Царгород (Константинополь). Вони ж, оселившись у Києві, захопили владу над полянами. Згідно з Новгородським першим літописом (написаний XIII – 1-ша половина XV ст.) Аскольд і Дір не були пов’язані з Рюриком і княжили в Києві до запрошення того 862 року до Новгорода. Крім давньоруських літописів, Аскольд і Дір згадуються в творі польського історика Яна Длугоша. У його «Хроніці» Аскольд і Дір були полянськими князями, нащадками князя Кия.

КАГАНАТ РУСІВ

(укр. Руський каганат) 

858 – 882 рр.

Каганат русів включав територію племінного князівства полян, вододіл басейнів Прип’яті і Дністра на правобережжі Дніпра та частину дніпровського лівобережжя з майбутніми містами Черніговом (нині адміністративний центр Чернігівської області) і Переяславом (нині місто Переяслав у Бориспільському районі Київської області). Титул «каган», у межах цієї гіпотези прийнятий південноруськими князями, виражав претензії на рівність з хозарським каганом.

Столицею каганату став Башту – Київ.

Навряд чи Жир-Ас (Дір) і Аскольд почали правити одночасно, імовірно, Дір почав правити раніше.

860? – 882 рр. – напівлегендарний князь Дір, імовірно від давньоісл. Dyri, за іншими версіями – ім’я-прізвисько має слов’янське або тюркське коріння (укр. Дір), народж. невід. – убитий 882 р. під Києвом, похований у кургані «Дірова могила», могила знаходилася за Церквою св. Ірини (XI століття) у Києві, нащадок князя Кия або легендарний варяг, можливо, дружинник конунга Рюрика, князя Новгородського (див. Російська Федерація). Висловлювалася також точка зору, що «Дір» – це титул або прізвисько князя Аскольда. Радянський і російський археолог Борис Олександрович Рибаков (помер 2001 року) писав: «личность князя Дира нам не понятна. Чувствуется, что его имя искусственно присоединено к Оскольду, потому что при описании их совместных действий, грамматическая форма даёт нам одиночное, а не двойное число, как это должно было бы быть при описании совместных действий двоих лиц»

Згадку про Діра іноді вбачають у повідомленні арабського географа Абуль-Хасана Алі ібн аль-Хусейна аль-Масуді (араб. أبو الحسن ، علي بن الحسين المسعودي‎, помер 956 року) про якогось могутнього слов’янського правителя: «Первый из славянских царей есть царь Дира, он имеет обширные города и многие обитаемые страны, мусульманские купцы прибывают в его землю с различного рода товарами». Сусідній з Діром слов’янський цар названий спотвореним іменем, яке може бути прочитане як «Олванг» (Олег?).

Згідно з розповіддю арабського географа, після 862 року руси здійснили рейд до південних берегів Каспійського моря, обложили місто Абесгун (нині острів Ашур-Ада (перс. آشوراده‎) біля іранського узбережжя Каспійського моря). Лише в останній, сьомій, битві війська володаря Табаристану Абу Зейда (араб. أبو زيد‎) завдали русам поразки та змусили їх повернутися додому.

У Подніпров’ї почалося проникнення варягів (норманів), їхнім опорним пунктом вважається Шестовиця (нині село в Чернігівському районі Чернігівської області) поблизу Чернігова.

864? – 882 рр. – князь Аскольд, імовірно від давньоісл. Haskuldr або Höskuldr, за іншою версією – ім’я має місцеве, слов’янське коріння (у давньоруському написанні – Оскольдъ, укр. Аскольд), згідно з переказом його хресне ім’я Миколай, народж. невід. – убитий 882 р. під Києвом, похований на «Аскольдовій могилі» поблизу Києва (нині в Києві), нащадок князя Кия або легендарний варяг, дружинник конунга Рюрика, князя Новгородського (див. Російська Федерація), згідно з церковною традицією прийняв християнство між 860 і 867 роками, зарахований до лику святих 27 червня 2013 року Українською православною церквою Київського патріархату. За версією радянського й українського історика Михайла Юліановича Брайчевського (укр. Михайло Юліанович Брайчевський, помер 2001 року), Аскольд був наступником свого брата Діра на давньоруському престолі та прямим нащадком князя Кия. Задля посилення свого політичного реноме прийняв титул кагана, який дорівнював імператорському. Таким чином, Русь стала врівень із Хозарією та Візантією

Згідно з Новгородським першим літописом, зайнявши Київ, Дір і Аскольд воювали з древлянами та уличами.

866 року, згідно з «Повістю врем’яних літ», під проводом Діра й Аскольда було здійснено перший похід Русі на Царгород (Константинополь). Візантійські та європейські джерела вказують на 860 рік, облога Константинополя русами з 18 по 24 червня 860 року, повідомляючи лише про одного ватажка русів, не називаючи його імені. Похід завершився мирною угодою.

У церковній традиції вважається, що після походу на Царгород, між 860 і 867 роками, були охрещені князі Аскольд і Дір з «болярами» та певною кількістю народу.

У Никонівському (що належить до XVI століття) та Йоакимівському (різні версії датування) літописах містяться невідомі з інших джерел відомості про події 870-х років:

– втечу частини новгородської знаті від Рюрика до Аскольда в ході боротьби за владу в Новгороді;

– загибель 872 року сина Аскольда в боротьбі з чорними булгарами;

– походи Аскольда 872 року на полочан, кривичів, де Рюрик перед цим посадив своїх намісників;

– похід Аскольда на печенігів 875 року;

– похід же на Царгород, віднесений «Повістю врем’яних літ» до 866 року, датований у літописах 874-875 роками.

