ОПИС ХРАМУ ДО XVII СТОЛІТТЯ
Спаський храм збудований згідно з традиціями візантійської архітектури X – XI ст. Окрім візантійських столичних константинопольських споруд, подібний тип хрестово-купольної системи трапляється в храмах X століття в Болгарії (болг. България) і Абхазії (абх. Аԥсны). Проте планувально-просторове рішення Спаського храму Чернігова вважається унікальним – подібної конструкції не має жоден із відомих нам давньоруських храмів. У ньому поєднуються схема візантійського хрестово-купольного храму з елементами романської базиліки – широко розставлені між підкупольними пілонами колони триприслових аркад – західноєвропейського походження, що є надзвичайним для архітектури Русі.
Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. історик церковної архітектури Петро Олександрович Лашкарьов (помер 1899 року), російський церковний історик Микола Іванович Петров (помер 1921 року), російський історик архітектури Георгій Крескентійович Лукомський (помер 1952 року), російський і радянський візантолог, археолог Федір Іванович Шміт (репресований 1937 року) вважали, що архітектура Спаського собору споріднена з архітектурою християнських храмів Кавказу – «кавказько-малоазійська школа». Згодом у літературі утвердилася думка українського історика мистецтва Григорія Григоровича Павлуцького (укр. Григорій Григорович Павлуцький, помер 1924 року), російського та радянського теоретика мистецтва Ігоря Емануїловича Грабаря (помер 1960 року), радянського й російського мистецтвознавця Олексія Ілліча Комеча (помер 2007 року), про приналежність собору до столичної константинопольської («царгородської») архітектурної школи.
Дослідження собору, проведені радянським архітектором Миколою В’ячеславовичем Холостенком (помер 1978 року), українським археологом Оленою Євгеніївною Черненко, російським істориком архітектури Олегом Михайловичем Іоаннісяном дозволяють виділити в історії Спаського храму два будівельні етапи, що відрізняються за стилем. Первісно храм створювався в традиціях, властивих кавказько-малоазійській провінційній візантійській архітектурі. Завершували його будівництво майстри, пов’язані зі столичною константинопольською школою. Тобто цілком можливо, що Спаський храм у Чернігові, первісно задуманий майстрами князя Мстислава Володимировича як купольна базиліка, зрештою був зведений уже іншими майстрами як хрестово-купольний храм. При цьому майстри Мстислава Володимировича, розпочинаючи будівництво в Чернігові, орієнтувалися на архітектуру Малої Азії або Північного Кавказу.
Радянський історик архітектури Павло Олександрович Раппопорт (помер 1988 року) висловив припущення, що майстри, які створювали чернігівський храм і Софію Київську, були з однієї й тієї ж столичної візантійської артілі. О.І. Комеч вважав можливим, що будівельники Спаського храму певною мірою повторили планові структури основного ядра Десятинної церкви у Києві. При цьому він вважав, що і Десятинна церква, і Спаський храм первісно задумувалися й зводилися як хрестово-купольні храми.
Спаський храм, XI століття. Реконструкція західного фасаду. Джерело – https://wiki.ecity.cn.ua/%D0%A1%D0%BF%D0%B0%D1%81%D0%BE-%D0%9F%D1%80%D0%B5%D0%BE%D0%B1%D1%80%D0%B0%D0%B6%D0%B5%D0%BD%D1%81%D0%BA%D0%B8%D0%B9_%D1%81%D0%BE%D0%B1%D0%BE%D1%80_%28%D0%A7%D0%B5%D1%80%D0%BD%D0%B8%D0%B3%D0%BE%D0%B2%29. Суспільне надбання. Фото без змін
Спаський храм, кінець XI століття. Реконструкція західного фасаду. Джерело – Ситий Ю.М. Християнські поховальні пам’ятки давньоруського Чернігова. – Чернігів: Десна Поліграф, 2013. – С. 19. Фото без змін
Макет Спаського храму. Експонується в Спасо-Преображенському соборі. Сайт – Національний заповідник «Чернігів стародавній». Фото без змін
Незважаючи на перебудови ХVІІ – ХІХ ст., головний об’єм Спаського храму зберігся переважно в первісній кладці давньоруського часу. У плані храм – великий за давньоруськими мірками прямокутник (співвідношення ширини до висоти 3/4), розділений двома рядами опорних стовпів на 3 нефи, що завершуються на сході 3 напівкруглими апсидами. Храм п’ятиглавий.