Згідно з літописним датуванням, після смерті Рюрика, 882 року князь-регент Новгородський, варяг Олег встановив контроль над Смоленськом (нині місто, адміністративний центр Смоленської області Російської Федерації), Любечем (нині селище міського типу в Рєпкінському районі Чернігівської області).

882 року Олег, з малолітнім сином Рюрика, Ігорем прибув до Києва. Князі Аскольд і Дір, звинувачені в незаконному захопленні влади, оскільки вони не належали до князівського роду, за наказом Олега були вбиті. Олег об’єднав північні та південні землі східних слов’ян, а Київ назвав «матір’ю городів руських». Шлях «з варяг у греки» опинився під владою одного князя.

Події 882 року часто оцінюються як створення держави – Русі.

Поляни, територія яких стала ядром Русі, перестали згадуватися літописом за племінною назвою 944 року.

РУСЬ

(давньорус. Рѹсь, укр. Русь)

РУСЬКА ЗЕМЛЯ

(давньорус. рѹсьскаѧ землѧ, укр. Руська земля)

882 – 1132 рр.

Уперше термін «Київська Русь» у науковий обіг ввів російський історик Микола Михайлович Карамзін (помер 1826 року) для визначення періоду часу.

Княжі стяги. На мініатюрах тогочасних літописів колір тканини стягів був переважно червоний. Менш поширені стяги: сині, зелені, білі, коричневі. Взагалі історія свідчить про перевагу в геральдиці саме червоного кольору: він найбільше відповідає ідеї величі та влади. На тканині спочатку зображували, окрім князівських знаків, язичницьких богів, а з прийняттям християнства – хрести, лики святих, релігійні девізи. На верхній кінець стяга кріпили – князівський знак. Так, «двозуб» ми бачимо на малюнку зі «Сказання про Бориса і Гліба», а «тризуб» вінчає стяг Святослава на мініатюрі з болгарського рукопису XIV століття. Джерело – Клейноди України: З історії державної і національної символіки. – Київ: Абрис, 1991. – № 3. Фото без змін

Столиця – м. Київ.

Середньовічна держава у Східній Європі, що виникла внаслідок об’єднання східнослов’янських племен під владою князів династії Рюриковичів. У період найвищого розквіту займала територію від Таманського півострова на півдні, Дністра та верхів’їв Вісли на заході до верхів’їв Північної Двіни на півночі.

Русь у період найвищого розквіту. Автор – Vitaliyf261. Ліцензія – Creative Commons Із зазначенням автора – Розповсюдження на тих самих умовах 4.0 Міжнародна. Фото без змін

Глава держави носив титул великого князя, князя руського. Неофіційно до нього іноді могли прикладатися й інші престижні титули, серед яких каган і цар. Він управляв містами та землею через посадників, тисяцьких, тіунів, сотських, мечників та інших представників князівської адміністрації. На місцевому рівні князівська влада мала справу з племінним самоврядуванням у вигляді віче та «градських старців». За сильного київського князя віче було слухняним додатком верховної влади, за слабкого – залежність була зворотною.

Князівська влада була спадковою. У XI столітті вона передавалася за «горизонтальним старшинством» – брат успадковував брату за старшинством, коли чергове покоління вибувало, стіл переходив до старшого сина старшого брата. Діти тих князів, які помирали раніше за своїх батьків або своїх правлячих дядьків, опинялися разом зі своїми нащадками назавжди позбавленими права успадкування великокнязівського престолу – «ізгоями». Жінки до успадкування не допускалися.

«Лествичний принцип успадкування» передбачав послідовне просування князя від незначних до найвищих столів і через покоління: за батьком усі сини, потім сини старшого брата й так далі. Отчинність означала право сина на відповідну волость батька.

I. весна? 882 – осінь 912 рр. – великий князь-регент Олег «Віщий» (давньорус. Ѡльгъ, від скандинавського імені Хельге (норв. Hailaga, Helgi), що означає «присвячений богам», укр. Олег Віщий), у літописі наводиться його прізвисько Віщий, тобто той, що знає майбутнє – передбачає майбутнє, а також мудрий або красномовний, народж. невід. (близько 850 р. за Л.В. Войтовичем) – помер восени 912 р. Київ, згідно з літописом від укусу змії, похований на горі Щекавиці («Олегова могила») поблизу Києва (нині в Києві) або в Ладозі (нині село Стара Ладога у Волховському муніципальному районі Ленінградської області Російської Федерації), князь-регент Новгородський з 879 року, як опікун малолітнього сина Рюрика Ігоря; нерідко Олега розглядають як засновника Давньоруської держави, у русько-візантійському договорі 911 року, що дійшов у літописі, названий «великим князем русским»

родич Рюрика, князя Новгородського (див. Російська Федерація)

883 року Олег підпорядкував Києву древлян, 884 року сіверян, 885 року радимичів. Два останні племінні союзи були данниками хозар. Князь також вів війну з тиверцями.

898 року біля Києва проходила міграція угрів (угорців) на захід, місце, де розташовувався їхній табір, носить назву Угорське урочище.

907 року, згідно з «Повістю врем’яних літ», грандіозний похід Олега на Царгород (Константинополь). Укладено мирний русько-візантійський договір. Проте цей похід не згаданий в жодному візантійському чи іншому історичному джерелі. Синхронізація певних подій, описаних у руських літописах, з церковними та світськими візантійськими хроніками дала підстави для припущень радянського й українського історика Михайла Юліановича Брайчевського, що багато з них відбувалися до 882 року, і згодом були приписані за часів Рюриковичів князю Олегу «Віщому», як приклад.