Довжина храму з апсидами 35,25 метра (всередині 32,4 метра), ширина – 22,4 метра (всередині 19,2 метра), висота від первісного рівня підлоги до зеніту центральної бані – 30 метрів (від нинішньої підлоги – 29 метрів), азимут 60°. Храм розділений на три окремі поздовжні частини й дуже нагадує інтер’єр базиліки. Центральні частини фасадів високо здіймаються над бічними і просторово виділяється архітектурний хрест. Західна пара стовпів з’єднана простінками з північною та південною стінами храму, виділяючи нартекс, а східну пару, що перебуває у вівтарі, продовжують пілони, які відокремлюють центральну апсиду від бічних. Таким чином, собор належить до типу храмів, що мають у східній частині додаткове членування. Така складність планувально-просторової конструкції споруди досі змушує фахівців сперечатися з приводу того, до якого ж типу слід віднести храм: 4-, 6- чи 8-стовпного.
План храму: 1 – Північна сходова башта; 2 – північна та південна прибудови; 3 – тамбури 1818 року; 4 – південно-західна прибудова («хрестильня»); 5 – Південна башта 1790-х років. Джерело – https://www.pslava.info/Chernigiv_Dytynec_1998XramyChernigova,251713.html. Фото без змін
По боках до храму прилягали низка додаткових споруд. Розкопками 1923 року біля східних кутів собору, з південного та північного боків, було розкрито фундаменти двох маленьких прибудов (Північна і Південна). З північного боку до нартекса прилягала кругла Північна сходова башта з напівсферичним куполом. З південного боку до нартекса храму трохи пізніше після завершення будівництва храму було прибудовано «хрестильню», яка не збереглася. За твердженням російського, українського, радянського історика й археолога Миколи Омеляновича Макаренка (укр. Микола Омелянович Макаренко, репресований 1938 року), північні башта та прибудова були збудовані одночасно з храмом, а «хрестильня» і південна прибудова – трохи пізніше. Перед західним порталом храму існував притвор, виявлений 1972 року українським архітектором, мистецтвознавцем і краєзнавцем Андрієм Антоновичем Карнабідою, розміром 9,06 метра вздовж будівлі та 4,8 метра – упоперек. Крім цього, під час археологічних розкопок були виявлені залишки південного притвору, закладеного одночасно з собором і розібраного ще в XI столітті.
У західному напрямку від Північної прибудови в бік Сходової башти та від Південної прибудови в бік «хрестильні» М.О. Макаренко фіксував завали стін 2-ї половини XII століття, складених із плінфи на цем’янці. Це залишки галерей, які з’єднували прибудови з баштою та хрестильнею.
Об’ємно-просторова композиція храму мала явно виражений пірамідальний вигляд, ця пірамідальність зумовлювалася високими склепіннями основного просторового хреста, що виходили закомарами на фасади, і центральним куполом вище чотирьох бічних. Пірамідальність композиції посилювалася ще й низькими структурами усипальниць, «хрестильні» та сходової башти. Архітектурні форми храму – спокійні й урочисті. Його дослідники із захопленням зазначали, що архітектурно-конструктивне рішення Спаського собору надзвичайно чітке й завершене, «все доцільно, все має своє призначення, у якому немає нічого зайвого, невиправданого» (Моргилевский И. Спасо-Преображенский собор в Чернигове // Чернигов и Северное Левобережье. – К.: Госиздат Украины, 1928. – С. 178). Водночас П.О. Раппопорт у своїй праці «Русская архитектура X – XIII вв. зазначив, що: «План будівлі помітно перекошений унаслідок неточної розбивки, завдяки чому різниця у величині діагоналей підкупольного простору становить 75 см».
Фундаменти Спаського храму складені з плитняку (пісковику) та булиги (булижника), іноді його називали «дикий кременистий камінь», на цем’яночному розчині, з використанням у їхній основі – дерев’яних субструкцій. Верхня частина фундаменту складена з підтесаних блоків пісковику на дуже щільному інтенсивно-рожевому цем’янковому розчині. Глибина закладення фундаментів становить 2,7-2,8 метра від давньої поверхні, і до 3,3 метра від сучасної. Ширина фундаментів сягає 3 метрів. В основі апсиди фундамент переходить у суцільну платформу. Зовнішній обріз фундаменту виступає за межі площини стіни. Сітка фундаменту включає також поперечні фундаментні стрічки, на які спираються стіни між нартексом і нефом, пілони і стовпи. Стрічка встановлена на дні будівельного котловану. Її основа перебуває на глибині 3,07-3,14 метра, висота сягає 1,9 метра. При цьому висота поперечних фундаментних стрічок, розкритих у нефі, становить 1,1-1,3 метра. У внутрішньому периметрі храму котлован заповнений до рівня первісної підлоги ґрунтом, що вивільнився з ровів.