909 року – великий морський похід військ Русі в район західного узбережжя Каспійського моря. Здобувши низку перемог над військами Саманідів (перс. سامانیان‎‎, Sāmāniyān), зрештою, руси зазнали поразки.

910 року – новий похід русів на Каспій і знову невдалий.

911 року – посольство Олега до Константинополя, підтверджено «багаторічний» мир і укладено договір.

911 року 700 дружинників русів воювали у складі візантійської армії з критськими арабами.

912/913 року флот русів через Керченську протоку увійшов в Азовське море. Потім через Дон волоком у Волгу та в Каспійське море. Результат походу – розгром мусульманської торгівлі на Каспії. Проте зрештою руси були розбиті й усі перебиті.

Ні князь Олег, ні дружини вікінгів, які прийшли з ним, не справили, та й не могли справити, на державний розвиток Русі скільки-небудь помітного впливу. Вікінги виступають не творцями руської державності, а лише учасниками змін у суспільно-політичному житті Русі, які були підготовлені багатовіковим розвитком східного слов’янства. Археологічні дослідження Києва, що виявили невелику кількість предметів IX – X ст. скандинавського походження в похованнях з характерним слов’янським обрядом, підтверджують висновки про незначний варязький вплив і на культурний розвиток Русі.

Династія Рюриковичів , витоки роду 2-га половина IX століття. Засновником династії вважається конунг-варяг зі Скандинавії – Рюрик. З плином часу рід роздробився на безліч гілок. 1598 року припинилася остання пряма Московська царська гілка Рюриковичів, але рід Рюрика не згас.

Російська родовідна книга, видана в середині XIX століття, налічувала серед Рюриковичів 41 князівський і 21 дворянський рід. Серед князівських родів: Горчакови, Баратинські, Одоєвські, Пожарські, Єлецькі, Оболенські, Долгорукови, Щербатови, В’яземські, Шаховські, Львови, Святополк-Четвертинські, Кропоткіни, Шуйські, Волконські, Гагаріни, Лобанови-Ростовські, Путятіни, Хилкови, Баратинські, Мосальські та інші. Багато родів уже згасли. На 1995 рік налічувалося 23 роди, що ведуть початок від князя Рюрика.

Чоловіча Y-хромосома ДНК не бере участі в рекомбінації генів і передається майже без змін від батька до сина, тому групою вчених під керівництвом польського дослідника Анджея Байора (пол. Andrzej Bajor) було проведено дослідження Y-хромосоми ДНК приблизно у 25 осіб, які вважають себе нащадками Рюрика. Також до списку на сайті були включені люди, у яких виявилися близькі до Рюриковичів гаплотипи. Переважна більшість цих людей має з ними спільного чоловічого предка все-таки значно раніше за час життя Рюрика, і для таких людей було вигадано позначення «прото-Рюриковичі». Повний список складався зі 191 особи. Дослідження було опубліковано на FamilyTreeDNA – найбільшій у світі генетичній базі даних, що має на обліку дослідження ДНК 293 266 осіб на початок 2010 року.

Першим був обстежений князь Дмитро Михайлович Шаховський (народж. 15.02.1934 р.), професор Російського православного інституту в Парижі. У нього було встановлено субклад N1a1a-M178 північної гаплогрупи N1a1 (раніше N3a, потім N1c1). Потім були обстежені князь Андрій Петрович Гагарін (народж. 09.07.1934 р. – помер 30.01.2011 р.), професор із Санкт-Петербурга, його двоюрідний брат князь Григорій Григорович Гагарін (народж. 02.10.1945 р., предводитель Російських дворянських зборів), князь Нікіта Дмитрович Лобанов-Ростовський (народж. 06.01.1935 р.) з Англії, Н. Ржевський зі Смоленська, які теж належали до гаплогрупи N1a1. Усі вони належали до гілки нащадків великого князя «Володимира Мономаха». Загалом з обстежених 191 особи гаплогрупа N1 була виявлена у 130 осіб (68 %), включно з нащадками князя Трубецького (Канада, від Гедиміновичів), князя Путятіна (Росія), князя Кропоткіна (Росія), князя Хилкова (Росія), князя Хованського (Росія, від Гедиміновичів) і князя Голіцина (Росія, від Гедиміновичів). Також у 114 осіб (60 %) було проведено розширений тест за 67 маркерами, з яких Анджеєм Байором було виділено 15 стандартних збігних маркерів, які він вважає гаплотипом Рюриковичів, на додаток до стандарту SMGF щодо наявності дев’яти збігних маркерів для визначення гаплогрупи.

Також під час дослідження в деяких князів була виявлена гаплогрупа R1a. Багато хто з них належав до гілки нащадків князя Чернігівського Олега Святославича, онука Ярослава «Мудрого». Наприклад, князь Волконський, князь Оболенський і князь Баратинський виявилися за Y-хромосомою близькими родичами один одному, у них був спільний предок, який належав до центральноєвропейської Y-хромосомної гаплогрупи R1a1a1b1a1a-L260.

Таким чином, сучасна корпорація Рюриковичів, що визнаються в такому статусі Російськими дворянськими зборами, належить, принаймні, до двох різних гаплогруп: N1a1 – більшість гілок, які походять від Володимира «Мономаха» та R1a – Тарусська гілка, від Юрія, князя Тарусського, 1-ї половини XIV століття (одне з Верховських князівств Чернігівської землі, нині місто Таруса, адміністративний центр Тарусського району Калузької області Російської Федерації). У родоводах князь Юрій показаний сином князя Чернігівського та великого князя Київського Михайла Всеволодовича. Можливо, що Юрій народився наприкінці XIII століття, проте він не міг бути сином Михайла, убитого 1246 року.