Храм збудований за запозиченою у візантійців технологією – змішаною технікою кладки («opus mixtum»): з природних каменів і цегли-плінфи. Камені – майже необроблений темно-сірий пісковик. Лицьові поверхні стін складені з підтесаного каменю та плінфи, всередині – забутовка з уламків каменю й плінфи, пролита цем’янковим розчином. Для кладки використовувався вапняний темно-рожевий розчин від домішки цем’янки – одна частина вапна і три частини товченої плінфи. Товщина стін – 1,4-1,65 метра. На висоті близько 3-4 метрів по храму проходить шов, що свідчить, мабуть, про перерву в будівництві, яка настала після 1036 року. Кладка в нижній і верхній частинах стін різниться, відмінність за кольором має й плінфа. М.В. Холостенко та український, радянський архітектор-реставратор, історик архітектури Маріоніла Мойсеївна Говденко (укр. Маріоніла Мойсеївна Говденко, померла 2012 року) виділили особливості будівельної техніки, характерні для кожного з будівельних періодів.
М.В. Холостенко зазначав, що першому будівельному періоду відповідає кладка, яка не має закономірності в чергуванні каменю та плінфи. Використано плінфу без знаків і міток, форматом 36-37 × 25-28 × 2,5-3 см, нарівні з жовтуватою та рожевуватою трапляється темно-червона, товста, до 4 см. При цьому оздоблювальний шар рожевої обмазки, що покриває майже всю поверхню кладки, у тому числі на рівні цоколя, де стіна складена виключно з каменю, розграфлений заглибленими лініями під квадри.
Графлення квадрів на кладці нижньої частини стіни храму. Зондаж на північному пряслі західного фасаду. Фото 2014 року. Джерело – Черненко О.Є., Новик Т.Г. Звіт про наукові археологічні дослідження Спасо-Преображенського собору в Чернігові // Науковий архів ІА НАНУ. Фонд експедицій (б/н). – С. 65. – Рис. 43. Фото без змін
Другому періоду відповідає кладка із закономірним чергуванням рядів каменю та плінфи. Усі пілястри, колонки (тяги), арки, перемички прорізів, склепіння, обрамлення порталів і ніш виконані в кладці з плінфи «із втопленим рядом». Шви між рядами кладки товщиною більше товщини плінфи. У більшості випадків застосовується плінфа формату 31-35 × 22-30 × 2,5-3,5 см, а для деталей – лекальна плінфа. Оздоблення поверхні стін здійснене у два етапи, з наступним нанесенням лицьового шару розчину, при якому плінфи виступаючого ряду підкреслені прографленими по ній контурами. Як карнизи використовувалися плити червоного шиферу.
Північний фасад храму. Кладка: три-чотири ряди плінфи із втопленим рядом чергуються рядами дикого каменю. Фото 20 вересня 2020 року. Автор – Angloman
Слід зазначити, що в тій самій техніці, що й основний об’єм храму, виконана його єдина збережена прибудова – Північна сходова башта.
Давні стіни Північної сходової башти. Джерело – https://pravlife.org/ru/content/spaso-preobrazhenskiy-sobor-chernigova. Фото без змін
Первісні фасади храму були суворими. Вони були розчленовані лише пілястрами, плоскими в нижньому ярусі та складнопрофільованими у верхньому, що відповідають внутрішнім несучим стовпам, і напівциркульними арочними нішами, влаштованими на великих глухих поверхнях. При цьому рівномірний ритм бічних аркад нижнього ярусу не пов’язаний із внутрішнім членуванням храму. Це зумовило відсутність зв’язку в розташуванні вхідних у центральних арках бічних стін первісних входів із внутрішніми осями членувань собору. Пілястри верхнього ярусу не збігаються з розбивкою аркади першого і, на відміну від них, відповідають внутрішньому членуванню, у якому переважного значення набуває центральний просторовий хрест. Як вважав М.В. Холостенко, ця невідповідність пов’язана зі зміною первісного задуму зодчих – на першому етапі будівництва собор мав риси купольної базиліки, але на другому етапі ці риси не набули розвитку й у просторовій композиції вирішального значення набуває просторовий хрест.
Давнє покриття храму було позакомарним, що працювало на ефект пірамідальності верхньої частини споруди. Різко підняте позакомарне завершення як нині, так і в давнину мають лише центральні (середні) прясла фасадів. Інші частини всіх чотирьох фасадів з обох боків закомар мають горизонтальне завершення. У бічних пряслах вікна розміщені відповідно до ярусів декоративних ніш. У люнетах середніх закомар по 3 вікна.
Південний фасад. Фото 21 вересня 2020 року. Автор – Angloman
По фасадах проходить пояс невеликих двоуступчастих ніш.
В апсидах вікна розміщені відповідно до ярусів декоративних ніш. На апсидах двоуступчасті ніші вищі, на центральній апсиді та башті вони розташовані у 2 яруси. Апсиди перекриті, як і в більшості храмів того часу, напівсферами – конхами.
Східний фасад, апсиди. Фото 20 вересня 2020 року. Автор – Angloman
Центральний купол на восьмивіконному циліндричному барабані заввишки близько 8 метрів перекритий сферичним склепінням, але цей елемент храму був відновлений у XVII столітті. Яким була центральна баня спочатку, можна лише гадати. Чотири бічні куполи – на барабанах, мають по 4 вікна, обернені до зовнішніх боків храму. На бічних купольних барабанах між вікнами проходять тонкі напівколонки (тяги), а на центральному барабані – напівкруглі в плані ніші, рівні за величиною вікнам, між вікнами та нішами також перебувають напівколонки.
Фото 21 вересня 2020 року. Автор – Angloman
Характерна особливість первісного зовнішнього оформлення храму – використання декоративної кладки з цегли-плінфи у вигляді орнаментальних візерунків: меандрами, плетінням, хрестами – у тимпанах закомар, у просторі між арками, на стінах сходової башти, на центральному барабані тощо. Декоративна кладка виступає над поверхнею обмазки та підкреслена прографленими по її поверхні контурами.
Великий пояс меандра членує середню частину західного фасаду. Пояси меандра розташовані в найпомітніших місцях фасадів. Дещо нижче цього поясу на західному фасаді є зображення хрестів, літер («Л» і «М»).
Західний фасад. Фото 21 вересня 2020 року. Автор – Angloman
Меандр із плінфи на пряслі західного фасаду. Фото 2014 року. Джерело – «Пам’ятки монументальної архітектури Північного Лівобережжя України ХІ–ХІІІ ст». Фото без змін
Ускладнений меандровий пояс, нині закритий штукатуркою, він завершує барабан центральної глави.
Таке поєднання цегляних орнаментів, рядів плінфи, природного каменю та смуг розчину надавало фасадам храму особливої живописності й водночас урочистості.
Інтер’єри Спаського храму вражають величчю. У них переважає суворе й урочисте поєднання вертикалей і горизонталей. Завдяки чотирьом парам несучих стовпів і потрійним дворівневим аркам, у яких нижні стовпи з мармуру, а верхні – цегляні пучкові, зумовлюється висотне розкриття інтер’єру, підкреслюється висота центральної частини храму, внутрішній розмір якої відповідає сучасній дев’ятиповерховій будівлі. Тут також виразно акцентована видовженість храму. Уздовж потрійних арок первісно йшли дерев’яні настили північних і південних хорів, що посилювали горизонтальне членування інтер’єру. Подібні аркади властиві візантійському зодчеству тієї доби, але рідкісні на Русі.
Первісний храм у розрізі (реконструкція). Джерело – https://ukrainaincognita.com/ru/chernigiv-ru/spaso-preobrazhenskyi-sobor-v-chernygove. Фото без змін
Нижній ярус північної та південної триприслових аркад утворювали дві пари білих мармурових стовпів, діаметром 50 см. Стовпи поставлені на профільовані жовті бази аттичного типу й завершуються стилізованими різьбленими іонічними капітелями з імпостом, також жовтого кольору. Подібні капітелі відомі в Херсонесі (дав.-грец. Χερσόνησος, нині на території сучасного міста Севастополя на південному заході Кримського півострова) у низці візантійських споруд. На передньому стовпі з правого боку читаються висічені грецькі літери: «φε», тобто 1002 рік, рік висікання мармурового стовпа у Візантії. Не виключена можливість того, що подібні мармурові стовпи, які можна було побачити всередині Спаського храму, перебували також і в Десятинній церкві в Києві, і були головними стовпами в церквах Тмутаракані (нині городище в дельті річки Кубані на території нинішньої станиці Тамань у Темрюкському районі Краснодарського краю Російської Федерації) та Іоанна Предтечі в Керчі (місто у східній частині Криму).
М.В. Холостенко досліджував нижню частину одного зі стовпів північної аркади. Виявилося, що стовп встановлений на цегляній основі з двох рядів плінфи, покладених на поперечні кам’яні фундаментні стрічки. 1750 року через пожежу мармурові стовпи собору потріскалися. У ході ремонту в 1790-х роках вони були обкладені цеглою і, згідно з результатами досліджень М.В. Холостенка, перетворені на гранчасті стовпи. Сучасного вигляду, круглі, з покриттям зі штучного мармуру, колони набули 1818 року. Давні стовпи відкриті в демонстраційних зондажах на нинішніх колонах під час реставрації в 1960-х роках.