Факт наявності серед двох великих корпорацій імовірних нащадків Рюрика двох різних гаплогруп пояснюється вченими по-різному. Так, російський історик, генеалог Євген Володимирович Пчелов звернув увагу на загальну недбалість генетичного дослідження та на його методологічну неспроможність. Він зазначив, що в дослідженні брали участь лише окремі представники дворянських родів, які зараховують себе до Рюриковичів, тоді як для того, щоб визначити походження (або належність) якого-небудь роду до Рюриковичів, зовсім недостатньо досліджувати гаплотип лише одного його представника. Необхідно провести дослідження нащадків різних ліній одного роду і тільки тоді можна робити якісь висновки. Крім того, в дослідженні брали участь люди з сумнівним родоводом, наприклад, серед вивчених виявилася людина, яка називала себе «позашлюбним нащадком Волконських», або особи, які свідомо жодного відношення до Рюриковичів не мають. Так, у дослідженні брав участь чоловік, який відносить себе до князівського роду князів Пожарських, тоді як цей рід припинився ще 1685 року.

Водночас деякі дослідники припускають, що десь прихована історія подружньої зради. Так, російський історик Олег Миколайович Барабанов припускає можливість походження великого князя Всеволода I Ярославича, батька Володимира «Мономаха» від короля Норвегії Олафа II «Святого» (норв. Olav II Haraldson) унаслідок його таємного кохання з дружиною Ярослава «Мудрого» – Інгігердою (Іриною). Про це дозволяють говорити, як ним вказується, легенди зі скандинавських саг та їхній аналіз, проведений 1924 року російсько-німецьким скандинавістом Федором Олександровичем Брауном, а також радянським і російським істориком-скандинавістом Тетяною Миколаївною Джаксон. Проте достовірність легенд, викладених у скандинавських сагах, ставиться під сумнів радянськими й російськими істориками-скандинавістами, такими як: Олена Олександрівна Мельникова, Галина Василівна Глазиріна (померла 2016 року) і сама Т.М. Джаксон. За їхніми словами, історичні факти в сагах зазнали сильної белетризації – у сюжеті про «таємне кохання» занадто багато від європейської куртуазної літератури, поширеної в XII – XIII ст., тобто в той час, коли записувалися саги, і поведінка героїв саг типова для подібного сюжету. Також у цьому сюжеті помітне типове для скандинавської літератури підкреслення переваги скандинавів (Інгігерди й Олафа) над іноплемінником (Ярославом). Крім того, О.М. Барабановим розглядається можливість штучного конструювання родоводів щодо нащадків Олега Святославича Чернігівського, включно як із носіями N1c1, так і R1a. Своєю чергою, споконвічною гаплогрупою Рюрика, як вважає О.М. Барабанов, є I2, проте походження якої, з посиланням на радянського, російського й німецького філолога-германіста Юрія Костянтиновича Кузьменка і Спенсера Уеллса (англ. Spencer Wells), ним некоректно трактується як скандинавське.

Радянський і російський історик Лев Самуїлович Клейн (помер 2019 року) своєю чергою звернув увагу на загальну легендарність ранньої генеалогії Рюриковичів і міфічність їхніх сімейних зв’язків, викладених у «Повісті врем’яних літ». Таким чином, не можна сказати нічого певного ні про родоначальника династії, ні про його перших імовірних нащадків. За його словами, перевірка ДНК «отвергла лишь претензии некоторых князей-потомков (с гаплотипом R1a) на истинное происхождение от Рюриковичей», у чому й так були сумніви. Також «она подвергла сомнению принадлежность всех Рюриковичей к некоему «исконно-норманнскому» биологическому корню … но такой «исконно-норманнский» корень вообще есть фикция». Крім того, для більшості нащадків Рюриковичів, які мають гаплогрупу R1a, не виводиться спільний предок, що жив у відповідний час. Споріднені між собою лише Волконські, Оболенські та Баратинські, чий предок жив близько 700 років тому, тобто за часів князя Юрія Тарусского. Є.В. Пчелов та історик, антрополог Роман Анатолійович Беспалов пояснюють відмінну від решти Рюриковичів гаплогрупу нащадків князів Тарусських родоводною припискою місцевої династії Верховських правителів до потомства князя Чернігівського Михайла Всеволодовича, канонізованого православною церквою. 

Існує ще кілька Рюриковичів, що визнаються Російськими дворянськими зборами, але належать до інших гаплогруп. До таких належать представники роду князів Святополк-Четвертинських, нащадків великого князя Ізяслава I Ярославича (Турово-Пінська гілка Рюриковичів – Ізяславичів), сина Ярослава «Мудрого». У представника цього роду – князя Станіслава Антонія (народж. 1949 р.) – виявилася гаплогрупа I2ф1, точніше – субклад I2a1a2b1a1a2b1-Y13498, що входить до гілки I2a1a2b-L621, характерної для Східної Європи та Балкан. Відомо також, що за результатами дослідження палео-ДНК можливих останків князя Тмутараканського і Новгородського Гліба Святославича – старшого сина великого князя Святослава II Ярославича та онука Ярослава «Мудрого» (Чернігівська гілка Рюриковичів – Святославичів) – визначена Y-хромосомна гаплогрупа I2a1a2b1a1a (динарський субклад I2a1b2a1a1b-Y4460>Y91535 «Dinaric») і мітохондріальна гаплогрупа H5a2a, а його родовід на 71% з Польщі. Це означає, що по чоловічій лінії як імовірний Гліб Святославич, так і представник роду Святополк-Четвертинських, які мають спільну гаплогрупу, не родичі нікому з протестованих раніше родів, що вважаються Рюриковичами. Водночас фактом є те, що представники Ізяславичів і Святославичів споріднені між собою. У ДНК останків із Луцька, імовірно Ізяслава Інгваревича (з Луцької гілки Рюриковичів – Мономаховичів – Мстиславичів – Ізяславичів), виявлена Y-хромосомна гаплогрупа R1a1a1b1a1a1c1-M458>L1029 (субклад YP593), який не збігся з жодною з гаплогруп у відомих Рюриковичів.