Капітель стовпа XI століття. Джерело – https://myguidebook.ru/b/book/1275453012/3. Фото без змін
Поверх капітелей стовпів покладені імпостні карнизні плити з рожевого шиферу, на які спираються виконані з плінфи гранчасті стовпи аркади другого ярусу.
Усього в храмі 8 опорних стовпів, по чотири в ряд, вони підтримують склепіння хорів (полати). Східну пару стовпів утворюють торці міжапсидних стін з проходами. Стовпи хрещаті(?), на внутрішніх стінах їм відповідають пласкі лізени (лопатки).
Первісний план першого ярусу храму. Джерело – https://ukrainaincognita.com/ru/chernigiv-ru/spaso-preobrazhenskyi-sobor-v-chernygove. Фото без змін
Нартекс відокремлений від нефів стіною. Вони з’єднуються через арочні проходи, розташовані по осях нефа.
Один із проходів між нартексом і нефом. Фото 21 вересня 2020 року. Автор – Angloman
Склепіння над середньою частиною нартекса – циліндричне, повернуте віссю впоперек храму. Бічні частини нартекса перекриті напівсферичними склепіннями, що спираються на підпружні арки в масиві стін.
Північний портал початку XI століття в обрамленні кладок ХVІІ – ХІХ ст. Фото 2014 року. Джерело – «Монументальна архітектура Черніговщини». Фото без змін
Над нартексом містяться хори. Крім того, первісно хори тяглися над північним і південним нефами, їх називали – «полати», розібрані в 1790-х роках. Як показали дослідження історика архітектури Іполита Владиславовича Моргилевського (помер 1942 року), вони були зроблені як дерев’яний настил, що спирався на чотири прямокутні в перерізі дерев’яні балки, і доходили до східної пари хрещатих пілонів. Від цих бічних хорів нині вціліли лише залишки огорожі: 6 різьблених шиферних (пірофілітових) плит давньоруського часу на прольотах аркад. Аналогічні шиферні огорожі первісно були й в огорожі західних хорів, замінені цегляною кладкою в ХVІІ столітті у вигляді триарочної конструкції на двох восьмигранних стовпах. Від плит огорожі збереглися фрагменти їхнього закладення в пілони.
Первісний план першого ярусу храму. Реконструкція за М.В. Холостенком. Джерело – Холостенко М.В. Исследования Спасского собора в Чернигове // Реставрация и исследования памятников культуры. – Москва, 1990. – С. 16. – Рис. 19. Фото без змін
Сходи для підйому на хори розміщені в круглій Північній башті, що прилягає з півночі до західного членування храму. Як уже було зазначено, у підкупольному просторі між опорними стовпами з півночі та півдня перебувають дворівневі аркади, що мають по 2 проміжні опори. У верхньому ярусі це цегляні стовпи, квадратні в плані, з тонкими напівколонками на кожній стороні.
Аркада на хорах. Джерело – Безсонова С.В. История русской архитектуры, под редакцией Государственное издательство литературы по строительству и архитектуре. – 1951. https://kannelura.ru/?p=1297. Фото без змін
Нині бічні частини хорів перекриті коробовим склепінням, у давнину – купольним, переділаним у ХVІІІ столітті.
Чотири хрещаті стовпи, на які спираються підпружні арки, несуть центральну баню й утворюють підбанний простір. Розмір підкупольного квадрата 7,5 × 7,5 метра.
Підкупольний простір. Фото 21 вересня 2020 року. Автор – Angloman
Вітрила, що підтримують барабани бань, утворюються горизонтальними рядами цегли-плінф, де верхні ряди нависають над нижніми.
Фото 21 вересня 2020 року. Автор – Angloman
У склепіннях і підпружних арках вмуровані амфори-голосники, розташовані вони скупчено.
Собор освітлюється через вікна в апсидах, стінах і барабанах. Яруси віконних прорізів у стінах співвідносяться з рівнем хорів.
Покриття храму виконане по кам’яних склепіннях. Головний планувальний хрест храму – центральний неф і трансепт – перекриті коробовими (трицентровими) склепіннями, які на фасадах утворюють великі закомари.
Криволінійні поверхні численних арок ритмічно повторюються, підкреслюючи висоту середньої частини храму з центральним куполом, що втілює тяжіння душі людини до неба, до Бога.
Надзвичайно вишуканим був первісний внутрішній декор храму. За розкішшю оздоблення Спаський храм не поступався першопрестольним київським церквам. Під час археологічних досліджень у різний час були знайдені уламки мармурових архітектурних деталей, уламки шиферних плит, у тому числі різьблені деталі омфалія, шматки листів свинцевої покрівлі, фрагменти круглих віконних стекол, голосники тощо.
У період давньоруського часу в Спаському храмі було дві підлоги. Первісна утворена заливкою з цем’янкового розчину, її залишки перебувають на глибині близько 1 метра від сучасної. Як показали дослідження М.В. Холостенка, у XII столітті у вівтарі її перекривала підлога з поливних (глазурованих) керамічних плиток, у нефі – з різьблених інкрустованих кольоровою смальтою шиферних (пірофілітових) плит, що нагадувала барвистий килим. Залишки такої підлоги були відкриті в багатьох місцях під час розкопок 1923 року. У післямонгольський час підлога в храмі стала глиняною.
Під час археологічних розкопок 1968 року в центральній апсиді виявлено залишки горнього місця: давньоруського синтрона і престолу та дерев’яної передвівтарної огорожі (темплона). Первісний престол становив шиферний стовп, поставлений на основу з шиферної плити. Над престолом перебував ківорій, від якого вціліли основи двох стовпів. У схованці під престолом перебував срібний ларець-мощовик.
Усі внутрішні поверхні стін, склепінь і стовпів були декоровані фресковим розписом, який відзначався багатою колірною палітрою. Фрески були втрачені під час пожежі 1750 року. Їхні залишки збереглися під пізнім, XVIII – XIX ст. розписом. Загалом протягом ХХ століття вдалося зафіксувати близько 20 незначних за площею та сильно пошкоджених фрагментів фресок: на внутрішніх площинах арок і ніш, на другому ярусі пілонів і барабанах куполів. 1923 року під час дослідження храму М.О. Макаренко відкрив у соборі залишки давньоруського фрескового розпису. У присвяченій дослідженням книзі він згадував, що під збитим шаром штукатурки «на правому від приходу стовпі (південно-західному) на щоці, повернутій на південь, також трохи вище від кам’яних різьблених “папертей” (на рівні втрачених 1750 року хорів), по стіні розкидано кілька ескізно намальованих зображень. А між ними деякі вишкрябані гострим знаряддям». У цій самій книзі дослідник опублікував репродукцію (змальовку) двох таких зображень: постать святого та «процвілий хрест».
Яскравим прикладом фрескового живопису храму є фреска ХI століття, виявлена 1923 року із зображенням напівфігури святої, на думку М.О. Макаренка – Ніни (груз. წმინდა ნინო), християнської просвітительки Грузії, або св. Фекли Іконійської (грец. Θέxλα, укр. свята Текля Іконійська). Фреску виявили на внутрішній поверхні арки під північно-західним куполом, під товстим шаром штукатурки, який рятував її від численних пожеж. 1926 року радянський історик Федір Людвигович Ернст, М.О. Макаренко та український етнограф Данило Михайлович Щербаківський ухвалили рішення зняти фреску зі стіни собору й перенести до музею. Це зробив російський і радянський живописець-реставратор Дмитро Йосипович Кіплік. Роботу виконали дуже вдало, керівництво музею в подячному листі написало: «Під час зняття фрески Ви уникнули будь-яких пошкоджень: зняття фрески з шаром штукатурки не дало жодних тріщин, які могли природно статися; не відбулося жодних порушень фарби» (Некрасов А.И. Очерки по истории древнерусского зодчества XI – XVII вв. – Москва: Всесоюзная академия архитектуры, 1936. – Т. 1. – С. 242).
М.О. Макаренко (праворуч), директор Крайового історичного музею в Чернігові Марк Григорович Вайнштейн (ліворуч) і фреска «Свята Текля», знята зі стіни собору. Фото 1927 року. Суспільне надбання. Фото без змін
Фреска «Свята Текля», XI століття. Копія. Суспільне надбання. Фото без змін
Вражала висока якість зображення фрески. У трактуванні образу святої багато що успадковано від класичного мистецтва давнього Риму: постать зображена фронтально; риси обличчя суворі й гармонійні, подані м’яко, з живописним, а не графічним трактуванням; загальний колорит фрески теплий червоно-охристий. Така художня манера виконання суттєво відрізняє цей твір від одночасно з ним виконаних фресок Софійського собору у Києві. Це показує, що майстри живопису були не лише в Києві, існували регіональні художні школи й майстерні.
У Крайовому історичному музеї в Чернігові фреска експонувалася до війни 1941 року. Під час війни більша частина експонатів музею згоріла, серед них і знаменита фреска із зображенням св. Фекли. Залишилася дуже ретельно виконана точна копія фрески, зроблена 1934 року російською художницею Євгенією Костянтинівною Евенбах. Нині копія зберігається в Національному заповіднику «Софія Київська».