У Пузиней і князів Мосальських (з князів Козельських), які ведуть родовід від князя Чернігівського Михайла Всеволодовича, визначена північна Y-хромосомна гаплогрупа N1a1a1a1a1a1a-L550, та сама, що й у Мономаховичів. Згідно з «Энциклопедическим словарём Брокгауза и Ефрона» Пузиня «происходит вероятно от князей Смоленских и принял придаточное имя «с Козельска» вследствие ошибочного предположения о происхождении от князей козельских, потомков св. князя Михайла Всеволодовича Черниговского».

Князівські знаки 2-ї половини X століття у вигляді двозубів і тризубів. Автор – Лобачев Владимир. Ліцензія – Creative Commons Attribution-Share Alike 4.0 International. Фото без змін

Особисті князівські знаки Рюриковичів. Використовувалися для позначення прав власності. Зображувалися на вірчих знаках, князівських монетах, печатках, зброї, предметах побуту, вислих печатках, пломбах-буллах, торговельних пломбах, творах мистецтва тощо. Передували гербам XII століття. Частина символів трансформувалася в геральдичні фігури. Джерело – Клейноди України: З історії державної і національної символіки. – Київ: Абрис, 1991. – № 2. Фото без змін

У дужках після імені князя, римськими цифрами, вказано ступінь покоління.

II. осінь 912 – осінь 945 рр. – великий князь Ігор I Рюрикович «Старий» (давньоскандинавськ. Ingvar Röreksson, укр. Ігор Рюрикович) (II), народж. бл. 878 р. – убитий восени 945 р. поблизу м. Іскоростеня (нині місто Коростень, адміністративний центр Коростенського району Житомирської області) повсталими древлянами, похований поблизу Іскоростеня (Коростеня) в кургані «Ігорева могила»; Ігор співправитель великого князя-регента Олега й перший руський князь, названий на ім’я в іноземних джерелах

син Рюрика (I), князя Новгородського (див. Російська Федерація)

• дружини, літопис повідомляє, що в Ігоря було кілька дружин, але одну він шанував більше за інших: Ольга (давньоскандинавськ. Helga, укр. Ольга), народж. 890-894/920 р., її походження залишається загадковим, згідно з літописами родом із «Плескова» (давньорус. Плесковъ, Пльсковъ), один із варіантів, можливо, це – Псков (нині місто, адміністративний центр Псковської області Російської Федерації), за походженням – слов’янка, за іншою версією – болгарка, шлюб 903 року згідно з «Повістю врем’яних літ» (1 син, народила його у віці близько 52 років), можливо, дочка великого князя-регента Олега, згідно з Типографським літописом (написаний наприкінці XV століття) та Пискарьовським літописцем (написаний на початку XVII століття)

Вірчий знак Ігоря Рюриковича у вигляді двозуба. Джерело – Український нумізмат Валерій Володимирович Нечитайло (помер 2020 року). Знаки Рюриковичів, що належали великим князям Київським // Вісник Львівського університету. Серія історична. 2019. Спецвипуск. – С. 56. Фото без змін

З початком князювання Ігоря з підпорядкування Києва першими вийшли древляни, потім уличі.

914 року князь Ігор переміг древлян «и возложи на ня дань больши Олговы».

Трирічна боротьба з уличами закінчилася тим, що вони залишили Середнє Подніпров’я та відійшли в нижнє межиріччя Дністра та Південного Бугу.

915 року біля південних кордонів Русі вперше з’явилися печеніги. З ними було укладено мир, і вони відкочували до Дунаю.

920 року Ігор провів проти печенігів військовий похід – «а Игорь воеваша Печенѣги».

У 930-х роках руси у складі візантійської армії брали участь у боях в Італії.

941 року – похід Ігоря на Царгород (Константинополь). У морській битві біля стін Константинополя величезний флот русів був частково спалений «грецьким» вогнем. Після сухопутних набігів на візантійські землі та низки поразок Ігор у вересні 941 року повернувся додому. 

У вересні 943 року Ігор проводить великий і вдалий похід на Каспійське море.

944 року згідно з літописом (історики вважають, що 943 року), Ігор зібрав нове військо з варягів, русі, слов’ян (поляни, ільменські словени, кривичі і тиверці) та печенігів і рушив на Візантію кіннотою суходолом, а більшу частину війська відправив морем. Імператор Роман I Лакапін (грец. Ρωμανός Α΄ Λακαπήνος) вислав назустріч Ігорю, що вже досяг Дунаю, послів із багатими дарами. Після ради з дружиною Ігор, задоволений даниною, повернув назад. 

944 року між Візантією і Руссю укладено новий військово-торговельний договір. Для підтвердження миру імператор направив до Києва послів.