Крім залишків фресок, на рівні хорів відкрито кілька десятків малюнків – хрести, постаті людей тощо, зроблених на поверхні штукатурки давньоруського часу фарбами червоного та чорного кольорів. Малюнки зосереджені на гранях південно-західного стовпа другого ярусу південної аркади, 7-8 метрів від нинішньої підлоги.
Стрілкою вказано розташування малюнків. Джерело – сторінка Facebook: Олена Черненко. Фото без змін
Це переважно зображення хрестів різних типів і постатей святих.
Хрести різних типів. Малюнок на другому ярусі південної аркади. Фото 2014 року. Джерело – https://www.academia.edu/45142122/%D0%A7%D0%B5%D1%80%D0%BD%D0%B5%D0%BD%D0%BA%D0%BE_%D0%9E_%D0%A1%D0%9B%D0%86%D0%94%D0%90%D0%9C%D0%98_%D0%9C%D0%98%D0%9A%D0%9E%D0%9B%D0%98_%D0%9C%D0%90%D0%9A%D0%90%D0%A0%D0%95%D0%9D%D0%9A%D0%90_%D0%94%D0%9E%D0%A1%D0%9B%D0%86%D0%94%D0%96%D0%95%D0%9D%D0%9D%D0%AF_%D0%A7%D0%95%D0%A0%D0%9D%D0%86%D0%93%D0%86%D0%92%D0%A1%D0%AC%D0%9A%D0%9E%D0%93%D0%9E_%D0%A1%D0%9F%D0%90%D0%A1%D0%9E_%D0%9F%D0%A0%D0%95%D0%9E%D0%91%D0%A0%D0%90%D0%96%D0%95%D0%9D%D0%A1%D0%AC%D0%9A%D0%9E%D0%93%D0%9E_%D0%A1%D0%9E%D0%91%D0%9E%D0%A0%D0%A3_%D0%B7%D0%B0_%D0%BC%D0%B0%D1%82%D0%B5%D1%80%D1%96%D0%B0%D0%BB%D0%B0%D0%BC%D0%B8_1923_%D1%82%D0%B0_2012_2014_%D1%80%D0%BE%D0%BA%D1%96%D0%B2_Chernenko_O_Following_Mykola_Makarenko_research_of_Transfi_guration_Cathedralin_Chernihiv_by_materials_of_1923_and_2012_2014_researche?email_work_card=title. Фото без змін
Постать святого. Малюнок на другому ярусі південної аркади. Фото 2014 року. Джерело – https://www.academia.edu/45142122/%D0%A7%D0%B5%D1%80%D0%BD%D0%B5%D0%BD%D0%BA%D0%BE_%D0%9E_%D0%A1%D0%9B%D0%86%D0%94%D0%90%D0%9C%D0%98_%D0%9C%D0%98%D0%9A%D0%9E%D0%9B%D0%98_%D0%9C%D0%90%D0%9A%D0%90%D0%A0%D0%95%D0%9D%D0%9A%D0%90_%D0%94%D0%9E%D0%A1%D0%9B%D0%86%D0%94%D0%96%D0%95%D0%9D%D0%9D%D0%AF_%D0%A7%D0%95%D0%A0%D0%9D%D0%86%D0%93%D0%86%D0%92%D0%A1%D0%AC%D0%9A%D0%9E%D0%93%D0%9E_%D0%A1%D0%9F%D0%90%D0%A1%D0%9E_%D0%9F%D0%A0%D0%95%D0%9E%D0%91%D0%A0%D0%90%D0%96%D0%95%D0%9D%D0%A1%D0%AC%D0%9A%D0%9E%D0%93%D0%9E_%D0%A1%D0%9E%D0%91%D0%9E%D0%A0%D0%A3_%D0%B7%D0%B0_%D0%BC%D0%B0%D1%82%D0%B5%D1%80%D1%96%D0%B0%D0%BB%D0%B0%D0%BC%D0%B8_1923_%D1%82%D0%B0_2012_2014_%D1%80%D0%BE%D0%BA%D1%96%D0%B2_Chernenko_O_Following_Mykola_Makarenko_research_of_Transfi_guration_Cathedralin_Chernihiv_by_materials_of_1923_and_2012_2014_researche?email_work_card=title. Фото без змін
Постать святого. Малюнок на другому ярусі південної аркади. Фото 2014 року. Джерело – Черненко О.Є., Новик Т.Г. Звіт про наукові археологічні дослідження Спасо-Преображенського собору в Чернігові // Науковий архів ІА НАНУ. Фонд експедицій (б/н). – С. 98. – Рис. 92. «Пам’ятки монументальної архітектури Північного Лівобережжя України ХІ–ХІІІ ст». Фото без змін
Відкрив ці зображення 1923 року М.О. Макаренко. Проте згодом учені про них майже забули, оскільки вони перебувають на малодоступній висоті. Автори малювали їх із хорів, а коли після пожежі 1750 року хори розібрали, дістатися до другого ярусу південної аркади собору стало можливим лише по спеціально встановлених будівельних риштуваннях.
1996 року про малюнки в соборі побіжно згадав український художник-реставратор Валентин Поліщук, який реставрував монументальний живопис храму.
На думку радянського й російського художника-реставратора Володимира Дмитровича Сарабьянова (помер 2015 року), фрескового декору на цих площинах у давньоруський час, найімовірніше, не було. Слід зазначити, що подібні малюнки фарбами, відмінні від традиційного храмового живопису за технікою та стилістикою, відомі й в інших храмах Давньої Русі, наприклад, у Соборі Різдва Богородиці Антонієва монастиря у Великому Новгороді (Російська Федерація), у Спасо-Преображенській церкві Спасо-Єфросинієвого монастиря (місто Полоцьк (білор. По́лацк) у Вітебській області, Білорусь). Такі зображення з’явилися не раніше XII століття й локалізувалися на сходах, що ведуть на хори, або на самих хорах. Вони різноманітні за сюжетами та темами, що ускладнює їхню інтерпретацію.
В.Д. Сарабьянов пояснював появу таких малюнків поступовим переосмисленням другого ярусу давньоруських храмів як місця молитовного усамітнення, подібного до подвигу стовпника. У такому разі малюнки на хорах Спаського храму могли слугувати молитовними образами. Водночас не виключений зв’язок зображень із більш утилітарним призначенням приміщень другого ярусу храму – наприклад, із функціонуванням тут скриптору.
Наявні в літературі відомості про малюнки 2010 року узагальнив Юрій Олександрович Коренюк, який також зазначив, що «виявлення, каталогізація та графічна фіксація всіх таких зображень є невідкладною науковою потребою, яку слід вирішувати якомога швидше, оскільки саме такі малюнки можуть зазнавати найбільшого руйнування й зовсім зникнути внаслідок ремонтів інтер’єру…».
2014 року дослідницькі роботи в храмі включали фіксацію згаданих зображень. Було визначено, що всі вони нанесені на вилощену, місцями блискучу, жовтувату, з червоним відтінком поверхню штукатурки під фресковий живопис давньоруського часу. Ще М.О. Макаренко, а потім і Ю.О. Коренюк відзначали специфічні властивості давньоруської штукатурки цього храму. Ці властивості зумовлені мінеральним наповнювачем, який трапляється на окремих фрескових вставках у київському Софійському соборі.
Також у Спаському соборі виявлено кілька десятків графіті ХІІ – ХVІІ ст. 1988 року про графіті на хорах собору побіжно згадав український архітектор, мистецтвознавець і краєзнавець Андрій Антонович Карнабіда.
На хорах Спаського храму збереглися різьблені шиферні (пірофілітові) плити парапету (огорожі) колишніх бічних хорів давньоруського часу. Вони прикрашені чудовими орнаментами.
Різьблені шиферні плити парапету хорів. Фото 21 вересня 2020 року. Автор – Angloman
Різьблена шиферна плита огорожі хорів. XI століття. Джерело – Безсонова С.В. История русской архитектуры, под редакцией Государственное издательство литературы по строительству и архитектуре. – 1951. https://kannelura.ru/?p=1297. Фото без змін
Різьблена шиферна плита огорожі хорів. XI століття. Джерело – Безсонова С.В. История русской архитектуры, под редакцией Государственное издательство литературы по строительству и архитектуре. – 1951. https://kannelura.ru/?p=1297. Фото без змін
Різьблений бордюр, знайдений 1969 року в підкупольному просторі Спаського собору, був залишений відкритим у оглядовому зондажі. Після передачі собору 1990 року в користування Чернігівському єпархіальному управлінню Української православної церкви зондаж було залито бетоном. Під час археологічних досліджень 2013 року плити бордюру вдалося розшукати в технічному приміщенні під північним тамбуром храму. Зважаючи на позицію представників єпархіального управління щодо використання переданого в їхнє користування храму, після фотофіксації плити залишили в соборі, у приміщенні північного тамбура.
Мармуровий бордюр із давньоруським графіто в ремонтній
кладці з цегли-пальчатки XVII століття. Зондаж у південно-західній колоні. Фото 2014 року. Джерело – «Монументальна архітектура Черніговщини». Фото без змін
Спаський храм зберігся до наших днів майже цілком, але частково перебудованим. Дивом збереглася архітектурна конструкція храму, але пожежі, руйнування, ремонти та перебудови все ж змінили його зовнішній і внутрішній первісний вигляд.