944 року Ігор здійснив вдалий похід у Закавказзя. Проте завадила жорстока епідемія, і руси з великою здобиччю повернулися додому.   

Восени 945 року Ігор з дружиною вирушив по данину (полюддя) до древлян. Відпустивши дружину з уже зібраною даниною, він із малою дружиною вирішив дозбирати ще. Древляни на чолі зі своїм князем Малом, під містом Іскоростенем (нині Коростенем), напали на князя Ігоря та його дружину і всіх перебили.

У зв’язку з малолітством сина Ігоря, Святослава, правителькою Русі стала його мати Ольга. Дружина Ігоря підкорилася їй, визнавши Ольгу представницею законного спадкоємця престолу.

Русь 945 року. Джерело – Толочко П.П. Київська Русь // Енциклопедія історії України. – Київ: Наукова думка, 2007. – Т. 4. – С. 230. Фото без змін

III. осінь 945 – початок 960-х рр. – велика княгиня-регентша Ольга (давньоскандинавськ. Helga, укр. Ольга), хресне ім’я Олена, народж. 890-894/920 р. – померла 11(24).07.969 (близько 80 років) р. Київ, похована в одній із збудованих нею церков у Києві за християнським обрядом, перепохована 1007 року онуком великим князем Володимиром I Святославичем у Десятинній церкві у Києві; у збірнику «Про церемонії візантійського двору» (давньогрец. Περί τῆς Βασιλείου Τάξεως) титул Ольги звучить як «ігемон і архонтиса (правителька) росів», імператор Візантії Костянтин VII «Багрянородний» (давньогрец. Κωνσταντῖνος Ζ΄ ὁ Πορφυρογέννητος, 945 – 959 рр.) називає Ольгу «Ельгою, архонтисою Росії» (грец. “Ελγας της άρχοντίσσης ‘Ρωσίας”), офіційна канонізація (загальноцерковне прославлення) Ольги відбулася, вочевидь, пізніше – до середини XIII століття, свята рівноапостольна Руської православної церкви з 1547 року, шанується в Православній і Католицькій церквах

вдова великого князя Ігоря I Рюриковича

Висла печатка княгині Ольги з князівським знаком-двозубом і хрестом. Автор – Лобачев Владимир. Ліцензія – Creative Commons Attribution-Share Alike 4.0 International. Фото без змін

Восени 945 року – помста княгині Ольги за смерть чоловіка. Згідно з літописом, княгиня жорстоко помстилася древлянам. Вона хитрощами знищила їхніх старійшин, спалила в лазні посольство зі знатних древлян, перебила багато простого народу.

946 року Ольга виступила з військом у похід на древлян. Згідно з Новгородським першим літописом київська дружина перемогла древлян у бою. Згідно з «Повістю врем’яних літ» Ольга облягла Іскоростень (Коростень). Після безуспішної облоги протягом літа княгиня спалила місто за допомогою птахів, до ніг яких наказала прив’язати запалену паклю із сіркою. Частину захисників Іскоростеня було перебито, решта скорилися, на них покладено важку данину. Автономізм цієї землі було ліквідовано.

947 року, згідно з літописом, Ольга здійснила поїздку в новгородські та псковські землі та призначила там уроки (данину), після чого повернулася до сина Святослава в Київ. 

Одним з основних заходів Ольги була ліквідація інституту князів, як місцевих, так і намісників.

У середині X століття кількість представників роду Рюриковичів становила приблизно 25 осіб. Але незабаром вони зникають, і залишився один тільки Святослав.

Згідно з «Повістю врем’яних літ» 955 року Ольга з великим посольством завдала офіційного візиту до Константинополя. Її приймав імператор Костянтин VII «Багрянородний». Згідно з «Повістю врем’яних літ» Ольгу особисто охрестили імператор Костянтин VII з патріархом Феофілактом (грец. Θεοφύλακτος Λακαπηνός, 933 – 956 рр.). У хрещенні Ольга прийняла ім’я Олена. З візантійських джерел відомо про один візит Ольги до Константинополя. Костянтин VII описав його докладно у творі «Про церемонії візантійського двору», проте не вказавши року події. Зате він указав дати офіційних прийомів: середа 9 вересня (з нагоди прибуття Ольги) і неділя 18 жовтня. Таке поєднання відповідає 957 і 946 рокам. Проте Костянтин VII ніде не згадав про хрещення Ольги, як і про цілі її візиту. Є припущення, що Ольга відвідала Константинополь уже охрещеною. У такому разі виникає питання, чому Костянтин VII називає княгиню її язичницьким ім’ям, а не Оленою. Згідно з більшістю джерел, княгиня Ольга прийняла хрещення в Константинополі восени 957 року, і хрестили її, імовірно, Роман II «Молодший» (грец. Ρωμανός Β), син і співправитель імператора Костянтина VII, і патріарх Полієвкт (грец. Πατριάρχης Πολύευκτος 956 – 970 рр.). Княгиня Ольга однією з перших на Русі прийняла християнство, хоча і дружина, і народ при ній залишалися язичниками. У язичництві перебував і син Ольги, Святослав.

Під 959 роком західноєвропейська «Хроніка Продовжувача Регінона» (нім. Regino) повідомляє: «Пришли к королю (Оттону I «Великому» (нем. Otto I der Große) королю Германии), …, послы Елены (Ольги), королевы Ругов, которая при константинопольском императоре Романе крестилась в Константинополе, и просили посвятить для этого народа епископа и священников».

Точний час, коли Ольга передала владу синові, невідомий, імовірно, на самому початку 960-х років. У цей самий час місія, послана королем Оттоном I до Києва, зазнала невдачі, як про те повідомляє Регінон: «962 год. В сем году возвратился назад Адальберт, поставленный в епископы Ругам, ибо не успел ни в чём том, за чем был послан, и видел свои старания напрасными; на обратном пути некоторые из его спутников были убиты, сам же он с великим трудом едва спасся». Імовірно, відбулася зміна влади в Києві: християнки Ольги на Святослава-язичника.

IV. початок 960-х – березень 972 (28 років з 945 року) рр. – великий князь Святослав I Ігорович «Хоробрий» (давньорус. Свѧтославъ Игоревичь хоробры, укр. Святослав Ігорович «Хоробрий») (III), народж. до 942 (близько 938 року) р. Київ – загинув березень 972 р. на дніпровських порогах біля острова Хортиця (нині в межах міста Запоріжжя, адміністративний центр Запорізької області), у бою з печенігами, де похований невідомо; згідно з літописом, Святослав усе дитинство перебував при матері в Києві; літопис називає його «Святослав, великий князь Русский», прославився як полководець

син великого князя Ігоря I Рюриковича

• дружина Предслава, угорська княжна згідно з Йоакимовим літописом, російський історик Василь Никитич Татищев (помер 1750 року) в одній із приміток називає її Предславою, померла X ст. Київ, шлюб (1 або 2 сини)
• наложниця Малуша Любечанка (укр. Малуша), народж. бл. 940-944 р. Любеч? (нині селище міського типу в Рєпкінському районі Чернігівської області) – померла 1020 р. Будутине (можливо, село Будник у Ядровській волості Псковського району Псковської області Російської Федерації або село Будятичі нині передмістя міста Нововолинськ у Володимир-Волинському районі Волинської області, ще один із варіантів село Будаївка нині місто Боярка у Фастівському районі Київської області), куди розгнівана княгиня Ольга відіслала вагітну Малушу. Це село належало Ользі (або Малуші) і після її смерті було заповідано Церкві Богородиці. Малуша була ключницею, милостинницею (роздавачкою милостині) княгині Ольги, потім черниця під ім’ям Марія в Берестовому монастирі під Києвом (нині в Києві), дочка якогось Малка Любечанина роду Анти з міста Любеча, згідно з «Повістю врем’яних літ», сестра Добрині, воєводи великого князя Володимира I Святославича

діти:

1. 1. Ярополк I, народж. 955 р. Київ (старший син від Предслави)
   2. Олег Святославич, народж. приблизно 956 р. – загинув 977 р. під Вручієм (нині місто Овруч у Коростенському районі, Житомирської області) у битві з братом великим князем Ярополком I (середній син, можливо, від Предслави), похований під стінами Вручія, 1044 року за розпорядженням племінника великого князя Ярослава I «Мудрого» його останки були охрещені та перепоховані у Десятинній церкві в Києві, князь Древлянський 970 – 977 рр., про його шлюб і дітей із руських літописів нічого не відомо 
   3. Володимир I, народж. бл. 960/963 р. село Будутине (молодший син, від наложниці Малуші), позашлюбний – «рабичич» (тобто син рабині) зі слів княжни Рогніди Полоцької

Висла печатка Святослава Ігоровича з князівським знаком-двозубом. Київ, до 972 року. Автор – Лобачев Владимир. Ліцензія – Creative Commons Attribution-Share Alike 4.0 International. Фото без змін

964 року, згідно з «Повістю врем’яних літ» Святослав здійснив свій перший військовий похід: «пошёл на Оку реку и на Волгу, и встретил вятичей» данників Хозарії, підкорив їх.

965 року Святослав напав на Хозарський каганат. Згідно з «Повістю врем’яних літ»: «Услышав же, хазары вышли навстречу ему со своим князем каганом, и сошлись биться, и в битве одолел Святослав хазар, и град их и Саркел (хазарск. «белая крепость», на левом берегу реки Дон) взял. И победил ясов и касогов». Саркел перейшов під владу Русі та став називатися – Біла Вежа. Мабуть, тоді ж був захоплений і Самкерц (Тмутаракань, нині на території нинішньої станиці Тамань у Темрюцькому районі Краснодарського краю Російської Федерації).

966 року «Повість врем’яних літ» повідомляє про повторну перемогу над в’ятичами і накладення на них данини.

968/969 року, можливо й 965 року, князь Святослав узяв Ітиль – хозарську столицю в дельті Волги, і Семендер – друге велике хозарське місто, що знаходилося на узбережжі Каспійського моря (нині на території прикаспійського Дагестану в Російській Федерації). Ітиль і Семендер були зруйновані. Ці події вважаються кінцем незалежного Хозарського каганату.

Війна з Болгарським царством (968 – 969 рр.). 968 року Святослав за домовленістю з Візантією вторгся в Болгарію. Навесні 968 року він розбив болгар у битві при Доростолі на Дунаї (нині місто Силістра (болг. Силистра), прямо на кордоні з Румунією, адміністративний центр Силістренської області Болгарії), узяв безліч міст і оселився в гирлі Дунаю, у Переяславці (староболг. Преславец). 

Навесні 968 року печеніги здійснили набіг на Русь. Безперешкодно вони підійшли до Києва та обложили місто. Ольга з дітьми Святослава замкнулася в Києві. Святослав терміново залишив Болгарію і з кінною дружиною повернувся на захист столиці. Печеніги відступили в степ. Святослав знову почав готувати новий похід на Балкани. Коли наступного року він збирався піти назад до Переяславця, Ольга затримала його, послалася на хворобу і померла 11 липня 969 року.

У середині липня 969 року Святослав доручив своєму старшому синові Ярополку управління Києвом, двом молодшим синам передав Древлянську землю і Новгород.

Восени 969 року Святослав знову виступив на Болгарію. Його військо на човнах підійшло до Доростола і після битви захопило його. Після другої поразки цар Болгарії Петро I (болг. Петър I) зрікся престолу. Пізніше була захоплена і столиця Болгарського царства, Преслав Великий (болг. Велики Преслав, нині місто в Шуменській області Болгарії), причому цар Борис II (болг. Борис II) потрапив у полон до Святослава. Після падіння столиці вся країна швидко потрапила під контроль Святослава.

Русько-візантійська війна (970 – 971 рр.). Навесні 970 року Святослав у союзі з болгарами, печенігами та угорцями напав на володіння Візантії у Фракії. Військо Святослава дійшло до Аркадіополя (нині місто Люлебургаз (тур. Lüleburgaz) в іллі Кирклареллі Туреччини) за 120 км від Константинополя, де й відбулася генеральна битва. За словами візантійського історика Лева Диякона (грец. Λέων ο Διάκονος, помер 992 року), тут загинуло понад 20 тисяч осіб. Візантійська армія сховалася у фортеці, імператор Іоанн I «Цимісхій» (грец. Ιωάννης «Τσιμισκής» Κουρκούας) відкупився.

У квітні 971 року візантійський імператор перейшов у наступ. 13 квітня 971 року він узяв штурмом Преслав Великий. Князь Святослав закріпився в Доростолі, 23 квітня почалася тримісячна облога міста імператорськими військами. 23 червня 971 року Святослав відправив Іоанну I посланця з повідомленням про готовність залишити Болгарію. Імператор прийняв пропозицію, було укладено мирну угоду, також було відновлено старий торговельний договір. На зворотному шляху до Києва біля дніпровських порогів безліч русів полягло в боях з печенігами, у березні 972 року загинув і Святослав.

Русь під час правління Святослава І Ігоровича. Автор – SVPetkov. Ліцензія – Creative Commons Attribution-Share Alike 4.0 International. Фото без змін

V. березень 972 – 11.06.978 (8 років з 970 року) рр. – великий князь Ярополк I Святославич (давньорус. Ѩрополкъ Свѧтославичъ, укр. Ярополк Святославич) (IV), народж. 955 р. Київ – убитий 11.06.978 р. Родень (укр. Родень, колишнє місто на південь від нинішнього Канева (місто в Черкаському районі Черкаської області) поблизу впадіння в Дніпро річки Рось, де первісно похований не відомо, 1044 року за розпорядженням племінника великого князя Ярослава I «Мудрого» його останки були охрещені та перепоховані у Десятинній церкві в Києві. Під час батьківських походів Ярополк виховувався бабусею княгинею Ольгою    

старший син великого князя Святослава I Ігоровича

• дружина, умовне ім’я Ірина (укр. Ірина) або Юлія, народж., невід. – померла після 980 р., згідно з «Повістю врем’яних літ» «некая бывшая греческая монахиня», болгарка або гречанка, привезена батьком Ярополка 968 року після 1-го походу в Болгарію, шлюб 972 року, небога Романа I Лакапіна, імператор Візантії
  • його син Святополк I, народж. кінець 978 р. Київ, народився від «гречанки» після смерті Ярополка I, «гречанку» взяв собі за третю дружину Володимир I Святославич. З цієї причини Святополк числиться також серед синів Володимира, чий син – питання залишається дискусійним

Вірчий знак Ярополка Святославича у вигляді двозуба, між зубцями хрест. Знак відомий за підвісками, знайденими в Київській і Рівненській областях. Джерело – Нечитайло В.В. Знаки Рюриковичів, що належали великим князям Київським // Вісник Львівського університету. Серія історична. 2019. Спецвипуск. – С. 56. Фото без змін

Торговельна пломба-печатка з князівським знаком Ярополка Святославича. Джерело – Нечитайло В.В. Знаки Рюриковичів, що належали великим князям Київським // Вісник Львівського університету. Серія історична. 2019. Спецвипуск. – С. 56. Фото без змін

973 року Ярополк I вступив у союз з Оттоном II «Рудим» (нім. Otto II der Zweite) імператором Священної Римської імперії.

За даними Никонівського літопису (написаний у XVI столітті), до Ярополка приходили посли з Риму від папи Римського. 

Міжусобна війна 977 – 978 рр. між синами князя Святослава I. 977 року Ярополк I вторгся в землю древлян, де правив його брат Олег Святославич, який у ході битви між ними загинув. Після звістки про початок міжусобиці їхній молодший брат Володимир втік з Новгорода «за море», і Ярополк став правителем усієї держави. Взимку або навесні 978 року Володимир із варязьким військом повернувся на Русь. Спочатку він повернув собі Новгород, потім захопив Полоцьк (білор. Полацк, нині місто, адміністративний центр Полоцького району Вітебської області Білорусі) убивши князя Полоцького Рогволода (білор. Рагвалод) і рушив на Київ. Ярополк I залишив столицю, сховавшись у укріпленому місті Родені, поблизу впадіння в Дніпро річки Рось. Після тривалої облоги Ярополк вступив у переговори з Володимиром, під час яких був убитий.

«Память и похвала князю Владимиру» (Житие князя Владимира от монаха Иакова Черноризца), написана у 2-й половині XI століття, наводить дату вокняжіння Володимира I в Києві – 11 червня 978 року.